Життя і творчість Квітки-Основ’яненка
Літературні заслуги Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка ви­значаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу російським письменником, який кращими сво­їми творами прилучався до «гоголівського напряму». Примітну роль його в європейському літературному процесі І. Франко вбачав у тому, що він «творець людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах» '.

У читацьких колах з нетерпінням чекали появи нових його творів. В. Бєлінський на сторінках найпередовішого на той час журналу «Отечественные записки» висловлював побажання: хай швидше з'являю­ться друком твори «улюбленця публіки, дотепного й талановитого Ос­нов'яненка! От уже буде роздолля для численних шанувальників його оригінального таланту, до числа яких ми передусім зараховуємо самих себе»2. Найвпливовіші журнали запрошували видатного прозаїка й драматурга до співпраці. «Мені втішно було бачити, що ви визнали призначення «Отечественных записок» гідним своєї участі...— писав видавець цього журналу А. О. Краєвський Квітці-Основ'яненку 6 жовт­ня 1839 р.— Я несказанно був би вам вдячний, якби ви зводили на­діслати яку-небудь статтю для надрукування»3. П. О. Плетньов, ви­давець заснованого Пушкіним журналу «Современник», опублікувавши 1838 р. російський переклад повісті Квітки «Маруся», зазначав тут же, в журналі: «Ми бажали б поділитися таким скарбом не тільки з усією Росією, а й з Європою» 4.

Суспільні умови на Україні в 10—40-ві роки XIX ст., коли творив Квітка-Основ'яненко, характеризуються активізацією громадсько-куль­турного життя, посиленням процесу формування національної куль­тури й літератури, незважаючи на соціальне й національне гноблення. Зміцнюється ідея наближення інтелігенції, діячів громадсько-культурного руху до народних мас. Передові сили протестують проти дикого беззаконня і зловживань можновладців, проти необмеженого кріпосни­цького гноблення га сваволі. Після розправи царизму з декабрист­ським рухом посилюється наступ миколаївської реакції, що породжує невдоволення навіть у помірковано-ліберальних колах. Ці та інші су­спільні фактори зумовлювали демократичні тенденції прози й драма­тургії Квітки-Основ'яненка, сатирично-викривальну спрямованість чис­ленних його творів, піднесення селянина-трударя до ролі основного позитивного героя.

Для життя, громадської діяльності, світогляду, творчості, худож­нього методу Квітки-Основ'яненка характерні різкі контрасти і супе­речності. Досить згадати його круті життєві повороти, коли капітан, комедійний актор-аматор, двадцятишестирічний Квітка, за його сло­вами, «пустился врнсь й вскачь к обители преподобних» — у мона­стир, а через десять місяців, «сняв монашескую образину й обрив бороду», повернувся «в большой свет», зокрема став директором дво­рянського танцювального клубу. Письменник належав до знатних кіл, але товариства знаті загалом не любив, заявляючи, що у «вищому» світі «обезьян много, но ...людей мало», і оголошуючи себе духовно спорідненим з трудовими низами (лист до Т. Шевченка від 22 берез­ня 1841 р.). Маючи можливість дістати велику батьківську спадщину, він відмовився на користь улюбленого брата (пізніше — сенатора) від значних маєтностей і майже всю решту свого достатку використав на громадські, переважно культурно-освітні, потреби.

Монархічні погляди письменника не перешкоджали йому виступа­ти проти глашатаїв самодержавства й реакції — булгарінської «Северной пчели», «Библиотеки для чтения» О. Сенковського і «Русского вєстника» М. Греча та М. Полевого. Він, як твердили в реакційних колах, замахувався «на благотворне запровадження мудрої госуда­рині» _ „а введені Катериною II привілеї для дворянства. Устами персонажів-резонерів Квітка твердив, ніби «благодаря мудрьім мерам благодетельного правительства» зло скрізь викорінюється, «благоде-тельньїй закон везде его преследует», говорив про «благоденствие» «под покровом мудрого правительства» —і тут же, відтворюючи дій­сність як письменник-реаліст, показував повсюдне процвітання зла і беззаконня, таке «благоденствне», як масове голодування селян, жах­ливе становище кріпаків.

Квітка сам служив у суді, а «судящих» усіх рангів зображував у сатирично-викривальному плані. Певний час він був послушником у мо­настирі, а тим часом у своїх творах і листах послідовно висміював і засуджував служителів релігії — досить пригадати його вираз з ли­ста: «попм.., монахи, черти й прочая сволочь», викривальне зобра­ження отця Микити в «Салдацькому патреті», отця Симеона в «Ко­нотопській відьмі». Закликаючи у своїх дидактичних сентенціях шану­вати начальство («бо як батько за дітьми, так воно догляда, щоб... усім було добре жити»), письменник водночас у художніх творах

ЗО—40-х років майже все начальство нижче губернатора змальовував чорними фарбами, обурювався переслідуванням його творів з боку цензурного «начальства», зокрема, як він писав, і з боку «длиннмх бород», тобто духовної цензури. Після розгрому декабристів серед ча­стини інтелігенції почалися розбрід, відступництво,— Квітка ж саме в другій половині 20-х років виступив з винятково гострим викриттям тогочасних порядків. Коли царизм придушив польське повстання 1831 року і посилився національний гніт у Росії, Квітка в 1832 — 1833 рр. рішуче стає на шлях збагачення національної української літератури, пише спочатку «Марусю», а потім ще ряд творів україн­ською мовою, що склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

Григорій Федорович Квітка походив з відомого на Слобожанщині дворянсько-поміщицького (в минулому козацько-старшинського) роду. Квітки водили козацькі полки проти зовнішніх ворогів України й Ро­сії, пишалися тим, що приймали в себе Петра І й Олександра І. Бать­ко майбутнього письменника перебував у дружніх стосунках з Анто­ном Головатим — колишнім писарем Запорізької Січі, а потім вій­ськовим суддею Чорноморського козачого війська. В освіченій і куль­турній родині Квіток бував Г. С. Сковорода, чиї твори Григорій разом із старшим братом та сестрами вивчали напам'ять і часто декламу­вали.

Народився Г. Ф. Квітка 29 (18) листопада 1778 р. під Харковом у родовому маєтку — селі Основа (звідси його літературний псевдо­нім—Основ'яненко). Тут та в Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громадськість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життє­вого заняття. Він переходив з військової служби на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного те­атру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совіс­ним суддею, головою Харківської палати карного суду.

Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ'янському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз'їжджаючи виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського про­фесійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. Щепкін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов'язане З драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і му­зичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став іні­ціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Пись­менникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів'їв та приказок.

У своїй службовій та громадсько-просвітительській діяльності Квітка з гуманістичних позицій виступав проти зловживань і жорсто­кості представників панівного класу, захищав гноблених та кривдже­них, зокрема селян-кріпаків, «стягував» з багатших земляків пожерт­вування на культурно-освітні потреби,— і це викликало нападки на нього з боку реакційних губернських кіл. За свої сатирично-викривальні твори письменник зазнавав переслідування реакційної преси, а також певної частини харківського дворянства, яке пізнавало себе в сатиричних образах його комедій та повістей. «Вышла «Козир-дівкя»,— писав Квітка-Основ'яненко в одному з листів,— й судья сердится на меня, что он никогда бубликов не прпнпмает от просителей; за «Дворянские вибори» й теперь каждьій исправник сьесть меня готов». Губернська знать вдавалася до різних інсинуацій проти пись­менника, писала на нього доноси. «Усилили слухи,—повідомляє він,— что государь не благоволит ко мне, а Бенкендорф употребит все, чтоб меня не допустить служить нигде».

З кінця 20-х, а особливо в 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв'язки Квітки-Основ'яненка з багатьма українськими літера­торами — П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури — С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка дру­зів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його ви­ходу на широкі простори вітчизняної літератури.

«Дім Григорія Федоровича,— згадує український етнограф К- М. Сементовський,— був завжди тихим притулком науки і мистецтва; тут не було місця для світського базікання, зате розмова найчастіше по­верталася до предметів і новин учено-літературних...» 1. У нього часто бували харківські та приїжджі літератори, актори, художники.

При всій своїй делікатності, м'якосердості, душевній доброті і вразливості Квітка-Основ'яненко до кінця життя виявляв мужність, стійкість, а часом і різкість у змаганні з мракобіссям, хоча й був до­ведений цькуванням реакційної критики та місцевих вельмож в остан­ні роки до важкого психічного стану.

Помер письменник 20 (8) серпня 1843 р. в Харкові, де й похо­ваний.

Світогляд Квітки-Основ'яненка відзначався суперечливістю. Пере­важали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що ви­являлося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного на­пряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественньїх записок». Поряд з цим у його світоглядних позиціях мали місце монархічно-консервативні елементи. Щоправда, сервілістичні сен-, деннії Квітки-Основ'яненка частково зумовлювалися тактичними мір­куваннями, а саме прагненням знайти в царя захист від нападок ре­акційних журналістів і губернських можновладців, зростання агресив­ності яких було одним з виявів загального наступу реакції. Надії Квітки на імператорське заступництво виявилися марними, і це ще більше поглибило його душевну драму під кінець життя.

Перейнявшись поглядами Г. Сковороди та російських просвіти­телів XVIII ст., ідеями безкорисливого служіння суспільству, вітчизні, проголошуваними в 10-х — першій половині 20-х років передовими колами Росії й України, зокрема й майбутніми декабристами, Квітка намагається впроваджувати в суспільну думку і в свою творчість дух громадянськості. У своїй діяльності він втручається буквально в усі ділянки суспільного життя провінції. Через його творчість про­ходить просвітительська думка, що основною причиною властивої па­нівним верствам громадянської апатії та інфантильності, відсутності ідеалів служіння на благо суспільства є неуцтво.

У пройнятій просвітительським дидактизмом і раціоналізмом драматизованій повісті Квітки «Предания о Гаркуше» (1841) так визна­чається програма головного героя, народного месника Гаркуші: «Ис-править людей й истребить злоупотребления», «у сильного отнять возможность угнетать слабого». Тут відбилися основні принципи про­грами самого Квітки, хоча він намагався її здійснювати зовсім іншим способом. Гаркушин метод месницької форми встановлення суспільної справедливості й порядку письменник засуджував.

Дійовими засобами вдосконалення суспільства, викорінення зловжи­вань, суспільних несправедливостей, насамперед щодо трудового се­лянства, Квітка вважав літературу й театральне мистецтво, його про­світительські й реформістські прагнення вдосконалити суспільно-ад­міністративні порядки, намагання відобразити у творах народно-критичие ставлення до суспільних вад з метою їх усунення офіційними засобами влади й виховання — все це нерідко набирало характеру соціального критицизму. Хоч і проповідував Квітка (особливо в пуб­ліцистичних «Листах до любезних земляків») ідеї справедливості ви­щої царської влади та розумності самодержавно-кріпосницької систе­ми, однак у його творах домінує критичний пафос щодо тогочасних

порядків, які врешті-решт були характерним породженням експлуата­торського ладу.

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'янеика в основних своїх виявах були для його часу прогресивними.

Сприймаючи ідеї реалістичної естетики Бєлінського, він поділяв погляди великого мислителя в багатьох питаннях теорії, в оцінці про­гресивних періодичних видань, особливо в боротьбі проти реакційного табору Ф. Булгаріна, О. Сенковського, М. Полевого.

У листі до А. Краєвського від 3 квітня 1840 р. Квітка-Оспов'яненко пише про своє бажання «всеми способами... содействовать» тій справі, яку проводили в культурне й літературне життя «Отечественные записки» — «журнал полезнейший, благородний, умный, делающий честь времени».

У спеціальних літературно-публіцпстичних статтях і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званьїе гости», «Мемуари Евстратия Мякушіпша», «Лист до видавців «Русского вестннка»), а також в ін­ших творах та листах письменник обстоював принципи реалістичної естетики, виступав проти «несамовитості» романтиків консервативного напряму, проти аваптюрно-фантастичних романів Ф. Булгаріна, О. Сеи-ковського, романтиків-епігонів. До романтичних прийомів він зрідка вдавався й сам (зокрема в «Ганнусе», «Перекотиполі»). В цілому ряді творів, у їх загальній просвітительсько-реалістнчній системі, письмен­ник застосовує й принципи та засоби сентименталізму. Однак в останні доки він уже висміював застарілу сентиментальну манеру. Основним творчим принципом письменник вважав «писання з натури», орієнто­ваність на живу, навколишню, щоденну дійсність. «Пиши о людях, видимих тобою, а не вимишляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасннх».

Певне усвідомлення Квіткою завдання художнього аналізу соці­альних закономірностей (він, наприклад, ставив за мету показувати, «отчего у нас зло» розплоджується й шкодить, а добро переслідуєть­ся), його розуміння типізації як узагальнення в індивідуалізованому образі, освоєння ним принципу психологічно-аналітичного зображення складної динаміки внутрішнього світу героя тощо — це були вже під­ходи української естетичної думки до осягнення деяких творчих за­сад методу критичної о реалізму. Превалюють же в естетиці Квітки-Основ'яненка декларація і втілення в художню практику основних принципів просвітительського реалізму, серед і яких, крім уже відзна­чених,— показ формування характерів соціальним середовищем і осо­бливо вихованням, наголошення на ідеї можливості поліпшення жит­тєвих умов шляхом розумного перевлаштування суспільства й удоско­налення людини засобами морального чи естетичного виховання, виведення образу ідеальної людини як зразка для наслідування. Си­стематично й наполегливо декларує він дидактично-раціоналістичний принцип реаліста-просвітителя: «Была бы цель нравственная, назида-тельная, а без этого как красно ни пиши, все вздор».

Квітка-Основ'яненко вніс вагомий вклад у розвиток передової естетичної думки, і не лише на Україні. Одним з перших у тогочасній вітчизняній літературі він виступив з теоретичною й практичною про­пагандою народної теми в літературі, з обстоюванням права селяни-на-трударя на звання позитивного героя літератури. Сміливо й рішуче в умовах кріпосницького ставлення до мужика як до чогось духовно неповноцінного, як до робочої худоби прозвучала в пресі заява Квітки про те, що прості селяни мають повне право на рівне стано­вище серед позитивних героїв літератури, бо вони «именно люди, ка-кпх подай господи побольше... й в гостиннх или... в салонах» («Отвст г. Тихорскому...»). Публічно і в листах висуває він думку про необ­хідність створення книг для простолюду («Простой народ наш... склонен к ученню»; «Й внимание черни утешпло би нздателя нли сочи-нителя...»). І. І. Срезневський, добре знайомий з Квіткою, його по­глядами і творчістю, писав уже після смерті письменника: «Захоплю­вав він нас, думаючи не про нас, а про ті маси, для яких у нас ще так мало написано» '. Принципово важливою була його думка про те, що головним, справжнім пош'шовачем художніх творів є маси, громада («громада більш зна» — «Ответ г. Тихорскому...»).

Орієнтація Квітки на народне світобачення й естетичні уподобання, зафіксовані, зокрема, в фольклорі, настанова на простоту і демокра­тичність форми, найширшу доступність творів були одними з дійових засобів досягнення народності професійного мистецтва.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші Квітка-Основ'яненко публікує переважно в харківській періодиці: твори російською мовою — в журналах «Украинский вестник» та «Харьковский Демокрит», цикл українських гумористичних віршів «Шпигачки» —в газеті «Харьковские известия». З його творів цього періоду найбільший інте­рес у читача викликали «Письма Фалалея Повпнухина» — цикл сати­ричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа і надрукованих в «Украинском вест-нике» (1816—1817) та в московському журналі «Вестник Европн» (І822). Тут у традиційній манері російської просвітительської сатири XVIII ст. висміюється обмеженість, неуцтво, галломпнія провінційного панства, порушується питання про тяжке становище селян-кріпаків.

Творчість Г. Квітки наступного етапу відбиває той стан провін­ційного суспільства, коли в зв'язку з загальним наступом реакції ста­вали дедалі агресивнішими губернські реакційні кола, в чиновницько-поміщицькому середовищі набрали ще масовішого характеру зловжи­вання, факти сваволі, несправедливості й жорстокості щодо трудових низів. Квітка, розчарований, ображений місцевою знаттю, обурений суспільно-адміністратпвними неподобствами, залишив посаду предводителя дворянства. Свідомість просвітителя-громадянина спрямувала його на шлях одного з найголовніших виявів громадської думки — до

літературної творчості, яка, починаючи з 1827 р., стала основі. ;м життєвим заняттям Квітки-Основ'яненка. У кінці 20-х — на початку 30-х років він, спираючись на свою широку обізнаність із явищами суспільно-адміністративного життя провінції, з розбещеними звичаями привілейованих верств, надаючи театру важливого громадсько-вихов­ного значення, пише шість російських сатиричних комедій, головним пафосом яких було сміливе, різке викриття зловживань чиновництва та поміщицтва.

Серед цих п'єс — комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (написана 1827, опублікована 1840), яка за сюже­том і системою персонажів була попередницею гегелівського «Реві­зора», «Шельменко — волостной писарь» (1829), «Ясновидящая» (1830, не була опублікована через цензурну заборону). В задушливій ат­мосфері миколаївської реакції став сенсацією вихід у Москві комедії «Дворянские вьіборьі» (1828), в якій на списаних з живої дійсності фактах зловживань сміливо розкривалися характерні вади провінцій­ного дворянсько-чиновницького суспільства. Комедія набула широкого розголосу, понад тисячу примірників її розкупили в Москві за два місяці — успіх на той час винятковий. Появу «Дворянских виборов» реакція витрактувала як виступ загалом проти дворянства — основної опори російського царизму. Після прочитання комедії Миколою І вона була піддана суворій цензурній забороні, і навіть самому М. С. Щепкіну, якому 1836 р. друзі намагалися через О. С. Пушкіна виклопо­тати дозвіл на її постановку, не вдалося дати її у свій бенефіс.

Щодо жанрової структури всі ці комедії Квітки-Основ'яненка написані за застарілою вже, переважно класицистичною, хоча й онов­леною традицією, чим пояснюються, наприклад, намагання автора до­тримуватися єдності місця, часу й дії, обов'язкове протиставлення негативним персонажам позитивних, однозначність образів, вживання прізвищ-характеристик тощо. Ідеальні персонажі Милов, Твердов, Скро-мов, Достойнов, Благосудов — це раціонально сконструйоване, схема­тичне уособлення ліберально-просвітительських ідей письменника щодо вдосконалення суспільства й перевиховання панівних класів. У сати­ричному зображенні суспільних несправедливостей виявляється силь­ний реалістичний струмінь. Змальована в комедіях картина об'єктивно підводила до узагальнюючої думки про моральне падіння служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі, про-гнилість адміністративно-кріпосницького укладу провінції.

Передова критика відзначила оригінальний талант письменника, новизну й злободенність проблематики комедій, майстерне застосу­вання творчого принципу «писання з натури» при зображенні лиходіїв, вказала на принципове значення «Дворянских выборов» та інших кра­щих його комедій для російського літературного процесу. М. І. Надєждін, наприклад, наголошував у журналі «Телескоп», що їх автор «пішов шляхом, який ледве не заріс після Фонвізіна» (тобто, що дра­матург відродив і продовжив кращі традиції російської просвітительської сатири XVIII ст.) і що від його таланту «російська народна сцена може багато сподіватися». Бєлінський згодом назвав «Дворян­ские вибори», за їх спрямованість проти пороків панівного класу, в одному ряду з «Недоростком» Фонвізіна і «Горем з розуму» Грибоедова, а також відзначив, що в комедіях «Дворянские вибори, часть вторая, или Выбор исправника» та «Шельменко — волостной пи­сарь» відчувається пошук нового методу.

До 30-х років XIX ст. в новій українській літературі розвива­лися лише поетичні й драматичні жанри. В російському письменстві вже відчувалася тенденція до превалювання прози. На початку 30-х років з'являються «Повісті Бєлкіна» Пушкіна. Серед українських літе­раторів і читачів особливого резонансу набули гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831 —1832), в яких, як і в ряді повістей О. Сомова, А. Погорєльського, М. Погодіна, розроблялася українська тематика. В колах української інтелігенції активізувалися давні де­бати про творчі можливості української літературної мови,— тогочасне дворянство вважало її спроможною лише на гумористичні твори. Квітка-Основ'яненко, спираючись на досвід І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, а особливо на багату усну народну поезію, ство­рює українською мовою знамениту повість «Маруся» та ще ряд по­вістей і оповідань, які склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказьіваемнх Грыцьком Основьяненком» (книжка перша—1834, книжка друга—1836—1837; зберігся рукопис підготовленої письмен­ником третьої книжки). Тим самим він розв'язав цілий комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстру­вавши високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних психологічних тем у прозових жанрах, поклав початок розвитку нової української прози. Це було етапне явище в усій українській літературі, в розвитку її реалізму й народності.

Роль Квітки-Основ'яненка як зачинателя нової української прози відразу була відзначена на сторінках «Учених записок Московского университета» в захопленому відгуку О. Бодянського на першу книж­ку «Малороссийских повестей»: «Хвала пану Грицькові, який першим так сміливо й так мальовничо ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду...». Перша книжка українських повістей Квітки-Основ'яненка, за словами Бєлін­ського, відзначалася «високими літературними якостями, що йдуть від оригінальності предмета й оригінальності таланту» (І, 239). Ще ряд повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Ці повісті та оповідання були дальшим кроком української і всієї вітчизняної літератури до «народної теми», до світу життя трудів­ника. В них широко виводяться — як центральні, головні позитивні герої—люди хліборобської праці, тобто представники переважаючої ча­стини суспільства, яким до цього часу відводилося мало місця в сві­товій літературі і які зображувалися переважно в гумористичному плані.

Українські прозові твори письменника швидко набули широкого суспільного резонансу. Вже 1838 р. «Современник» відзначав майстер­не, талановите зображення українським письменником простого на­роду: «Між сучасними творцями повістей автор, що взяв собі ім'я Грицька Основ'яненка,— без сумніву, один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки. Природа наділила його такою тонкою спостереж­ливістю характерів, дивностей і всіх сторін життя, що прекрасне на­роджується під його пером без найменшого зусилля... Зображуючи простонародний побут — цей камінь спотикання для найщасливіших письменників, він риси не внесе зайвої і жодним словом не зашкодить звабленню» '. Захоплено відгукнулися про Квітчині твори з народного життя та про його реалістичний підхід до зображення простого народу «Отечестзеннне записки», які зазначали, зокрема: «Дві-три особи з простого побуту українців,— постаті зовсім невизначні ні за своїм становищем у суспільстві, ні за складною інтригою, в яку замішані, ні за претензіями на вищі погляди,— під пером талановитого Осно­в'яненка сильно захоплюють вашу увагу, примушують співчувати собі».

Всі українські повісті й оповідання Квітки-Основ'яненка побудо­вані у формі імітації розповіді людини з демократичного середовища, мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ'яненка. У своєрідній оповідній манері, в майстерно створеній ілюзії живої розповіді успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, вільне оперування фольклорними матеріалами й художніми при­йомами, барвистість стилю. В гумористичних творах іноді вчуваються нотки іронічно-комічної оповіді гоголівського Рудого Панька з «Вечо­рів на хуторі біля Диканьки». Перевтілення в оповідача з народу спонукало письменника поглянути на життя очима простого селянина, трактувати зображуване значною мірою з позицій його інтересів та естетичних уподобань, що посилювало народність і художню правди­вість творів.

За принципами й способом художнього зображення дійсності ці прозові твори діляться на дві основні групи: бурлескно-реалістичиі оповідання й повість і сентиментально-реалістичні повісті.

Першу групу складають гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «На пущання — як зав'язано», «Малоросійська биль», «Під­брехач», сатирично-гумористична повість «Конотопська відьма».

Квітка-Основ'яненко виробив свій специфічний жанр оповідання переважмо шляхом олітературений фольклорних оповідних жанрів—» казки (головним чином побутової), переказу, анекдоту, притчі.

Оповідання «Салдацький патрет» (1833) є чудовим зразком укра­їнської гумористики. Своїм підзаголовком «Латинська побрехенька, по-нашому розказана» письменник вказує на певний травестійний ха­рактер твору. Справді, в ньому творчо використані відомі Квітці з «Натуральної історії» Плінія Старшого або з похідних від неї дже­рел мотиви античних анекдотів про художників Зевксіса і Апеллеса. Серед джерел оповідання — сюжети та образи з українського фоль­клору, які залучаються письменником для створення жанрових сцен і ярмаркових типів (чумак, цигани, москаль). Поєднавши всі ці мотиви з матеріалом своїх безпосередніх життєвих спостережень, Квітка-Осно­в'яненко створює масштабну, динамічну, мальовничу й багатоголосу картину українського ярмаркового дійства, в якій відбилося чимало характерних сторін тогочасного життя й побуту простого українського народу, знайшли місце й окремі соціальні моменти. «Салдацький па­трет» мав і алегорично-полемічну спрямованість проти реакційних критиків, які виносили некомпетентний і недоброзичливий присуд україн­ській літературі. Ця ідейна спрямованість, власне, й є головною пру­жиною розвитку дії. В науку тим критикам Квітка описує анекдо­тичний випадок з шевцем Терешком, який своїми зухвалими безпід­ставними закидами на адресу картини здібного художника Кузьми Трохнмовича знеславив себе. В оповіданні втілюється принципово важ­лива думка про те, що головним, справжнім суддею над мистецтвом е народна маса, громада. До езопівських, алегоричних прийомів Квіт­ка Основ'яненко вдаватиметься й пізніше, зокрема в «Конотопській відьмі», «Знахаре», «Маргарите Прокофьевне» тощо.

Оповідання «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархі­мове снідання», «Підбрехач» написані за фольклорними мотивами і здебільшого підпорядковані морально-виховним завданням, їх до­тепний гумор спрямований проти пияцтва, неробства, брехливості, об­меженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях оповідань робляться різкі сатиричні випади проти повсюдного хабарництва представників влади й суду, проти соціальної нерівності, паразитизму панів, зажерливості духівництва.

Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ'яненка, повість «Конотопська відьма» (1833), серед його українських прозових творів має найбільший обсяг, складну побудову з поділом на струк­турні частини, з переплетенням сюжетних ліній, реальних та фанта­стичних подій, із складною інтригою. Імпульсом до написання повісті, за свідченням самого Квітки, був справжній факт, очевидно, пов'язаний із страшною посухою та неврожаєм 1833 р., коли з наказу однієї по­міщиці за поширеним у середньовіччі варварським звичаєм топили у воді запідозрених у «відьмуванні» жінок, щоб виявити «достеменних» відьом (вони не тонуть) та примусити цих «чаклунок» повернути «вкрадені» ними дощі. Повість побудована на матеріалі спостережень

Квітки над сучасною дійсністю, поширених розповідей про «відьом» та відомостей про негативні явища побуту й урядування колишньої козацької старшини. Простежується ремінісценція апокрифічних мо­тивів (четь мінеї) про випробування «водою обличенія», про пока­рання «баби Віфліємської».

«Конотопська відьма» багатозначна за своїм ідейним змістом. Передусім це гостра сатира на панівну верхівку українського суспіль­ства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах не­вігласа й ледаща сотника Забрьохи, підлого крутія та безпросвітного п'яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. До показу минулого Квітка звер­нувся тут з наміром «бити в минулому сучасне». (Цим естетичним принципом він керується і в романах «Пан Халявский» та «Жизнь й похождения Столбикова».) З одного боку, він справді показав типо­ві риси тієї козацької старшини XVIII ст., яка виродилася в звичайну експлуататорську верхівку, розкрив потворність тогочасних суспільно-адміністративних порядків, порушення характерного для колишньої Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів революційного чи рес­публіканського принципу комплектування командного складу за осо­бистими здібностями та заслугами, а не за знатністю походження. Водночас у повісті просвітительська ідея, соціальна сатира спрямовані й проти сучасних Квітці характерних породжень несправедливого укладу. В образах Забрьохи, Пістряка, Дем'яна Халявського він вті­лює і риси сучасного йому українського панства, утвореного з тієї колишньої соціальної верхівки (старшини) шляхом нагромадження нею маєтностей, здобуття від царського уряду дворянських привілеїв. Цю ідейну лінію письменник пізніше продовжить в образах Шпака («Шельменко-денщик») та панів Халявських («Пан Халявский»). За­чинателі їх родів добули дворянсько-поміщицьке становище тим, що один майстерно розважав гетьмана, свистячи шпаком, а другий — що «героїчно» вбив халявою мишу, яка непокоїла короля.

Квітчині негативні образи представників козацької старшини та ряд інших моментів повісті мають, отже, і алегоричне навантаження, вони спроектовані на сучасність. Вдаючись до сатиричних, гротескних чи бурлескних засобів та прийомів, письменник таврує обмеженість, неуцтво, нікчемність представників панівної верхівки взагалі, різко засуджує їхнє ледаче, бездуховне, паразитичне життя. Прийоми ви­кривального зображення в повісті різноманітні. Тут і пряма автор­ська характеристика (сотник «не мав дев'ятої клепки» в голові, «зов­сім не тямив діла»), і самовикриття («я нічого письменного не роз­жую, хоч і у школі вчився», «ліків більш тридцяти не знаю», «я ні­чого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав»), і при­йоми гротеску та шаржу (сцени писаря з хворостиною, сотника з рацеєю-промовою під час сватання, сотника й писаря в хаті без вікон і дверей), і бурлескні прийоми («Прокіп Ригорович.., задравши догори

голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піймати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак»); тут і введення персонажів в анекдотичні ситуації, запози­чені з фольклорних сюжетів (Пістряк, як і персонаж народних анек­дотів про помилку в лічбі, не може долічитися одного козака; епізод з Пістряком і молодицею, чоловік якої, несподівано повернувшись додому вночі, застає в своєї жінки «чорта» в образі Пістряка).

Забрьоха й Пістряк з повісті Квітки-Основ'яненка багато чим цілком сучасні його добі по суті й формі вияву своєї експлуататор­ської психології, бездуховності існування, в їх користолюбстві, позбавленості позитивних громадянських ідеалів. Звичаї сучасної адмініст­ративно-панівної верхівки пізнавалися в отому генеалогічному прин­ципі зайняття сотником своєї посади, в його байдужості до бідування народу, в його бундючному, а то й класове ворожому ставленні до підлеглих конотопців, експлуататорському егоїзмі, який межує із зло­чином (на подяку відьмі, яка обіцяє одружити сотника з хорунжівною Оленою, він готовий або Конотоп спалити, або конотопських ді­тей винищити). Письменник робить і прямі виходи на сучасність, наприклад, таким своїм узагальненням: «А се вже звісно і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні».

Кращі з сентнмснтально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка— повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з названих повістей виступає сіль­ська дівчина. Близько до них стоїть велике оповідання «Перекоти­поле».
Случайные рефераты:
Реферати - Життя та творчість Леоніда Глібова
Реферати - Життя і творчий шлях Юрія Клена
Реферати - Місце Марка Вовчка в історії розвитку української прози
Реферати - Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах "Маруся Чурай" (курсова робота)
Реферати - Версифікація Оксани Лятуринської
Реферати - Життя і творчий шлях Г. В. Квітки-Основ’яненки
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 72
    Гостей: 71
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта