Основні віхи життя І. С. Нечуя-Левицького. Творчість письменника — новий імпульс української літератури
Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях письменника, розкрити основні чинники формування його світогляду; дати чітке визначення місця письменника в розвитку української літератури; прокоментувати оцінку І. Франком його творчості; розвивати вміння критичного аналізу ідейно-художньої суті творів, виховувати співчуття до простих, знедолених людей.

Тип уроку: літературно-музична композиція «Співець життя народного».

Одне лиш знаю: біль за людей завжди тяжко мене палить.

І. С. Нечуй-Левицький

ХІД УРОКУ

Співець життя народного (літературно-музична композиція)

На сцену віходять шість учнів і, розділившись на дві групи по три чоловіки, стають з обох боків сцени. Тихо лунає мелодія пісні «Стоїть гора високая» на слова Л. І. Глібова.

1-й учень. Надросянське селище Стеблів. Там, «де річка Россь повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю», на горі стояла хата Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник. «Я,— писав він пізніше,— брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом з своєю нянькою, бабою Мотрею… В кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні».

Українську народну пісню не раз чув Іван і з уст матері Ганни Лук’янівни Трезвинської — жінки веселої, «говорючої і співучої», на руках якої «було все господарство на дворі і в полі». Баба ж Мотря часто розповідала дітям казки, яких знала силусиленну.

2-й учень. Батько письменника Семен Степанович Левицький, сільський священик, був людиною прогресивною, цікавився історією, збирав зразки фольклору. Щоб дати освіту селянським дітям, він відкрив для них школу з українською мовою навчання.

Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити».

Якось, їдучи з Іваном через ліс до Корсуня, батько розповів йому про героїчну битву козаків Хмельницького з польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка.

3-й учень. Батько навчив Івана читати й писати, материн брат за два роки підготував його до навчання в Богуславській бурсі, куди він потрапив восьмирічним хлопчиком і з якої виніс невеселі спогади. Інспектор-самодур Страхов шмагав бурсаків різками. «Він в суботу після уроків викликав провинників в широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам «давав палі» по долонях учеників не тонким кінцем лози, а товстим, щоб було дошкульніше… Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта учеників по одчинених класах слухала ті крики»,— згадував пізніше письменник.

На щастя, в бурсі були й хороші педагоги: Черняк, Креховський, Лихнякевич. На уроках співів хлопчики разом із учителем Черняком залюбки співали, «мов навесні дівчата на вулиці ввечері». Може, саме на цих уроках зародилася в Нечуя-Левицького любов до музики. Навчався майбутній письменник добре.

4-й учень (на фоні мелодії пісні «Стоїть гора високая»). Серце хлопця спочивало, коли опинявся серед чарівної природи Надросся. «Рось тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе заглядають в воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м’якого моху, котрим вкриті кам’яні стіни, неначе дорогими килимами… Розлилась Рось рукавами й рукавцями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю з каменя на камінь, то вигинаючи воду, неначе шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій, легкій, як пух, піні».

Змалюванню рідних краєвидів письменник присвятив чимало сторінок своїх творів.

5-й учень. Чотирнадцятирічним хлопцем приїхав Іван Семенович до Києва, щоб продовжити освіту в духовній семінарії. Місто вразило його не стільки дивами, про які наслухався від сільських жінок-прочанок, скільки своєю величчю, красою могутнього Дніпра.

Мешкав разом із трьома братами на Подолі. На власні заощадження купував книжки світські: Сервантеса, Шатобріана, Данте, Вальтера Скотта. Та найбільше зачитувався «Кобзарем» Шевченка.

На останньому курсі семінарії Нечуй-Левицький тяжко перехворів, закінчив її геть знесиленим. Рік пробув у батька, а рік учителював у Богуславському духовному училищі. Самостійно вивчав німецьку мову.

6-й учень. У 1861 році Іван Левицький став студентом Київської духовної академії. Знання поповнював з допомогою самоосвіти, передплачував вскладчину з товаришами прогресивні видання. Саме тоді він прочитав твори Бєлінського, Добролюбова, Писарева, роман Тургенєва «Батьки та діти», про який студенти академії, збираючись вечорами, сперечалися так, що «аж ляски йшли по стінах».

У Києві Іван Семенович розпочав літературну творчість. В автобіографії він зазначає, що крився зі своїми повістями навіть від товаришів і від батька, бо писати мовою його народу тоді було заборонено.

1-й учень. Закінчивши духовну академію й одержавши звання магістра богослов’я, Нечуй-Левицький порушує родину традицію — рішуче відмовляється від духовної кар’єри і стає викладачем російської словесності Полтавської духовної семінарії. У Полтаві була написана повість «Дві московки», надрукована 1868 року у Львові і підписана псевдонімом Нечуй.

З 1866 року письменник викладає в світських закладах: гімназіях Каліша, Седлеця та Кишинева, водночас займаючись літературною роботою. Як майстер художнього слова, Нечуй-Левицький зростав на кращих зразках української, російської та зарубіжної літератури.

2-й учень. Роки роботи в Кишиневі стали періодом найвищого творчого піднесення письменника Івана Нечуя. 1878 року завершена повість «Микола Джеря», яку Франко називав «історією всього українського селянства в тоту важку епоху». Хто з нас не пам’ятає здібного, трудолюбивого, ніжного з Нимидорою і нещадного з панами та їхніми посіпаками Миколу, що не може змиритися із становищем раба. Пригадаймо, молодий і вродливий парубок, побачивши біля криниці в березі вродливу незнайому дівчину, що брала воду, шукає зустрічі з нею, плекаючи надію на щастя. Пам’ятаєте ту погожу літню днину, коли Микола з Нимидорою жали жито на панському лану? Придивіться, яким він був тоді.

Ведучі стають збоку. Лине тиха музика з «Пір року» Чайковського — «Літо», спів жайворонка або мелодія української народної пісні «Ой чий то кінь стоїть». Витираючи піт з лоба, на сцену виходять Микола з Нмидорою. Микола в полотняній сорочці, Нимидора у запасці й ріденько вишитій сорочці, дві коси обвивають голову, у косах — червоні ягоди калини з листям, в руках у них серпи. Микола кидає додолу мішок.

Микола (сідаючи, жестом запрошує присісти Нимидору). А я тебе вчора бачив у березі. Ти звідки прийшла у Вербівку?

Нимидора (сумовито). Я родом з присілка Скрипчинців. Моя мати вмерла і покинула мене маленькою. Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була до мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. (Зітхаючи). Ніколи я не носила нової одежі, ніколи я не мала нових кісників, нової спідничини, латана сорочка все було світиться на моїх плечах. Якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала, й гостинця мені принесла б, і вишила б мені квітками сорочку…

(Помовчавши). Підросла я, мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей та сорочку на рік. Господи! Як я помордувалась з його малими дітьми, трохи не підвередилась ними. Чужі діти бігають, купаються, а мені не можна й одступать од дітей.

Стала я дівкою й найнялася в одного багатого чоловіка. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш, як мертва…

Микола. Яка ти, дівчино, безталанна. Чи добре ж тобі, Нимидоро, тепер у Кавунів?

Нимидора. Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловік добрий, та затее Кавуниха дуже лиха, гризе мене, як іржа залізо.

Микола. Чи вийдеш в суботу на вулицю?

Нимидора. Рада б вийти, та Кавуниха не пустить.

Микола. Та ти не питай її, хоч вистав вікно, а на вулицю виходь.

Нимидора. Може, й вийду… побачу…

Микола. Ходім, Нимидоро, я допоможу тобі дожати копу. (Микола і Нимидора встають і, поглянувши на сонце, залишають сцену.)

3-й учень. Ласкаве слово хлопця, його щирість, доброта і врода викликають у серці дівчини глибоке і вірне почуття кохання до нього. На короткий час їм посміхнулося щастя: вони побралися. Та вже наступного дня вся сім’я Джері була на панщині. А коли під час жнив Микола, відбувши панську повинність, підбив людей і сам вийшов на своє поле, щоб рятувати жито, нагайка осавула та різки нагадали всім, що вони невільники. У Миколи «запеклося серце», а в душі заворушилася думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Разом із товаришами розправиться він з осавулою, і пан вирішить віддати непокірних селян у москалі. Прийшлося їм рятуватися втечею. Об ярмо кріпаччини розбивається щастя Нимидори та Миколи; прощаючись, вони серцем відчувають, що розлучаються навіки.

Інсценізація уривка з повісті «Микола Джеря»

Від слів «Чом це ти, Миколо, не роздягаєшся?» до слів «Прощай, Нимидоро!..»

4-й учень. Втікачі, підпаливши скирти панського хліба, мандрують на сахарні, але бурлацтво на заводах не краще за панщину. Микола й ті, хто вижив, тікають у степи, до берегів Чорного моря. Золота воля війнула на них своїм крилом, та хіба можуть вони відчувати щастя без своїх батьків, дружин, дітей. Та й отаман рибалок Іван Ковбаненко не кращий за пана Бжозовського чи Бродовського. Через 20 років знайшов кріпосних втікачів і подав на них у суд. Від Сибіру бурлак рятує скасування кріпацтва. Помирає, не дочекавшись чоловіка, вірна Нимидора; дочка Любка, вже заміжня, не впізнає батька. Панство понівечило його життя, і він бореться з ним, доки живе.

Повість «Микола Джеря» стала одним із найбільших досягнень дожовтневої прози.

5-й учень. Нечуй-Левицький глибоко знав побут українського селянства, його звичаї, працелюбність, любов до гумору, та протее не хотів він обминати і темних сторін його буття та психології. Письменник з ними бореться дотепним і гострим словом.

Зараз просять вислухати їх дві добрі знайомі письменника, тільки поставити їх поруч не ризикнув і сам Іван Семенович, тож і ми послухаємо їх по черзі.

На сцену виходить баба Параска.

Баба Параска. Ой, люди добрі! Що мені на світі божому робить?

Не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та й вибирайсь на кубанські степи! Але ніхто мені так не допік до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха. Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить!

Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді, на біду, не було дома. Приходжу я додому — дивлюсь, а мій підсвинок висить на тину, прив’язаний за задні ноги, та ракотицями дереться об хворост. Я — до його, а Солов’їха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже залізні зуби!

І сяка-така, бодай твоє порося вовки з’їли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю.

А бий тебе сила божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли! Глянула я на свій город, а моєї цибулі — коли б тобі стебло: чисто всю вирвала Солов’їха… Я кинулась до неї, а вона стоїть на порозі та сичить, як гадюка: «Не підступай, бо голову провалю кочергою, та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш!..»

Не можна мені з Солов’їхою на однім кутку жити!.. Оце піду, нападу на свого Омелька — нехай продає воли, землю й хату, бо далі не видержу…

Баба Параска виходить, на сцені — баба Палажка.

Баба Палажка. Люди добрі! Що мені на світі божому робить! Не можна мені через бабу Параску… на світі жити: набріхує на мене, судить мене по селі: й по хуторах; як скажена собака бігає по дворах, по хатах та вигадує на мене таке, що й купи не держиться. Я сяка й така, і носата, і губата, і горлата, і задрипана, і лиса, ще й до того відьма! Я собі молюся богу, а Параска бреше по селі, що я роблю чари. Прийду до криниці, стану навколішки та й кладу поклони на чотири вугли. А Параска плеще громаді, що я буцімто відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом поклони в колючки.

Як вийду з церкви, вдарю перед порогом поклона та й двері поцілую, а вийду на цвинтар, то й стіну проти престола поцілую. А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую! Оббрехала мене на все село, а тепер… сусіди поробили нові двері в хлівах, ще й замками замикають на ніч корови. Отакий сором на старість…

Не можна мені через Параску довше на світі жити… Благословіть мені наглою смертю вмерти!

6-й учень. Сваряться баба Параска й баба Палажка, ніколи не буває миру і в сім’ї Омелька Кайдаша — глави роду в повісті «Кайдашева сім’я». Твір було опубліковано в 1879 році. Придивимось до чоловічої половини сім’ї Омелька. Чим живуть, про що мріють?

Інсценізація уривка 1-го розділу повісті

Від слів: «Карпе! А кого ти будеш оце сватать?» до — «Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота?».

Дійові особи: Карпо, Лаврін, старий Кайдаш.

1-й учень. Старі Кайдаш і Кайдашиха, їхні сини — суворий Карпо і жвавий, веселий Лаврін. Їхні невістки — горда, «з перцем» Мотря і тиха, мрійлива Мелашка втягнуті в нескінченні сварки у боротьбі за майно через нестатки, малоземелля, темряву.

Ворожнеча переростає у тривалу війну між двома родинами. Заглянемо на подвір’я Кайдашів, там, здається, знову збирається гроза. (Ведучі виходять.)

То не чорна хмара наступала…

(інсценівка за повістю «Кайдашева сім’я»)

Дійові особи: Кайдашиха. Мелашка — його дружина. Карпо — її син. Петрик — її син. Мотря — його дружина. Василько — син Карпа і Мотрі. Лаврін — син Кайдашихи.

Сусід.

Сцену навскіс розділяє на дві половини високий плетений тин. На задньому плані видно вікна хати. Після слів ведучого на сцені з обох боків тину з’являються майже всі дійові особи.

Ведучий (урочисто, але з відтінком іронії). То не чорна хмара з синього моря наступала… (Пауза). То виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину! (Зліва з’являються Мотря, Карпо і Василько). І не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти! (Справа виходять Кайдашиха, Мелашка, Лаврін і Петрик)… Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно і понуро…

Мотря. Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? (З криком). Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!

Кайдашиха. Одчепись, сатано, хто його одв’язував! То твої діти їздили по двору та й пустили його.

Василько. То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по двору!

Петрик. Ні, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив його, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город!

Кайдашиха. Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня.

Мотря, Як то? За свого гнилого кабана та ви взяли нашого коня!

Мелашка (з-за бабиних плечей). То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан!

Мотря. Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала!

Мелашка. Принеси лишень три карбованці, а ні, то піду в волость тебе позивати. Мотря. Ще й вона піде в волость! Утри спочатку віскривого носа та тоді підеш у волость.

Кайдашиха. Не лайся, бо я тобі в очі плюну!

Сусід (виглянувши з-за тину в глибині сцени). Та годі вам лаятись!

Мотря (до сусіда). Як же годі! Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші. Хіба ж ви їх не знаєте?..

Кайдашиха (перебиває). Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєте? Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами!..

Мотря. Та це ж ті каторжні Балаші! Це ж ті біївські лобурі, що старців по ярмарках водять! Он зав’язалась, як на Великдень, а батько ходить по селу з торбами!

Мелашка. Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема.

Мотря (взявшись за кілок з тину). В тебе вже розуму, як у дірявому горшку, стільки, як у твоєї свекрухи!

Кайдашиха (кинулася до тину так, що Мотря одступала). Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш?

Карпо (в тому ж високому тоні). Оддайте мені коня, бо як не оддасте, то я й сам візьму!

Лаврін. Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати.

Карпо. А завіщо я буду тобі платити? Твої свині скакають у мій город, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів. Лаврін. Ба не оддам! Про мене іди в волость позивати.

Карпо (кинувшись до тину, вхопив матір за плечі і затрусив). Нате, їжте мене, або я вас з’їм!

Мотря. По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!..

Кайдашиха (не своїм голосом). Ґвалт! Рятуйте!..

Лаврін з Мелашкою кинулись до Карпа обороняти матір. Зчинився галас, крик.

Ведучий. Сміх письменника часто поєднується в повісті з сумом, співчуттям до трудівників-селян. Через недоладні вчинки Кайдашів проглядає трагедія всіх безземельних селян при капіталізмі.

На сцену виходять чотири учні.

1-й учень. Страждання селянської бідноти, що йде працювати на фабрики та промисли, показує письменник у повісті «Бурлачка». Молода красива сільська дівчина Василина, залишена паном, стає покриткою і йде в місто на фабрику. Пригнічена тяжкою працею, злиднями, починає пити та гуляти. До життя її повертає своєю любов’ю освічений робітник Михалчевський. Письменник викриває в творі винуватців народного лиха — поміщиків і підприємців.

2-й учень. Аморальність, лицемірство, кар’єризм духовенства викриває Нечуй-Левицький в антирелігійних творах «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт». Життю української інтелігенції письменник присвятив роман «Хмари», а в п’єсах «На Кожум’яках», «Голодному й опеньки — м’ясо» показав мораль і звичаї міщан, дрібних торговців та чиновників.

3-й учень. Іван Якович Франко, який відвідав Нечуя-Левицького в Києві, писав, що «Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і надовго на нім остаються».

Творчість талановитого співця народного життя мала значний вплив на подальший розвиток літератури на Україні, зокрема, на появу соціальних романів Панаса Мирного, повістей Івана Франка та Михайла Коцюбинського.

4-й учень. Іван Семенович Нечуй-Левицький бачив майбутню Україну «з своїм добрим і гордим народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в літературі, зі своєю наукою й поезією… Як той чудовий сон, бачив він такою Україну».

Домашнє завдання

1. Написати відгук на урок.

2. Дочитати повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

3. Скласти кросворд «Реалізм».

Природа у місті Балаклія та його околицях
Знаємо права, виконуємо обов’язки
Попа или грудь – что привлекательнее для мужчин?
Діти мають право
Водный маникюр
Клубника для здоровья и красоты

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 18
    Гостей: 18
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта