Главная » Онлайн игры » Зарубіжна література » Бібліотека

Роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» як символ пробудження народу від вікового рабства


Кожна епоха починається теократією і закінчується демократією.
Давній вислів

Собор Паризької Богоматері... Серце Парижа... Собор будувався протягом декількох людських поколінь — із XII до XV століття. Тут збереглася народна пам'ять, вікові традиції. Камінний архітектурний літопис ніби промовляє до людини і передає їй усе, що сталося протягом багатьох віків існування великої столиці світу.

Віктор Гюго торкається своїми тонкими пальцями каменя Собору, і перед його очима постають різні сцени: він ніби чує голоси демосу, який вимагає хліба та видовищ, який не хоче дивитися нудні вистави Гренгуара, а залюбки влаштовує власні сміхотливі змагання. Бідняки, цигани, священики, торговці, аристократи, члени королівської родини — кого тільки не бачив цей Собор за час свого існування! Багато про що може розповісти Собор. Письменник уміє слухати й бачити. Останнім часом він навчився чути цю велетенську храмину. Із різних кутків долинають звуки й кольори. Он там невеличке віконце, де чаклує Клод Фролло, а он на височенній дзвіниці промайнула постать Квазімодо. Що там біленьке прошмигнуло за колоною? Так-так, це ж маленька кізочка Есмеральди!

...Письменник у відчаї. Ось уже пройшли місяці, відведені на написання роману, завершується термін його здачі — 15 квітня 1829 року, та не написано ще жодного слова до обіцяної книги. Гюго сідає за письмовий стіл, примушує себе писати, але робота не йде. Відстрочка. Видавець погодився на іншу дату — 1831 рік, але далі він терпіти не буде, і письменникові доведеться платити за порушення договору. Як на зло, примусити себе писати нелегко. Зрештою, Віктор Гюго вирішує сам себе засадити в домашнє ув'язнення: він купує пляшку чорнила та плетений сірий костюм (а костюм для виходу в світ замикає в шафу на ключ) і вирішує нікуди не виходити з дому доти, поки не напише роман. Але поступово добровільне ув'язнення стає не примусовим, а бажаним. Те, над чим думав Гюго протягом декількох років, ті історичні матеріали, над якими працював, ті фантазії, які збуджували іноді його уяву серед ночі чи то білого дня — все те раптом виструнчилося і почало перетворюватися на незвичайний роман. Гюго поринув в епоху середньовіччя. Він занурився в давню епоху та ніби сам став собором, який і споглядає на все, що відбувається навколо, і переживає за те, що діється. Собор усе знає, тільки потрібно відчути його...

Волоцюги, злодії, бездомний люд — виступають на перший план. Паризька біднота груба, жорстока, невихована. У цієї категорії людей свої «закони честі». І все ж таки у тому нелюдському світі, де спалювали відьом, карали за свободу думки, існують свої правила, своя людська мораль. Натовп тільки на перший погляд здається натовпом, бо можемо побачити, що й неосвічені жебраки мають людські почуття. Натовп виганяє Гренгуара з його довгими монологами та влаштовує власні розваги — змагання на саму потворну пику; із захопленням вітають виступ юної красуні Есмеральди та її біленької кізочки. Циганка своєю красою, мистецтвом приносить задоволення людям. Есмеральда не ідеальна. Вона легко погоджується на таємне побачення з Фебом де Шатопером, але робить це тільки тому, що по-справжньому закохалася в багатого красунчика.

Площа, гамір, натовп. Гюго постійно чує шум людського натовпу. Це плебс. Неосвічена чернь. Разом із натовпом потрапляємо на Гревську площу, у Палац правосуддя; разом із процесією дурнів проникаємо в різні закутки паризьких кварталів, проходимо крізь конуру блаженної затворниці; стоячи біля дороги, дивимось, як військові тягнуть злочинця на плаху. Невігластво, темнота, страх, злочинність...

Але виявляється, що всередині цих потворних і страшних квазімодо живуть ніжні й чарівні есмеральди. Так, у кожному, хто на перший погляд здається непотребом, є людське серце й велике почуття. Цікаво, що письменник показує справжні почуття великої любові не серед людей багатих, а саме серед черні. Наприклад, затворниця Гудула: у неї колись вкрали дитину, і все своє життя вона тільки й мріє знайти своє рідне дитятко. Вона ненавидить циганку — красуню Есмеральду, бо переконана, що саме цигани вкрали її донечку. Але як тільки Гудула впізнає в Есмеральді свою дочку, вона показує всю свою відданість і материнську любов — руки жінки набувають надлюдської сили, коли вона вириває тюремні грати — вона захищає свою доньку, «кидається на ката, мов звір на здобич». Гудула помирає, але до останнього подиху боронить рідну донечку.

Або ж ось перед нами найпотворніший мешканець Парижа — Квазімодо. Правосуддя, натовп готові віддати дівчину «кощавій руці кам'яної шибениці», Клод Фролло у найстрашніший момент, дивлячись, як карають дівчину, починає диявольське реготання. У цьому реготі не було нічого людського, і ніби в розплату за це нелюдське, Квазімодо кидається на архідиякона і штовхає його своїми могутніми руками в безодню собору. Потворний горбатий карлик залишився без нічого в цьому світі — архідиякон, який колись врятував йому життя, вкрав у нього все, що було для нього важливим. Квазімодо розумів, що Клод Фролло нечесний і мерзотний. За це — смерть. Як же бути далі горбаневі? Він сам вирішує свою долю: через декілька років після цих подій у склепі з повішеними знайшли два скелети — один стиснув у обіймах другого. Квазімодо добровільно прийшов сюди, до трупарні, і помер тут поруч із коханою Есмеральдою. Ось яким великим і люблячим було гаряче серце цього потворного дзвонаря. «Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обнімав, він розсипався на порох».

Мені здається, що Віктор Гюго з почуттям більшої поваги ставився не до таких, як Феб де Шатопер або Клод Фролло, а саме до простих людей. Хоч вони були різними: грубими й невихованими, потворними, але в кожному з них було справжнє життя. І кохання Есмеральди до Шатопера, і почуття Квазімодо до Есмеральди є щирими, відданими, людяними. І хоч іноді здається, що паризький натовп — це збрід волоцюг і шарлатанів, усе ж таки Гюго зумів показати, що прості люди здатні вершити історію.

На фоні роздумів про красу й архітектуру Собору Гюго показав, що «кожна цивілізація починається теократією і закінчується демократією». Влада церкви себе вичерпала, і настав час влади народу. Темна маса пробуджується. Вона має право на достойне життя, бо в кожній людині закладені розум, любов і постійне прагнення до справедливості.
Рейтинг: 0.0/0
Счетчики: 7 | Добавил: андрюха

Арістотель зі Стагіри
Божко Сава (Біографія)
Шевченко Тарас (Біографія)
Дукин Микола (Біографія)
Езоп
Земляк Василь (Біографія)

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 70
    Гостей: 70
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта