Главная » Онлайн игры » Українська література » Бібліотека

Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки "Бояриня". 3


Безсмертний той, хто присвятив своє життя служінню народові, бо палає у його серці іскра незгасного Прометеєвого вогню. Іскра одержимості, іскра непокори, іскра самозречення. Мужність, велика сила духу були даровані тій, що ввійшла в літературу зі словами "воля", "Україна". На весь світ гордо проголосила: "Я — Українка", хоч ще дитиною усвідомила: "Ні долі, ні волі у мене нема". Та не примирилась, а все життя вперто шукала на скрижалях 1 трагічної історії свого народу оту загублену волю, бо соромилася, "що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно".

Леся Українка! Це їй вистачило мужності заявити: "Неволя ще мерзенніша, якщо вона добровільна". Ця думка непокоїла її все життя. І, напевно, саме вона й викликала появу драматичної поеми "Бояриня", згусток душевного болю поетеси, спричинений трагедією рідного краю. Невгамовна Леся прагнула достукатися до серця кожного українця, щоб розбудити приспане почуття національної гідності.

Події драми повертають нас до тих сторінок історії України, що були названі добою Руїни. На Переяславській раді Богдан Хмельницький підписав угоду з Росією, присягнувши на вірність московському царю, поклавши початок поневоленню українських земель. Козацька старшина, доводячи вірність присязі, пішла на службу до своїх поневолювачів. Скинув колись козацький жупан і батько Степана (героя драми), одягши боярське вбрання. А тепер і син намагається довести свою вірність великоруській державі.

Степан уже давно покинув рідну землю. За чоловіком їде у Москву й Оксана, вірячи, що поряд із коханим і чужина їй буде милою. Весела, моторна, вона і справді почуває себе щасливою, та з часом усвідомлює, що опинилась у неволі, як пташина у клітці. Чужі звичаї, чужі обряди, яких мусить дотримуватися, постійні приниження боляче вражають її. Вона не може зрозуміти, чому мусить цілувати старого боярина, якого запросив у дім чоловік, чому жінка у Московщині не має права сидіти поруч із гостем за столом, а змушена, як наймичка, ховатися в інших кімнатах, чому вона не може носити українське вбрання, чому сестрі Степана не годиться зустрітися зі своїм нареченим. І ті безконечні "чому", "не можна", "не заведено" приводять її до висновку: "Та се ж якась неволя бусурменська".

Оксана щиро кохає чоловіка, тому так боляче їй бачити, як він плазує перед боярами і царем, боячись втратити своє становище.

Справжня дочка свого народу, залюблена в рідний край, вона вірила, що разом з чоловіком дбатиме про Україну і тут, випрошуючи для людей полегшення і вимагаючи кари для бояр-кривдників. Та врешті зрозуміла, що чоловік її плазує перед царем, "як пахоля", виконуючи будь-які його забаганки, навіть принизливі.

Постійний страх не дозволяє Степанові приймати у домі земляків з України, він забороняє дружині посилати гостинці батькам, щоб не викликати гніву своїх панів.

Із розпачем Оксана вигукує:

...Чи довго нам ще мучитися так?
Невже й загинемо
у сій неволі?

Та ні, це не "полонянка" Оксана запитує, це волає сама "невільниця — Україна", принижена, зневажена.

Де ж ви, мужні і відважні козаки, чом не піднімете мечів, що випали з рук ваших старих батьків, і не порятуєте свою землю?

І кинув клич Дорошенко: "До зброї!" Та мало хто почув його, бо поглухли оті Степани по московських землях, танцюючи під дзвін червінців із царської казни, втратили честь, гідність, людську подобу.

І страждає Оксана на чужині, подумки надсилає вісточку до рідних:

... сонечко! Ідеш на захід ...
Ти бачиш Україну — привітай!

Пізно вертатись у рідну землю. Сором палить її душу, бо коли батьківська земля впивалась кров'ю борців за волю, вона залишалась зі своїми ворогами, спостерігаючи, як руки її чоловіка вкривались "іржею" бездіяльності. Тому й обурюють її слова Степана про те, що спокій вже в Україні, "утихомирилось":

Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по твоєму — ота руїна?

Руїною стала й душа Оксани. "Тугою за Батьківщиною" зветься її хвороба. А хіба є ліки від неї? Ні, тому й гине жінка.

Горе Степана — це трагедія нашого народу, що втратив гідність, покірно прийняв рабство. Шкода, що пізно зрозумів своє нещастя:

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати ...

Трагедії, нещастя... Скільки їх випало на долю рідного краю! Чи вже кінець стражданням? Прекрасний урок подала нам поетеса своєю драмою. То чи будемо і ми такими Степанами, що добровільно підставляють шиї під ярмо? Чи жадатимемо волі, як океани? "Волі не просять — за неї борються", — вчить нас Леся Українка.
Рейтинг: 0.0/0
Счетчики: 17 | Добавил: андрюха

Вороний Микола (Біографія)
Мушкетик Юрій (Біографія)
Грінченко Борис (Життя та творчість)
Скляренко Семен (Життєпис)
Жуль Верн
Акройд (Екройд) Пітер

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 5
    Гостей: 5
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта