Роль у вивченні природи та господарства України В.Вернадського, П. Тутковського, С. Рудницького, Г. Висоцького, П. Погребняка
Мета: надати учням географічні відомості про видатних вчених-дослідників природних умов і природних ресурсів України, фундаторів та основоположників української географічної науки, показати внесок відомих вчених у дослідження природних умов і природних ресурсів України; продовжити формування навичок самостійного здобуття знань з використанням різних джерел географічної інформації.

Тип уроку: формування нових знань, вмінь, навичок.

Обладнання: карти України, географічні атласи.

Опорні поняття: географічні дослідження.

Базові поняття: українське географічне товариство.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань і вмінь учнів

Прийом «Чомучка». (Випереджальне домашнє завдання учням)

IIІ. Мотивація навчальної і пізнавальної діяльності

Прийом «Здивую всіх»

Учитель або хтось із учнів розповідає цікавий матеріал, що сто­сується історії географічних досліджень України.

У IX ст. у Східній Європі виникла стародавня українська держа­ва — Київська Русь. Найдавніші українські літописи «Літопис Асколь­да», «Повість минулих літ»,

що дійшли до нас, містять цінні істори­ко-географічні відомості. У XII ст. від Київської Русі відокремилася Новгородська республіка, що оволоділа всіма північними землями Уралу і деякими територіями за Північним Уралом (Югрой). Нов­городці в XII ст. здійснювали плавання по Північному Льодовитому океану «Студеному морю», як його тоді називали. Ними були відкриті острови Нова Земля, Вайгач берега Кольського півострова і шляхи на Шпіцберґен.

А які географічні дослідження було зроблено нашими сучасними українськими дослідниками?

Над цим питанням нам необхідно попрацювати на сьогодніш­ньому уроці.

IV. Вивчення нового матеріалу

1. Прийом «Творча лабораторія»

Учитель разом з учнями готує до уроку інформацію про видатних українських учених-географів.

Учні класу об’єднуються в групи, кожна з яких отримує матеріал та готує коротку доповідь про одного з українських учених-геогра­фів. На доповідь дається 2–3 хвилини, на опрацювання тексту — 4–5 хвилин.

Борис Ізмаїлович Срезневський був людиною широкого наукового кругозору з видатними організаторськими здібностями. Протягом 15 років викладав метеорологію в Київському університеті і одно­часно керував роботою метеорологічної обсерваторії університету. У 1920 р. він був обраний академіком АН УРСР у галузі геофізики.

У 1879 р. Б. І. Срезневський закінчив Петербурзький університет і два роки працював у Німеччині в лабораторіях Гельмгольца та Кундта за спеціалізацією — метеорологія та кліматологія. «В усій історії ро­сійської метеорології мало знайдеться таких блискучих і оригінальних учених, як Б. І. Срезневський. За різноманітністю і глибиною ідей, за жвавістю невтомного розуму йому знайдеться небагато рівних і в су­часній світовій метеорології». Так у 1948 р. писав про Срезневського професор О. Х. Хргіан.

Значну допомогу надавав Б. І. Срезневський тільки що утвореній Гідрометеорологічний службі України, консультував Бюро погоди, редагував інструкції та посібники. У 1920 р. він організував евапо­рометричні спостереження, поновив куле-пілотні спостереження. У 1922 р. розпочав роботи з вимірюванням сонячної радіації, пізні­ше — з атмосферної оптики, а у 1928 р.— з атмосферної електрики.

З 1921 р. Б. І. Срезневський був науковим керівником бюро по­годи.

За синоптичні огляди погоди Б. І. Срезневський був нагородже­ний премією імені Ломоносова, а за роботу про бурі на Чорному та Азовському морях отримав ступінь доктора географічних наук.

Тутковський Павло Аполлонович

— український, радянський гео­лог, академік АН УРСР (з 1919 р.), академік АН БРСР (з 1928 р.).

У 1882 р. закінчив Київський університет. У 1884–1895 рр.— консерватор мінералогічного i геологічного кабінетів цього університету. Пізніше був викладачем у середніх школах Києва та інспектором i директором народних училищ на Волині.

З 1914 р.— професор Київського університету, з 1924 р.— керівник науково-дослідної кафедри геології АН УРСР (згодом у 1926 р. її реор­ганізовано в Інститут Геологічних наук АН УРСР). Перший директор i один з організаторів геологічного музею інституту.

Другий після В. І. Вернадського Голова Комісії з вивчення при­родних багатств України у 1921–1926 рр.

Основні праці П. А. Тутковського присвячені питанням мінера­логії, петрографії, гeoxiмії, палеонтології, гідрогеології, історичної геології, динамічної геології, четвертинної геології, геоморфології, фізичної географії. Створив теорію еолового (вітрового) походження лесу. Академік Тутковський є одним з основоположників мікропалеонтологічного методу вивчення осадових гірських порід.

У 1895 р. запропонував проект водопостачання Києва артезіан­ськими водами, який пізніше було здійснено.

Володимир Михайлович Кубійович

народився 23 вересня 1900 р. у с. Матієва поблизу м. Нового Сонча (західна Лемківщина, Польща). Його батько був українцем, мати — полячкою. Зростав «русином» у польському оточенні, зазнавав висміювань однолітків. Підлітком читав твори М. Грушевського. Гімназію закінчив свідомим українцем, із відчуттям потреби «працювати для України». Після розпаду Австро-Угорської імперії, у 1918 р., вступив до Української галицької армії, але захворів на тиф і повернувся додому.

Вищу освіту здобув у Яґеллонському університеті (Краків), спеці­алізувався з географії та історії. У 1928–1939 рр. працював доцентом цього університету, мав авторитет серед польських географів і тісні зв’язки з українськими науковцями, підготував низку статей і карт із демографії, антропогеографії України. За українознавчі твори і критику польської урядової статистики як шовіністичної, таємно — і за ви­криття антиукраїнських фальсифікацій львівського професора поляка Е. Ромера, В. Кубійовича звільнили з Краківського університету.

У 1940 р. він став професором Українського вільного університету в Празі, із 1945 р.— у Мюнхені. У часи Другої світової війни В. Ку­бійович захищав інтереси українського населення перед німецькою владою в Генеральному губернаторстві Кракова.

Після війни емігрував до Німеччини, а у 1951 р.— до Франції (Сарсель, північне передмістя Парижа). Майже 40 років свого життя В. Кубійович присвятив українській енциклопедії: редагував і писав численні статті до загальної і словникової «Енциклопедії україноз­навства» (1949–1989 рр.), до її англомовних видань.

Володимир Іванович Вернадський

— видатний природознавець, мінеролог і кристалограф, основоположник геохімії, біохімії, раді­огеології, вчення про біосферу, який відкрив тайну часу і простору, талановитий організатор науки, перший президент Української Ака­демії наук.

Народився він у Петербурзі, дитинство провів в Україні. Батько майбутнього вченого був професором політичної економії й статис­тики, багато сил віддавав видавничій діяльності, розповсюдженню книг для народу. Володимир рано навчився читати, захоплювався літературою з географії та історії.

Життєве кредо Володимира Івановича — не замикатися в стінах науки. Початок наукової діяльності В. І. Вернадського пов’язаний з розробкою нових напрямів у мінералогії. З дедалі більшим захоплен­ням він працює над розвитком нових галузей геологічних наук — гео­хімії, біогеохімії та радіогеології. Вчений організував першу експедицію

з вивчення радіоактивних мінералів (1908–1911 рр.) У 1909 р. В. І. Вер­надський стає академіком і переїздить до Петербурґа. В 1914 р. Володи­мира Івановича обирають директором Геологічного і Мінералогічного музею Петербурзької Академії наук. Наступного року за його ініціати­вою було створено Комісію з вивчення природних продуктивних сил Росії, з якої пізніше утворилася низка наукових інститутів: географіч­ний, радієвий, керамічний, оптичний, фізико-хімічний тощо.

У зв’язку із погіршенням стану здоров’я В. І. Вернадський (у нього виявили туберкульоз) за порадою лікарів переїжджає в Україну. Бурхли­ві події громадянської війни застали його в Києві. В червні 1918 року на пропозицію міністра освіти М. Василенка він очолив Комісію щодо вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук, який 14 листопада того ж року затвердив гетьман П. Скоропадський. Володимир Іванович бере діяльну участь у створенні Української Академії наук (1918) і обирається її першим президентом.

У 1922 р. Вернадський на запрошення Сорбоннського універси­тету виїжджає до Франції для читання курсу лекцій з геохімії. Поряд із викладацькою діяльністю він проводить значну науково-дослідну роботу в Радієвому інституті М. Складовської-Кюрі.

Повернувшись з-за кордону (1926), він публікує свою знамениту монографію «Біосфера». Друкуються його твори з геохімії, біогеохімії, мінералогії, кристалографії, хімії моря, еволюції життя. Він увійшов до історії науки як основоположник сучасного вчення про біосферу та ноосферу. Сукупність живих організмів у біосфері він назвав «живою речовиною».

Степан Львович Рудницький

— фундатор української наукової гео­графії. Він був членом кількох Європейських географічних товариств та Академій наук, визнаним авторитетом у геоморфології, демогео­графії, політичній географії та геополітиці, картографії, та в методиці викладання географії. Він поєднував у собі риси вдумливого педагога і талановитого організатора освіти й науки.

Рудницький пройшов шлях від учителя гімназії, доцента, про­фесора університету до академіка, керівника одного з провідних на­уково-дослідних інститутів Академії наук. У 1908–1919 рр. він пра­цював на кафедрі географії Львівського університету. Викладали на кафедрі українською мовою. В період 1914–1915 рр. С. Рудниць­кий — військовий географ при австрійському генеральному штабі, а в 1920–1921 рр.— професор економічної географії Академії світової торгівлі у Відні. С. Рудницький був одним з організаторів і професорів Українського вільного університету в Празі (1921–1926 рр.) і водночас працівником Географічного інституту ім. М. Драгоманова, чеського і німецького університетів.

С. Рудницький активно вів польові географічні дослідження, зо­крема у Карпатах. В 1924 р. він був учасником Першого міжнародного з’їзду географів та етнографів у Празі і виголосив доповідь з географії Закарпаття.

У 1926 р. на запрошення уряду України С. Рудницький переїхав до Харкова, де працював професором у Геодезичному інституті, а також керівником секції географії й картографії науково-дослідної кафедри географії й антропології Харківського інституту народної освіти.

С. Рудницький — засновник української національної школи географії, української національної географії. Він обґрунтував об’єкт дослідження географії, досліджував Україну в межах етнічної укра­їнської території, став основоположником геополітики та політичної географії України, розробив наукові основи краєзнавства і шкільної географії.

У центрі наукових досліджень С. Рудницького була географія України та її реґіонів. Він першим дав комплексну географічну харак­теристику України, її національних територій, політичну географію України, обґрунтував балто-чорноморську геополітичну доктрину України, яка не втратила своєї актуальності й дотепер.

2. Прийом «Прес-конференція»

Учні різних груп повідомляють про результати роботи, задають один одному запитання.

V. Закріплення вивченого матеріалу

Прийом «Лови помилку»

Учитель (або учень) наводить твердження, а учні визначають їх правильність:

• Майже 40 років життя В. Кубійович присвятив створенню укра­їнської енциклопедії.

• Сорбоннського університету В. Вернадський виїжджав до Франції для читання курсу лекцій з геохімії.

• Б. І. Срезневський був науковим керівником бюро погоди.

• Проект водопостачання Києва артезіанськими водами запропо­нував В. Кубійович.

• С. Рудницький був військовим географом при австрійському ге­неральному штабі.

VI. Підсумки уроку

Узагальнення роботи, що виконана на уроці. Учитель виставляє оцінки учням.

VII. Домашнє завдання

• Опрацюйте матеріал підручника.

• Підготуйтеся до уроку узагальнення знань, вмінь та навичок.

VIII. Додатковий матеріал до уроку

13 лютого 2008 року минуло 135 років від дня заснування Укра­їнського Географічного товариства. Ще в квітні 1872 року Імператор­ське Руське Географічне товариство розглянуло прохання Київсько­го, Подільського і Волинського генерал-губернаторів про створення Південно-Західного відділу Товариства в Києві. Цьому передувала значна організаційна робота прогресивної української інтелігенції. Особливо значна активність у створенні географічного осередку ви­явив Павло Платонович Чубинський, відомий у науковому світі як видатний етнограф, фольклорист, автор українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». Але як географа-економіста, одного із засновників і активних діячів Географічного товариства, його знали значно менше.

Народився П. Чубинський

27 січня 1839 року на хуторі біля м. Бо­рисполя на Київщині. Після закінчення другої Київської гімназії він вступив до юридичного факультету Петербурзького університету, який закінчив у 1861 році. У період навчання він познайомився з видат­ним географом П. П. Семеновим-Тян-Шанським,

який повернувся з експедиції в Середню Азію, зі своїм ровесником, офіцером, слуха­чем Академії Генерального штабу Миколою Пржевальським і Мико­лою Миклухо-Маклаєм. На прохання П. Чубинського і за сприяння П. П. Семенова-Тян-Шанського, йому дозволили брати участь у роботі відділення етнографії Географічного товариства. Він мріє про організа­цію експедиції на Україну (тогочасний південний захід Росії). Починає збирати матеріал про Україну, шукає підтримки в друзів.

У 1866 р. Географічне товариство нагороджує П. Чубинського срібною медаллю «За полезные его труды». У тому ж році П. Чубин­ський бере участь у роботі Комісії, що досліджувала Печорський край. У звіті Комісії оприлюднено дані з фізичної та економічної географії краю, дані про поклади кам’яного вугілля, горючих сланців, нафти, мідних руд тощо.

П. Чубинський завжди пам’ятав про Україну. Перебуваючи в Ар­ханґельську, він пише нарис про народні правові звичаї в Україні.

У 1869 р. він приїздить до Петербурґа, а пізніше, за клопотанням П. Семенова-Тян-Шанського, одержує дозвіл повернутися в Україну і очолити етнографо-статистичну експедицію Географічного товариства до Південно-Західного краю тогочасної Російської імперії.

З 1873 до 1876 року П. Чубинський пов’язує свою діяльність з Географічним товариством у Києві, яке було створено 13 лютого 1873 р. За цей час Товариство, яке налічувало 170 членів, видало два томи наукових праць (у 1873 і 1874 роках). При Товаристві були ство­рені бібліотека, яка нараховувала понад 1000 цінних наукових видань, і музей, що налічував біля 3000 експонатів.

Понад сто років тому видатний історик О. Пипін писав про П. Чу­бинського: «Це був своєрідний талант, людина невгамовної енергії і глибокої відданості своїй справі», а пізніше академік Л. Берг назвав його видатним діячем Географічного товариства Росії.

Каблуки требуют жертв
Природні угруповання рідного краю. Ліс
Задачі на знаходження невідомого від’ємника. Знаходження значень виразів
Как защититься от зимней хандры
Звук [ДЖ]. Позначення його буквосполученням «ДЖ»
Практичне ознайомлення з групами числівників за складом

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія