Главная » Онлайн игры » Українська література » Бібліотека

Поет і суспільство у творчості Л. Костенко


Взаємини поета і суспільства, роль його серед громадян — тема не нова для української літератури. До неї зверталися свого часу найбільші велетні поезії: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Ліна Костенко, поза всякими сумнівами, виявилася їх однодумцем. Нескладно, наприклад, провести очевидні паралелі між найяскравішими рядками "Давньої казки" Лесі Українки і багатьма поезіями Ліни Костенко. Більше того, часто натрапляємо на безпосередній діалог поетеси зі славетними митцями минулого ("Повернення Шевченка", "Кобзарю...", "Заворожи мені, волхве!..", "Біль єдиної зброї" та ін.). Проникливість таких діалогів доводить, що вони продиктовані органічною потребою поетеси звіряти свій пошук правдивого, талановитого слова із духовним камертоном геніальних попередників, вдивляючись у них, приходити до щасливого одкровення: вони не зрадили свого обдарування і покликання. "Золотих не хочу лаврів", — так могла би сказати Костенко услід за Лесею Українкою, найближчою, як на мене, її літературною посестрою. Але Ліна Василівна йде не лише услід, а й поруч, бо для всього, що мусить бути висловлене, вона має власні слова, які не поступаються сказаним її попередниками ні силою, ні щирістю ("всі слова були уже чиїмись — а ти їх маєш вимовити вперше"). Крім того, у я к о м у суспільстві і як ведеться поетові — питання також не зайве. Особисте право сказати щось із цього приводу Ліні Костенко надає її дивовижна і подиву гідна творча доля.

Заявивши про себе у шістдесяті роки минулого століття, талановита поетеса відразу стала помітною й улюбленою для багатьох. Її перші збірки "Проміння землі", "Вітрила", "Мандрівки серця" мали великий успіх. Готувалася до друку наступна. Але несподівано роботу було припинено — і книжка тоді так і не побачила світ. Що такого знайшла у ній цензура? Занадто багато "національного елементу"? А може, чогось не знайшла? Адже то був час, коли поетичну збірку, літературознавче дослідження чи навіть підручник належалося починати освідченням у любові до комуністичної партії та її "керманичів". Поетеса ж не вміла демонструвати неіснуючих почуттів. Може, за це і розплатилася шістнадцятьма роками мовчання. Це тоді називалося "писати для шухляди". Але й цю своєрідну блокаду Ліна Костенко прийняла із гідністю справжнього митця:

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

Вона відчувала, що чинить правильно, бо "поет природній, як природа" — і під тиском не дасть людям нічого, окрім "бутафорського плоду". Тож єдиний критерій для вибору — власне мистецьке сумління. Та й не тільки у віршуванні, а взагалі у житті "шукайте цензора в собі".

У своєму мужньому протистоянні офіціозу Ліна Костенко бачила не лише справу власної честі, але й добру послугу для отого, власне, суспільства. Бо одна річ — чиновники від літератури, і зовсім інша — читачі, спраглі поезії, оті самі читачі, які переписували її недруковані вірші від руки і були захоплені як талантом авторки, так і її громадянською порядністю. Це був той рідкісний випадок, коли поет не стільки залежить від суспільства, скільки сам його формує, виховуючи цілі покоління, прищеплюючи й естетичні смаки, й етичні якості. Навіть доводячи свою позицію "від супротивного", пародіюючи реальність:

Поет, не дорожи любовію народной,
Бо не народ дає тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
Вмочи своє перо у каламуть.
Ні, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобі за ето ордена дадуть.

Зневага до подібних відзнак, відверте небажання ламати свій хист задля сумнівних милостей викликали часом у неї не лише іронічний тон, а й справжнє глибоке обурення, вболівання за долю своїх попередників та літературних побратимів:

Нелггко нам. Криваві краплі глоду
Крізь наші вірші виступлять колись...
Не говоріть від імені народу,
Розперетричі ви йому впеклись!

І все ж якась вища правда давала і дає поетесі сили приймати і благословляти свою Долю, відчувати себе часткою і речником свого народу, не задля "гіркого меду слави":

Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
Рейтинг: 0.0/0
Счетчики: 19 | Добавил: андрюха

Федорів Роман (Біографія)
Каган Абрам (Життєпис)
Анрі-Марі Бейль Стендаль
Шевченко Тарас (Життя та творчість)
Шаповал Микита (Біографія)
Азімов Айзек

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 82
    Гостей: 81
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта