Валер’ян Підмогильний. Життєвий і творчий шлях письменника
Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Валер’яна Підмогильного — активного творця української літератури ХХ ст., автора інтелектуально-психологічної прози, перекладача; виховувати ідеали добра й справедливості.
Тип уроку: засвоєння нових знань.
Обладнання: мультимедійний додаток «Життєвий і творчий шлях письменника», портрет В. Підмогильного, епіграф.
ПЕРЕБІГ УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми, мети уроку
ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
1. Повідомлення учнів про життєвий і творчий шлях Валер’яна Підмогильного
Повідомлення І
Народився Валер’ян Петрович Пiдмогильний 2.02.1901 р. в с. Чаплi на Днiпропетровщинi в селянськiй родинi. Хлопчик рано залишився без батька. Матiр’ю Валер’яна була неосвiчена селянка. Після церковнопарафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище.

Того ж року вступив на математичний факультет Катеринославського унiверситету, згодом перейшов до правничого факультету. Вiн особливо захоплювався iсторiєю, i це захоплення пояснював знайомством з Д. Яворницьким. В. Пiдмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому.
Багато часу придiляв самоосвiтi, вивчав iноземнi мови, друзi називали його «унiверситетом на дому». Уже в 17 рокiв Пiдмогильний заявив себе цілком зрiлим письменником. У 1919 роцi в катеринославському журналi «Сiч» у № 1, 2 з’являються оповiдання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 р. виходить перша збiрка його оповiдань «Твори, том I». «Ота тоненька книжечка, — пише В. Шевчук, — у сiрiй обкладинцi й друкована на поганому паперi може по праву вважатися однiєю з найцiкавiших книжок… Тут наявна свiжiсть письма, небуденнiсть ситуацiй, а слово дихає енергiєю i своєрiдним «ароматом» — дебют, кажемо, був багатообiцяючий».
Через матерiальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хлiба спершу в Катеринославi й Павлоградi, а потiм у Ворзелi пiд Києвом.

Повідомлення ІІ
Як напише пiзнiше Тамара Мороз-Стрiлець, дружина письменника Григорiя Косинки, репресованого у 1934 р., Валер’ян Пiдмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професiю. Вiн iз запалом розповiдав про свою роботу, згадував учнiв…».
Там, у Ворзелi, вiн зустрiне й свою долю: донька мiсцевого священика Катерина Червiнська стане його дружиною i другом — упродовж тих тринадцяти рокiв, якi їм вiдпущено бути разом, i тодi, коли чорна бiда впаде на сiм’ю, — летiтимуть її тужнi листи-сповiдi до соловецьких мурiв…
Через два роки В. Підмогильний поновлюється в унiверситетi, але й тодi здобути вищу освiту йому не вдалося — мабуть, з тих самих причин.
У Києвi письменник працює в книжковiй палатi, учителює, згодом вiн — спiвробiтник видавництва «Книгоспiлка», далi переходить на лiтературну роботу. Недарма проблема хлiба є темою цiлої низки творiв В. Пiдмогильного, бо автор на собi зазнав матерiальнi труднощi, через якi не змiг здобуту освiту.
Саме так — «Проблема хлiба» — автор назве й свою найкращу збiрку оповiдань.
Повідомлення ІІІ
Уже перша книжка письменника «Твори, том I», що вийшла в Катеринославі у 1920 р., викликала зацiкавлення, примусила заговорити про себе: актуальна й на сьогоднi рецензiя «Поет чарiв ночi» С. Єфремова (учителя В. Пiдмогильного), яка дає ключ до розумiння мiнорного сприйняття життя молодим автором: В. Пiдмогильний бачить дiйснiсть такою, якою вона є насправдi, вiн не хоче її прикрашати, але разом з тим i не стає байдужим
спостерiгачем, а вбирає все у свою душу.

С. Єфремов (вiн виступив пiд псевдонiмом В. Юноша) звертає увагу на оригiнальнiсть молодого письменника — вона бачиться йому в тому, що Підмогильний обрав нетипову позицiю — бути «на вартi страждання», а не радості людської.
Ця особливiсть нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедій та внутрiшнiх борсань, — те, що С. Єфремов назвав «чари ночi», — вабила до себе й iнших дослiдникiв та читачiв. «Чому, скажiмо, — роздумує Р. Мовчан, — теж селянин, учень реального училища Юрiй Яновський, ровесник Валер’яна Пiдмогильного, зустрiв жовтневу революцiю «широко вiдкритими», захопленими очима… I чому юного Валер’яна в пору революцiйних бур цiкавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собi, а не в розтривоженому, переплутаному свiтi шукає розгадок на вiчнi, «важкi питання» буття?».
Повідомлення ІV
Iм’я В. Пiдмогильного згодом з’являється на сторiнках збiрникiв «Вир революцiї», «Жовтень» (1921), а через рiк виходить у Харковi його повiсть «Остап Шаптала» в журналi «Шляхи Мистецтва», яку через рiк харківське видавництво «Всеукрлiтком» випустить окремою книжкою. У 1923 р. на сторiнках журналу «Нова громада» з’являється оповiдання «Син» — один iз найбiльш вражаючих в українськiй лiтературi творiв про голод. Йому судилася особлива популярнiсть: ще за життя письменника оповiдання перевидавалося кiлька разiв. У 1923 р. В. Підмогильний видав його окремою книжкою,
яка має лише сорок сторiнок, чому, звичайно, причиною аж нiяк не творчий застiй. Навпаки: вiн працює багато й плiдно. Але, як згодом зiзнається він сам, «умова для друку вдома склалися для мене несприятливо», «офіційні лiтературнi кола виявили до мене надто неприхильне вiдношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творiв за їхньою допомогою». Того-таки 1923 р. вiн береться разом з iншим українським письменником Гео Шкурупiєм за переклад статтi Льва Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Бiльшовик».
Друга збiрка оповiдань «Вiйськовий лiтун» (1924) В. Пiдмогильного з’являється в Києвi. Пiзнiше ця збiрочка буде доповнена новими творами й вийде пiд назвою «Проблема хлiба». У 1926 р. окремим виданням побачив свiт твiр «Третя революцiя». Цiєю повiстю, як слушно вiдзначає В. Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторiнку нацiональної iсторiї, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору… не кажучи про наступнi часи. Бо то складнi стосунки українського села з мiстом внаслiдок недалекоглядної полiтики наших перших урядiв у аграрному питаннi». Мова йде про
трагедiю селянства, зумовлену пришвидшеним переведенням до колективного господарювання на землi, коли на переважнiй бiльшостi поміщицьких земель утворювались комуни й радгоспи. Селяни, які жили мрiєю про землю, похитнулися в довiрi до нової влади, виступили проти неї. Це явище учасники самих подiй назвали «третьою революцiєю». Свого часу повiсть В. Пiдмогильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальнiй iзольованостi вiд сучасностi», «реакцiйному протиставленнi села й мiста», i це гiрке звинувачення помандрувало з книжки в книжку.
На селянську тематику на той час писали, окрiм В. Пiдмогильного, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, I. Сенченко, М. Iвченко. Усi вони кожен по-своєму зображали трагедiю народу, вiдiрваного вiд землi, трагедiю загострених взаємин мiста й села. У повiстi В. Пiдмогильного мiсто стає знаковим мiсцем, у якому сходяться всi кривди: з нього йдуть усi накази, саме туди, у мiсто, «де жили дiдичi», возилися податки, там лунала чужа мова i там «зникав викоханий у степах хлiб». Письменника мучить проблема «село — мiсто», але розв’язання її, як уважає вiн, можливе, i саме устами своїх героїв вiн проголошує мудрий вихiд, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села й мiста: «Людськiсть хитається мiж дикунством i культурою.
А їх треба поєднати, не протиставити!».
Повідомлення V
Благодатним для В. Пiдмогильного було спiлкування з друзями по перу — членами лiтературної органiзацiї «Ланка», яка пiзнiше стала називатися «Марсом» (Майстерня революцiйного слова), до якої входили такi талановитi письменники, як Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галiч. «1925 року в Києвi, — пише сам В. Пiдмогильний, — я був членом лiторганiзацiї «Ланка», а в 1926 роцi — в органiзацiї «Марс». Вiд того часу я нi в яких лiтературних органiзацiях не перебував…».
20-тi роки ХХ ст. в українськiй культурi справедливо називають «червоним Ренесансом». То був час пiднесення й вiдродження. Попри нестатки й злигоднi, розруху й «проблему хлiба» (є в Пiдмогильного таке оповiдання), лiтература, мистецтво забуяли пишним цвiтом. Переповненими були зали театрiв, виставки й вернiсажi, лiтературнi вечори, на яких вiдбувалися плiднi дискусiї та суперечки. Впроваджувалися новi iдеї, пошуки й вiдкриття iмен, серед яких такi, як режисер Лесь Курбас, художник Михайло Бойчук, поет
Євген Плужник! Виникли десятки лiтературно-мистецьких угруповань.
Не мiг залишатися осторонь i Валер’ян Пiдмогильиий, який був у той час на редакційновидавничiй роботi у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспiлка», у журналi «Життя й Революцiя», повсякдень обертався в середовищi лiтературному. Але до згаданої літературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», i це чорне тавро iснувало ще до недавнього часу. Навiть у «перебудовному» «Українському Радянському Енциклопедичному Словнику» (1987) умiщено недвозначну оцiнку-присуд: «Творчiсть окремих членiв «Ланки» була позначена
впливом буржуазно-нацiоналiстичної iдеологiї». Якi ж завдання насправдi ставила за мету ця лiтературна група? «Стремлючи до утворення кращих зразкiв пролетарської лiтератури, — читаємо в журналi «Життя й Революцiя», — Майстерня революцiйного слова в основу своєї мистецької працi покладає засади комунiстичної партiї, надаючи своїм членам права користатися рiзними лiтературно-художнiми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством i зарозумiлiстю в лiтературi. Як згадує Юрiй Смолич, «був Пiдмогильний якраз найдiяльнiший i найенергiйнiший органiзатор згаданої
«Ланки» (пiзнiше й МАРСу)…».
Повідомлення VІ
Дiяльним й енергiйним письменник залишається i в лiтературнiй творчостi.
Його оповiдання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революцiя». Одна за одною виходять i книжки: «Вiйськовий лiтун» (1924), «Третя революцiя» (1926), «Проблема хлiба» (1927), «Мiсто» (1928, 1929). 1930 р. журнал «Життя й Революцiя» публiкує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей твiр уже не дочекався. За деякими вiдомостями, 1928 р. Валер’ян Пiдмогильний їде за кордон — до Парижа, Берлiна й Праги; якихось подорожнiх нарисiв ця мандрiвка не залишила.
1928 рiк кидав лиховiсну тiнь на подальше життя в Українi. Над українською землею вже нависли «совинi крила» ката Кагановича. Процес українiзацiї, що розпочався на початку 20-х рр., згортається. Звинувачено в нацiоналiстичних грiхах письменника Миколу Хвильового. Лiтературно-мистецькi групи саморозпускаються. Фабрикується справа СВУ — неiснуючої Спiлки визволення України. Мине небагато часу, i на лавi пiдсудних опи-
няться вiдомi дiячi української науки, лiтератури, мистецтва. Поки що — старшої, дореволюцiйної генерацiї!.. А потiм — i нової. Бо збираються вже хмари й над письменниками жовтневого призову. В. Пiдмогильний вiдчує це на собi одним iз перших.
Повідомлення VІІ
У час лiтературних доносiв, розгнузданої сполiтизованої критики, яку пiзнiше назвуть вульгарно-соцiологiчною, твори В. Пiдмогильного здебiльшого громилися й паплюжилися. Ось що писав, примiром, у газетi «Бiльшовик» невiдомий автор, який приховав своє прiзвище за криптонімом «Д. Б.»: «Знiжений автор (Пiдмогильний В.) органiчно не може пропустити через себе високий вольтаж пролетарської активностi. Звiдси бере початок той факт, що в його оповiданнях або обминається сучаснiсть, або занадто «стилiзується», хоч i вводиться виключно в рамках побутовщини… Творчiсть
Пiдмогильного виступає як рiшучо консервативний, дезорганiзуючий чинник… вона не що iнше, як чергова провокацiя пролетарського читача i вода на млин рiзним дезертирам сучасностi».
На жаль, таких оцiнок не бракувало. Ґрунт для повальних репресій 30-х рр. закладали ще в роках 20-х. Тi оцiнки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстрiл… Дорога на Голгофу.

1930 р. В. Підмогильного викидають з редакцiї журналу «Життя й Революцiя». З журналiв i видавництв викидають його твори. На початку 30-х рр. почалися репресiї проти української iнтелiгенцiї. Заарештували Леся Курбаса, Григорiя Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фалькiвського та iн., передчуваючи наближення бiди, застрелився Микола Хвильовий.
1932 р. письменник з родиною (дружиною й чотирирiчним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пiшов не на роки — на днi, працює, працює… Переважно над перекладами.
Щоправда, 27 червня 1933 р. «Лiтературна газета» (нинiшня «Лiтературна Україна») друкує його оповiдання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намiр, чи не догледiло «всевидящеє око», але то була остання зустрiч iз читачем за життя. Бо «Повiсть без назви», яку В. Пiдмогильний так i не встиг закiнчити, журнал «Вiтчизна» надрукує бiльш нiж через пiвстолiття.
Переїзд до Харкова не порятував: од сталiнського свавiлля сховку не було.
Повідомлення VІІІ
Невдовзi пiсля вбивства Кiрова 8 грудня 1934 р. В. Пiдмогильного заарештовують як учасника терористичної органiзацiї. Таких органiзацiй було «викрито» десятки в рiзних кутках країни, i серед «терористiв» опинилися i Є. Плужник, i М. Кулiш, i Г. Епiк, i В. Полiщук, i Г. Майфет, i М. Зеров, i багато iнших.
8 грудня 1934 р. в Занькiвському будинку творчостi В. Пiдмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харкiвському обласному управлiнню НКВС на дозвiл «здiйснити обшук та арешт гр-на Пiдмогильного Валер’яна Петровича…». Отже, вiд того дня не стало вiдомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловiка й батька шестилiтнього сина. Вiднинi письменник iменувався однослiвно — «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусi № 1».
Допити змiнюють один одного, але впертiсть В. Пiдмогильного i його невизнання своєї провини приводить до необхiдностi продовження допитів ще на 10 дiб, а потiм — iще на 10. В архiвах зберiгаються протоколи всіх допитiв та вiдповiдi на них письменника, серед яких цiкавими є такi: 11 грудня. Запитання: «З ким Ви з Ваших друзiв i товаришiв вели розмови шовiнiстичного й антирадянського характеру?».
Вiдповiдь: «Бесiд антирадянського i шовiнiстичного характеру я не вів нi з ким».
Запитання: «Наприкiнцi 1932 i на початку 1933 року, пiсля розгрому української контрреволюцiї, з ким Ви вели бесiди на цю тему i кого називали винуватцем того розгрому?».
Вiдповiдь: «На цю тему я вiв розмови з Полiщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такiй площинi: я й мої спiврозмовники були приголомшенi самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членів партiї, якi займали керiвнi пости в українському культурному радянському процесi. Спочатку я не мiг собi навiть уявити глибини цього процесу (арешти й самогубства), не мiг його зрозумiти, адже особи, представники розгромленого нацiоналiзму, належали до Компартiї… Останню частину запитання, щодо «винуватцiв того розгрому», я вважаю сформульованою вразливо, адже
розгром нацiоналiстiв влаштувала партiя».
Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюцiйної органiзацiї, що ставила собi за мету терор проти вождiв партiї. Визнаєте себе винним у цьому?».
Вiдповiдь: «Нi, винним себе в цьому не визнаю».
З офiцiальної заяви слiдчому: «…Нiколи нi до якої терористичної організації я не належав i не належу…»
25 грудня 1934 року В. Пiдмогильний пише додатково до усних пояснень на допитi розгорнуту характеристику суспiльно-культурного стану в Українi пiсля розгрому «хвильовизму» та «скрипникiвщини». Указує, що саме це й стало причиною загострення так званого нацiоналiзму — тобто елементарного уболiвання iнтелiгенцiї за здоровий розвиток нацiї. Серед факторiв, які сприяли ситуацiї, на думку письменника, були основними: спад українізації в побутових умовах i навiть у тих закладах, що мусили б професiйно займатися українською культурою (видавництва, редакцiї часописiв), загально-iдеологiчна упередженiсть до українських творiв, а найголовнiше — розгортаючи все активнiшу боротьбу з українським нацiоналiзмом, преса не звертає
уваги на росiйський великодержавний шовiнiзм, роблячи вигляд, що його не iснує… Це все в пiдсумку й призвело до пригасання українського культурного процесу навiть у столичному Харковi.
Але на втретє продовженiй десятиденцi слiдства В. Пiдмогильний починає втрачати сили. Тим бiльше, що допити веде вже не лише слiдчий Блiок.
Пiдключаються й вищi начальники секретно-полiтичного вiддiлу, вiйськовий прокурор. У протоколi вiд 11 сiчня вiн, вiдчувається, був доведений до стану говорити все, що вiд нього вимагали. «Останнiм часом я належав до групи письменникiв-нацiоналiстiв з терористичними настроями у ставленнi до вождiв партiї. З цими письменниками я вiв контрреволюцiйнi й терористичнi розмови…». Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та двох найближчих друзiв: В. Вражливого й В. Полiщука, якi теж з грудня 1934 р. сидiли десь у камерах поруч із ним.
В. Пiдмогильний, як i ранiше, пояснював лише свою позицiю, тримався до останку принциповостi, хоча мусив те все пiдводити пiд настирливо енкаведистську тезу тероризму: «Терористичнi настрої у мене виникли 1932 року в зв’язку з загостренням становища на селi. Я вважав, що політика колективiзацiї привела українське село до голоду». I, очевидно, розумiючи невiдворотнiсть своєї долi, кидав слiдчим «козирну карту», на яку вони чекали понад мiсяць упертих домагань: «Терористичнi настрої мої пов’язувалися конкретно з Постишевим, i я можу сформулювати їх у такiй формi: «Добре
було б, коли б Постишева було вбито». Цiєї думки я не висловлював прямо, але оскiльки Постишева у нашому оточеннi називали душителем українського народу, мої терористичнi висловлювання для кожного пов’язувалися саме з Постишевим».
Повідомлення ІХ
Та В. Пiдмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю жертовною вiдвертiстю привернути увагу органiв державної безпеки до кричущої несправедливостi в розвитку нацiональної культури. Енкаведисти мали своє, чiтко визначене завдання — сформувати нову велику групу контрреволюцiонерiв i доповiсти Москвi — що вони й виконували з запопадливою стараннiстю. Цього разу була вказiвка догромити залишки української партії боротьбистiв, якi на початку 20-х рокiв свiдомо увiйшли до складу КП (б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо прагнули ще хоч якось утримувати здобутки перших пореволюцiйних рокiв. Проте «чистих» боротьбистів лишилося надто обмаль, для гучного полiтичного процесу не вистачало. Тодi сюди й були приточенi всiлякi попутники в лiтературi, з якими пролетарськiй диктатурi набридло панькатися… Останнє слово мав сказати трибунал Українського вiйськового округу. «Однак справi надавалося такого значення, що судити «українських нацiоналiстiв» прибула з Москви виїзна сесiя Вiйськової колегiї Верховного Суду СРСР на чолi з самим її головою армвiйськюристом
1-го рангу В. Ульрiхом, який тодi вже прогримiв на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української вiйськової органiзацiї» (УВО) та iнших, не менш гучних репресивних процесiв. Пiзно ввечерi в примiщеннi того ж Республiканського НКВС розпочалося (у закритому судовому засiданнi, без участi будь-якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня iменем Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк було оголошено вирок пiдсудним. Проте смертний вирок, який було винесено В. Підмогильному за участь у неiснуючiй групi терористів-контрреволюцiонерiв, замiнили в останню хвилину десятилiтнiм ув’язненням на Соловках. Чи розумiв вiн, письменник-психолог, письменник-iнтелiгент, що чинилося в країнi? Безперечно. Не просто розумiв. «…Класовий ворог, це в нас на кожному заводi
й у кожнiй установi нiби штатна посада, яку хтось та повинен займати», — говорить один iз персонажiв оповiдання «З життя Будинку». Самих цих слів досить було, щоб пiти в небуття. А тут iще й «попутницькi» грiхи. Утiм, найбiльший грiх був талант. Забирали передусiм людей найобдарованiших.

В. Підмогильний потрапляє на Голгофу XX столiття — Соловки, але й там продовжує плiдно працювати, у чому нас переконують листи письменника до дружини, матерi та сестри. У листах є згадка про твори, над якими В. Пiдмогильний працював у тюрмi («Наташа i Маша», «Осiнь 1929»), якi так i не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вiсiм оповiдань, але написав тiльки одне. Як довiдуємося з листiв, на перших порах умови в соловецьких концентрацiйних таборах дозволяли навiть писати.
Повідомлення Х
В. Підмогильний ще сподiвається, що все складеться iнакше. «Пiзнiше я буду просити про змiну умов вiдбуття покарання (я дуже хочу працювати)…» — повiдомляв у листi до дружини 6 липня 1935 р. I згодом: «Що мені треба? Надiшли паперу, копiрки, кiлька хороших чорнильних олiвцiв…».
Народжуються задуми. З’являються першi твори, написанi там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — нiким i нiколи.
Сталiнська куля таки наздогнала В. Пiдмогильного. Його останнiй лист iз Соловкiв датовано 2 червня 1937 р. Вiдтодi слiди загубилися. Донедавна вважали (така була офiцiйна версія), що Валер’ян Пiдмогильвий помер 1941 року.
Насправдi це трапилось на чотири роки ранiше. У той час полiтичнi справи переглядали сумнозвiснi сталiнськi «трiйки». Не оминули i його справи.
Зовсiм недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смертi письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офiцiйно повiдомлено в рiк реабілітації В. Пiдмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року.
Висновок
У невеликій автобіографічній замітці Валер’ян Підмогильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу…». Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру й особливостях світобачення митця.

Твори В. Підмогильного й тепер зворушують, зацікавлюють, спонукають до роздумів про життя в цьому химерному й жорстокому світі. Письменник тонко відчував час, у якому жив, але не поділяв тодішньої ідеології. Своєю творчістю він допомагав людині пізнати саму себе, свою малість і силу, а це не збігалося з морально-етичними принципами тоталітарного режиму, який і розправився з В. Підмогильним особливо жорстоко: арешт 1934 р., одиночка на Соловках, розстріл 1937 р.
ІV. Підсумок уроку
V. Домашнє завдання
1. Прочитати роман «Місто».
2. Підготувати усне повідомлення на тему: «Внесок В. Підмогильного в українську літературу ХХ століття».

Откуда взялись топ-модели?
15 шагов к триумфу. Твой стиль
Як змінюється нежива природа восени?
Зв’язок дій додавання й віднімання. Задачі на знаходження невідомого доданка і зменшуваного
Акуратність і здоров’я
Нежелательная беременность

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 48
    Гостей: 48
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта