Журналістська діяльність І.Франко
ЗМІСТ

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .1

Розділ 1. Співпраця Франка у журналі "Друг". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

Розділ 2. Нові видання Франка та Павлика: "Громадський друг",

"Дзвін", "Молот". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

Розділ 3. "Дрібна бібліотека": Франко знайомить Галичину з

Європою.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .11

Розділ 4. Франко - редактор журналу "Світ". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14

Розділ 5. Франко і видання русько-української радикальної

партії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18

Розділ 6. Видання Франком журналу "Житє і слово". "Літературно-

науковий вісник" та участь у ньому Франка. . . . . . . . . . . . . . . . .20

Висновки.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24

Список використаної літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

ВСТУП

"Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "теперішнім" життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом - творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивнісь. " - таку оцінку дав найбільшому і неоціненому генієві України ще за його життя молодий публіцист Микола Євшан.

Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації. Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора... а також політика, агітатора, революціонера. Можливо, саме цій різноманітності сфер, в яких проявлявся талант Франка, він зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури - не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний позір тільки одну з сотень його граней - Франка-революціонера. Тим часом як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать.

У цій роботі ми торкатимемося насамперед Франка в комплексі його редакторської та журналістської діяльності. Мета роботи - дослідити погляди Франка на процес, перспективи, ідеали формування української інтелігенції. Тема доволі актуальна як для кінця ХІХ-початку ХХ століття, коли в контексті широкомасштабного національного піднесення в обох частинах України постало питання провідної верстви, інтелігенції, якої українська нація або не створила, або поступилася нею на користь народів-гнобителів (російського, польського, німецького), так і для наших часів, коли в молодій Україні, що здобула свою незалежність, стає очевидним дефіцит саме національної інтелігенції. Для Івана Франка, що не тільки бажав кращої долі своїй країні та бачив, будучи широко освіченою людиною, гідні наслідування взірці серед європейських держав, а й об'єктивно оцінював величезні перешкоди як суспільно-політичного, так і культурного й психологічного характеру, що стоять на шляху України до самостійності, питання інтелігенції було першочерговим.

Перш ніж переходити власне до Івана Франка, необхідно роз'яснити термін "інтелігенція". Згідно з "Радянським Енциклопедичним словником" (1984), "інтелігенція (від латинського intelligens - розумний, мислячий) - суспільна верства людей, що професійно займається розумовою, переважно складною творчою працею, розвитком та розповсюдженням культури." "Інтелігенція неоднорідна, - читаємо далі, - за своїм складом і належить до різних суспільних класів, інтереси яких вона осмислює, обслуговую та виражає. Передумовою виникнення інтелігенції був розподіл праці на розумовий та фізичний."

Галичина в середині ХІХ століття не мала сформованої, впливової національної інтелігенції, що могла б обороняти інтереси українського етносу, творити українську національну культуру, берегти її набутки та адаптувати до української ментальності культурні досягнення сучасності. Феноменові галицького "тирольства" (за назвою іншого етносу - тирольців, чия відданість австрійському, а згодом австро-угорському урядові стала притчею) присвячено багато досліджень. Ми ще неодноразово повернемося до цієї проблеми, позаяк саме вірність галичан (як селянської бідноти, так і національної інтелігенції, духовенства) Габсбургам була однією з величезних перепон на шляху до великої і примарної мети, що їх не зміг здолати Іван Франко. Наразі ж констатуємо факт, що внутрішньоетнічної напруги, пожвавлення, що могло б спровокувати змагання галицьких українців за їхні національні права з подальшим культурним піднесенням, не відбувалося в Галичині аж до "Весни народів" 1848 року. Гуманний (в порівнянні з наявним в Російській імперії) інститут кріпацтва, практична відсутність національної дискримінації вигідно відрізняли багатонаціональну Австро-Угорську імперію від інших імперій Європи. Низький культурний рівень галичан зумовлював політичну пасивність. Ситуація дещо змінилася у 1848 році, але прогрес у 1850-70-х рр (до приходу Франка у політичне та культурне життя Галичини) передусім стосувався розповсюдження серед простого люду москвофільських настроїв. Осередком москвофільства була греко-католицька церква, якій також судилося у XVII-XIX століттях бути колискою української культури в Галичині. Представники греко-католицького духовенства, єдина серед галицького українського люду тотально освічена верства, мали необмежений моральний вплив на простий народ. Таємно спонсоровані (морально і матеріально) царською Росією, вони покладали великі надії на "визвольні місії" Росії у Закавказзі та на Балканах, втовкмачуючи своїм парафіянам віру у скорий прихід "білого царя" для визволення руського люду і возз'єднання з могутньою імперією. Москвофільство було провідною ідеологією в Галичині аж до початку ХХ століття, воно глибоко вросло в свідомість декількох поколінь, і це треба визнати, хоч як привабливо поряд з москвофільськими виглядали набагато прогресивніші народовська та радикальна течії.

Східна Галичина була споконвічною ареною національної конфронтації між двома етносами - русько-українським та польським, що однаково затято претендували на цю землю. Після кінцевого розподілю Речі Посполитої в 1796 році українські землі, що потерпали від жорстокої і безкомпромісної польської влади, потрапили під владу двох імперій - Австро-Угорської та Російської. Слід зазначити, що в Галичині ані до, ані після "весни народів" національна дискримінація не була легітимною, і фактичної зверхності поляків над русинами не існувало. Залишалася зверхність традиційна: поляки мали доволі згуртовану і потужну національну інтелігенцію, протягом ХІХ століття неодноразово переживали вибух піднесення культури та національної свідомості, не втрачали надії на власну державність, тим часом як русини були уяремлені з князівських часів, інтелігенції та національної ідеології не мали споконвіку і мали за взірець "старшого, сильного брата" - сусідню Росію. Польським за складом було населення найбільших міст Галичини, польським був Львівський університет, друкувалися польські книжки, півстоліття практики видання польськомовної преси, що орієнтувалася на європейські зразки, давалися взнаки у порівнянні із молодою (з 1848 року) русинською пресою. Отже, питання про "галицьку інтелігенцію" можна було б вирішити казуїстично: вона існувала практично завжди, у другій половині ХІХ століття мала досить високий культурний рівень та потенціал і була польською, принаймні за мовою (до польськомовної інтелігенції входила значна частина полонізованих українців).

Інший прошарок інтелігенції, представлений здебільшого чиновництвом та військовими, складали німці, вірніше - шваби (німецька народність Австрії). Німці заохочувалися до переїзду на "креси" та роботи в державних установах, крім того, обов'язково німецьким був офіцерський склад таємної поліції. Але, почуваючи себе панівною нацією, німці відмовлялися асимілюватися з місцевим населенням, а якщо така асиміляція відбувалася, то переймалася польська (як безперечно вища за рівнем), а не русинська культура. Під час піднесень австро-угорської демократії німецькі чиновники кілька разів замінювалися "місцевими" (поляками, як правило), затим поверталися. Через свою малочисельність та віддаленість від простого народу німці справляли невеликий вплив на галицьких українців.

Вищу освіту галицька молодь здобувала, як правило, у Віденському університеті або в одному з двох славетних на той час польських: недавно створеному Львівському та одному з найдавніших в Європі - Ягеллонському у Кракові. Невелика група москвофільської інтелігенції посилала своїх дітей здобувати освіту університетах Російської імперії: Київському, Московському тощо.

Отже, за рівнем розвитку двох провідних суспільних верств, що могли б в умовах Австро-Угорської імперії зберегти національну культуру - аристократії та буржуазії - галицькі русини-українці значно поступалися іншим народам імперії, і передумов для створення повноцінної русинської національної інтелігенції до 1870-х років майже не існувало. Активність просвітницьких гуртків 1830-40-х рр (серед них найвидатніший - "Руська трійця" Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького) втопилася у традиціоналізмі та тотальному етнографізмі. Альманахи, що випускалися в ці роки, своєю мовною кострубатістю та ідейною невизначеністю звужували свою аудиторію до самого лише греко-католицького духовенства. Навколо газети "Зоря Галицька" (1848-1857) точилися знов-таки насамперед мовні та відсторонено-національні дискусії, вона, хоч і об'єднала на деякий час освічених галичан (Г. Шашкевича, Й. Левицького, А. Могильницького) тощо, але з загибеллю надій, розбурханих "Весною народів" 1848-49 рр, загинула і національна ідея.

У 1850-70-х роках в галицькому суспільстві зміцніло та розцвіло москвофільство, а разом з ним, як виразник його ідей - москвофільська преса. Абсолютна відірваність "язичія", яким писали і намагалися говорити москвофіли, а також ідеалізованої ними російської мови, від реального мовного середовища Галичини викликала так звані "Азбучні війни", що тривали аж до уніфікації українського правопису у 20 столітті. На початку 1860-х років, як противага та альтернатива москвофільству, в Галичині виникає народовство - прогресивніша за спрямуванням, але знов-таки недосконала за ідею та змістом суспільно-політична течія. Народовці, обстоюючи ідеї, близькі до ідей народників Російської імперії, залишалися вірні рабській покорі та феноменальній лояльності галицьких русинів до Габсбургів (у чому згодом, до речі, звинувачуватимуть і Франка). Одначе, починаючи з першого народовського видання "Вечорниці" (1862-63 рр), саме в цій пресі з'являються зародки української національної ідеї, а також ідеї консолідації русинів як окремої нації з усіма її атрибутами (у тому числі і літературною мовою, і власне літературою, і інтелігенцією).

Сам Франко в своїй публіцистичній статті "Симптоми розкладу в галицькій суспільності", написаній в червні 1878 року, малював таку картину тогочасного життя Галичини: "Поглянути згори, поверховно на життя-буття в Галіції а прочитати ще деякі його відголоски в галицькій пресі, то, бачиться, все коли й не благоденствує, іде спокійно старими убитими дорогами. "Nasz ludek poczciwy" оре, сіє, платить податки і гне шию перед усяким сурдутовим, як віддавна бувало, як, бачиться, сам бог приказав; священники й патріоти "исполняют свои святые обязанности, ревнуют за благо матери-Руси, просвещают и ублагороднюют народ, проповедуя ему смиренность, працевитость и трезвость" або "борються за права руської народності і обряду" проти польських інтриг,між тим, коли прочі, не слухаючи патріотичного гомону, стараються "о сокровища земные", щоб було чим удержати і виховати родину; руська інтелігенція по-давньому спорить собі на здоров'я за абстракта, бореться за "руськість", "самостійність", "народність", а зовсім забула, що в нас є якийсь народ, котрий може від неї давно домагатися услуг і заступницьва кровних своїх інтересів. Преса галицька по-давньому уїдає на все, що зазрить, свариться між собою о дурниці, кидає на себе болотом і доносами... Тишина глуха, пітьма непроглядна, блукання в різні сторони, тупий консерватизм та тривога перед усім, що могло б нарушити, перервати той гнилий супокій, - се ціхи загального настрою умів галицької інтелігенції. "

Отже, в середині 70-х років, коли 20-річний Іван Франко, спершу дрогобицький гімназист, згодом студент Львівського університету, починає свою журналістську діяльність, в Галичині були наявні два сформовані культурні табори, опозиційні одне до одного, що мали кожен свою систему преси. Москвофіли гуртувалися навколо спонсорованого Михайлом Качковським впливового "Слова" (1861-1887), критикованого за відданість "язичію" та химерним квазі-проросійським ідеям разом із лояльністю до Габсбургів не тільки політичними опонентами, а й громадськістю Російської імперії (зокрема, М. Чернишевьским). "Слово" орієнтувалося на такі сумнівні в плані політичної платформи російські видання, як "Московские ведомости", "Биржевые ведомости", часом передруковуючи з них матеріали. Головними рупорами суспільно-політичної платформи народовців були журнали "Мета" (1863-1865), а затим інспірована Кулішем "Правда" (1867-1898). Австрійська влада дивилася на конфронтацію в галицькому суспільстві крізь пальці, поляки ж почували однакову ворожість до обох таборів, відчуваючи в русинах серйозних конкурентів у володінні Східною Галичиною. В усякому разі, обидва ворогуючі табори були надто зациклені на внутрішніх галицьких проблемах, щоб перейнятися свіжими подихами модерної суспільно-політичної думки. Тим часом найновішою і найпрогресивнішою течією, що потроху захоплювала Європу, був соціалізм.

РОЗДІЛ 1

Співпраця Франка у журналі "Друг"

"Революційно-демократична українська періодика постала не звичайним шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмові до своєї монографії "Українська революційно-демократична журналістика" (Київ, 1959) О. І. Дей.

Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Вже на третій рік існування "Академического кружка" члени цієї організації вирішили розпочати видавничу діяльність, маючи на меті випускати "Бібліотеку повістей", для чого члени гуртка отримали для перекладу різноманітні, як правило, другосортні твори польської, французької та німецької літератури. "Бібліотека повістей" так і не була реалізована (єдиний випуск містив оповідання Антона Дольницького, члена гуртка, "Принада"), але відповідальний комітет вирішив з 1 квітня 1874 року видавати двічі на місяць літературну газету розміром в один аркуш, що містила б поезії, наукові статті, всячину та новини. Відповідальним редактором став Ієронім Кордасевич, заступник голови гуртка. У доборі матеріалів брали участь А. Дольницький, С. Лабаш, О. Калитовський. Згодом об'єм видання було збільшено до 1, 5 аркуша, тираж з 600 зріс до 2000 примірників. З приходом у жовтні 1874 року у редакцію Михайла Павлика, що був обраний секретарем комітету, виникли розбіжності у питанні мови. Ось зразок протоколу засідання комітету, що водночас є ілюстрацією проблеми: "При дебаті о язиці розділились товариші на дві партії: Дольницький і Павлик требовали малоруського (живого) язика с правописью точно отдаючою звуки виговора, - Кордасевич же і Лабаш - аби язик "Друга" хилился больше до общерусского, вслідствіє чого розійшлися, не рішивши нич. " Саме проти такої суміші російської, української та церковнослов'янської мов гаряче протестував Павлик, саме з нею боролися народовці, і саме нею виходив "Друг". "Бесіда допотопна, ні то великоруська, ні то малоруська, ні то церковна. Сюжети не менш допотопні, системи провідної думки - ніякої, ось що далося сказати про "Друга" за перші роки його існування, - писав Франко в 1878 році, - Розуміється, старі тіснолоби галицькі радувалися новій газеті, славили нашу "многонадежную молодеж", - і "Друг", як і все в Галіції, благоденствував, не думаючи навіть, що є якісь серйозні питання на світі, що є якийсь напрям, котрий повинен ціхувати всяку газету молодих, живих і гарячих людей".

В "Друзі", крім перекладних творів, а також творів російської літератури, що не зазнавали на сторінках журналу змін, друкувалися проза та поезія тогочасних галицьких авторів, дуже слабкі і немічні з ідейного боку. Загальна атмосфера цієї літератури, за словами Франка, відзначалася "в українському письменстві пам'ятним антрактном 1962-1872 років, десятиліттям страшного і фатального затишку та застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом".

В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко, дебютувавши під псевдонімом "Джеджалик" з сонетом "Народнії пісні", наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу повість "Петрії і Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках "Друга". Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй творчості. "Патріотизму я тоді ще не знав, " - зазначає він у своїй автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм".

Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в "Друзі" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання ідейно-естетичних питань про завдання інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві. Питання інтелігенції було підняте вперше у "Друзі" у жовтневому номері 1875 року у статті Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас інтелігенція, - пише він, - не приносить желаємого хісна нашій народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до землі". Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде "ввести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достиження своїх егоїстичних цілей. Ціль такого общества має бути: тісно зв'язати інтелігенцію з народом, а не відрубати єї від народа".

Іван Франко вступив до "Академического кружка" в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Відповідно вплив завзятого москвофіла С. Лабаша падає, до редакції приходять Іван Белей і Павлик, який, за його власними словами, "вступив у кружок з гадкою заговорити про хлопів між тими, що з них колись має вийти інтелігенція". "Москвофільство" Франка, що змусило його вступити саме до "А. К. ", а не до аналогічної народовської організації, вичерпувалося активним ознайомленням з найкращими зразками російської літератури та журналістики. Виникнення у "Друзі" нової течії він пояснює так: "Каменем спотикання стало для "Друга" то, про що він так часто і самоувірено говорив і спорив з другими пустозвонними львівськими газетами, а особливо зі "Словом": язик і правопис. З кінцем 1875 року обновилися в редакції "Друга" спори щодо язика, комітет редакційний не міг прийти до згоди, кожен член давав свої пропозиції - розуміється, одна дурніша від другої... За час сварки почали в редакції виділюватися дві противні сторони, одна більше консервативна, друга - більше поступова". Починаючи з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у "Друзі" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови.

1876 рік - це рік стрімкої демократизації "Друга", повного відходу його від москвофільської ідеології. Сам Франко, пояснюючи це явище, віддавав належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником якого він сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публіцистичному відділі. Треба зазначити, що, попри стереотипну думку щодо провідної ролі Франка у "Друзі" як "Мойсея" від самого початку, у перші роки після реорганізації журналу чільне місце в ньому як мислителя та публіциста належало Павликові.

Листи Драгоманова стали основним джерелом натхнення творців "Друга". Франко пише: "Без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти, ми йшли наосліп, читали, що впало в руки і не знали, що робити з тими хлопськими симпатіями, що у нас були принесені з батьківського дому, і з тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сел принесли до Львова. Тут тих симпатій ніхто не поділяв, тим життям ніхто не цікавився, нам казали вчитися "для хліба", любити щонайбільше "язик народа", а не сам народ. От тут-то в великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов. " Драгоманов, передовий і неоцінений мислитель, якого можна вважати предтечею Франка як культурного явища і "Східноукраїнським Франком" в плані масштабності та різноплановості таланту, фактично диктував ідейні передумови для створення новітньої концепції "Друга". Саме з його подання журнал стає в 1876 році в опозицію як до народовської, так і до москвофільської преси.

До питання ролі наявної на той час галицької інтелігенції, а також завдань інтелігенції нової "Друг" повернувся із доповіддю Павлика "Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині". "Справжнє завдання інтелігенції - бути народові старшим братом, "просто йти в люд і стати в його обороні", - фактично повторює свою ж колись висловлену думку Павлик, апелюючи таким чином скоріше до народовських поглядів на функції інтелігенції. В 1876 році Павлик і Франко ознайомлюються з творами Маркса, які справляють на них хоч і менший, ніж Драгоманівська теорія, вплив, але змушують робити ще більші акценти саме на проблемі захисту та взаємин з простим народом. В усякому разі, погляди Франка та Павлика на інтелігенцію розходяться: Франка явно не влаштовує обмеження завдань інтелігенції етнографічною та науково-просвітницькою роботою серед селян (що успішно проповідувалося народниками Росії).

Особливо ясно простежується передчуття приходу "нової інтелігенції" у рубриці "Літературні письма", яку веде у "Друзі" Франко, публікуючи тут свої власні роздуми та аналіз новітніх літературних творів. "Головною ціхою всіх новітніх літератур є народність, " - значиться в ІІ "Літературному письмі".

За свої неповні два роки видання оновлений "Друг" відіграв вирішальну, поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув назви "реалізму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцією "Друга" альманаху "Дністрянка". Але, відмовившися від наукової частини і наголосивши на публіцистиці та новітній літературі, "Друг" потроху приходив до пропаганди марксизму, від чого вже в середині 1876 "другівців" почали застерігати народовці. Марксизм прийшов в Галичину через брошури, надруковані у Відні, що спричинило перший в історії Австро-Угорщини судовий процес над соціалістами. Таємна поліція почала активну боротьбу проти нової "ідеологічної чуми", і однією з жертв цього переслідування судилося стати журналові "Друг".

Нападками на "Друг" з боку москвофільської преси почався скрутний період в історії журналу. "Академический кружок", що мав мало спільного з новою інкарнацією журналу, категорично протестував проти продовження його видання. Певний час Павлик і Франко боролися за відділення "Друга" від "А. К. ", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерів журналу, останній з яких з'явився 23 травня 1877 року. Після цього на засіданні "Академического кружка" москвофільська його частина, користуючись відсутністю Франка та Белея, ухвалила відібрати журнал у редакційного комітету. Франко одразу ж перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у "Друга", концепцією, але іншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвячені цій темі та баченню нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І. Мандичевського, а також повторного ув'язнення Павлика, що знаходився в лікарні. На судовому процесі вони жертовно зізналися і вголос заявили про свої соціалістичні переконання. Першим з них опинився на волі Павлик, і одразу ж почав підготовчу роботу для організації нового видання.



РОЗДІЛ 2

Нові видання Павлика і Франка: "Громадський друг", "Дзвін", "Молот"

22-річний Іван Франко повернувся зі в'язниці 5 березня 1878 року. Виключений разом із Павликом з університету, з товариства "Просвіта", бойкотований обома таборами галицької інтелігенції, він, поза тим, вже тоді став своєрідним символом передової журналістики. "Ми були студенти філософії, числили на педагогічну кар'єру, а тепер мусили попрощатися з нею і добиватися хліба на разі журналістикою, " - писав Франко.

Новий журнал, кошти на видання якого були частково виділені Драгомановим, називався "Громадський друг", і редакція його складалася з самих Франка та Павлика. Франко не тільки дописував для журналу, а й брав на себе редаґування та кориґування видання. №1 "Громадського друга", що вийшов на початку квітня 1878 року, був невдовзі конфіскований. Та сама для спіткала і №2, а поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв "розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати № 2, 3 4 і так далі... ". Павлик і Франко вирішують змінити назву журналу, який так і не дійшов до читачів, і випускати його у вигляді двомісячника, що він за законом не підлягав би цензурі. Тим часом як Павлика за видання №2 "Громадського друга" було засуджено до 6 місяців ув'язнення, Франко самостійно підготував альманах, який було названо "Дзвін". На початку серпня "Дзвін" був випущений, і, хоча прокуратуру та жандармерію повідомлено про це не було, невдовзі його конфіскували. Кожна конфіскація підтверджувалася судом, що було, сказати б, своєрідною рекламою прогресивної журналістики, позаяк до цих процесів приверталася увага широких мас. Наступну збірку знову складав Франко, а названо її було "Молот", що співвідносилося з програмним для збірки твором "Каменярі". "Молот" було також конфісковано, а Павлик відбув в еміграцію до Швейцарії, побоюючись переслідувань.

Якщо в "Друзі" Франко більше уваги приділяв теоретичним засадам розбудови української нації та переосмисленню ролі інтелігенції та національної еліти, то тепер він з головою занурився у пафос революційної боротьби. Цитуючи його ж власний вислів - "Екстреми ся стрічають" - слід зазначити, що соціалістична лихоманка була нічим не кориснішою за трясовину мовно-правописних дискусії, що затягувала галицьку пресу до 1876 року. "І справді те, - пише Франко, - що в нас тоді привикли були звати "драгоманівщиною", був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів - філософічних, політичних чи соціальних - а радше отой моральний імпульс, оте "обличення" духовного єства галицького рутенства, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати нових доріг у житті, працювати над собою". Соціалізм був водночас релігією, світоглядом і ідеологією, що підкорювала людей, спонукаючи їх вести самим їм до кінця не зрозумілу боротьбу. Це стає видно, якщо дещо під іншим кутом зору розглянути той самий вірш "Каменярі". "Моя стріча з Олексою" - нарис Франка, що показує, наскільки дитинним може бути талановитий письменник, намагаючись протягти ідеологію в художню творчість. Ідея оновлення інтелігенції за рахунок осягнення нових ідей, національної консолідації, усвідомлення своєї ролі поступається місцем незрозумілому концепту "революційної інтелігенції".

У "Громадському друзі" у статтях "Доходи й видатки убогого священника" , "Зарібки й життя львівського зецера" Франко спирається на твори Маркса, фактично повторюючи його твердження та ідеї. Революційна лихоманка поряд із неспроможністю реалізуватися в українських виданнях спричинила перехід Франка до польської прогресивної газети "Praca". Позаяк польська преса мала набагато більше пільг та свобод у висловленні найширшого спектру думок, а також набагато менше переслідувалася цензурою, Франко дав волю новим тенденціям своєї журналістської музи. "Czego my chcemy?", "Nauka i jej stanowisko wobec klas pracujacych" та інші статті були просякнуті духом марксизму.

Осмислення теми інтелігенції у Франка-марксиста набуває звичної для соціалістів форми "заперечення старого". Характеризуючи пізніше у статті "З останніх десятиліть ХІХ в. " стан суспільної думки в Галичині та діяльність галицької інтелігенції обох таборів в 70-х роках, Франко прямо писав: "Віддалення інтелігенції від народу, його життя й інтересів було повне. Зарівно українство народовців, як і московство москвофілів було чисто теоретичне. Ані основ конституційного життя, ані азбуки економічної і соціальної науки ніхто не пробував вияснити народові... В Галичині се була пора, коли бачилось, що запанує тип "рутенця"... " "Громадський друг" пішов у сміливу атаку на москвофілів і народовців, розвінчуючи їхні ідейні засади, бездіяльність, колабораціонізм, лояльність до імперського уряду тощо.

Одним з найвизначніших опублікованих в "Громадському друзі" публіцистичних творів була стаття "Критичні письма о галицькій інтелігенції" Франка. Тут він розбиває вщент обидва табори, за його словами, "клерикально-общеруський та ліберально-народовий". Обидві партії Франко характеризує як такі, що мають в основі своїй "лібералізм, або радше буржуазні інстинкти". Зародження цього галицького лібералізму, галицької буржуазної інтелігенції відбулося у 1848 році, під час економічного та політичного перевороту. "В перевороті 1848 року треба шукати джерела нашого лібералізму". Франко таврує буржуазію абсолютно без огляду на те, що саме вона допомогла зберегти та частково відродити українську культуру, і саме буржуазна та клерикальна інтелігенція створила всі передумови для виникнення цієї, нової генерації, що так відчайдушно вдарилася в марксизм. "Галицька буржуазія в особі двох її партій за своєю соціальною природою та класовими тенденціями була таким же зав'язком буржуазії на образ і подобу західноєвропейську, " - заявляє Франко, і зазначає до того, що єдиною своєрідністю буржуазної інтелігенції Галичини, обумовленою своєрідністю самої революції 1848 року в Австрії, яка "радше виглядала на пародію на революцію, аніж на саму революцію", було те, що вона виявилася ще більш нерішучою, консервативною, компромісною та дрібноегоїстичною, ніє західноєвропейська буржуазна інтелігенції. "Наша інтелігенція, на своє нещастя, вчепилася іменно за національне питання, а питання економічні, викликані 1848 роком, лишила зовсім на боці, або старалася повертати їх на користь собі, а не народові". Внаслідок прагнення до "самостійності" народовців та "воссоединения" москвофілів - вузький діапазон діяльності інтелігенції, повна її відірваність від живої дійсності, від потреб народу, мізерні культурні результати, отже фактично - відсутність головних функцій, властивих справжній інтелігенції. "Чи одна партія має верх, чи друга - для народу користь ніяка, " - підсумовує Франко.

Духом розвінчування та викриття обох крил галицької інтелігенції просякнуті і художні твори, розміщені в "Громадському друзі", "Дзвоні" та "Молоті". Натомість "Громадський друг" пропонував наступні зайняття для інтелігенції нового зразка: пильне вивчення соціально-економічного життя народу і піднесення його свідомості шляхом пропаганди європейської науки, в поняття якої вкладалися наукова критика капіталістичного ладу та пропаганда соціалізму. Отже, згідно з Марксовими теоріями, "Громадський друг" покладав саму класову боротьбу на "робучий клас", тим часом як інтелігенція повинна була розхитувати буржуазне суспільство і вкладати в голови простого люду розуміння соціалізму.

Програма діяльності інтелігенції серед народу виступала в журналі не дуже чітко і не зовсім виразно, зводилася до просвіти і науки (дивним чином повертаючи до народницьких гасел), журнал не вказував жодних конкретних шляхів роботи передової інтелігенції серед трудящих. "Громадський друг" дав ідеал інтелігента-борця, сповненого віри в майбутній соціалістичний лад і безмежної відданості народові і ідеї.

Чи є сенс казати, що соціалізм Франко і його товариші взялися пропагувати в Галичині завчасно, а надто необачним було говорити про нього як про річ певну, яка неодмінно ось-ось станеться? На відміну від індустріальної Німеччини та великої, погано склеєної Російської імперії Галичина, сировинний придаток Австро-Угорщини, лояльна і покірлива провінція, весь "робучий клас" якої вичерпувався кількома тисячами ріпників у Бориславі і Дрогобичі (що їх так наполегливо описував Франко в своїх прозових творах), а селянство схильне було вірити в образ "доброго цісаря", не мала жодних передумов до укорінення та зростання соціалістичної революції. Галицькі русини ще не встигли усвідомити себе як націю, тим більше - зрозуміти свою спорідненість з підросійськими українцями, а підняти народ, що не усвідомлює себе народом, на боротьбу... На жаль, за цими примарами Франко ганявся до глибокої старості, то відходячи від української ідеї, то раптом стаючи її палким прихильником, то вихваляючи росіян як "волю, що йде зі Сходу", то стаючи на проєвропейські позиції. І тільки перед самою смертю, лежачи у окупованому росіянами Львові, він нарешті усвідомив хибність своїх молодечих поривань. Втім, і щодо цього можуть бути сумніви.
Случайные рефераты:
Реферати - Життєвий і творчий шлях Марійки Підгірянки
Реферати - Глушко Олександр – письменник історик і лірик
Реферати - Образ скупого в українській та світовій літературі
Реферати - Життя і творчість Івана Чендея
Реферати - Ольга Кобилянська
Реферати - Літературний портрет Степана Пушика
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 27
    Гостей: 26
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта