Життя українського народу в повоєнний період: суспільно-політичне та духовне
Основу політичної структури України в повоєнний період складала партія. Знесилена війною, відроджуючи країну, вона відроджувала і себе. В першу чергу КП(б)У звернула увагу на необхідність швидкого відновлення своїх лав. Якщо чисельність комуністів в Україні в 1945 р. становила 200 тис., то на початок 1947 р. – 561 тис. (було досягнуто її довоєнної чисельності), на кінець 1950 – 716 тис., на початок 1953 р. – 782 тис. чоловік.

Але знов треба зазначити, що це відродження відбувалося в умовах тоталітарної системи. Головний орган ВКП(б) – Політбюро після війни працював несистематично. В кадровій політиці Сталін все робив сам. Він навіть визначав представництво від парторганізацій на ХІХ з’їзд партії.

На суспільному житті українського народу в післявоєнні роки відбилися догматизм і диктат, які зміцніли в умовах культу особи Сталіна, коли абсолютизувалися адміністративно-командні методі керівництва суспільним життям. В ідеології перемога над фашизмом використовувалася для насадження сталінізму. Відбулася не тільки сталінізація ідеології, але й сталінізація всього духовного життя. Все, що суперечило сталінізму, оголошувалось ворожим. Вийшла ціла низка постанов про літературу, театр, науку тощо. Це постанови "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про кінофільм "Большая жизнь" та інші, які стали своєрідним сигналом нової ідеологічної атаки.

У повоєнний час в Україні теж починається хвиля ідеологічних репресій. Її перший напрям здійснювався під гаслом боротьби проти "націоналізму". Вже у 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисі історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна" та інші. Всі ці документи, як правило, містили три ключові тези: критика "націоналізму", заходи про недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики.

Особливо активізувалась боротьба з "націоналізмом" із призначенням Л. Кагановича у 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. В серпні 1947 р. на пленумі Спілки радянських письменників було започатковано брутальну критику письменників: М. Рильського за доповідь "Київ в історії України", твори "Мандрівка у молодість", "Київські октави", статтю "Річниця Шевченка", Ю. Яновського через роман "Жива вода", І. Сенченка за повість "Його покоління".

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети "Правда" від 2 липня 1951 р. "Проти ідеологічних перекручень в літературі". У цій статті популярний вірш В. Сосюри "Любіть Україну", написаний у 1944 р., називався в основі своїй ідейно порочним твором.

Переслідувалися не тільки письменники. Гострій критиці піддавалися представники мистецтва Б. Лятошинсский, М. Вериківський, К. Данькевич, О. Довженко.

1947 рік став часом посилення ідеологічної атаки на українських науковців. Л. Каганович створив групу для перевірки роботи Інституту історії Академії Наук України. У 1943-1944 рр. групою авторів цього інституту було видано "Нариси історії України". Тепер їх звинуватили у відході від більшовицького принципу партійності, у анти-науковості, відродженні ключових ідей історичних концепцій В. Антоновича та М. Грушевського, у висвітленні історії України ізольовано від історії Росії.

Справжня ж суть усіх цих критичних зауважень полягала у відстоюванні офіційною владою монополії на трактування історичного процесу, що є однією з важливих умов функціонування будь-якої тоталітарної системи.

Засуджувались і вилучались з культурного й наукового обігу твори В. Винниченка, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Куліша та інших, які оголошувались "засновниками і провідниками буржуазно-націоналістичних" концепцій та шкіл. Послідовне відстоювання офіційною владою монополії на визначення пріоритетних напрямів у науці та тотальний ідеологічний контроль рельєфно прослідковуються у ході широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40-50-х рр. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р.), яка піддала нищівній критиці генетику, що завдало величезної шкоди розвиткові сільського господарства.

Другий напрям кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута з кінця 1948 р. боротьба проти "низькопоклонства" перед Заходом, а згодом – проти "космополітизму". Ці кампанії переслідували ряд цілей:

посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни, не тільки розколоти інтелігенцію, а до певної міри протиставити її іншим соціальним групам;
розпалити шовіністичні та антисемітські настрої;
відновити важливий фактор функціонування тоталітарної системи – образ внутрішнього ворога, що у роки війни дещо відійшов у тінь.
Боротьба проти "низькопоклонства перед Заходом" й "космополітизмом" особливо посилилась після публікації в газеті "Правда" редакційної статті "Про одну антипатріотичну групу театральних критиків" (січень 1949 р.). Відомі літератори єврейського походження О. Борщагівський, А. Гозенпуд, І. Стебун та ін. були звинувачені в анти-патріотизмі, в схилянні перед Заходом, у замовчуванні зв’язків культури українського і російського народів та ін. В березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки радянських письменників України з порядком денним "До кінця розгромити космополітів-антипатріотів". Все це переросло у відверту антисемітську кампанію, пошуки єврейського націоналістичного підпілля. Багато єврейських письменників, вчених, художників було репресовано за звинуваченням у "космополітизмі".

Горезвісна кампанія боротьби з "космополітизмом" привела до ряду негативних наслідків:

у літературі та театрі по суті зникло поняття мистецької школи;
поглибилась ізоляція від надбань західної культури;
остаточно щезла атмосфера творчої змагальності;
літературна та театральна критика фактично перетворилася із засобу стимулювання творчості на засіб втримання митців у рамках офіційного "соціального замовлення";
катастрофічно була обмежена свобода творчості.
Таким чином, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х – поч. 50-х рр., зумовлений цілою низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Програмні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення "холодної війни", засобом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення ідеологічного контролю за суспільними процесами; методом нейтралізації активної, патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити поступальності і духовного розвитку народу, вони суттєво гальмували його.

Реалії репресивної політики довелось пережити і населенню Західної України. Одним з перших і жорстоких кроків сталінщини стало знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним із ключових чинників суспільно-політичного життя. Вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла головним чином як церква національна. Ще до встановлення радянської влади в Західній Україні УГКЦ складалась із 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, п’яти духовних семінарій, двох шкіл, 127 монастирів; видавала три тижневих часописи і шість місячних.

Сигналом до кампанії, спрямованої проти УГКЦ, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А. Шептицького. Він очолював цю церкву з 1901 р. і за багатогранну і невтомну діяльність користувався величезною популярністю. Розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКУ, як "ворога народу", "знаряддя українського буржуазного націоналізму". За звинуваченнями пішли арешти й заслання до Сибіру усієї греко-католицької ієрархії. Ліквідовані були всі церковні освітні установи, проведено арешти серед духовенства – понад 2 тис. чоловік.

В березні 1946 р. Сталін особисто схвалив інструкцію для ліквідації УГКЦ. Була створена ініціативна група, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький. 8-16 березня 1946 р. "ініціативна група" скликала Собор у Львові в храмі св. Юра, участь у якому взяли 214 священників і 19 світських осіб. Відповідно до рішення цього зібрання греко-католицька церква "возз’єднувалась" з російською православною.

Таким чином, ліквідація УГКЦ була частиною великомасштабного плану, спрямованого на зміцнення радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою завдяки послабленню у повоєнні роки греко-католицької церкви, загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло у "холодну війну".

Більш довготривалою й виснаженою виявилась боротьба влади проти Української повстанської армії (УПА) і підпілля ОУН. Кількість вояків УПА була більше 100 тис. осіб. На чолі стояв Тарас Чупринка (справжнє ім’я – Роман Шухевич). Степан Бандера тоді перебував за кордоном, здійснюючи загальне керівництво ОУН. У 1944 р. було утворено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала українським урядом на тих землях, де діяли ОУН-УПА. Там чітко проводилась ідея, що вони воюють проти московського більшовицького уряду, за незалежність України, спираючись на підтримку інших народів.

Завершення війни ОУН-УПА зустріли під гаслом Р. Шухевича: "Домагатися, щоб ні одно село не визнавало радянської влади. Діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Не залякувати, а фізично знищувати. Хай із 40 млн. українського населення залишиться половина – нічого страшного в цьому нема". Таким чином, УПА здійснювала акції не тільки проти радянських урядовців, військових підрозділів, а й проти українців, які перейшли на бік радянської влади. Про активність УПА свідчать кількість боїв і сутичок з радянськими військами. У 1946 р. їх було 1945, у 1947 – 1005, у 1948 – 1441. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій, терористичних актів, в яких загинуло не менше 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів.

Боротьба точилася жорстока з обох боків. Вона ставала дедалі запеклішою. В її вогні часто відкидалися норми моралі обома сторонами, що вело до великих жертв цивільного населення. За найменшою підозрою у співробітництві з ОУН-УПА цілі села ставали жертвами каральних операцій з боку радянських підрозділів. За офіційними даними, тут у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. осіб, які підозрювалися у зв’язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей. У 1945-1953 рр. за різного роду "антирадянські політичні злочини" в Україні було заарештовано 43379 чол. віком до 25 років, з них у західних областях України – 36340 чол.

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на початок радянсько-американської війни, ОУН і командування УПА з 1947 р. переходить до тактики партизанської війни. Якщо спочатку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність крупних формувань), то в 1947 р. відбувається перехід до тактики боротьби невеликими групами, широкої підпільної роботи, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуального терору проти представників правлячого режиму.

Факторами, які визначили трансформацію тактичної лінії УПА, були також значні втрати у протиборстві з радянськими військами, загибель багатьох лідерів, певні успіхи радянської влади у суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні. З березня 1950 р. фактично скінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеличкі загони УПА та рештки підпілля ОУН діяли ще до середини 50-х років.

5 березня 1953 р. помер Сталін. З приходом до влади М. Хрущова (вересень 1953 р.) почали здійснюватися важливі політичні й господарські заходи, спрямовані на ліквідацію негативних явищ, пов’язаних з тоталітарним режимом. Восени 1953 р. були ліквідовані інструменти масових "чисток" і терору – воєнні трибунали військ МВС й Особлива Нарада МВС. Ліквідувалися концтабори, була розформована значна частина внутрішніх військ. В 1953-1955 рр. були переглянуті всі основні політичні справи післявоєнного часу, пов’язані з репресіями сталінського режиму. Всього було реабілітовано 7679 чол.

Уже початковий період десталінізації спричинив серйозні зміни в Україні. Були припинені кампанії проти націоналізму, зросла роль українського фактора в різних сферах суспільного життя. У червні 1953 р. першим секретарем ЦК Компартії України став О. Кириченко – перший українець на цій посаді з часу виникнення КП (б) У. Позитивним змінам у суспільно-політичному житті українського народу сприяла амністія понад 65 тис. депортованих осіб, пов’язаних з діяльністю українських націоналістів.

Ще більш активною стала міжнародна діяльність України. Якщо у 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – вже 29.

Певні зрушення відбуваються в цей час і в господарстві країни. Західний світ вступав в фазу науково-технічного прогресу. Відставання СРСР в цій галузі загрожувало катастрофічними наслідками. Липневий (1955 р.) Пленум ЦК КПРС з проблем НТП прийняв рішення про доцільність закупок за кордоном передових промислових технологій. Однак господарський механізм, що склався у 30-х рр. був неспроможний забезпечити інтенсифікацію виробництва.

Вересневий (1953 р.) Пленум ЦК КПРС намітив заходи, спрямовані на підвищення сільського господарства (посилення матеріальної зацікавленості колгоспників, зміцнення матеріально-технічної бази, поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва та ін.). З метою розв’язання зернової проблеми на початку 1954 р. було прийнято рішення про освоєння цілинних і перелогових земель, переважно в Казахстані. З України на цілину виїхали десятки тисяч юнаків і дівчат.

Складовою частиною процесу відродження республіки було культурне будівництво. У 1944-1950 рр. в УРСР було побудовано, а також відбудовано 1669 шкіл. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. У середині 50-х рр. 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), змушені були організовувати заняття в дві, а то і в три зміни. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. Набагато зменшився книжковий фонд шкільних бібліотек. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, призвели до швидкого зростання кількості вечірніх шкіл. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. І все ж, не зважаючи на всі труднощі, у 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. У 1956 р. було скасовано плату за навчання в старших класах.

Дуже гостро стояло питання підготовки кадрів з вищою освітою. Щоб розв’язати його, треба було відновити систему відповідних закладів. Вирішальну роль в цьому відігравали студенти і викладачі. Не жалкуючи часу й зусиль вони допомагали відновлювати свої рідні інститути. Труднощі долались повільно, але самовіддана праця забезпечила необхідні умови для навчального процесу і розгортання наукових досліджень. Наприклад, в Харківському електротехнічному інституті уже в 1947 р. почали працювати лабораторії з загальних і спеціальних дисциплін. Бібліотеки поповнювались навчальною, науковою літературою, стало відбудовуватися студентське містечко "Гігант".

На кінець 1950 р. спеціалістів у народному господарстві УРСР було на 84% більше, ніж у 1940 р. Порівняно з довоєнним часом зросла кількість студентів. Однак серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів.

Партійно-державним керівництвом СРСР приділялася значна увага розвитку науки як умови досягнень у військовій галузі та матеріально-технічному забезпеченні радянського ладу. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо в 1945 р. їх налічувалося 367, то в 1950 – 462, в тому числі 30 академічних інститутів. Серед новостворених – харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур; львівські – машинознавства та автоматики, геології, корисних копалин; київські інститути металофізики, металокераміки і спец-сплавів та ін. Зміцнювалася, хоча і повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал.

Зусилля вчених України спрямовувалися передусім на розв’язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь. Зокрема, чимало вони зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р., у забезпеченні польоту в космос першої людини в світі – Ю. Гагаріна.

Значними були досягненні в галузі математичних, фізичних, хімічних наук. Інститут електрозварювання АН УРСР, якому у 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора Є. Патона, успішно досліджував і впроваджував у виробництво новий метод електрошлакового зварювання магістральних трубопроводів, газопроводів, суцільнозварних мостів тощо. Значним технічним досягненням, яке довело можливості нових технологій, була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км.

Певні результати були досягнуті економістами, археологами, літературознавцями, мовознавцями, етнографами, філософами. Але на діяльності представників технічних, природничих і суспільних наук негативно позначились некомпетентне втручання партійно-державних органів у їх розвиток, відсутність дійсно творчих умов у наукових закладах, відчуження вчених від творчого пошуку, безпідставні звинувачення учених-гуманітаріїв у "безідейності", націоналістичних збоченнях, у відступах від марксизму-ленінізму.

Твори літератури і мистецтва, на жаль, в умовах цілковитого панування авторитарно-командної системи не могли повністю виконати свою місію духовного збагачення людей. Ні письменники, ні художники не були цілком вільними від впливу ідеології сталінізму. І все ж повоєнні роки були відзначені появою в українській літературі і мистецтві високохудожніх творів. Так, Ю. Янковський опублікував роман "Жива вода", темою якого було воєнне життя України. П. Панч видав ряд новел і роман "Запорожці", в якому змалював події з української історії 1639-1648 рр. Історичний роман з часів Хмельниччини написав Н. Рибак – "Так сходило сонце". Ю. Смоличу належить роман "Вони не пройшли" про німецьку окупацію Харкова в 1941-1942 рр. Плідно працювали О. Довженко, В. Сосюра, Остап Вишня. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії "Прапороносці" та багато ін.

Зусиллями талантовитих митців розвивалося театральне, музичне мистецтво та кіно. У театрах працювали такі видатні майстри сцени, як І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, Н. Ужвій, А. Бучма та багато інших.

Музичне мистецтво радянської України в перше післявоєнне десятиріччя позначене передусім творчістю таких композиторів як К. Данькевич, Д. Клебанов, А. Свєчніков, М. Вериківський, В. Гомоляка, П. Майборода, Б. Лятошинський та ін. Таким чином, суть кардинальних змін, що почалися після смерті Сталіна, полягали у лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою дестабілізації, яка стала активною і радикальною після ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.).

Висновки. Важкими, позначеними виснажливою працею, матеріальними нестатками були повоєнні роки. В умовах безроздільного панування адміністративно-командної системи український народ зумів відбудувати зруйноване війною господарство.

Вперше за багато століть фактично всі землі, які історично належали Україні, були об’єднані у складі УРСР.

Україна вперше ввійшла в систему світової співдружності держав, набула статусу суб’єкта міжнародного права, стала учасником багатьох міжнародних організацій. Активна участь УРСР в міжнародній політиці сприяла зростанню національної самосвідомості українців, глибокому розумінню ними свого місця серед інших народів, а відтак поступовому реальному наповненню державницького потенціалу українського народу.

Суттєві зміни, які відбулися в суспільній свідомості людей, з часом підірвали основи тоталітарного режиму і створили передумови його демонтажу, передовсім у духовній сфері.

Величезний вклад народу України в перемогу над фашизмом і відбудову пропорційно збільшив у його свідомості не тільки самоповагу, а й поклав початок відчуття господаря своєї країни, своєї історії.

Література

Бойко О. Історія України. Київ, 1999, с. 416-428.
Брайчевський М. Конспект історії України. Київ, 1993, с. 167-173.
Голод в Україні 1946-1947 рр. Документи. Український історичний журнал, № 1,2.
Довідник з історії України. Київ, 1996, с. 396-400.
Історія України. Нове бачення. У 2-х томах. Т. 2. Київ, 1996. С. 323-363.
Історія України. Київ, 1997. С. 326-339.
Історія України. Львів, 1996, с. 326-340.
Шевчук В., Тараненко М. Історія української державності. Київ, 1999, с. 403-409.
Случайные рефераты:
Реферати - Зародження фемінізму в українській літературі на тлі західноєвропейських традицій
Реферати - Дитяча творчість Івана Франка
Реферати - Жанрова своєрідність творів О.Вишні
Реферати - Міфологізм у художньому світі Л. Петрушевської ("Пісні східних слов’ян")
Реферати - Курбас, Куліш, Крушельницький –коло друзів-творців
Реферати - Життя і творчість Павла Тичини
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 11
    Гостей: 11
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта