Життя і творчість Михайла Старицького
Зміст

Вступ……………………………….………………………………………………………………………………………...3

Біографія……………………………………………………………………………………………………………………..3

Поетична творчість………………………………………………………………………………………………………….5

Драматургія………………………………………………………………………………………………………………….9

Проза………………………………………………………………………………………………………………………..12

Історична проза…………………………………………………………………………………………………………….15

Список використаної літератури………………………………………………………………………………………….17

вступ

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, драматург, прозаїк, пере­кладач, а в історію культури - як театральний діяч, організатор українського професійного театру і голова першого на Україні театрального товариства, актор, режисер, видавець.

Часи, на які припадає становлення митця, були епохою гострих соціальних суперечностей, коли кожна хвиля піднесення в суспільному жит­ті супроводжувалась розгулом реакції. В особ­ливо несприятливих, важких умовах приниз­ливих заборон і утисків розвивалася українська культура. Суспільне пожвавлення, викликане реформою 1861 р., швидко змінювалося на жор­стоке придушення всіх і всяких прогресивних починань, репресіями й утисками. «Ся доба, - писав І. Франко, - зазначила себе в україн­ському письменстві пам'ятним антрактом 1862- 1872, десятиліттям страшного і фатального за­тишку і застою, млявості в публічнім і літера­турнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів»2.

Окреслюючи характер літературної продукції «того покоління молодих шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на літератур­ну ниву», С. Єфремов зазначав: «В поезії це заступники громадянських мотивів, у белетристиці реалісти, в драматичному письменстві і в сценічній діяль­ності - прихильники етнографізму. Народ, його минулі нещастя і сучасні злидні - головний зміст їхніх творів; любов до рідного краю, але любов широка, що не заплющує очей на найгірші сторони жит­тя й проривається то тяжким докором, то сатиричною ноткою - найзвичайніший мотив їхньої творчості. Хронологічно першим у лаві цих письменників стоїть Старицький»1.

Біографія

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с. Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у дрібнопоміщицькій дворянській родині. Батько, Петро Іва­нович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було лише 8 років. Незабаром, у 1852 році, померла й мати, Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків, відомої на Полтавщині освіченістю, гуманністю, мистецькою обдарованістю. У їхньому маєтку була чудова бібліотека; саме тут минули дитячі роки Михайла під опікою діда - полковника, учасника війни 1812 року, людини широко освіченої, від якого він одержав і початкову освіту.

З 1851 року хлопець навчається у Полтавській гімназії, що на той час була одним з найкращих середніх навчальних закладів в Україні. Гімназисти не лише діставали ґрунтовні знання з предметів загальноосвітніх, а й мали змогу виробити прогресивні погляди на суспільне життя. Терпимим усупереч забороні було й ставлення до української мови. В одному з листів до І. Франка М. Старицький згадував: «В гімназії теж панувала тоді, поза класна та майже і в класна, українська мова, і я на ній пробував тоді віршувати».

Сам І. Франко відзначав, що «любов до українського слова і пот­реба висловлювати ним свої думки була у нього розбуджена дуже рано, а може, й виніс він її з батьківської хати».

Одержані в гімназії знання ґрунтовно розширював і поглиблював М. Старицький самотужки, читаючи вітчизняну й світову літературу. У гімназичні роки прийшло і захоплення театром, яке тривало все життя.

У 1858 році М. Старицький разом з М. Лисенком вступають до Харківського університету, а в 1860 році переводяться до Київського, де Михайло Петрович навчається спочатку на математичному, а потім на юридичному факультеті.

Це був час зрушень у суспільно-політичному житті країни. Загост­рюється криза кріпосницької системи, і царський уряд змушений стати на шлях селянської реформи. Студентська молодь жваво відгу­кувалася на політичні події часу.

В Україні розвивається і міцніє демократичний рух. У ряді міст - Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших - виникають культур­но-освітні товариства української інтелігенції, так звані громади. Відкриваються численні недільні школи, народні бібліотеки тощо. Про культурно-освітній рух у Києві М. Старицький згодом писав: «Крім шкільних діячів, створилось тоді ще багато гуртків, що пересліду­вали ті чи інші просвітні цілі: одні займалися етнографією - запису­ванням легенд, казок, прислів'їв, загадок, повір'їв, обрядів і т. п.; другі стали збирати матеріали майбутнього малоруського словни­ка; треті взялися за складання популярних книг для народу; чет­верті стали для цього вивчати українську мову; інші пішли в народ». У цей період політичного і культурного піднесення Ста­рицький перебуває у вирі громадського життя: відвідує студентські збори і мітинги, на яких обговорюються національні і політичні про­блеми, активно працює в недільних школах і народних бібліотеках, бере участь у роботі театрального, етнографічного, хорового гуртків, нарешті, включається в діяльність київської Громади.

У 1861 році М. Старицький повернувся до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. В 1862 році одру­жився з сестрою композитора М. Лисенка - Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнило дружбу ентузіастів української культури.

Тим часом атмосфера громадського життя різко погіршилася. До­сить сказати, що вже в 1864 році, коли М. Старицький повернувся до Києва, щоб продовжити навчання, він застав там, за його ж сло­вами, «уже майже безнадійну зневіру». І, незважаючи на це, а мо­же, саме всупереч цьому, Старицький працює з величезною енергією: опановує англійську, німецьку і французьку мови, пише, перекладає, а 1868 році публікує свої перші оригінальні поезії (під псевдонімом Гетьманець) у львівському часописі «Правда» («Думка», «До подру­ги», «Вечірня», «Мій рай» та кілька перекладів з О. Пушкіна).

1865 року М. Старицький завершує навчання в університеті, а в 1868 р. купує невеликий маєток на Поділлі, куди й переїжджає з родиною.

Проте широкі творчі задуми, бурхливий громадський темперамент кличуть його знову до міста, до осередків культури і літературно­го життя.

У 1871 році М. Старицький повертається до Києва й із захоплен­ням віддається літературній і громадсько-культурній діяльності. Разом з М. Лисенком він організовує «Товариство українських сценічних ак­торів», зусиллями якого було поставлено чимало п'єс, опер й опе­рет, зокрема створену ними за мотивами М. Гоголя оперу «Різдвяна ніч», що мала великий успіх і стала помітною культурною подією.

У перекладі М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова», повість М. Гоголя «Сорочинський ярмарок» (1874), «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та відважного крамаренка Калашникова» М. Лермонтова (1875), збірка переспівів «Сербські народні думи й пісні» (1876), оригі­нальні поезії «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883) переваж­но громадського звучання, в яких виразно відбилися настрої часу. Поновлюється робота Старицького в Громаді.

Тим часом реакція в країні посилювалась. Емським указом було підтверджено в більш категоричній формі заборону української мови в друкові і на сцені, заборонено і діяльність громад, які, на думку уряду, сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Ніби у відповідь на принизливі заборони й утиски М. Старицький на початку 80-х ро­ків активно займається видавничою справою і врешті випускає альма­нах «Рада» (перший том - у 1883 р., другий - 1884 р.). «Серед бага­того змісту сеї збірки, - писав І. Франко, - досить буде назвати два твори першорядної стійності: драму Старицького «Не судилось» і повість Мирного «Повія», щоб зрозуміти значення сеї збірки для піднесення духу серед тогочасної української громади. Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, зльоту та занепаду. Дуже важна була в тій збірці перша проба української бібліогра­фії, зладжена М. Комаром; вона уперше дала змогу своїм і чужим наглядно прослідити повільний зріст, ступневе шуршання та упадан­ня українського письменства в Росії в XIX віці. Оцей перший том «Ради» дає нам найкраще свідоцтво про те, що Старицький міг би стати дуже добрим і редактором видавцем, проте обставини, сили й матеріальні засоби були забсорбувані театром».

1882 року М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, О. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін. На­ступного року (1883) цю трупу очолив М. Старицький. Досить швид­ко театр набуває величезної популярності, і не тільки в Україні, а й у Росії, Молдавії, Криму, Польщі - скрізь, куди виїжджав на гастролі.

З болем оповідаючи про застій театральної справи у Галичині, І. Франко зазначав: «Тим часом на Україні сталося щось таке, що тому, хто здалеку б дивився на речі, могло б здатися неправдоподіб­ним, неможливим. Як відомо, там вийшла 16 травня 1876 р. заборона української мови в друці; в громадськім житті вже й перед тим її нікуди не було допущено. Аж тут нараз, у 80-х роках, постає там український театр і відразу досягає такої висоти, про яку в Галичині довго ще навіть і мріяти не можна було. Як це сталося - не місце тут оповідати. Головну заслугу в тому мають троє людей: Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Тобілевич (Карпенко-Карий).

Театральна трупа, очолювана М. Старицьким, працювала в украй складних, несприятливих умовах. Київський генерал-губернатор забо­ронив трупі корифеїв виступати на території свого генерал-губерна­торства, тобто Київської, Волинської, Кам'янець-Подільської, Пол­тавської і Чернігівської губерній. Можна уявити, наскільки складною в таких умовах була роль Старицького - керівника великого колекти­ву акторів. Однак залишити цю справу він не хотів і не міг. У листі до І. Франка він писав про виняткові виховні можливості театру, про те, що сцена - «могутній орудок до розвиття самопізнання народного». Багаторічна робота Старицького в театрі - самовіддана, справді-таки подвижницька, гідна захвату. Насамперед він зміцнив театр орга­нізаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми й реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників (великою мірою за власний кошт, продавши маєток у Карпівці). Постійно дбав про роз­ширення та поглиблення репертуару.

Вистави йшли на високому художньому рівні, різноманітний ре­пертуар приваблював глядачів, справляв на них велике враження, примушував думати, співпереживати, хвилюватися.

1884 року трупа зросла й розділилася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, а другий - переважно молодь - М. Ста­рицький. Під його вдумливою режисурою невдовзі постав новий зла­годжений ансамбль, про який голосно заговорила періодична преса.

З успіхом проходили гастролі трупи Старицького у Москві, Пе­тербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі та інших містах (1887-1888). Та, крім радощів спілкування з глядачем, були й принизливі сутички з місцевими властями різних рангів - від гу­бернаторів до поліцейських, важкі умови життя і праці, втомливі переїзди, непристосовані для роботи акторів театральні приміщення. Незважаючи на все це, вистави вражали глядачів. Про роль у підго­товці їх Старицькогорежисера писав рецензент газети «Минский листок» (1883): «Народний театр - справа надзвичайно важка, і бага­то людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудово відшліфована - все це наслідок його старання і турбот».

Украй напружена, виснажлива праця підірвала здоров'я митця. В 1893 році він залишає трупу і цілком віддається літературній твор­чості. У 1894 році прогресивні українські кола відзначили тридцятиліт­тя літературної і громадської діяльності М. Старицького, а Російська академія призначила йому персональну пенсію «За літературні праці на рідній мові».

М. Старицький був одним з організаторів Всеросійського театраль­ного товариства, яке у 1897 році скликало Перший всеросійський з'їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала. Драматург розповів учасникам з'їзду про над­звичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Украї­ні, висловив протест проти переслідування царизмом українського слова. Виступ гаряче підтримали передові діячі російської культури.

У Києві Старицький очолює Літературно-артистичне товариство, продовжує видавничу діяльність і літературну творчість, незважаючи на тяжку недугу, а також на цькування його шовіністично настроє­ними критиками. На захист Старицького стали видатні діячі культу­ри, письменники і вчені - Д. Багалій, І. Франко, О. Потебня, М. Сумцов. І. Франко у статті «Михайло Петрович Старицький» дав глибокий розгорнутий аналіз творчості письменника, підкреслив його видатну роль у загальнокультурному, громадському й літературному житті.

1903 року М. Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада» і запросив до участі в ньому багатьох письменників, серед них і молодого М. Коцюбинського, але вже не зміг цей намір завершити. Повне самовідданої праці, творчого горіння, боротьби за утвердження високих ідеалів життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 ро­ку. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Композитор Микола Лисенко у промові над труною друга і побра­тима проголосив: «Хоч ти тілом мертвий, та заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, ко­ли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що відда­ла шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле»1.

Поетична творчість

Поетичний доробок М. Старицького - вагомий внесок у скарбницю духовної культури. Старицький творив упродовж майже 40 років - перший вірш «Ждання» написаний 1865 року, останній - «Двері, двері замкніть...» - 2 квітня 1904 року, незадовго до смерті. Поет перехідної формації, Старицький належав до тих людей, у яких, за словами Франка, «смак, розуміння літератури, їх суспільні й полі­тичні погляди» відзначались новаторством і європейською широтою За сприятливих умов це забезпечило б їм «широкий вплив, і сла­ву, і забезпечене життя. В Росії, а надто ще на Вкраїні, над ними тяжить прокляття зацофаного осередка, непочатого перелога. їх га­ряча душа рветься до суцільної, гармонійної й широкої діяльності а дійсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини»1.

Відгукуючись на заклик Франка наблизити процес мистецького освоєння світу до суспільних потреб, опустити поезію «від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка»2 до потреб народу, М. Старицький-поет збагатив жанрові, ідейні та стильові можливості поезії за рахунок звернення насамперед до актуальних, злободенних проблем суспіль­но-політичного життя епохи, до осмислення внутрішнього стану нового для української поезії ліричного героя - інтелігента-українця, для якого щастя народу є сенсом життя і боротьби.

Поезія Старицького багата традиційними мотивами (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів людини) і політично злободенними (боротьба за соціальне й національне визволення, передгроззя революції 1905 року, поси­лення національно-визвольного руху слов'янства).

У другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь взяла активну участь у цій боротьбі. Це надихнуло поета на твори, де стверджува­лась необхідність політичної свободи для всіх поневолених царизмом народів.

Загальний напрям і характер поезії М. Старицького чітко окреслив Франко. «Тут російський інтелігент, - писав він, - пробує україн­ською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів... про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски «мужицького поета»3.

На поезію М. Старицький дивився як на трибуну, на поета - як на оборонця покривджених, виразника дум пригнічених, борця за права людини проти усілякого насильства і наруги. Про високе покли­кання поета-громадянина, його роль поборника справедливості і прав­ди йдеться у віршах «До Шевченка (Сповідь перед поетом)», «На спомин Т. Г. Шевченка», «Хай тепера рида в мене кобза сумна...», «Ой знущались з мого слова...».

У М. Старицького поет - «найвищий судія» довколишнього світу, речник народних дум і сподівань. Викриваючи сучасне його лихоліття весь ворожий народові лад урядового визиску, поет іде до Шев­ченка, який «вік страждав, гірку пив чашу» і вмер з надією на «слушний час» волі, визволення. З гірким сарказмом М. Старицький вигукує: «Так отакої, батьку, волі ми дочекались від царя!..». Гнівною інвективою звучить і вірш «На роковини Шевченка (До поновлення могили)». Геній Шевченка для М. Старицького - символ нерозривної єдності поета з народом. Шевченко не вмер і не вмре, поки живий народ, живе його слово. Воно шириться, протистоїть нестерпному політичному гніту, справжній колонізації з боку самодержавної Росії, - воно мусить перемогти:

І заповіт братерства і любові,

Що він нам дав, як стяг на боротьбу,

Перелетить луною в інші мови

І правдою подужає злобу!

Думки ці М. Старицький розвиває й у своєрідному циклі з 4 со­нетів під назвою «Поету» - декларації поета-громадянина. Перший сонет - алегорична розповідь про човен серед бурхливого моря, плавця, що бореться зі сліпою стихією: чи переможе? Другий - роздуми про власний шлях. Перед поетом постає дилема: боротися, наражатися на небезпеку, чи замкнутися у власній господі «серед буяння в світі зла». У сонеті третьому, що починається енергійним «Ні, тричі ні!» експресія думки й почуття дедалі наростає, і у четвер­тому увиразнюється художнє і життєве сгесіо митця:

Не бійся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та віковічної біди...

Поет повинен усвідомлювати своє громадянське покликання, бути готовим замість лаврового - терновий вінець узяти на чоло: «І за таку тільки любов, співець, ти жити будеш знов!». Дещо абстракт­но-романтична, ця поезія, проте, цілком виразно окреслює погляди автора на завдання митця і мистецтва в суспільстві.

З глибоким ліричним почуттям написано низку поезій про трудів­ників міста і села, зокрема про долю дітей бідноти («Швачка», «Сум­но й тьмяно...», «Весна», «Край коминка», «Перед труною», «Сльоза», «Ніч. У хаті зимно, темно...», «І ґвалт, і кров...», «Місто спить...» та ін.).

На розгорнутому контрасті (розкішне буяння природи - нужденне існування жінок-заробітчанок) побудовано вірш «Весна» («Весна іде. Сніги чорніють»), який своїм образним ладом сягає у поетичний світ Т. Шевченка. Ще дужчий вплив музи Кобзаря в іншій «Весні» («Світить сонце»), де на тлі пишної природи подано контрастні малюнки: панські Діти, що забавляються в саду, і дівчинка-жебрачка, гірко ображена паненятами. Ця проста, сказати б, буденна сценка, забарвлена щирим співчуттям автора, викликає глибокий відгук у читача. Багатозначно звучать останні рядки поезії:

Світить сонце; хоч тепла ще Певного немає.

Виразні й конкретні у М. Старицького описи людської нужди недолі, приниження; всі деталі, помічені пильним оком худож­ника, викликають біль за людину, співпереживання. Ось юна дів-чина-швачка, змальована за типових для неї пролетарських обста­вин:

Довгий кашель в довгі ночі, Вітру стогін під вікном... І червоні завжди очі, Не знайомі з тихим сном.

Спина, зігнута в роботі,

Зверху латаний платок...

Не смачний, мабуть, голоті

Загарьований шматок!

Не нова тема по-новому хвилює завдяки «щиро-народолюбному» (Франко) авторському чуттю, проникливо-стриманій ніжності поетич­ної інтонації.

Поет пристрасно вболіває за долю своєї батьківщини. Образ Ук­раїни постає з поезій «Нема правди», «Що не день, то гірша мир трухлявий...», «Серце моє нудне...», «За лихими владарями», «До І. Білика», «Нива», «Хай тепер рида...», «В грудях вогонь, холодне повівання...», «До молоді», «До України» та ін. Глибока синівська любов до рідного краю, замилування багатою і прекрасною приро­дою повсякчас супроводжується гірким почуттям поета, що бачить злиденне життя трудящих, страждання бідняків, які ледь животі­ють серед цієї краси. Картини, створені авторською уявою, відзна­чаються точністю малюнка і сприймаються як грізний обвинуваль­ний акт кривдникам.

З рядків цих поезій постають конкретні, зримі, яскраві деталі, що надають глибокої достовірності опису («За лихими владарями»).

М. Старицький закликає молодь не покладати рук, не гаяти й хвилини марно, «поки ще стогне менший брат»:

Хай всяк жене, а ви любіть Свою знесилену родину - Й за неї сили до загину І навіть душу положіть!

{«До молоді», 1876)

Боротися за добробут і волю народу, за просвіту, за право на культурний розвиток, орати рідну ниву, що розляглась «од Карпат аж до Дону», щоб вона, «лихом збита, потом, кров'ю полита», ожила, забуяла, - ось яким має бути завдання свідомих громадян:

... Додамо до праці руки: Хоч не ми, то діти, внуки - А таки діждуться жнива!

(«Нива», 1877)

Незважаючи на болісні втрати (арешти, репресії, на похмурий стан суспільного буття, на зраду високих громадянських ідеалів час­тиною інтелігенції), поет-громадянин не залишає високої місії: буди­ти до активної роботи-боротьби, піднімати національну свідомість, не думаючи про втому, пригніченість, «припалений морозом волос». Уся громадянська лірика М. Старицького має програмний характер, у ній якнайкраще підтверджуються слова: «У народу, позбавленого суспільної свободи, література - єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути крик свого обурення і своєї совісті» (О. Герцен).

У 70-90-ті роки у митця дедалі сильніше відчувається соціологі­зація поетичної думки. Відштовхуючись від конкретного (політично­го, історичного) факту, поет роздумує над проблемами суспільного й національного життя. Переважають жанри медитативної, інтелекту­альної, публіцистично-закличної лірики.

Гнівний протест проти спекуляції іменем народу в імперіалістичних війнах висловлює поет у вірші «Редакторові» (1879). Звертаючись до редактора офіційного часопису - «наймита, продажного лихослова», який запевняє читача, нібито народ у війнах, розв'язаних російсь­ким царизмом, прагне й шукає слави, поет гнівно вигукує:

Чи ти вбачав оті хати обдерті, Де з сліз людських аж вогкість полягла, Де голод - пан, де своєволя смерті, Де кублиться з віків неволя й мла?

Навіщо ж «рабу обшарпаному слава, - щоб нею ще засіяти ріллю?» - запитує поет. І. Франко наводить вірш повністю, підкрес­люючи його актуальність і щирість: «Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг би був здобутися на таке сильне та енергічне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти»1.

Водночас виступи балканських слов'ян проти турецького гніту в Болгарії, Боснії та Герцеговині, факти участі у визвольній боротьбі українських добровольців знайшли в поета палку підтримку, пробу­дили надії на звільнення від соціального й національного гніту свого народу. В поезіях «До броні», «Смерть слов'янина», «На прю!», «До слов'ян» М. Старицький закликає боротись проти поневолювачів і підносить ідею братерської згоди між людьми різних націй. Деякі з цих поезій у нових редакціях втрачали свій суто «балканський» ко­лорит і звучали як політичні заклики вибороти свободу особи і сво­боду суспільну в усьому слов'янському світі:

Геть набік всі чвари й змагання бридке, З'єднаймось у братському гроні, Всі разом повстанем за право людське... До броні, слов'яни, до броні!

(«До броні», 1902)

Саме цей вірш дав підстави М. Рильському стверджувати: «Не було, може, після Шевченка українського письменника, котрий так глибоко розумів і так палко обстоював ідею єднання слов'янських народів, як Михайло Старицький... »'.

Криза самодержавства загострювалась. Відчуття краху в панівних верствах напередодні революції 1905 р. стало особливо виразним. Цей страшний «бенкет під час чуми», коли «брат карає брата залізом та вогнем», змальовується поетом у пристрасних рядках поезії - інвективи «І ґвалт, і кров... Справляє бенкет сила» (1902). В дещо іншій поетичній тональності - суворо-стриманій, але від того ще більш трагічній - морок перед дня революції показано і в поезії «Місто спить. Млою густо повиті... » (1902). Місто - цей страшний Молох, цей содом - змальовано з нещадною силою викриття: в кам'яницях жахних сплять ситі й розбещені, сплять пристанища розпусти і жаги, безжальності й п'яних утіх, сплять розторгані нерви «дочок щерба­тої долі», забулися у тяжкім сні безталанні, тружденні, -

Стихло горе велике, і болі На хвилину забуло життя...

Темрява згущується, апокаліптичною темною силою придавлює все - душі людей, душу поета: «всюди ніч - хоч виколи ти око». Та важка темрява, задушлива ніч, що присипляє все живе, - не вічні. Зірветься «борвій» (буревій) - і пробудить силу й надію народні, підніме людей зі сну, розвіє чорне хмарище, омиє і відродить землю. Бурі, борвію треба не боятися, а йти їм назустріч:

Після борвію легше дихати, - Із заліз думки вириваються, Серце в грудях рве якось сміливо, І скривляється знов надіянка, Що й окривдженим правда станеться! («Борвій», 1902) Ніби билинний герой постав серед занепаду й зневіри, покликав до нового життя. Цій новій силі відповідає епічно-речитативний, стримано-мужній тон поезії. Своїм образним складом, прозорою але­горичністю, уславленням оновлюючих змін, що безумовно грядуть, вірш асоціюється з відомою поезією «Гримить!» І. Франка. Тема про­будження, рушення на прю з тими, «хто панує», розгортається і у вірші «Занадто вже! Чим дихати нема!» (1902).

Надійся лиш на себе і свій дух

Скріпляй, зміцняй в братерськім поєднанні,

Аби вогонь у грудях не потух,

А ще збуяв на лютім катуванні, -

закликає поет своїх сучасників і ніби передає естафету надії май­бутнім поколінням, сповненим завзяття й сили:

Вітаю я коханих спадщиків! Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі, Аби не знать ні ґвалту, ні неволі, Які й тепер іще гнітять батьків... {«На ріднім попелищі», 1902)

Минає ніч, і вже «ранок пахощами віє», а з ним «ждеш і сам якогось чуда, Визволенного життя». Оживають надії, окрилюються в «дивні звуки»:

І огнисте слово лине, Пробива задублі груди, І добро для всіх єдине - Волю й правду сіє всюди...

Чи не вперше в українській літературі створює Старицький образ жінки, яка активно виборює свої людські права («Зіходить місяць, гаснуть зорі...»).

Нетлінними є духовні цінності народу, вічною потреба у вільному розвиткові творчого людського духу, - говорить поет у вірші «На спомин Котляревського». Поетичні заклики до молоді підняти «світоч правди і науки» вище, понести його далі за батьків хвилюють нас і сьогодні як чистий і сильний вияв патріотичного почуття.

Вперед же, юнаки! Угору наш стяг, До правди - там сяйво звитяг! («На спомин Котляревського», 1903)

Думки про сумний сучасний стан батьківщини переплітаються роздумами про її славне історичне минуле. У вірші «Хрещенська ніч» (1903) перед читачем постає образ гетьмана Богдана Хмельниць­кого. Використавши оригінальний поетичний прийом вірша М. Лермонтова «Воздушный корабль» (полководець підіймається з могили), М. Старицький також поєднує минуле і сучасне - за допомогою фантастичного пробудження гетьмана. В ніч Водохреща встає він, обходить Україну, бачить залізниці й палаци, бачить знедолений народ - голоту, «якій і просвітку нема»:

Вбача він обдерті хатини, Дівчат по сахарнях -- вбача...

Від невеселих картин «горить його серце нудьгою, а очі палають стидом... ». Хмельницький кличе побратимів, козацтво славне - Богу-на, Кривоноса, «свого безталанного сина», та вони не чують:

Одні полягли на могилах, Других повкладали кати, А треті сього відцурались, Чим перше святили слова...

Саме вони, ці «треті» нагадують полководцю гіркі історичні по­милки - те, як «у давню годину» запродано було голоту старшині, Україну - Росії.

Останнє звертання гетьмана - до пригнобленого, запроданого новим панам «поспільства»:

Вставайте, сини мої, квіти! Не гніть перед катом спини, Клянусь, розіб'ю ваші пута, Свої поквитую вини.

Бо саме цей повсякчас гноблений і зраджуваний народ - справж­ній творець історії. Такий висновок випливає і з однієї поеми в якій ідеться про героїчний епізод визвольної війни 1648-1654 рр., криваву битву під Берестечком у 1651 р.

Багаті поетичні інтонації лірики М. Старицького здатні передати найширшу гаму людських почуттів: гнів і лагідність, нудьгу і бадьо­рість, кохання й ненависть.

Справжніми перлинами інтимної та пейзажної лірики є поезії «Ждання», «На озері», «В садку», «Виклик» («Ніч яка, Господи! Мі­сячна, зоряна...»). Ці поезії, що відповідають духові української народ­ної пісні, перейняті щирими і світлими почуттями молодого кохання, і радісного, гармонійного єднання людини з природою. «Виклик», по­кладений на музику М. Лисенком (як серенада Левка з «Утопленої») став широковідомою, улюбленою народною піснею.

У «Монологах про кохання» поет прагне надати цій темі глибшо­го, філософського сенсу - інтимне почуття кохання постає як грань, відсвіт любові до ближнього.

Слід відзначити і версифікаційну майстерність М. Старицького. Багатству поетичних тем, художніх мотивів і образів відповідає різне магнітна композиція, метрика, стилістика. У поезії М. Старицького виражальні прийоми надзвичайно точні. Ми зустрічаємо у нього вірш-заклик і поетичну медитацію, гнівні інвективи і живописні образки з життя, сатиричний і ліричний вірш, романс, вірш-посвяту, поему, романтичну баладу. Багатогранності віршованих форм відпо­відає різноманітна метрика - від ямба до анапеста; різні способи римування. Це була справжня школа майстерності.

Яскравою сторінкою в поетичній творчості М. Старицького та в ук­раїнській поезії в цілому були переклади і переспіви зі світових літератур. Власне перекладами він і почав свою літературну діяль­ність, розширюючи тематичні обрії, збагачуючи жанрово-виражальні можливості української поезії. М. Старицький перекладав твори В. Шекспіра і Дж.-Г. Байрона, Й.-В. Гете і Г. Гейне, В. Гюго й А. Міцкевича, А. Сирокомлі, Ю. Словацького, Г.-Х. Андерсена, сербських поетів, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, І. Крилова, М. Огарьова, В. Жуковського. Водночас для російських читачів поет перекла­дав вірші Є. Гребінки, А. Кримського, Лесі Українки. Перші пере­клади друкувалися в основному у львівських часописах «Правда» та «Нива» (1865), а також виходили окремими виданнями.

Перекладацький доробок М. Старицького величезний - понад 200 творів. Це - вважав поет - «найцінніший труд у добу вихован­ня мови», джерело поширення однієї національної культури на інші, збагачення змісту і форми культури власної. Та в складну пору пере­слідування і гоніння української культури самодержавним урядом перекладацька діяльність виконувала і набагато серйозніше завдання громадянської, патріотичної ваги: збереження і розвитку своєї націо­нальної культури в час, коли навіть існування її було під загрозою.

Драматургія

«Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», - писав М. Стариць­кий І. Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії сприяли суспільні й особисті обставини. Очоливши україн­ську професійну трупу в 1883 р., М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закла­дав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтич­ного письма (особливо у творах на історичну тематику).

Драматург написав близько ЗО п'єс - оригінальні, на запозичені сюжети популярних прозових творів та ґрунтовні переробки мало-сценічних драм інших авторів. Почавши з інсценізації творів Гоголя (оперета «Різдвяна ніч», п'єса «Сорочинський ярмарок»; трохи зго­дом лібрето опери і драма «Тарас Бульба»; лібрето опери «Утоп­лена» (музика М. Лисенка)), М. Старицький невтомно шукає сюжети для інсценізацій і переробок: театр відчував постійний репертуарний голод. На сюжет п'єси «Чорноморський побут на Кубані» Я. Кухарен­ка створена оперета «Чорноморці» (музика М. Лисенка); комедія «За двома зайцями» постала з малосценічної п'єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках»; «Крути, та не перекручуй» - з п'єси «Перемуд­рив» Панаса Мирного. Оповідання польської письменниці Е. Ожешко «Зимовий вечір» дає матеріал для однойменної п'єси, а повість поль­ського письменника Ю. Крашевського «Хата за селом» лягла в основу конфлікту драми «Циганка Аза». За сюжетом роману австрійського письменника К. Е. Францоза було створено драму «Юрко Довбиш». Важливо те, що драматург не тільки робив інсценізації яскраво сценічними, а й значно поглиблював соціальну й психологічну основу першотвору.

Твори в переробках М. Старицького зажили новим життям - теат­ральним. Справді невмирущими стали «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями», «Різдвяна ніч». І річ не в мелодраматичних ефектах, як іноді зауважують критики (тим більше, що в сучасних виставах вони ослаблюються або й зовсім знімаються), а в міцній життєвій основі, у винятковому вмінні автора заволодіти увагою гляда­ча від початку й до кінця, зробивши конфлікт глибоко переконливим, психологічно достовірним.

У всіх перероблених М. Старицьким творах (навіть за деякого тяжіння до зовнішньої театральної афектації) глядач завжди відчу­ває драму життя, бачить повноцінні людські характери, що діють у конкретних, добре знаних і яскраво змальованих автором обстави­нах. До речі, саме тут, у зовнішній обстановці дії, в побуті нерідко шукає митець додаткові художньо переконливі нюанси для розкрит­тя характерів дійових осіб. Це надає персонажам п'єс історичної та національної визначеності, локальної конкретності і, отже, робить твори життєвішими. Так, наприклад, у численних сценках розваг молоді, вечорниць, сватань і весіль, уведених драматургом до дії, бачимо, з одного боку, виразне, яскраво-романтичне тло для роз­криття певного індивідуального характеру, а з іншого - ритуальні народні дійства, любовно й пластично відтворені драматургом, що допомагає краще розкрити побут, звичаї українського народу, його історію, його моральні та етичні погляди.

Серед оригінальних творів письменника на особливу увагу заслуго­вують соціально-психологічні драми «Не судилось», «Талан», «У тем­ряві», «Крест жизни», соціально-побутова - «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», історичні - «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», драматична поема «Остання ніч».
Случайные рефераты:
Реферати - Біографія Григорія Сковороди
Реферати - Життя і творчість Михайла Семенко
Реферати - Євген Маланюк
Реферати - Літературний портрет Степана Пушика
Реферати - Життя і творчість Микола Сингаївський
Реферати - Життя і творчість Романа Андріяшика
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 7
    Гостей: 7
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта