Загальний огляд української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст.
Мета: дати загальне уявлення про модерністські тенденції в українській літературі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.; з’ясувати особливості літературного процесу на зламі двох віків; розвивати вміння знаходити необхідну інформацію в довідкових виданнях; спостережливість; формувати кругозір учнів; виховувати любов до художньої літератури, повагу до її творців; прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: виставка книжок художньої, навчальної, довідкової літератури, портретної галереї українських письменників, про творчість яких ітиме мова.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань. Бесіда за питаннями

· Що вам відомо про особливості суспільного й національнокультурного життя в Україні кінця ХІХ ст.?

· Охарактеризуйте національну свідомість українців після скасування кріпацтва.

· Як співвідносяться поняття стиль і напрям?

· Що таке реалізм?

ІІІ. Оголошення теми, мети уроку

ІV. Мотивація навчальної діяльності школярів

Наприкінці XIX ст., з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з’являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше — у XX ст. Таким чином, доба XIX ст. являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст.— один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму,

теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками постало завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві й віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

V. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу. Лекція вчителя

1. Літературно-мистецьке життя кінця ХІХ — початку ХХ ст.

В історії української літератури кінець ХІХ — початок ХХ ст. вагомий важливими досягненнями у формуванні нового типу української людини. Процес цей звичайно був не однорідний, бо мав різні можливості на східних і західних землях. У Галичині початок нового руху слід шукати вже під кінець 70–80 рр., а на східноукраїнських землях — у 90 рр. ХІХ ст.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на кінець ХІХ — початок ХХ ст., під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст.— явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується в той процесс зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ — початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І. Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши

літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері.

Прозвучали заклики до оновлення й розширення проблемнотематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, у жертву яким приносилися особисті пориви.

Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вважають, що сааме життя зобов’язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю й водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції.

Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом із тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості

рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Протее не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить». Водночас

було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі. Стиль, форма зображення в кінці ХІХ —

на початку ХХ ст. були вже іншими.

Поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. Ці нові українці були переважно студентами. Особисті контакти між собою вони зав’язували в гімназійному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної позиції. Першою організацією молодих свідомих українців було започатковано в 1891 році «Братство тарасівців», до складу якого входили І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. Вони опублікували «Декларацію віри молодих українців», у якому проголошували намір стати істинно українською інтелігенцією, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Першою ластівкою українського друкованого слова був без дозволу влади виданий у 1905 p. часопис «Хлібороб» у Лубнах. Найдовше проіснували «Громадська Думка» (згодом перейменована на «Раду»), «Нова Громада», «Українська Хата» і«Світова зірниця»…

Важливими періодичними виданнями різних напрямів, що виходили в Галичині й на Буковині на початку XX ст. і які значною мірою впливали на розвиток української культури, а передовсім на літературний процес, були такі журнали:«Літературнонауковий Вісник» (1898–1914), «Молода Україна» (1900–1903), «Артистичний Вісник» (1905), «Світ» (1906–1908), «Будучність» (1909), «Неділя» (1911–1912), «Нова Буковина» (1912–1913), «Ілюстрована Україна» (1913–1914).

Українська література другої половини ХІХ ст. починає виконувати провідну роль у національному суспільному житті освічених верств. Причина цьому — різнорідність тематики й проблематики, відображення побуту різних суспільних прошарків народу. Після етнографічного реалізму «Народних оповідань», критичного реалізму І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, О. Кониського, О. Пчілки — на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Мартович (учитель демонструє портрети письменників).

У західній літературі першими теоретиками модерності були Шарль Бодлер та Ф. Ніцше. Бодлер у статті «Художник модерного життя» писав: «насолода, що ми її отримуємо від репрезентації сучасного, походить не лише з краси, якою його оздоблено,

але його суттєві прикмети — бути сучасним. Сучасний митець повинен зосереджуватись на модерному, сучасному». Ніцше визначив усі ілюзії попередньої епохи. Його праці — це бунт протии ери надії, певності, ентузіазму, віри в прогрес, механічності. Для модерністів людина є не походженням минулого, але того, що її оточує в сучасному.

2. Перехід до модернізму

Модернізація культури починалася з критики народництва в цілому та його естетики зокрема. Уперше слово «модернізм» у значенні художнього напряму досить упевнено вжила Леся Українка в доповіді, виголошеній наприкінці 1899 р. в Київському науковому товаристві під назвою «Малорусские писатели на Буковине». Ця доповідь була початком діалогу, який у перспективі розмежує українських письменників на модерністів і народників. У статті виявилася не лише рішучість Лесі Українки захищати нові явища,

але й спроба мотивувати, наскільки вони потрібні народові.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів у літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як

початок модернізму («ранній» модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах «З-над хмар і долин» (вийшов у 1903 р.), М. Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських

письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б «усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі», де було б «хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба». Основна думка виступу М. Вороного виділялася чітко:

він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Однак І. Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний. Іван Франко у вступі до поеми «Лісова ідилія» назвав Миколу Вороного «ідеалістом

непоправним», який вимагає від авторів:

Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних закликів до бою…

І. Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не перина… вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога…» У відповідь на його «Посланіє» М. Вороний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф

із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама».

Теорія літератури

Модернізм — загальна назва літературних напрямів та шкіл ХХ ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Визначальні риси модернізму:

· новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

· у творах затверджується перевага форми над змістом;

· зосередження на «Я» автора, героя, читача;

· психологізм, увага до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

· широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

· використання символу як засобу пізнання й відтворення світу;

· ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

· естетизм.

VІ. Узагальнення вивченого матеріалу

Завдання учням

· Що сприяло розквіту українського художнього слова на зламі двох століть?

· Чому літературна молодь того часу тяжіла до модернізму?

· З якими іменами пов’язаний розвиток прози та поезії кінця ХІХ — початку ХХ ст. і як саме?

· Як ви розумієте поняття модернізм? Назвіть його визначальні риси.

VІІ. Підбиття підсумків уроку

Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з’явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ ст., з його вірою в можливість раціонального пізнання й пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів,

добою модернізму.

VІІІ. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

ІХ. Домашнє завдання

Опрацювати матеріал конспекту й підручника. Вивчити про літературний процес на зламі двох століть.

Народні усмішки. Прислів’я та приказки. Скоромовки. Загадки
Вправи і завдання на застосування і заучування таблиці множення числа три
Віднімання двоцифрових чисел без переходу через десяток (загальний випадок)
Збережемо природу Землі разом
Твір-опис з елементами розповіді на основі власних спостережень "Калина"
Глубокая эпиляция бикини – красота требует жертв?

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 35
    Гостей: 35
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта