Огляд життєвого і творчого шляху Павла Ключини
Мета: розширити знання учнів про П. Ключину — поета й людину, довести сучасне звучання його поезій; розвивати ораторські здібності учнів; виховувати естетичне сприйняття художнього слова; викликати бажання більше дізнаватися про видатних людей рідного краю.

Тип уроку: семінар — рольова гра.

Обладнання: виставка 11 збірок П. Ключини, бібліографічна пам’ятка «Павло Ключина. До 50-річчя з дня народження»; фотографії з архіву сім’ї сина поета — Едуарда Ключника, газетні замітки і статті про П. Ключину; аудіозаписи класичної музики. На урок запрошено сина Павла Ключини — Едуарда Павловича Ключника.

ХІД УРОКУ

І. Мотивація навчання

На фоні класичної музики звучить «Балада про Ромен» П. Ключини.

ОЙ ПО ГОРІ РОМЕН ЦВІТЕ …

(З пісні)

Запитання

Які проблеми порушені в баладі? Хто її автор?
Над чим твір примусив задуматися?
Що можна сказати про людину, яка написала таку глибоко патріотичну баладу?
ІІ. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Павло Ключина — видатний байкар і високоталановитий український лірик. Його ім’я добре знане в Україні й поза нею.

По смерті поета залишилася значна спадщина, але, на превеликий жаль, опублікована лише незначна її частина.

Про життєве й поетичне кредо П. Ключини можна сказати словами його віршів:

Хай гуде надворі осінь чи зима,

А в моєму серці холоду нема.

Я людському серцю, як своєму рад…

Я люблю вас, люди! Я ваш друг і брат.

(«Хай скриплять морози»)

Я не шукаю красних слів,

Бо знаю: в правді вся краса.

(«Пиши,— казав мій друг,— пиши»)

Наше завдання — ближче познайомитися з П. Ключиною — людиною і поетом, знайти свою відповідь на запитання:

Чи по сучасному звучить поезія П. Ключини?
Урок проведемо у формі семінару. Кожен з вас працював у групі, яка одержала конкретне завдання.

На семінар запрошені син Павла Юхимовича Ключини — Едуард Павлович Ключник. Також присутні «біографи», «бібліографи», «архіваріуси», літературознавці, критики, артисти-декламатори.

Тож розпочинаємо роботу семінару.

ІІІ. Виступ біографів

Павло Юхимович Ключина народився 8 вересня 1914 року в селі Великий Самбір Чернігівської губернії Конотопського повіту. Він був дев’ятою дитиною в сім’ї.

У центрі нашого дослідження життєвий шлях Павла Ключини, адже без цього неможливо проаналізувати його творчість.

Село початку ХХ століття, як і вся держава, переживало трагічні події: світова війна, революція, громадянська війна. Про цей період сам П. Ключина писав: «Через три роки після мого народження сталося те, що говорила над моєю колискою мати: цар випав із свого трону. Не стало царя — мені байдуже. І за вухом не засвербіло. Як там люди живуть без нього — то діло не мого розуму. Того ж року серед зими помер батько… Підростав, спинався на ноги, здивованими очима дивився на незрозумілий мені світ.

З навчанням я запізнився трохи. Дві зайві зими просидів на печі. Бо не було ні чобіт, ні теплого піджака. У третій клас прийшов переростком … Таких, як я, було півкласу».

У школі зародився потяг до книги, який став основою всього життя. Читав усе, що потрапляло під руку.

Пізніше захоплювався творами Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, своїх сучасників — П. Тичини, В. Сосюри, М. Семенка, О. Олеся. Зачитувався «Чорною радою» П. Куліша, творами Д. Антоненка-Давидовича, М. Куліша, «Історією України» М. Аркаса.

Пізніше, за свідченням рідних, коли бували «тайні вечори спогадів», як їх називали в сім’ї, міг годинами читати улюблені твори. У 20-х роках особливо захоплювався тим, що стосувалося України, її минулого й сучасного. Хотілося іти в ногу з часом.

П. Ключина разом з кількома друзями спробував провести в селі «українізацію»: хотіли виконати пофарбований дубовий стовп, що зберігся, мабуть, ще з часів Катерини II, на якому було написано: «Великий Самбург. Крестьянских дворов… Пахотной земли …десятин». Спроба зазнала невдачі, але мала продовження.

Десь у 35-му, коли вже вчителював у рідному селі (по закінченні школи (1931 рік) був направлений на короткотермінові вчительські курси й кілька років працював у сусідній Соснові), викликали до сільської ради, де вже знаходився П. Нечипоренко (старший друг) з декількома юнаками і якісь військові. Час був тривожний: згортання українізації, початок репресій, голод, зникали люди, похитнулася віра у світле, добре, у душі поселявся страх і ненависть. І ось, можливо, їхня черга. З бібліотек вилучали деякі газети, книги, з деяких виривали аркуші. Їх як активних читачів розпитували незрозуміло про що кілька днів. Усім заборонили виїзд із села, згадавши «українізацію».

Через деякий час улаштувався на роботу в селі Юрівка в сусідньому районі. У школі викладав географію, історію, українську мову й літературу.

Коли почалася війна, добровільно пішов на фронт. Чого надивився, що пережив, не розповідав. Був поранений у 1943 році.

Після госпіталю повернувся додому. Відразу ж пішов до школи.

Почав друкувати свої твори в періодичній пресі. Але час був такий, що ім’я Сталін не сходило зі шпальт. Тому також славив партію, Сталіна, народ. А душу тягло до лірики. Усе частіше в центральних часописах з’являються ліричні вірші з підписом

П. Ключник або П. Чарський.

Закінчення війни й перемога нічого не змінили в моральному обличчі суспільства. Усе ті ж ідейні догми, свавілля керівної сили, провокації. Та ще Соловки, Сибір. Доводилося виживати. Майже тридцять років П. Ключина трудився на педагогічній та літературній ниві одночасно, був активним у громадському житті.

З 1965 по 1969 рік працював власним кореспондентом газети «Ленінська правда». А з 1969 року — старший науковий співробітник Роменського краєзнавчого музею. Він дослідив багато маловідомих сторінок з історії нашого міста.

Помер Павло Ключина після тяжкої тривалої хвороби 2 червня 1972 року в місті Ромни, де й похований.

Слово вчителя

До слова запрошуються архіваріуси. Вони отримали завдання звернутися до родини Ключників і одержати відомості про П. Ключину із сімейного архіву.

ІV. Виступ архіваріусів

Родина Ключників люб’язно надала нам фотографії Павла Юхимовича Ключини.

Учні показують фотографії і коментують.

Ще був наданий незвичайний примірник збірки П. Ключини

«Завзяті рогачі». У чому її унікальність?

Цю збірку надіслали автору хворі обласної лікарні. Вони читали байки, від душі сміялися й це допомагало їм видужати.

Вони були дуже вдячні Павлові Юхимовичу. Про свої враження від книжечки і її значення хворі написали на сторінках цієї збірки, підписалися й надіслали поетові. Це був грудень

1968 року.

V. Виступ бібліографів

Ключина (справжнє прізвище — Ключник ) Павло Юхимович, видатний український байкар і талановитий лірик, автор збірок «Байки» — 1955, «Кропива» — 1957, «Лев, Осел та Заєць» — 1959, «Нові байки» — 1960, «Пшениця і кукіль» —1961, «Солов’ї та жаби» — 1964, «Муха на пасіці» — 1965, «Ведмідь гне дуги» — 1967, «Свиня в саду» — 1968, «Завзяті рогачі» — 1968, переспівів вірменських байок за дев’ять останніх століть «Сила землі» — 1971.

Його твори постійно друкуються в альманасі літераторів Сумщини «Слобожанщина».

Добірки статей містяться в міськрайонній газеті «Вісті Роменщини», колишній — «Комуністичним шляхом», обласних газетах; міськрайонній газеті «Сільські горизонти» (місто Конотоп), колишній — «Радянський прапор». До 50-річчя з дня народження поета вийшла друком бібліографічна пам’ятка «Павло Юхимович Ключина».

VІ. Доповідь літературознавців

Байкарська спадщина

У колі талановитих байкарів-сучасників Павло Ключина займає своє тверде місце. Його байки високо оцінив Остап Вишня: «От і маємо ми з вами ще одного талановитого байкаря! Велика це, товариші, радість».

Секрет впливу байки П. Ключини на читача в її органічності і природності. Його байка — не просто сюжет алегорій. Це твір, ідейний стрижень якого завжди спрямований до людини. Будь-яка байка ствердить цю думку. Ось наприклад, «Труба»:

В одній з кімнат великого будинку

Гудіти почала труба.

Гуде й гуде — не знає відпочинку,

Немов засіла в ній чортів юрба.

Сусіди слухали,— від горя проклинали

Ігемонську Трубу, і білий світ.

Хоч вуха затикай,— казали.

І справді вуха затикали.

А шкода вух… Трубу заткнути слід.

Кращі байки П. Ключини, як-от: «Соняшник», «Пень та дерево», «Вовк та Лев», «Крапля» ще за життя автора ввійшли до скарбниці нашої літератури.

Байка «Соняшник» перекладена багатьма мовами. Пихатий соняшник хизується тим, що він керує сонцем, що воно, мовляв, сліпо повертається за його головою:

Захочу — накажу: «Давай на задній хід!»

І піде сонце з заходу на схід,

А при потребі —

Візьму і зупиню його у небі.

Зроблю, що хочу, воля тут моя.

Керую сонцем я!

Автор, у цій байці виходить далеко за межі критики звичайного чванства.

Значні узагальнення й ще глибший підтекст криється в байці «Жаба на п’єдесталі», створеній на матеріалі внутрішнього літературного життя. Цей мотив згодом розширюється в окрему

збірку «Солов’ї та Жаби», присвячену критиці псевдоноваторства в мистецтві.

Використовуючи езопівську мову, байкар направляв вістря сатири проти керівників різних рангів: «Ведмідь», «Індик-адміністратор», «Ведмідь гне дуги», «Орел» тощо.

Висміював П. Ключина й недоліки системи влади:

Ми наведем порядок у печі.

Перестановку зробим за хвилину! —

Старалися новенькі Рогачі.

За що не візьмуться — і перекинуть.

Та знов — таки беруться за своє.

І знов боками торохтять Горнята…

(«Завзяті Рогачі»)

Не потрібно, як кажуть, читати між рядками, і так зрозуміло, що то за Рогачі і що то за Горнята. І характерна для автора коротка мораль: Про розум не скажу, а впертість є!

Особливість сатири П. Ключини — її ліричне начало, яке стало окремим елементом настрою байки.

Маленька Крапелька летіла з хмари в Море,

А Вітер підхопив її — о горе!

Хотілося скоріше потрапити туди,

Щоб Морю синьому добавити води,—

Сказала Крапелька,— а я все тут літаю…

— А там без тебе Море висихає,—

сміється Вітер: — Ну чого сумна?

Навколо, глянь, простори неозорі.

А що ти можеш дати Мор?

Там і без тебе не побачиш дна…

Та Крапля все-таки до Моря лине,

Душею рветься крихітка моя.

— Без мене,— каже, Море не загине,

А як без Моря буду жити я?

Одна-однісінька — це ж невимовне горе

Я — крапелька, зате народ мій — море!

(«Крапелька»)

Кінцівка звучить афористично. І таких висловів у байках багато:

«Та ти на все дивився … шлунком»

(«Мандрівний Шпак»)

«Та краще ворог, ніж Лисиця — друг»

(«Лисяча дружба»)

«Без Перевесла Сніп — солома,

без єдності і гурт не колектив»

(«Без Перевесла»)

Сатира Павла Ключини не втрачає актуальності і в наш час: «дуги гнуть Ведмеді», так само керують Рогачі, гудуть Труби. А скільки тих Ослів, Індиків, мандрівних Шпаків!

Лірика

Лірика П. Ключини представлена в посмертній збірці «Краплини барв земних» (1974). Книжка довго не видавалася. Рецензенти висловлювались так: «У збірці немає ніяковісінької поетичної деталі: …Ви не маєте права в новому жанрі!» Звинувачували у переказі історичних фактів (вірш «Аве Цезар»). Цей вірш не увійшов до збірки, а був надрукований тільки в 2004 році в альманасі «Слобожанщина».

У збірці переважно невеличкі твори: філософські мініатюри, акварелі, пейзажі.

Ліричний герой — щирий, добрий, безмежно любить рідну землю:

Я люблю її, з болем люблю!

У пекельну годину напасті

Я хотів би на землю мою —

На обпалену землю мою

Дощовою краплиною впасти.

(«Я люблю її з болем люблю»)

Його серце переповнене любові до людей.

Ліричний герой щиро зізнається:

Хай гуде надворі осінь чи зима,

А в моєму серці холоду нема.

Я людському щастю, як своєму, рад …

Я люблю вас, люди! Я ваш друг і брат.

(«Хай скриплять морози»)

І дає щиру пораду:

На серці в тебе злість —

Вгамуйся на хвилину:

Не поспішай образити людину.

Ображена, вона зігнеться зразу:

Нести їй легше гору, ніж образу.

(«На серці в тебе злість»)

Кожна людина в житті часто помиляється. Але не треба опускати руки, зневірятися в собі. Робити помилки — природно.

Помилятись — це не всім дається.

Можна б і не схибити ніде.

Хто стоїть — ніколи не спіткнеться,

Хто лежить — ніколи не впаде.

Слід відзначити громадянську мужність П. Ключини, який на гостру критику відповів не замовчуванням чи зміною текстів, а новими віршами.

Більш відвертим і категоричним постає у ліриці, яка раніше не друкувалася. Вона звучить так актуально! А зміст зрозумілий кожному. Ось виправдання за те, що писав раніше не зовсім відверто:

Мене у спину підганяв

Наш час словесної облуди:

Не був ніколи вільним я

Навіть думки лишити людям.

Але ні в чому не згрішив, каятися ні в чому:

Душу не здав я на крам,

Хоч і грішне життя моє.

По-іншому сприймає навколишній світ, який бачив молодим

у рожевих фарбах:

Яке це зло, коли богів

Собі на втіху ліплять люди,

І вірять їм!

***

Віру у волю убив

Парадокс нової доби —

Рабам тлумачать раби:

Ви — не раби, не ви — раби.

Вірші ніби написані про наше сьогодні, проблеми, порушені

в них, близькі і зрозумілі кожному:

Ознаки нашої доби —

Це космодроми і ракети,

І чорні атомні гриби

(а там гроби, гроби, гроби)…

Куди летиш, сліпа плането?

VІІ. Виступ сина поета Павла Ключини — Едуарда Павловича Ключника

Для всіх, хто добре знав П. Ключину, не було якоюсь таємницею, що ця людина дотепна і гостра на язик. Але більшість із них не знали й не відали, що з досвіду прожитого він зробив висновок, від якого майже не відступав — не всякий дотеп, тим більше гострий, можна оприлюднювати зразу ж; перед оголошенням його треба моментально оцінити й передбачити можливі наслідки. Хоча інколи П. Ключина й не дотримувався цього правила.

Із середини 60-х років йому довелося працювати кореспондентом обласної газети, а у зв’язку з цим доводилося час від часу брати участь у районних нарадах ідеологічних працівників. На одній із таких нарад стояло питання аморальної поведінки колгоспників у відсталих господарствах — крадіжки, прогули, п’янки, небажання працювати. Коли всі наговорилися, відвели душу, то надали слово й П. Ключині.

Вийшовши до трибуни, якусь мить подумавши, він сказав:

«Хто має лиш матню у жмені,

Свою мораль в життя несе:

Нехай не все нам по кишені,

Зате до задниці нам все!»

Виразно ляпнув себе по відповідному місцю й пішов на вихід.

Зал завмер. Нарада закінчилася.

Пізніше на парткомі газети, пояснював, що він мав на увазі задню частину жіночої запаски. Цю назву він, мовляв, і використовував у експромті. А свій короткий виступ пояснив не одержаною відповіддю на непоставлене питання на тригодинній нараді.

У чому суть даного становища? (Цю суть він добре знав. І питання неодноразово порушував у статтях, які так і не були надруковані.)

Члени парткому винесли усне попередження і вже після цього П. Ключину на такі наради не запрошували. Слід відзначити, що до віршованої імпровізації, до експромту

П. Ключина мав неабиякий хист.

У віршуванні є така форма, як експромт. Від латинського expromtus — готовий, раптовий. Це невеличкий вірш, часто жартівливий, створений поетом усно чи письмово без підготовки, під

впливом почуття або думки про якусь подію, про якийсь факт за раптовим рішенням, дуже наближений до імпровізації, яка притаманна не кожному поету.

Але достовірно сказати, що певний твір — експромт, неможливо. Про це можуть засвідчити лиш спогади, перекази сучасників поета.

У рідному селі Ключини (Великий Самбір) ще й по війні можна було почути такий віршик:

Не прийняли в комсомол

До бісової мами…

Наламав ти, батьку, дров

Своїми цвітами.

За свідченнями Федота, старшого брата П. Ключини, це була своєрідна реакція юного віршувальника (саме віршувальника — так прозивали Павла в селі) на неприйняття його до комсомолу.

Ці слова він сказав другові, коли вийшли після зборів на вулицю.

А все було так. Павло разом із однолітками подав заяву до комсомолу. На зборах його друг, із яким він посперечався за якусь дрібницю, заявив, що Павло — син поліцая, маючи на увазі те, що батько Павла на військовій службі був унтер-офіцером. Але через те, що друг не вимовляв літеру «Р», то замінив «унтерофіцера» на «поліцая».

З унтер-офіцером справа була такою. До одного з штабістів полку, в якому служив Юхим Ключник, мала приїхати наречена, якій той наобіцяв море квітів — синіх пролісків. Та весна видалася рання й жарка. Тож на час приїзду квіти відійшли і скільки не шукали їх солдати — усе безрезультатно. От тоді й взявся за це Юхим, який добре знав і ліс, і все живе в ньому. І здивувавши всіх, він таки приніс стільки пролісків, що вистачило б на весь полк. Вдячний штабіст виклопотав йому унтер-офіцера.

Це, мабуть, і був один із перших експромтів П. Ключини. І так від події до події.

У 1940 р. після приєднання Бессарабії до Радянської України сім’я Ключини (він, дружина й син ) мала виїхати на нове місце проживання, де його чекала посада директора школи. Після довгих умовлянь дружини (самого П. Ключину влада вимусила дати згоду на переїзд, нагадавши й унтер-офіцера, і дядька Йосипа, висланого в 34-му невідомо куди, і «в Сибири не тепле чем в Бессарабии»), П. Ключина коротко сказав:

Вже вбитий волі звір,

Вже подано вагони.

«Бессарабия или Сибирь» —

І тут, і там конвої.

І вони поїхали. Треба зазначити таку характерну рису експромтів П. Ключини, як русизми.

Після перегляду фільму «Герої Шипки»:

Что не ликуешь, отец?

Оружию славу возносят.

Посміхнувся сивий мудрець:

На багнетах добро не приносять.

З перших днів війни П. Ключина на фронті. Відступав десь аж до Дону. У військовій газеті «Боец» від 17.03.42 року був надрукований вірш «Ты только ворона, отнюдь не орёл», підписаний «красноармеец П. Ключина». За свідченнями колишнього учня

П. Ключини й шанувальника його творчості Леоніда Прокоповича Хрокаля (кадровий працівник партійних органів) і Гаврилова Пилипа Трохимовича (зав. кафедри Сумського педінституту) передісторія цього твору така. У полку, в якому на той час був П. Ключина, особливий відділ очолював чи то капітан, чи то майор Воронов — безсердечна, жорстока і мстива людина. Він вишукував найменші провини, а інколи й без провин набирав роту

штрафників і при першій нагоді кидав їх в атаку. У полку ходив і передавався із вуст в уста такий вірш (повністю не зберігся):

Ты только ворона, отнюдь не орёл.

Не очень ты важна персона.

На словах ты только герой,

Но нет тебя там, где трещит оборона.

Тебе и Родина нужна,

Как свинье кормушка

Баб побольше б да вина,

Да пожрать получше.

Ты никогда не умрёшь, как герой,

Но скольких отправишь смерти ты в зубы.

Из этого ада ты выйдешь живой,

Но скольких из нас ты погубишь…

По своїх каналах Воронов установив автора й викликав його до себе. Щоб довести, що вірш не про Воронова, а про Гітлера, П. Ключина мусив за якісь півгодини (доки особіст відлучився) написати експромтом твір, який сам Воронов відправив до газети, де він і був надрукований. Та Воронов не забув автора, десь через півроку сержанта П. Ключину було поставлено політруком в роту штрафників, і морозного січневого дня 1943 р. тому довелося одному з перших підніматися в атаку, пам’ятаючи слова особіста «мертвого награжу, живого расстреляю». Атакуючих накрили мінометним вогнем і положили в сніг. Хто повертав назад, того зустрічала куля свого ж снайпера. Осколком міни П. Ключина був поранений в око й аж уночі з обмороженими ногами його витягли санітари й відправили в госпіталь (з-під Сталінграда до Саратова), де він пробув до липня 1943 року. За деякими відомостями таки був нагороджений, але посмертно.

По війні серйозно зайнявся літературною діяльністю, не відкидаючи і експромти, само собою зрозуміло, що їх ніколи не друкував.

Ми будуєм комунізм,

На те ваша воля.

Та коли ж повірить низ,

Що король — не голий.

***

По Європі бродить привид,

По кістках, по крові.

Для добра, а скільки кривди

На землі накоїв.

***

Брати, а мову відбирають.

Взамін сують «родную речь».

З нас душу нашу видирають,

Щоб нам серця «глаголом жечь».

***

Чекав, як віл обуха

Інфаркту кожен день.

Пишу про світле, про майбутнє,

Про радість в праці трударя.

А біль із серця як не хлюпне,

А сумнів душу роздира.

***

Зітреться в пам’яті лице,

Пусте забудеться слівце.

Та будуть поглядів взірцем

Рядочків кілька олівцем.

VІІІ. Дослідження художньої тканини лірики

Те, що в основі поезій Павла Ключини лежить тематика рідного краю, не робить його поезії одноманітними. Досить вчитатися, щоб побачити різноманітність і віршових розмірів, і строфічної будови, мелодій, тонів, поетичної манери. Вірші вирізняються характером філософських роздумів, інтимністю. Вони дають можливість читачеві здавалося б прості явища побачити під іншим кутом зору, поетичним, де «по небу вечірньому зорі бредуть чередою» і «облетіло вже останнє листя — як осіння пісня» ; відчути початок трагедії там, де «щось виє скажено за сивим туманом»; згадати:

…що слово найперше,

Те, що почув у колисці,

Ніжне, шовкове — як м’ята —

Мовила мати.

Усе це досягається вмілим використанням простих і складних тропів — епітетів (гомінка і бентежна весна, сивий дим віків, радість ніжна, промениста), порівнянь (хліб, наче сонце рожеве; місяць, як коло млина, осінь, як жовта лисиця), метафор (щось виє скажено за сивим туманом ,.. за річкою клени вмирають багряно; жовтий місяць повис на дротах і лукаво моргає комусь), анафор:

Щастя — не те, що забрав до хати.

Щастя — не те, що сховав від людей.

Щастя — як сонце, теплом багате.

Щастя — як пісня із тисяч грудей;

метонімій (комусь давай чужі світи, екзотику чужого гаю).

Зростання художньої майстерності автора йде як шляхом удосконалення власної поетичної манери, так і шляхом використання традицій усної народної творчості:

Тут навесні

Брало воду веселе дівча.

Зорі ясні

Мерехтіли у синіх очах.

Або ж:

Чуєш, кличуть лани:

Не тікай на біду,

Поростуть бур’яни

На твоєму сліду.

Чи:

Садила жоржину

В саду коло хати.

«Ой, сину, мій сину!» —

Журилася мати.

Багато поетичних образів, таких як «бродить осінь — як жовта лисиця», «ще десь мавка дрімає в гаю, замерзають в снігах потерчата», «туман по долині лягає нечутно, шовково», існують у віршах П. Ключини не самі по собі, не як тло, а разом із людиною, з її почуттями, переживаннями, створюють відповідний настрій як ліричному герою, так і читачеві.

ІХ. Виступ краєзнавців («П. Ю. Ключина й Роменщина»)

Роки, проведені видатним українським поетом-байкарем Павлом Ключиною в Ромнах, були надзвичайно плідними для нього самого й принесли багато радості шанувальникам його іскрометного таланту. Саме тоді вони одержали щасливу змогу познайомитися з новими його збірками байок і вагомими розсипами що найніжнішої лірики поміж ними.

Повними напруженої роботи і відкриттів стали для Павла Юхимовича останні три роки його життя, коли він працював науковим співробітником Роменського краєзнавчого музею і проводив велику краєзнавчу роботу, досліджуючи скарби історичного минулого Роменщини. У багатьох історико-літературних нарисах Павло Ключина познайомив широке коло читачів із величезним матеріалом про перебування в Ромнах і на Роменщині М. Щепкіна, М. Кропивницького, М. Заньковецької, про життя та діяльність корифея українського театру Г. П. Затиркевич-Карпинської.

Павло Ключина був автором біографічного словника — коротких краєзнавчих досліджень з життя і літературної діяльності поетів і письменників, які народилися на Роменщині. Він видрукував чимало цікавих досліджень про видатних людей, доля яких різними шляхами приводила їх до Ромен. Особливої уваги з-поміж них заслуговує стаття Ключини-дослідника, Ключини-краєлюба про перебування в селі Андріївці Роменського району Тараса Григоровича Шевченка, котра в свій час була надрукована обласною газетою «Ленінська правда».

У 1969 році ним був написаний нарис «Ромни в художній літературі». Незадовго до своєї передчасної смерті Павло Юхимович Ключина у співавторстві з Ю. Г. Труфановим здав до видавництва історичний нарис про місто Ромни, який вийшов з друку, коли автора вже не стало. А нині ця невеличка книжечка — справжній скарб краєзнавства — стала бібліографічною рідкістю.

Павло Юхимович Ключина брав участь у науково-етнографічних експедиціях у найвіддаленіші куточки Роменщини. Зокрема, в експедиції на північ Роменського району, де діяв народний месник Лівобережжя ХVІІІ століття Семен Гаркуша. Результати цієї експедиції були широко висвітлені в одному з номерів журналу «Народна творчість та етнографія». На Роменщині свято бережуть пам’ять про Павла Юхимовича Ключину.

Сьогодні його ім’ям названо вулицю в Ромнах. У Роменському краєзнавчому музеї постійно діє експозиція про життя і творчість літератора, наукового працівника цього закладу.

На могилі письменника споруджено пам’ятник роботи скульптора Івана Штанова.

Ім’я письменника увічнено також на меморіальній дошці, виготовленій для Роменського краєзнавчого музею скульптором Олегом Прокопчуком. У цьому ж музеї зібрані речі письменника, різні фото, книги. Меморіальна дошка встановлена і на будинку в Ромнах, де минули останні роки байкаря.

Х. Виступ артистів-декламаторів

Читання поезій: «Гладіатори», «На душі щось важке, мов камінь», «Отут мені болить, отут», «Не осудіть. В своїй землі…», «Живу, тобою я сповитий…»

Кожен декламатор робить стислий відгук-роздум на основі прочитаного вірша.

ХІ. Підсумок уроку

ХІІ. Домашнє завдання

1. Скласти усний твір на одну із тем:

«Я проти люду не грішив. Як міг, беріг я душу роду» (за творчістю П. Ключини)
«Я — крапелька, зате народ мій — море!»
2. Підготуватися до контрольної роботи.

Вступ до теми «Біблійні легенди»
Аукціон знань з української мови. Частини мови (Іменник, прикметник)
Складання розповіді за поданими малюнками, опорними словами "Зелену красуню люблять усі"
Чем заняться в зимние праздники
Як матусю рідну, бережіть природу
Третий лишний

Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 87
    Гостей: 86
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта