Журналістика: жанри фотожурналістики - 18 Ноября 2016 - Блог - Готові домашні завдання Онлайн 5,6,7,8,9,10,11 класи

Журналістика: жанри фотожурналістики

Жанри фотожурналістики

Жанри фотожурналістики ведуть своє походження від:

а) від жанрів образотворчого мистецтва;

Живопис, у свою чергу, підрозділяється на монументальну і станкову, а остання - на станкову картину, пейзаж, портрет, натюрморт.

Графічне мистецтво має свої жанри - малюнок, плакат, карикатуру, книжкову ілюстрацію, промислову і оформлювальну графіку.

Фотомистецтво при своєму зародженні використовувало не тільки принципи відображення дійсності, століттями що складалися в образотворчому мистецтві, але і його жанри. Є у фотожурналістиці і свої "монументальні полотна" - розвороти в газетах і журналах, присвячені як соціальній тематиці, так і рекламно-розважальної. Є пейзажі, портрети, натюрморти.

б) від жанрів літератури;

У літературі як виді художньої творчості, виді діяльності, найближчому до журналістики, історично визначилися і існують такі жанри:

розповідь, повість, роман (відносяться до епічного роду);
драма, комедія, трагедія (відносяться до драматичного роду);
поема, балада, елегія, ода, ліричний вірш (відносяться до ліричного роду).
в) від жанрів риторики і журналістики.

Але, якщо говорити про видову і родову суть фотожурналістики (не фотомистецтва!), вона, звичайно, ближча журналістиці. А в журналістиці є ще і такі жанри, як інформація, інформаційна замітка, репортаж, нарис, коментар, есе, фейлетон, памфлет. І зі всіма цими жанрами в прямому і безпосередньому зв'язку знаходиться фототворчість, фотожурналістика.

Визначення інформаційних жанрів фотожурналістики

До інформаційних жанрів журналістики відносяться фотоінформація, фоторепортаж, фотоілюстрація:

Так, в основі фотоінформації лежить одиничний факт, повідомлення про яке покликане лише показати глядачу і читачу, де, коли, і з якими першими наслідками він трапився. Фотоінформація - найбільш оперативна форма відображення позитивних і негативних сторін дійсності. Це та форма її фіксації, яка раніше інших виділилася в особливий жанр фотожурналістики.

Фоторепортаж - більш розгорнена комунікативна дія, направлена комунікатором (фоторепортером, журналістами, органом ЗМІ) на глядача і читача, з метою освітлення багатоскладної події. Фоторепортаж може складатися з серії знімків, що малюють подію у фазах його змін, його поступального або динамічного розвитку, а може бути, і з показом прогресуючих або регресуючих відносно людини наслідків. Фоторепортаж може вилитися і в один, знімок репортажу.

Репортаж може бути і серією знімків репортажів, що відображають як одну подію, так і вузлові моменти ряду подій. Це може бути ряд послідовних або, навпаки, хаотичних, подій, об'єднаних однією темою з області непізнаного, неосвоєного ще даною категорією глядачів і читачів. Феномен такого фоторепортажу набув особливо широке поширення в пресі пострадянської Росії. У достатньо короткий проміжок часу на сторінки газет, журналів і книг хлинула інформація зі всіх областей людського знання і незнання, людської діяльності і недіяльності, що оточує людину природної і неприродної природи.

Перші знімки репортажів з місця подій з'явилися в європейських газетах у середині XIX століття, - відзначає дослідник фотопубліцистики Г. Чудаков (Р. Диваків, 1988). Їх авторів називали "злободенними фотографами". Серед них найвідомішим був вже згадуваний в перших лекціях англієць Роджер Фентон. Він прославився як світлописець Кримської війни. Широку популярність здобув також військовий репортер Метью Мар, що показав сувору і жорстоку правду громадянської війни в Америці.

У Росії фоторепортаж як жанр з'явився і став розвиватися формою і за змістом в 70-е роки XIX століття. В основному він поступав читачам і глядачам в публікаціях журналу "Всесвітня ілюстрація", потім ілюстрованих журналів "Бабка" і "Нива". Широко відомим фоторепортером кінця XIX - початку XX ст. став Карл Булла. Його по праву можна вважати родоначальником вітчизняного фоторепортажу.

Фотоілюстрація - вторинний по відношенню до тексту візуальний жанр відображення дійсності, що дає її зримий образ на момент здійснення вербальної комунікативної дії.

Визначення публіцистичних жанрів фотожурналістики

До художньо-публіцистичних жанрів в теорії і практиці фотожурналістики найчастіше відносять фотозарисовку, фотонарис, фотопортрет, фотоплакат, фотосеріал, фотомонтаж, фотоколаж.

Фотозарисовка - передвісник фоторепортажу. Як відзначає З. Морозів, витоки жанру виявляються в історії вітчизняної фотографії і пов'язані з соціальною фотографією. Таке поняття і вид зйомки виник після виходу фотографів з павільйону і початку зйомок "під життя", з її соціальними контрастами і суперечностями. Перші фотозарисовки "з натури" - це серія фотографій нижегородця М. Дмітрієва: побут бурлаків, босяків, мандрівників, селян. Вже в його творах виявилася основна типологічна межа жанру: не строге документування деталей "дна життя", а створення життєстверджуючого настрою, спроби викликати романтичне сприйняття дійсності шляхом створення імпресіоністських ефектів, запозичених з живопису.

Фотонарис - жанр фотожурналістики, відмінний пильною увагою до людини, "обкреслюючий" основні етапи його долі, круг проблем, що встають перед ним. Нарис може створюватися про той або інший колектив, спільність людей, про проблеми перед ними що встають і ними що дозволяються, про подорожі, ними скоюваних. Звідси і різновиди фотонарису як жанру: портретний, проблемний і шляховий.

Це знак часу - постійна публікація подібних нарисів в різного роду виданнях. У радянські роки до чистильників взуття преса не сходила. Але історики журналістики відзначають, що так звана соціальна фотографія, соціальний нарис і фотонарис від бурхливої патетики радянських років останніми роками спікірував до постійного освітлення певних шарів суспільства, самого його "дна", кримінальних, асоціальних груп і осіб. Мотив скандалу, епатажу, насильства, "клубнички" в кращих (тобто гірших) традиціях буржуазної преси, які ще 10 років тому нещадно критикувалися, постійно присутній в найреспектабельніших, а тим більше - в "жовтих" виданнях. Це драма сьогоднішнього дня, сьогоднішнього фотонарису.

Альтернативою йому є тема життя вищих шарів пострадянського соціуму, політичної, фінансової, комерційно-художньої еліти. Останнє визначення відноситься не до народних артистів (багато хто з них виявився мало не на соціальному дні), а до нової генерації діячів піп - і шоу-бізнесу, різноманітних проявів масової культури. Основна частка портретних, нарисових, жанрових знімків, публікованих в сучасній російській пресі падає саме на ці шари суспільства. Відкриті і відкриваються "глянсові" журнали, основна функція яких - розповідь про відомих осіб і персон, так званих VIP (журнали "Профіль", "Караван історії" і ін.).

Виражаючи закінчену авторську думку, сюжет фотонарису завжди завершений на життєстверджуючій або драматичній ноті, ніж цей жанр зближується з творами літератури і мистецтва. Співвідношення факту і образу у віддзеркаленні реальності, використовування при цьому відповідних образотворчих засобів, особливо застосовне і до жанру репортажу, і до жанру нарису.

Для жанрів фоторепортажу і фотонарису характерна одна і та ж типологічна спільність - багатокадровий образотворчий ряд.

Фотомонтаж, фотоплакат і фотоколаж - це такі жанри фотожурналістики, які об'єднує з'єднання в одному кадрі (у одній картинній площині) декількох сюжетів з метою досягнення певного художнього і пропагандистського ефекту. У фотомонтажі ці сюжети виконані фотоспособом, у фотоколажі - синтетичним образотворчим способом, за допомогою малюнка, комп'ютерної графіки. Всі ці жанри синтетичні, в них активно працюють як візуальне зображення, так і ємкий, експресивний вербальний текст.

Найчастіше ці жанри фотожурналістики використовуються для додання повідомленням про факти і явища дійсності, іміджам тих або інших непопулярних політиків, комічного і сатиричного ефекту. Основоположник і класик жанру фотомонтажу - Джон Хартвільд. Він розробляв переважно антивійськову, антифашистську тематику. Основоположник жанру колажа в образотворчому мистецтві (з використанням фотографії) - художник Макс Ернст.

Фотопортрет

Портрет завжди був одним з популярних видів образотворчого мистецтва, а в дофотографічну епоху, написаний рукою художника, він взагалі був єдиною можливістю відобразити вигляд людини, зберегти його в пам'яті нащадків. З появою дагеротипа він став доступніше, і фотографія в жанрі портрета відразу стала дуже популярною, насмілившися конкурувати, і до певної міри успішно, з живописом (правда, одержавши при цьому від художників презирливе прізвисько - "живопис для бідних"). По суті справи зразу ж з'ясувалося, що порівняє, дешевизна фототворів далеко не завжди була синонімом їх художньої бідності. Тим паче, що з перших років існування світлопису в неї прийшли люди, наділені неабиякими художніми здібностями.

Прихильники фотографії готували їй велике майбутнє, і, наприклад, відомий письменник Едгар По говорив ще в 1840 р.: "По своїй правдивості пластинка дагеротипа нескінченно більш точна, ніж будь-який живописний твір, зроблений руками людини". Звернемо увагу, що фотопортрети Едгара По цінні саме цією незвичною для живопису правдивістю як в загальному плані, так і в деталях. На знімку С. Хартоши (США) глядач, звичайно, помітить не тільки важкий погляд змучених, втомлених очей письменника (портрет зроблений за рік до його кончини), але і недбало пов'язана шийна хустка, спутане волосся на голові, погано сидячий сюртук з відірваним ґудзиком.

Якщо говорити про розвиток жанру фотопортрета в цілому, то дві якості - глибина проникнення в суть людського характеру, з одного боку, і прагнення до граничної достовірності відтворюваних на знімку деталей, з іншою - є принциповими, властивими всій історії фотографії. Сьогодні, коли знову знаходять популярність у глядачів портрети ранньої пори фотографії, гостріше відчувається не тільки схожість, але і відмінність їх від канонічних творів цього жанру в живописі. У ранніх фотопортретах був той величавий спокій, який дозволяв людині до кінця розкрити себе перед об'єктивом.

Відомо, що через невисоку чутливість пластинок дагеротипів експозиції були вельми тривалими. Щоб допомогти клієнту довгий час знаходитися в нерухомості, були придумані навіть різного роду головодержателі. І не дивлячись на всі ці складнощі, фотохудожникам вдавалося досягати дивовижної безпосередності своїх героїв - тієї правди поз і міміки, яка можлива, здавалося б, тільки при зйомці з високими швидкостями затворів.

У літературі про фотопортрет чимале місце приділене поняттю схожості. Знімаючи конкретну людину, портретист не має права нехтувати його індивідуальними рисами.

Історія жанру фотопортрета є фактично історія збагнення, користуючись виразом Белінського, душі оригіналу. При цьому основна помилка як тих, хто знімав портрети, так і тих, хто судив про них, найчастіше полягала у тому, що багато чим здавалося: раз фотопортрет виявляє собою засіб, що об'єктивно фіксує предмети, що знаходяться перед ним, його можливості обмежені. Кажучи іншими словами, здавалося, що фотопортретування є зйомка людської особи і нічого більш.

На перший погляд так воно і є, дійсно, адже, портретист має справу з лицем людини, він не має права ні змінити його (тут контролем служить вже названа схожість), ні тим більше відвернутися від нього, підмінити чимось іншим. Разом з тим фотопортрет саме тому є художнім жанром, що він надає фотографу широкі можливості по втіленню своїх знань про життя, своїх смаків і пристрасті. Мабуть, найбільша складність портретного мистецтва полягає у тому, що все це фотограф виражає через обличчя портретируємого і зробити знімок, в якому вгадувався б творчий вигляд самого знімаючого, виявляється неймовірно важко.

Чудовий радянський фотограф М. Наппельбаум зробив за своє довге життя безліч знімків, що відобразили видатних громадських діячів, представників літератури, мистецтва, науки. Розглядаючи його портрети, ніби зустрічаєш давно тобі знайомих, внутрішньо значних, наділених складним духовним життям людей. І разом з тим взнаєш почерк фотохудожника, якого потім вже ніколи не спутаєш з ким-небудь ще. Його відрізняли не тільки прихильність до одного джерела світла, що дає глибокі тіні, виявляє характерні риси обличчя. Наппельбаум працював в тому різновиді жанру, який можна було б назвати психологічним портретом. Мінімум зовнішніх ефектів, скупість жестів і поз і при цьому уміння розкрити внутрішній стан людини, глибинні грані особи і одночасне своє відношення до зовнішнього світу.

У студійному фотопортреті широко представлені різновиди цього жанру. Прихильником експресивного портрета був М. Шерлінг: на його знімках люди найчастіше були представлені в бурхливому внутрішньому русі. Не випадково цей майстер як моделі обирав тих, хто від природи наділений могутнім темпераментом: письменника Леоніда Андрєєва, режисера Всеволода Мейерхольда, співака Федора Шаляпіна. Портретистом-ліриком зарекомендував себе А. Штеренберг. Використовуючи світлову гамму, він віддавав перевагу надкрупним планам в знімках: на них ми бачимо в більшості випадків тільки голову людини. Особливу роль в цих портретах виконують очі.

Всі названі різновиди студійного портрета, звичайно ж, не вичерпують багатства його проявів. Їх перелік тільки підтверджує, що жанрова різноманітність тісно взаємозв'язана з творчими індивідуальностями окремих крупних фотопортретистів. І ще одна важлива обставина: навіть така, здавалося б, традиційна художня форма, як студійний портрет, проявляє певну тенденцію до змін. Причому вони продиктовані не тільки еволюцією у фототехніці, але і в значить, ступені змінами в смаках.

Студійний портрет сьогодні складає одну половину жанру. Інша його половина віддана портрету репортажу, що є частиною документального фотомистецтва. У таких популярних жанрах фотожурналістики, як нарис, серія, репортаж, все частіше зустрічаються знімки-портрети учасників реальних життєвих подій. На відміну від студійних творів, де автор має нагоду фотографічними засобами всерйоз перетворити зовнішні дані людини, тут сильно документальний початок.

У портреті репортажу найчастіше автор представляє глядачу основних героїв свого оповідання. Від цього, як вважають деякі, страждає динаміка розвитку фотосюжету, проте виграє його глибина, посилюється особовий початок відображених подій. Нерідко саме кадр-портрет є ключовим у фотонарисі, додає йому істинне значення, визначає силу його звучання. Проте навіть в руслі власне портретного жанру, існуючого у формі одиночних знімків, все більше місце займають твори, зняті репортаж, тобто не в студійних, а в реальних життєвих умовах.

Еволюція жанру в цю сторону пояснюється прагненням до повнішого віддзеркалення тісного зв'язку між людиною і його справою, оточуючої його звичним середовищем, рідним будинком і т. д. Була пора, коли включення в композицію фотопортрета атрибутів професії людини, що знімається, здавалося деякою умовністю. Тепер відкритий, майже демонстративний зв'язок людини і його справи, обстановки, в якій він живе, стає звичною.

Портрет репортажу по-новому освітив і деякі інші сторони існування жанру, зокрема, питання про парний, потрійний і груповий портрети. Довгі десятиліття студійний портрет з чималим працею формував естетичні принципи цих різновидів творчості, шукав умовну логіку з'єднання двох або декількох людей в єдине ціле.

Сьогодні в результаті бурхливого розвитку різновидів репортажів портрета вимоги до побудов багатофігурних знімків стали значно простіше. Тепер уже не тільки естетичні, але і реальні, життєві критерії стають підставою для показу двох або декількох людей в одній портретній композиції.

Література

Афанасьєв Л. І. Основи фотожурналістики: Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання з спеціальності "Журналістика". – Харків, 2001. – 17 с.
Болтянский Г. М. Очерки по истории фотографии в СССР. – М., 1939.
Волков-Ланнит Л. Ф. Искусство фотопротрета. – М., 1973.
Георгиев Д. Режиссура газеты. – М., 1979.
Дико Л. Иофис Е. Фотография, ее техника и искусство. – М., 1960.
К. В. Чибисов, "Очерки по истории фотографии", М., "Искусство", 1987.
Нери Грация, президент Agencia Grazia Neri, ЛЕКЦИИ ПО ФОТОЖУРНАЛИСТИКЕ, 8 июня, 2003 © Дуглас Кёркланд/Douglas Kirkland.
Пуськов В. В., ред., "Краткий фотографический справочник" М., "Искусство", 1953.
Черняков Б. І. Зображальна журналістика як предмет і як об’єкт журналістикознавчого дослідження. – К., 1998.