Життя – подвиг письменника – громадянина Олеся Гончара
Зміст. 2

Введення. 3

ПРАПОРОНОСЕЦЬ МУЖНОСТІ Й ЛЮБОВІ 4

ПЛОТЬ ВІД ПЛОТІ НАРОДУ.. 5

.Дорогами правди і миру. 5

НЕБОВИЙ КЛЮЧ.. 9

ВАРТІСТЬ НЕПЕРЕХІДНА, 10

ТАЄМНИЦЯ ХУДОЖНЬОГО ОБДАРОВАННЯ.. 13

Заключення. 20

Введення
Підняв він свій прапор у літературі і несе його з честю по життю — прапор мужніх людей, ба­гатих почуттями і думками, діяннями і мріями. При­родне, як дихання, щонайглибше усвідомлення ра­дянськими людьми своєї історичної відповідальності за життя на землі: якщо не ми, то хто ж, окрім нас, прорубає дорогу в горах і лісах людських доль?

Висока за масштабами історичного покликання моральна відповідальність героїв книг сильного, гар­монійного, лірично-задушевного, філософськи допит­ливого, місткого обдаровання Олеся Гончара. Багатозвучність і поглиблена розгалуженість національ­ної історії у творах цього народного художника слова,— слова точного, яскравого, що пахне степо­вими травами, сонцем, оббризканими росою садами.

Благородні прапороносці Гончара (а вони у всіх його книгах) на все життя оселились у моєму серці, як оті рідні люди, що викохували, плекали мене з дитинства. До його «Прапороносців» війна відкри­валася у творах переважно першої пори оскажені­лого фашистського натиску і нашої важкої жертов­ної оборони. Глибоко самобутній талант Гончара не повторив інших, разом з армією-визволителькою він перейшов рубежі країни і літератури з прапо­ром, що пружно майорів над рятівниками людства від бандитів на похмурій філософській заквасці.

ПРАПОРОНОСЕЦЬ МУЖНОСТІ Й ЛЮБОВІ
Художник, як і народ, зводить себе нанівець, якщо він втрачає почуття історичної спадкоємності, усві­домлення себе як творця сьогодення і боржника перед майбутнім. І ніяке словесне мудрування не врятує його від духовної сліпоти.

Усією системою образів, характерів, думки про­мовляють до мене його книги: хай безсмертні по­двиги народів оберігають майстрів слова від мораль­ної короткозорості. Містка історична пам'ятливість водила гостро відточеним пером митця, коли ство­рював він першокласні книги «Таврія» і «Перекоп».

Величезна потенція художника і мислителя дала змогу Гончареві зобразити життя у складному пере­плав! війни і миру. Не за себе, а за щастя народу, людства краються серця його героїв. Чутливість до світових скорбот і радостей — одна із головних, високих характерностей таланту Олеся Терентійо-вича Гончара. З цієї душевної щедрості променіє його любов до людини з ЇЇ синівськими зв'язками з природою, з минулим, теперішнім і майбутнім.

Саме час і згідно з її віком слід пригадати нашій літературі, що Її велика попередниця — класична література — не гралася безвідповідально словом, невтомно виконувала обов'язки морального вчителя і наставника людини. Саме до такої роботи кличе нас партія, своїх помічників у вихованні людини комуністичного суспільства. Людина ця живе, пра­цює, не дивиться боязко і заздрісне чужому щастю в спину, вона добуває щастя, як хліб, як руду. Саме такі герої творів Гончара.

Він, художник, навчаючись у життя, змагається з ним, магією слова переносить у книгу припечену сонцем і оббризкану росою траву, світанкову зорю над українським роздольним степом, прохолоду дже­рельних струменів, що стали дибки, б'ють із-під землі. З почуттів, думок, вчинків людей з їхнім до щемливого болю швидкоплинним життям він тво­рить нетлінні образи, виконуючи свій обов'язок.

Мудрий чабан Горпищенко, чиє життя минуло під зорями, вітрами і сонцем і чиї очі стали сизими від старості, немов злиняле небо, вистригає вівцям вов­ну біля очей, щоб вони не заростали, щоб, бува, колючки не повиколювали очей.

З опущеним забралом бреде інший фактописець по життю, і куце око його зрить у найдрібніших по­дробицях підніжне повсякденне буття, застряваючи на другорядностях.

Художницький зір щасливого сина України Оле­ся Гончара не впирається в горизонт немовби при­шитого до степу неба. Надійний хист його долає зву­кові і теплові бар'єри тимчасового, минущого, як льотчик Петро Горпищенко, що вминає край неба громом свого реактивного літака. Тому-то таке невичерпно міцне моральне випромінювання його книг, яке завжди збуджує у серці найздоровіші твор­чі імпульси. Багатогранна його творчість, що поєд­нала найсуворішу достовірність деталей побуту з хо­дом психологічного процесу, піднесеністю і глиби­ною думки. Він поет-філософ і філософ-поет. Час життєствердження і рішучої перебудови усіх основ буття, духовного укладу народу синхронно збіга­ється з пафосом поетичних книг Гончара.

Виліплені ним характери різних психологічних широт і темпераментів входять в ужиток нашої сві­домості, мов живі люди, які близькі нам не тільки кревною спорідненістю, але й помислами, душевною настроєністю. Тому-то й приймав серце зображені письменником картини рідної природи, побуту, ді­яння людей, приймає природно, як настання світан­кової зорі, що розмотує над степом червоні знамена світла. Полуденне сонце ласкаво висвітлило степи України, обвітрені обличчя чабанів, гнівну рішу­чість на обличчях воїнів, овіяних космічним холо­дом льотчиків. Домірність художнього відчування життя і аналізуючого інтелекту визначила гармоній­ну єдність змісту і форми книг Олеся Гончара, при­родність його героїв, характери яких розвиваються самі собою. Чудова це якість!

Я люблю тебе, Україно Олеся Гончара: твій пісен­ний, незбагненне обдарований народ, твої у білій заметілі сади, морські і річкові хвилі, перемішані. з сонцем, твої солов'їні світанки, відвагу твою во­лелюбну. твій гумор нестаріючий, яскраву фанта­зію твою. І я, житель Волги, доземне, по-синівськи вклоняюся тобі й кажу спасибі за те, що ти така багата на таланти.

ПЛОТЬ ВІД ПЛОТІ НАРОДУ
Щасливий той художник, чиї політ мислі, душа, творчість, усе жит­тя зв'язані воєдино, кровно злиті з рідним народом, із землею батьків. Все, що складає силу і чарів­ність народного життя: багатовікова праця, слав­на історія, постійний рух уперед, неповторна в своїй красі мова, сповнені сумом і радістю пісні, люба з перших днів дитинства природа,— з усього цього складається буття справжнього митця, все відобра­жає він у своїх творіннях, повертаючи людям те, що по праву належить Їм, творцям земної правди 1 краси.

Саме таким є Олесь Гончар. Йому не потрібно бу< ло «ходити в народ», педантично «вивчати» закони рідної української мови або з допомогою стеногра­фістки записувати «для пам'яті» українські пісні, історичні думи, легенди, повір'я. Плоть від плоті і кров від крові свого народу, він народився І виріс у слободі на Полтавщині, з дитинства спізнав не­легку працю землероба, назавжди полюбив политі потом батьків і дідів поля, зелені переліски, тихі, отінені плакучими вербами ріки. на все життя за-пам*ятав незрівнянні за мелодійністю прекрасні пісні свого народу і м'яку, чарівну його мову.

До Великої Вітчизняної війни юнак Гончар учився Друкував в українських газетах та журналах визволявся від фашистського іга та як ішов визво­ляти інші народи світу.

Мені випало щастя завідувати в газеті саме літе­ратурним відділом. Я мав можливість підбирати матеріал, упорядковувати його, подавати до набору й перечитувати набране. Це були найприємніші дні, коли я, виконуючи свій редакторський обов'язок, водночас читав улюблені твори!

За кілька років після цього мені випало щастя повернутися на Україну, в столицю Української Ра­дянської Соціалістичної Республіки, у наш золото верхий Київ. Тут я, ставши членом СПУ, вже мав змогу не тільки читати твори улюбленого письмен­ника, літописця величних подвигів, але й зустріча­ти його самого. Саме тоді, коли я оселився в Києві 1959 року і став членом СПУ, ми обрали Олеся Гон-чара головою нашої письменницької організації, і на цьому посту ми бачили його аж до 1971 року. А далі — його діяльність поширилася на всю Укра­їну, на весь Радянський Союз. Він же й неоднора­зовий делегат з'їздів Компартії, і кандидат у члени ЦК КПРС, і депутат Верховної Ради СРСР, а до того й голова Українського республіканського комітету захисту миру.

Але творчість Олеся Гончара не припиняється. За «Прапороносцями» пішов ряд нових творів, і се­ред них такі, як «Таврія», «Тронка», «Бригантина» та інші. До того ж цей прекрасний літописець подвигів стає уважливим спостерігачем нашого літе­ратурного життя. Проникливі його літературно-кри­тичні статті, етюди і різні виступи.

Таким блискучим є шлях письменника і громадя­нина, лауреата Ленінської премії, двох Державних премій і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевчен­ка, шлях невтомного працівника. І, згадуючії про це, не можна не пишатися, серцем не радіти.

.Дорогами правди і миру
Пам'ять відновлює давній день. Рік 1965-й. Травень. Александр-плац у Берліні. Нас троє: Олесь Гончар, Іван Драч і я. Напередодні тут відкрився Європейський форум письменників. Радянська делегація велика. У ній представлені всі літератури народів нашої Вітчизни. «Письменники зобов'язані' спілкуватися, — сказав у вступній промові видатний німецький письменник Людвіг Ренн.— Якщо ми знехтуємо своїм кревним обов'язком, життя обмине нас».

— Спілкуватися — це означає, насамперед,— під­креслює Олесь Гончар,— незмінно дбати, щоб кож­ний твір збагачував інтелектуальний світ читача, прилучав його до животрепетних справ сучасності... А сучасність спражно воліє миру, миру і дружби між людьми доброї волі. Тільки так.

Тоді на Александрплац про це говорилося урив­часто, з вимогливою суворістю, а через день на за­сіданні форуму, виступаючи від імені радянської літератури, Олесь Гончар сказав про це з властивою йому рішучістю:

— Доля прогресу, доля цивілізації вимагає від нас, письменників, бути на передньому краї бороть­би за мир. Тільки так!

...Що таке для письменника час? Питання склад­не і далеко не дискусійне. Олесь Гончар, починаючи з Прапороносців» і включно до «Берега любові», веде своїх читачів невторованими шляхами прагнень героїв своїх романів і новел, дорогою пошуків, утвер­джуючи рятівну силу братерства будівничих ново­го світу, полум'яних борців за справу миру, в ім'я перемоги якої віддали своє життя двадцять мільйо­нів громадян нашої великої Вітчизни.

...В Спілці письменників молодий літератор Олесь Гончар заявився обпалений вогнями жорстоких боїв. Смаглявий, з не по літах зажуреним поглядом, з най­вищою солдатською відзнакою на грудях — орденом Слави, сержант Олесь Гончар, про котрого голова правління Спілки письменників Олександр Корній­чук з властивою йому письменницькою далекогляд­ністю тоді сказав:

— У сержанта Гончара в ранці маршальський жезл...

І, привітавши молодого колегу з вступом до Спіл­ки літераторів, показав йому, зніяковілому, на стілець між зичливо усміхненими Максимом Риль­ським та Юрієм Яновським:

— Сідай, Олесь, тут твоє місце.

І ті слова теж виявились пророчими,

В той далекий день молодий Гончар поклав на стіл президії Спілки письменників «Альпи» і «Го­лубий Дунай». Згодом з'явилася «Злата Прага» — і три книги вже стали «Прапороносцями» в реаль­ному і символічному смислі цього чудодійного

слова.

Отож, ще раз запитую себе: що ж е для письмен­ника час? Дні і ночі, довгі роки, по вінця заповнені клопотом і «чаклуванням» над тисячами сторінок паперу?.. А може, як писав Бальзак Теофілю Готьє:

«Муки, згага вічна і невтолима пізнання світу, і завжди брак часу, і завжди неспокій, чи ти ро­биш те, що треба...»

Життя довело, читачі це стверджують, Олесь Гон­чар робить те, що треба. Літературознавці і критики про це пишуть і писатимуть, але є критерій особ­ливо вагомий: думка читача. І знову ж — час ствер­див, вона на боці письменника Гончара, вона з ним, з його героями, вона для письменника найдо­рожча. Герої творів Олеся Гончара прагнуть миру і правди. Миру і правди прагнуть народи нашої Радянської Батьківщини. І для письменника це го­ловне, це вирішальне, коли він сідає за свій робочий верстат. А враження таке, що він ніколи не залишав його, хоча чимало днів віддано іншим справам, але оті інші справи є продовженням тієї ж невгасимої праці — думки, прагнення, пошуку, відданості орга­нічній потребі: звіряти биття пульсу своєї правиці, яка карбує на папері народжені в творчих муках слова, з пульсом сучасності...

Вік письменника—це його твори. «Прапороносці», «Земля гуде». «Микита Братусь», «Щоб світив­ся вогник», «Партизанська іскра», «Таврія», «Пере­коп», «Людина і зброя», «Тронка», «Циклон», «Бе­рег любові». А «Модри Камень», «Маша з Верхови­ни», «Чари-Комиші», а десятки публіцистичних виступів, а виснажливий клопіт із сценаріями... Ось, власне, і є саме те, що визначає параметри віку письменника. І тільки цими «зарубками» можна й слід вимірювати отой письменницький вік. Бо ж оті місяці і літа, які розділяють твори,— це теж копітка робота готування плацдармів, накопичуван­ня думок і безнастанний пошук матеріалу, який би матеріалізувався в слові, в образах, метафорах, який би був новим і привабливим для читачів і полишав у серцях, жадібних до нового слова, свій вдячний

відгук.

У нашій країні письменник е ще й обов'язково громадським діячем. Це природно. Ко­лись Олександр Фадєєв про це сказав гаряче, як завжди, коли йшлося про обов'язки письменника перед народом. Він підкреслив: хоч який би яскра­вий талант мав літератор, він, усамітнившись у своє­му робочому кабінеті, обкрадає себе, позбавляючи свою творчу уяву можливості збагатитися буремною поезією життя.

Громадська діяльність Олеся Гончара яскраво доводить, що його творчі пошуки тісно зв'язані з осо­бистою участю в громадському житті Вітчизни. Се­ред багатьох визначально-характерних рис його письменницького хисту особливо відчутна дума про долю світу, про мир, про те, щоб земля наша була завжди колискою розуму, а не ракетно-ядерним полігоном.

Миролюбність — у добрих традиціях нашої віт­чизняної літератури. Ця традиція не має нічого спільного ні з пацифізмом, ані з нейтралізмом. В наш час вежі з слонової кості, куди б міг схова­тися письменник, не існує. Це давно зрозуміли про­гресивні літератори світу, відгукнувшись на заклик Максима Горького: «З ким ви, майстри культури?», який пролунав ще в 1935 році, коли фашист­ська коричнева чума виповзла із свого, міченого диявольською свастикою, лігва, того самого чум­ного лігва, куди в травні 1945 року прийшов з автоматом у руках переможцем сержант Червоної Армії Олесь Гончар, разом із своїми побратимами, радянськими воїнами, подолавши найлютішого во­рога людства — фашизм.

...Через двадцять років, у травні 1965, він приїде у Берлін, в столицю Німецької Демократичної Рес­публіки, як посланець миру, і в його арсеналі тепер інша зброя, могутня зброя слова, хвилюючі романи, які громадяни соціалістичної Німеччини читають уже рідною мовою і переконуються, що пере­можці — це не завойовники, а визволителі. Так, визволителі ї саме про таких визволителів, будівників світу дружби і братерства, пише Олесь Гончар, письмен­ник широкого творчого діапазону, розвиваючи оту прекрасну традицію миролюбності наших народів, збратаних під немеркнучим прапором Леніна-.

Насиченість творчості Олеся Гончара проблемни­ми питаннями сьогодення тісно пов'язана з власти­вою винятково йому манерою письма.

Герої його романів та новел звичайні і в той же час незвичайні люди. Вони завжди поруч з пись­менником, як і він завжди з ними. І незвичайність Їхня полягає в тому, що вони не визнають буден­ності, не хочуть спокійного життя і прагнуть, щоб у тих, з ким вони спілкуються, завжди в душі світився вогник. Адже так і назвав свою повість Гончар — «Щоб світився вогник»,

Плинуть роки, і за законами фізичного існування людини, вона, хоче того чи ні, стає літньою... Але повіримо Іллі Еренбургу, який справедливо зауважу­вав: «Письменник, поки пише, ніколи не старіє, доки перо міцно тримає його рука, він молодий, запаль­ний і невтомний». У творах Олеся Гончара світиться вогник молодості часу, доби, відданості справі бо­ротьби за найдавнішу мету людства — утвердження миру на нашій многостраждальній планеті.

Берег любові» в творчому набутку Олеся Гонча­ра — твір етапний. Тривога за долю людства ні на хвилину не полишає його героїв. Дума про мир, дума про інтернаціональну солідарність для героїв «Берега любові» — справа їхнього життя. Переко­наність Гончара, що письменник мусить неодмінно боротися за перемогу справи миру, в «Березі лю­бові» матеріалізована з винятковим темпераментом художника, що непорушне вірить у правду нашого радянського способу життя, в його багатогранну красу, в перетворюючу силу радянського патріотиз­му, відданість якому засвідчує у своїх книгах письменник-комуніст Гончар.

Слід зауважити, що турбота про мир, про невтом­ну боротьбу з паліями війни, з силами, які сіють отруту расового шалу та роз'єднаність між народа­ми, для нашої багатонаціональної літератури — ор­ганічна. Саме тому найвидатніші радянські письмен­ники стали одними з засновників наймасовішого руху в світі — руху прихильників миру. Ще на зорі виникнення всесвітнього руху борців за мир перший президент Всесвітньої Ради Миру Фредерік Жоліо-Кюрі заявив: «Радянські борці за мир — найнадій­ніша сила нашого великого руху».

Починаючи з Першої конференції радянського руху за мир, яка відбулася у Москві в 1949 році, Олесь Гончар прилучився до активної участі в цьо­му благородному русі до своїх старших побратимів Олександра Фадєєва, Олександра Корнійчука, Пав­ла Тичини, Максима Рильського, Ванди Василев-ської, Іллі Еренбурга. Його голос письменника, гро­мадського діяча лунає з трибун форумів і конгресів, його слово художника сповнює прагнення утверд­жувати в серцях читачів віру у свої сили, віру в єднання людей доброї волі, віру в нездоланність великої Правди, яку несе народам усіх континентів наша Вітчизна, керована великою партією Леніна.

В своїй історичній доповіді на ХХУ з'їзді КПРС Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв підкреслив:

«Джерелом натхнення для наших майстрів ми­стецтва, письменників, поетів є й така важлива, бла­городна тема, як боротьба за мир, за визволення народів, інтернаціональна солідарність трудящих у цій боротьбі».

Багато років це невичерпне і прекрасне джерело окрилює і надихає творчість Олеся Гончара. Солдат, який боровся за незалежність і мир своєї Вітчизни зі зброєю в руках, став мужнім солдатом миру, доб­ре володіючи зброєю слова, слова, яке несе в собі спонтанний заряд могутньої сили «чуття єдиної родини», цього чудодійного і мудрого визначення сутності братерства радянських людей, проголоше­ного великим поетом нашого часу Павлом Тичиною.

Творчий неспокій — це природний стан справ­жнього художника. Він, цей неспокій, вимагає віч­них у своїй невтолимій спразі пошуків, які стають велінням громадянської совісті письменника.

Сьогодні в світі точиться великої напруги бороть­ба між злом і правдою. Правда, як справедливо сказав колись Фредерік Жоліо-Кюрі, крокує без віз. Вона не знає кордонів. Її не можна закатувати безжальним струмом електричного струму високої напруги, її не лінчуєш. Отож вона найстрашніша зброя для тих, хто сіє отруйні зерна розбрату і ра­сового шалу, хто виношує зловісну надію штовх­нути людство у прірву термоядерної катастрофи. Слово письменника мусить бути гартованою зброєю в помислах, серцях і пориваннях сотень мільйонів людей, які вибрали собі щасливу долю—мир і друж­бу, взаєморозуміння і співробітництво.

Слово Олеся Гончара — це виплекана в творчому горінні мужність, яка окрилює читача, зміцнює в його свідомості відчуття особистої причетності до всеперемагаючої справи будівників нового світу — світу без визиску і гноблення, який, народжений у Жовтні 1917 року. став надією людства.

Відповідальність перед читачами — високий обо­в'язок письменника. Олесь Гончар не раз підкреслю­вав це у публіцистичних виступах. Гаряче розу­міння такого почесного обов'язку він втілює в обра­зах героїв своїх творів.

Герої його ідуть дорогами правди і миру. їм не знайоме легке і безжурне життя. Бо ж дороги до утвердження миру не встелено пелюстками троянд. Це важкі і тривожні дороги, але мужні і справед­ливі. Вони ведуть до світлих, добрих обріїв — де лю­дина, просто неба, буде Людиною з великої літери, де Людина буде звучати гордо на всіх континентах планети, буде такою, як наша радянська людина, вихована славною партією комуністів.

...Бальзак писав Теофілю Готье, що справжній письменник увесь у своїх творах, його біографія — це біографія часу, а історія часу — це історія його життя.

Таким є в нашій радянській літературі письмен­ник Олесь Гончар — невтомний громадський діяч, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. І це тільки одна з віх його багатогранного життя — жит­тя творчого, насиченого радощами і тривогами на­шої доби.

Кредо цього творчого життя справедливо буде визначити мудрими словами Павла Григоровича Тичини з його вірша «Чуття єдиної родини»:

Глибинним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я володію арко-дужним перевисанням до народів.

У цих словах викристалізована велична, впли­вова сила нашої багатонаціональної радянської літе­ратури, літератури миру і життя. І цю літературу, окрилену великими ідеями комунізму, творить зі своїми побратимами ЇЇ видатний майстер слова — Олесь Гончар,

НЕБОВИЙ КЛЮЧ
Олесь Гончар—письменник, якого люблять іноді, здається, за саме звучання його імені, В цьому немає нічого образли­вого. Бо багатьох читають, навіть не запам'ятовую­чи імен. Схоплюють сюжет, конструкцію твору, бо там нічого іншого й немає, відсутнє те найголовні­ше, що називаємо живою душею мистецтва.

Популярність Гончарева і письменницька, і гро­мадська, і суто людська сягає таких розмірів, що не може бути й мови на чиєсь монопольне володін­ня письменником: його знають тисячі людей, кожен міг би щось розповісти про нього, згадати, поді­литися враженнями. Автор цих нотаток теж нале­жить до отих тисяч, у нього теж назбиралося чи­мало спогадів, починаючи від не дуже мирного обговорення Гончаревої новели « Модри Камень» в Дніпропетровському університеті восени 1946 року до багатолітнього співробітництва з Олесем Терен-тійовичем у правлінні Спілки письменників Украї­ни. Але хочеться сьогодні говорити про інше, про найсуттєвіше: про творчість Олеся Гончара.

В передмові до Гончаревого одно­томника, виданого «Дніпром» до п'ятдесятиліття Олесевого, я написав: «Віднині його знатимуть і цікавим буде все, що він напише, на нього покла-датимуть найбільші сподівання, і він їх виправдає».

Так, він виправдає ці сподівання, а його твори з кожним роком мовби набуватимуть масштабності, не віддалятимуться від нас, а виростатимуть до символічних узагальнень, і стосуватиметься це не тільки таких його книжок, як незабутні «Прапоро­носці», але навіть невеличких новел і передовсім першої з надрукованих по війні «Модри Камень».

«Померкло, стерлося все, навіть те, що звуть неза­бутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній ча­рівності. Бачу вже Їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ». Оцей «небовий ключ» став ніби своєрідним музичним ключем до всієї творчості Гончара, про яку, повторюючи його ж слова, можна сказати: «Тут—багато сонця».

Новела «Модри Камень» опублікована була в жур­налі «Україна» понад ЗО років тому. 1946 року. Понад три десятиліття читачі з непослабною увагою стежать за творчістю Гончара, ждуть з нетерпінням кожного його твору. Все прочитується вмить, бук­вально поглинається, враження таке, що читач смакує кожним Гончаревим словом,— ось найвище щастя для письменника. Його романи «Прапоро­носці», «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», «Циклон», «Берег любові», повісті «Зем­ля гуде», «Микита Братусь», «Щоб світився вог­ник», «Партизанська іскра», «Бригантина», його пре­красні новели, зібрані недавно (на жаль, не всі) в гарно виданому томику видавництва «Дніпро» під назвою «Чари-Комиші»,— все належить до ви­значних подій нашого літературного життя. Харак­терна деталь: творами Гончара вперто цікавилося наше кіно, багато його творів екранізовані, але що­разу Гончарева проза мовби губилася десь, слово лишалося поза екраном, багатомірність його творів пропадала в неминучій одномірності кіно, яке ви­знає тільки жорстокі конструкції сюжету.

ВАРТІСТЬ НЕПЕРЕХІДНА,
То дорозі до Гончаревої квартири я ще раз, для певності, перегор­нув сторінки пам'яті. Що я знаю про Олеся Терен­тійовича? Начебто й немало. «Народився 3 квітня 1918 року в слободі Суха на Полтавщині»—це ще зі школи. Земляк. До того ж близький: наші райони, Кобеляцький і Новосанжарський,— плечем до пле­ча. Межують. Певне, тому й досі не спромігся побу­вати в родинному гнізді знакомитого сусіди. Воно завжди так: аби десь далеко, а то ж — під боком...

Пізнавав і одкривав я Олеся Терентійовича не одразу, поетапно, в міру просування по вибоїстій дорозі досвіду. Як інтересну і серйозну книгу. Ска­жімо, Пушкінів «Євгеній Онегін» читається і спри­ймається зовсім по-різному — в школі, в студентсь­кій аудиторії і в роки, коли ти вже осмислюєш роман з верховини пережитого, сам, без програмних уточнень і суфлерських нагадувань.

Так от, у школі, «характеризуючи образи» Шури Ясногорської, Юрія Брянського чи того ж Хоми Хаєцького, я споглядав Олеся Гончара на шанобли­вій дистанції, поза часом, поза всім отим, що, зреш­тою. наповнює людину натурою, окреслює її особу «во плоті». Він був для мене об'єктом вивчення у своїй класичній непорушності і хрестоматійній недо­торканності.

Це вже нині я з подивом відзначаю, що то дії авторові славнозвісних «Прапороносців» було колись тридцять літ. Далеко менше, аніж мені зараз.

Якщо поверхово поглянути на «послужний ре­єстр» Олеся Терентійовича (а він, той реєстр, досить солідний), може здатися, що чоловік народився у сорочці. Певне, чимало читачів, не втаємничених у біографії письменника з усіма ЇЇ крутими злама­ми та підводними течіями, так і думають.

Мушу розчарувати їх: життєпис Гончара вельми і не легкий і не простий.

Він рано залишився без матері. Рано (чотирна­дцяти літ, одразу ж по закінченні семирічки) пішов на свій хліб: обдарованого юнака, котрий ще в шко­лі брався до віршів, запросили до козельщанської райгазети.

З цього часу над молодим Гончарем, здавалось би, засяяла щаслива зірка. Він закінчив Харків­ський технікум журналістики (1937 рік), працював в обласній комсомольській газеті «Ленінська змі­на» і, нарешті, сягнув верховин своєї мрії: вступив до університету.

Справді, то був час сподівань і звершень. Все частіше його оповідання з'являються на шпальтах обласної і республіканської преси. Все уважніше до нього починають приглядатися літературні метри. Нарешті, 1941 року, виходить друком перша повість «Стокозове поле».

Так добре взялися сходи на його ниві, такий ще­дрий ужинок обіцяли вони, так гарно йшлося, як... не перед добром, кажуть у нас. Я далекий від цього обачного фаталізму, але ж сталося...

Війна потужністю в стонадцять мегатонн потряс­ла увесь світ аж до околиць його. Що вже говорити про нашу країну, якій долею суджено було стати епіцентром цього жахливого вибуху

Війна змітала цілі міста і села, вона диктувала свої жорстокі закони, знизивши вартість і вагу люд­ського життя до дев'яти грамів свинцю прицільної чи випадкової кулі. Важкі бомби й снаряди зру­шували і зміщували укладену мільйонами років структуру грунтів. Летіли шкереберть далекосяжні особисті й державні плани. Горіли в сплюндрованих квартирах мрії і сторінки недописаних романів та поем.

Так, війна потрясла і зрушила структуру грунтів уже, здавалось би, давно заснулих епох. Але ні на гран не похитнула структури нашого духу, наших ідеалів і принципів, освячених і освітлених Жовт­нем, зцементованих ученням великого Леніна.

Пізніше, у зверненні «До чеських читачів», що увійшло до празького видання його «Прапороносців», Олесь Гончар писав: «Думка про створення цієї книги вперше зародилася в Празі, в бурхливім трав­ні 1945 року. На Гібернській, 7, в тій кімнаті, де свого часу був наш безсмертний Ленін. Після гран­діозних боїв ми, солдати Червоної Армії, прийшли вклонитись його слідам і звітувати йому. Як частка цього великого солдатського звіту згодом виникла книга, котру маєте перед собою.

Про кого вона? Хто її герої? Чехія бачила Їх, Зо­лота Прага вітала їх. Це прості радянські люди, вояки... армії-визволительки. Це ті. що розгромили фашизм, що пройшли по країнах Європи як прапо­роносці найвищої правди і справжнього гуманізму».

У лави «прапороносців найвищої правди» на по­клик священного конституційного обов'язку, на по­клик власного серця став і Олесь Гончар. Почав він свою воєнну одіссею в складі студентського баталь­йону. Довелося йому скуштувати і тугу відступу, і розпач оточення, і важке поранення, і велику радість переможного наступу. І вже коли й справді він народився в сорочці, то та його сорочка і просо­лена потом, і обагрена молодою кров'ю, і посічена осколками. Тому їй так пасує найвища солдатська нагорода — орден Слави.

Про все це згодом Олесь Гончар розповість у три­логії «Прапороносці», в романах «Людина і зброя» та «Циклон», у повісті «Земля гуде» та в численних оповіданнях. Все це переживу заново і я в другому прочитанні, коли познайомлюся з автором ближче, уже не лише як з письменником, а і як з людиною, громадянином, старшим товаришем і наставником...

Отож, друге моє прочитання Гончара почалося добрий десяток років тому. В житті — як на довгій об'єкт твого захоплення, котрий звід-ді* .звався ледве чи не ідеалом, при набли-же до нього на відстань потиску руки виявляє­ться в кращому разі пересічною ординарністюЇ Трапляється...

Та мені пощастило. Що ближче пізнавав я Олеся Терентійовича, то глибшою повагою і симпатією проймався до нього.

Письменник у нашому суспільстві — на особливо­му становищі, він, як ніхто інший,— завше на вид­ноті. Кожен його жест, кожне слово, сказане з ви­сокої трибуни чи кинуте мимохідь в інтимному колі, кожен погляд, усміх з благоговінням ловить читач. З благоговінням і водночас — із ревнивою прискіп­ливістю, звіряючи свій, створений уявою, ідеал з оригіналом. Найменше відхилення, найменший «про­граш» у цьому порівнянні карається нещадно.

Я мав нагоду спостерігати Олеся Гончара в різ­них ситуаціях і обставинах: за державною трибу­ною, в колі добрих друзів, в екзальтованій атмосфері студентської аудиторії і статечній тиші сільського клубу, в діловому гулі засідань президії Спілки письменників, на прийомах зарубіжних гостей з усі­ма належними при цьому протокольними умовно­стями. І жодного разу він не «зрадив» отого образу, який склався в моїй свідомості протягом багатьох років.

Рівний з усіма, уважний і доброзичливий, завжди в формі, підтягнутий і дисциплінований, він ніколи не допускає фамільярності з свого боку і всім ви­глядом, складом і структурою поведінки не допу­скає цього й стосовно себе. З ним, проте, кожен почувається впевнено й надійно. Він не сковує сво­їм авторитетом ініціативи, дає простір жартові і вміє непомітно, доречною реплікою підтримати свого колегу.

Він не вміє грати своїм обличчям. Коли його щось дратує, увесь нахмарюється, погляд загострюється. Говорить правду, якою б гіркою чи неприємною вона не була, у вічі, відкритим текстом. Але ніколи не переходить на особисті образи чи дріб'язкові кпини.

Чужий біль, фізичний чи душевний, сприймає, як свій. Вія; той біль, одбивається в усій його постаті, в очах, у вмить посірілому і постарілому обличчі. В такі хвилини ладен перебрати на себе удари долі, роковані товаришеві, ладен пробачити потерпілому давні й недавні образи.

Посмішка у Гончара особливо красива. Вона ося­ває всього його дивним, м'яким сяйвом. Тоді він стає відкритий, доступний, аж по-хлоп'ячому на­ївний.

Якщо правда, що кожна людина — це ціла пла­нета, то письменник, вважай.— ціла сонячна систе­ма зі своїми супутниками, магнітними бурями, з пе­ріодами неспокійного Сонця. У взаємовідносинах між творчими особами е свої особливості, своя спе­цифіка. в підході до кожного індивідуума потрібен винятковий такт, вроджене почуття міри.

Як і в кожного з нас, у Гончара є свої особисті творчі симпатії й антипатії, є щирі прихильники і не менш щирі опоненти. Але, чимало років очолю­ючи Спілку, він, коли йшлося про інтереси україн­ської радянської літератури, умів підніматися над своїми уподобаннями й смаками, був рівний і одвер-тий з усіма. І якщо й ставав першим, то тільки — першим серед рівних. Уважний до кожної особис­тості, він завше був об'єднуючим началом, гуртував письменників різних характерів і стильових спря­мувань на спільну, партійну справу.

Та, прихильний до всього талановитого, він, про­те, ніколи не поступається перед натиском зарозу­мілої графоманії, завжди й усюди дає гідну відсіч білялітературному болоту.

Принциповість, безкомпромісність Олеся Гончара витікає з його чіткої партійної позиції, з усвідом­лення свого високого покликання і обов'язку: тво­рити для народу, бути рядовим бійцем і водночас сурмачем його, не лише декларувати, а й на прак­тиці утверджувати ленінські ідеали. На одній із нарад молодих він сказав: «В літературі нема нічо­го нейтрального. Якщо твір не допомагає, то він неминуче завдає шкоди, хоча б уже тим, що засмі­чує літературу й нівечить смаки читача... Вузький утилітарний підхід несумісний із справжнім ми­стецтвом. Тільки велика гуманістична мета здатна викликати до життя твори справді епохальні, здатна участь митця вогнем і щирим пафо­се йому доводилося бувати за кордоном у де-легаціях різних рівнів і рангів — аж до представ­ництва в 00Н. Комуніст воєнного призову, він гідно репрезентує своє суспільство, свій народ, осо­бистою поведінкою і діями агітуючи за наш, радян­ський спосіб життя.

В тих численних подорожах за межі Вітчизни траплялося йому нерідко віч-на-віч стрічатися не лише з друзями, а й з одвертими ворогами нашого ладу. В деяких вельми напружених ситуаціях мож­на було б і уникнути прямих конфронтацій, прига­сити гостроту дискусії ухильними відповідями, ту­манними недомовками.

Але те — не в характері Гончара. Він ніколи не уриває фрази на вигідному для себе місці, не пливе за кон'юнктурою настроїв аудиторії, не переходить до оборони, а йде в атаку на ідейного ворога у повен зріст, як і годиться солдатові партії. Цю його рису особливо високо шанують наші численні друзі за рубежем.

Будьмо одверті, принциповість не завжди оплачує­ться лише вдячністю. У своїй майже сорокарічній літературній практиці Гончареві доводилось нати­катися і на холодне нерозуміння, зазнавати спра­ведливих і не завше логічних докорів критики. Вза­галі, у такій делікатній, неоднолінійній сфері, як творчість, це неминуче. Відтак характер, сила і вар­тість письменника випробовуються не лише славою, аі й тим, як він реагує на критику, як сприймає примхи фортуни.
Случайные рефераты:
Реферати - Василь Стус (пошукова робота)
Реферати - Настроєний життям, як скрипка (за творчістю Б. Лепкого)
Реферати - Життя і творчість Наталени Королеви
Реферати - Життя та творчість Євгена Маланюка
Реферати - Життя і творчий шлях Юрія Федьковича
Реферати - Євген Гребінка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 88
    Гостей: 88
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта