Главная » Онлайн игры » Українська література » Бібліотека

Образ України в романі Л. Костенко "Маруся Чурай"


Сюжет віршованого роману Ліни Костенко "Маруся Чурай" умовно можна поділити на дві частини: історію взаємин Марусі з Грицьком Бобренком та її покаянний шлях до Києва — на прощу. Не випадковим є такий композиційний вибір поетеси — у її творчості взагалі нема нічого випадкового. Маруся Чурай пережила страшну особисту трагедію — вона готова до того, щоби прийняти до серця трагедію свого рідного краю. І так само не випадково Ліна Костенко зводить у мандрах двох подорожніх: народну співачку і мандрівного дяка. Дяк у творі не має імені — на те він і вічний мандрівник (світ ловив його, але не впіймав, відтак — і не назвав). Але однозначно ідентифікується інше: він вільний філософ, "не вільний" тільки від одного — від рідного національного кореня, і усвідомлення цієї необхідної неволі дає йому сили повернутися із закордонних мандрів до України, на яку знову хочеться глянути і про яку — з погляду бувальця — знову хочеться помислити.

Історія пишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажів роману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точки зору розвитку любовної колізії і зовсім не другорядні з погляду створення ще одного важливого образу — образу України. Він присутній вже і в першій частині роману. Маруся як символ народного поета і співця, полтавський козацький полк, сама Полтава — один із осередків вільнолюбного лицарського духу — все це також Україна. Але збагачується, стає масштабним її образ саме тоді, коли Чураївна виходить за межі "маленької батьківщини" — свого рідного міста. Мандрівка робить гострішим і проникливішим зір, а побачене дає простір почуттям і роздумам. Маруся зупиняється у подиві перед красою рідного краю:

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є — дорога, явори,
Усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.

Але ж далі... Далі дорога приводить подорожуючих поміж "села удовині", де панує страшна руїна, мор, злидні. Та й сама дорога нагадує, як каже супутник-дяк, стражденний шлях, бо покарані уздовж неї українські непокірні зазнали не менших страждань, ніж ті древні бунтівні раби, яких було розіп'ято обабіч дороги з Риму. Тож і в такому вигляді постає Україна перед очима прочан. Із уст мандрівного дяка проситься сумний рефрен: "...люди, люди, Божа подоба, до чого ж ви цю землю довели?!" Перетягують її долю, наче той канат на якомусь дикому довготривалому змаганні. По один бік — такі, як Наливайко:

Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
За те, що він боровся за свободу,
Його спалили в мідному бику!

По другий бік — схожі на Ярему Вишневецького:

Упир з холодними очима,
Пихатий словом і чолом,
Душа підступна і злочинна,
Закута в панцир і шолом.
Уламок лицарського роду,
Мучитель власного народу...
Тримав усе оружною рукою.
Був кам'яніший од своїх твердинь.
Горіли села, кров лилась рікою,
Коли тікав степами на Волинь.

Саме з руки таких, як цей, вельможних, наплодилося по Україні доволі чужих панів та підпанків, на зразок "ходачкової шляхти" (як от Рох Яблоновський чи Тадеуш Пика). Отак спільними зусиллями зайшлих вояк з доморощених недолюдків багатий, щедрий край довели до того, що цілі сім'ї зриваються з рідних сіл, утікаючи від голоду, що і сам Київ спалено та сплюндровано, що, здається, вже нічого доброго не буде на цій землі.

То чи про це роман? Чи таким безрадісним пророцтвом віє від змальованих у ньому картин? Зовсім ні. Чураївну чекає шлях додому. А там, у Полтаві, триває боротьба за Україну, свободу, майбутнє. І нескорене місто витримує зимову облогу польського війська і найманців польської корони. У Полтаву приходить нова весна із новими надіями.

Добре сказав старенький дяк: спочатку мусить бути Слово ("якби які лелеки Гомера нам в колиску принесли", "ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя!"). Бо саме Слово доносить образ України до все нових поколінь, долаючи час. Воно не дає забути, воно дозволяє осмислити. Вмовкає Чураївна — хтось підхоплює її пісні. А це вже — дія, вчинок. Це вже реставрує Україну у нас самих — від найдавніших часів і донині. Та й сам роман Ліни Костенко, написаний у не найкращі для Вітчизни часи, хіба не є переконливим свідченням того, що наш край, як фенікс, щоразу відроджується з попелу.
Рейтинг: 0.0/0
Счетчики: 17 | Добавил: андрюха

Стефаник Василь (Життя та творчість)
Антоненко-Давидович Борис (Життя та творчість)
Фрідріх Шиллер
Стус Василь (Життєпис)
Перетц Володимир (Біографія)
Апдайк Джон

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 6
    Гостей: 6
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта