Главная » Онлайн игры » Українська література » Бібліотека

Український князь б'є чолом рідній Україні (Євген Маланюк). 2


Євген Маланюк (1897-1968) — один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизняної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім — старшиною армії Української національної Ради (УНР).

Після занепаду УНР 1920-го із тисячами таких, як сам, подався в еміграцію. У таборі для інтернованих заснував літературний журнал "Веселка". В Чехос-ловаччинні закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Хвилі Другої світової війни занесли його аж до Америки. До самої смерті він прожив у Нью-Йорку, працюючи в інженерному бюро.

Ставлення поета до України було дуже складним і неоднозначним. Воно просякло як художню, так і публіцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття "Малоросійство", опублікована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає "Малоросійство" як типове поняття, відносячи його не тільки до українців: "Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, наприклад, австрійця, який, без особливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем". З його точки зору "малоросіянин" — пересічний тип імперської людини, позбавленої своєї національності. Причому проблема полягає не в систематичному знищенні української культури Росією, а в "національній капітуляції", визнанні своєї вторинності й "неповноти" свого народу й культури.

В українській історії "Малоросійство" проявляється у безвіллі, хитливості, нерішучості, небажанні творити власну історію. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради 1918 року.

У "малоросіян" відсутня історична пам'ять. Вони не хочуть прислуховуватися до уроків минулого. Та саме в нашій історії Маланюк знаходить ліки від цієї хвороби. "Малоросійство" він протиставляє "мазепинство": опертя, на прикладі гетьмана Івана Мазепи, на власні сили, церкву, культуру. Найважливішим етапом подолання цієї хвороби Україною він вважає набуття державності, незалежності нашого краю.

У Маланюковій поезії у ставленні до України тісно переплелися любов і ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох періодів. 1923 року він ще повен надій на революційне звільнення своєї Батьківщини:

Несамовитим криком крови
Роздерлися твої уста:
сурмиш у рупор пурпуровий,
Вагітна бурями повстань!
З несамовитого Синаю
Ти — ураганом голосів —
Гукаєш, кличеш, проклинаєш
В своїй розіп'ятій красі.

("Несамовитим криком — крови")

Проте укріплення в Україні більшовицької влади викликає несподівану реакцію поета:

Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!
Але від співчуття він переходить до гнівних обвинувачень:
Ні, Ти не мати! Шал коханки
У чорнім полум'ї коси,
В обличчі степової бранки
хміль половецької краси.
Та Маланюк нарешті оговтується:
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранка степова!
З твоїх степів летять птахи зловіщі
А я творю зневажливі слова.

("Псалми степу")

Так він, зазначаючи небажання українців боронити рідну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й він не зробив усього, що залежало від нього, для цієї справи.

Така суперечливість гніву і пристрасної любові проходить через всю поетову творчість. Тільки 1941 року він висловлює надію на падіння більшовицької державної машини й звільнення вітчизни ("Ми повертаємося всп'ять"). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.

Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любові й ненависті, в той же час піддає глибокому аналізові стан української державності та національної свідомості. Він постійно звертався до історії України в пошуках хибного повороту, який призвів до наявного стану справ. Визнаючи невичерпність нашого духу ("Невичерпальність"), він шукає помилки то в поразці Карла І у Полтавській битві ("Полтава"), то у згасанні впливу на слов'ян більш цивілізованих і енергійних варязьких племен ("Варязька весна"). Головний висновок його екскурсів у минуле в тому, що любов до вітчизни проявляється не в солодких піснях під кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних діях у вирі сучасного життя. Таким чином, Маланюк — поет глибокої думки і вольової напруги. Він ворог ліричної розслабленості. Поезія, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину. А нинішня Україна саме такої людини і потребує.
Рейтинг: 0.0/0
Счетчики: 14 | Добавил: андрюха

Винниченко Володимир (Життя та творчість)
Абчук Аврам (Біографія)
Божко Сава (Біографія)
Галушка Денис (Біографія)
Харчук Борис (Біографія)
Каган Абрам (Життєпис)

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 73
    Гостей: 73
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта