Зародження та розвиток капіталізму в Україні
Вступ

Протягом ледь не всього XIX ст. нові ідеї, політичні перевороти та суспільні реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців. Однак паралельно з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший процес змін, а саме - промислова революція. Ще ніколи від кам'яного віку, коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалися такі докорінні зміни в усіх царинах людського життя, як ті, що були викликані появою машини. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була протягові тисячоліть, - хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей - однією, пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та іншою - традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та дилми, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії протягом не одного десятиліття XX ст.

Стан села

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської імперії від поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища. Описи життя селян після розкріпачення нагадують нескінченний плач над їхніми бідами. Безпосередньою причиною деяких із них були хибні розрахунки архітекторів реформ. Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасування подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу частину жалюгідних селянських грошей з'їдали непрямі податки.

Щоб виконати свої фінансові зобов'язання, деякі селяни або позичали гроші у заможніших сусідів, або, що особливо спостерігалося на Правобережжі, - у євреїв-лихварів. Але оскільки проценти часто перевищували 150, селяни, як правило, тільки глибше в'язли у боргах. Інші намагалися продати отриманий ними незначний надлишковий продукт, але дрібне підприємництво не могло давати прибутку в ситуації, коли попит невеликий, ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі. Врешті-решт, найбідніші селяни за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.

Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90 % населення України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. На Ліво- та Правобережжі близько половини селян не мали ні коней, ні якісного залізного реманенту. Селянин-орач, упряжений в дерев'яний плуг, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну калюжу в економіці імперії.

Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак не грошей, а орної землі. Врешті-решт без грошей можна ще прожити, роздумував він, а як прожити без землі? Крихітні наділи 1861 р., які на Україні були меншими, ніж будьде в імперії, ледве могли задовольнити скромні потреби своїх власників. А природна стихія ускладнювала ці проблеми до катастрофічних розмірів. У другій половині XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Між 1861 та 1897 рр. її населення зросло з 73 млн. до 125 млн. У 1917 р. воно сягнуло 170 млн. На Україні чисельність населення за менш ніж 40 років зросла на 72%.

Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічне зростання найскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної землі Право- і Лівобережжя.припадало майже вдвоє більше населення, ніж у 1860 р., що перетворило ці регіони на найгустіше заселені в Європі, з кількістю жителів на одному акрі орної землі вдвічі більшою, ніж в Англії. Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусім, завдяки поліпшенню медичного обслуговування, якому сприяли земства, різко зменшився коефіцієнт дитячої смертності, а це значною мірою сприяло зростанню населення. І все ж слід зауважити, що попри всі покращення у медичному обслуговуванні смертність на кожну тисячу жителів Російської імперії була вдвічі вищою, ніж її середній показник у Західній Європі.

Наслідки цих взаємопов'язаних проблем - перенаселення й нестачі землі - незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю. У деяких регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р. вони у три-чотири рази перевищували ціни 1861 р., ще більше унеможлививши купівлю селянами додаткової землі, якої вони так нагальне потребували. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття. Підраховано, що у 1890-х роках наявна на Україні робоча сила сягала майже 10,7 млн чоловік. Із них сільське господарство потребувало 2,3 млн, а в інших галузях економіки працювало 1,1 млн. Решта - 7,3 млн, або 68 % робочої сили, становили надлишок і в величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування. Не дивно, що за рівнем життя українці залишалися далеко позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р. середньостатистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтів хліба, німець- 1119, а мадяр - 1264 фунти. Проте на Україні, де хліб являв собою вагоміший, ніж на Заході, компонент раціону, середньорічний рівень споживання становив лише 867 фунтів - і це в країні, яку називали житницею Європи.

Переселення на Схід

У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати її більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицької землі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі.

І хоч такий стан речей надто вже нагадував кріпацтво, багато селян не мали іншого вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим виходом із ситуації була еміграція. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися (часто долаючи такі ж відстані, як між Східною Європою та Америкою) незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.

Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян.

Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії. Це було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби отримати землю.

Розшарування селянства

Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них, як водиться, хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між селянами стало помітнішим після реформи. Соціально-економічна структура українського (як і російського) села в сутності відповідала знаменитому вислову Олдоса Хакслі про те, що люди звичайно діляться на вищих, середніх та нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто середняків; та бідних селян, або бідняків.

Завдяки поєднанню натужної праці, ініціативності, землеробського таланту з (що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько 15-20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити .деякі багатства, в той час як інші дедалі глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви допомагали куркулям збільшувати й протягом наступних поколінь утримувати свої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів землі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймали батраків і вели комерційне сільське господарство. Услід за Леніним радянські вчені особливо гостро засуджували цих селян, розглядаючи їх як сільську буржуазію та експлуататорський клас. Проте багато західних учених застерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей між куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного відношення до міщан чи дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів, а про те, щоб самим стати такими.

Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30 % сільського населення. Середнякові звичайно належало 8-25 акрів землі, чого вистачало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки, з їхніми чепурними біленькими хатами, що самим своїм виглядом наче говорили про гордість господаря своєю власністю й незалежністю, були особливо поширеними на Лівобережжі.

Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього селянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька акрів, недостатніх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бідняки наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці. Сім'я могла збідніти з різних причин. Часто такі нещастя, як хвороба, смерть чи природні лиха, змушували селян продавати частину, а то й усю свою землю, позбавляючи себе таким чином надійної економічної бази. Часом вони вичерпували свої ресурси внаслідок недбалого господарювання. Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім'ю до краю катастрофи.

В усякому разі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні мирному селі стали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато спостерігачів вважали, що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнеться вона на селі.

Економічний занепад дворянства

Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р. близько 77 % дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на Україні зменшилися на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої величезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції. Втім, вони й надалі користувалися великими суспільними перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р. перебувала більшість орних земель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав влади над селянством і поступово втрачав контроль над землею, були полічені.

Комерційне сільське господарство

Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки. Ненормальність цього становища вловив імперський міністр фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!»

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньому брали участь лише деякі регіони України й відносно невеликий відсоток населення. Центром комерційного землеробства на початок XIX ст. стали степові її частини з відкритими землями й легким доступом до чорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники регіону активно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку й використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли наявна робоча сила зросла й стала рухливішою, а комунікації - досконалішими, Україна взагалі й степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів харчування швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90 % основного експортного продукту імперії - пшениці - припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки - основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі, які краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових буряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х років. Як і належало чекати, найбільшими цукроварнями володіли такі польські роди, як Браницькі та Потоцькі. До «цукрових баронів» Правобережжя належали також росіяни, - наприклад, сім'я Бобринських; українці - Терещенки, Симиренки та Яхненки, а також євреї - Бродські та Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50 % усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра поширеною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.

Індустріалізація

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у Кримській війні був брак належних комунікацій), так і економічними міркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залізниць. У Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866-1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870-ті роки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучили між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою - центром імперського ринку. В міру того як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі була відносно самостійною й «відрубною», почала інтегруватися у систему імперії. До того ж швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі. Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що як було відомо, залягали у великих кількостях на південному сході України, особливо в басейні Донця, стали не лише цінними, а й доступними.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинників, як щедра урядова підтримка розбудови промисловості (нові підприємства були практично безризиковими), невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність у достатку західного капіталу, що наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати вигідні можливості, що відкривалися на Україні.

Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля підстрибнув більш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалось 32 тис. працівників, у 1900 - 82 тис., ау 1913- 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх акцій належало французьким і бельгійським інвеститорам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій формі.

У 1880-х роках, майже через десятиліття після вугільного буму розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. Грунт для нього підготувало прокладення у 1885 р. залізниці між Кривим Рогом та вугільними копальнями Донбасу. В металургії, що пускала перші паростки, уряд запропонував підприємцям такі стимули, якими ледве хто міг знехтувати, а саме гарантію купувати в них продукцію за дуже завищеними цінами. Західні вкладники, першими серед яких знову йшли французи, зреагували на це з ентузіазмом. До 1914 р. в спорудження ливарень, що з технічної точки зору належали до найкрупніших і найсучасніших у світі, вони вклали 180 млн карбованців. Деякі з цих підприємств росли такими темпами, що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка, названа іменем валлійця Джона Хьюза, який заклав на цьому місці металургійний завод, стала важливим промисловим містом - сучасним Донецьком. Ще у 1870-х роках у Криворізькому басейні налічувалося лише ІЗ тис. робітників, а на 1917 р. їхня кількість виросла в 10 разів -до 137 тис. Ще більше вражає, порівняння темпів зростання металургійної промисловості України зі старими російськими металургійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то на Україні воно зросло у 158 разів.

Але якщо базові, видобувні (що поставляли сировину) галузі на Україні розвивалися, то інші стояли на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готових продуктів. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою - локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежало від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві готових товарів. Відтак, хоч несподіваний і потужний вибух промислової активності на Україні справляв приголомшуюче враження, він приховував однобічний, незрівноважений характер цього розвитку.

Питання колоніальної експлуатації

В оцінці гідних подиву результатів індустріалізації Південної України часто порушують питання про те, якою мірою вона була корисна для України в цілому. Сучасні радянські вчені доводять, що в основному вона мала позитивний вплив. Унаслідок зростання перевезень і кількісного стрибка в обміні продуктів і сировини між Півднем і Північчю господарства Росії та України інтегрувалися остаточно й безповоротно. Це привело до виникнення всеросійського ринку - масштабного, продуктивного й ефективного економічного цілого, що приносило користь обом країнам. Такі радянські дослідники історії економіки, як Іван Гуржій, по суті вважають, що в новому економічному контексті Україна почувала себе навіть краще, ніж Росія: вона не лише дістала вихід на величезний ринок, а й завдяки вищим темпам індустріалізації послідовно збільшувала свою частку в цьому ринку. Всякий натяк на те, що центр Росії отримував більші економічні вигоди від зв'язків з українською периферією, радянські вчені сердито відкидають. На підтвердження своїх доказів вони стверджують, що не хто інший, як російський імперський уряд, стимулював темпи економічного зростання на Україні.

Але радянські вчені не завжди саме так розглядали це питання. У 1920 ті роки, ще до введення ортодоксального сталінізму, такі провідні науковці, як Михайло Покровський у Росії та Матвій Яворський на Україні, недвозначно повторювали, що, незважаючи на індустріалізацію, Росія експлуатувала Україну. В 1914 р. у своїй промові у Швейцарії (яка не ввійшла до радянських видань його творів) Ленін сам заявив, що Україна «стала для Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалася, не отримуючи нічого натомість».

Як же примирити факт експлуатації України з її промисловим розвитком?

У 1928 р. Михайло Волобуєв, російський комуністичний економіст на Україні, пояснював це так. Україна, казав він, не являє собою «азіатський» тип колонії - бідної, без власної промисловості, ресурси якої імперія, що її експлуатує, просто викачує; вона скоріше належить до «європейського» типу колонії, тобто є промислове розвинутою країною, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Головним винуватцем цього, на його думку, була Росія, а не західні капіталісти. Цей капітал перекачувався з України у досить простий спосіб: імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських
готових товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину лишалися низькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні, капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському Півдні. Так економіку України (що, як наголошував Волобуєв, була виразним автономним цілим) позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.

Розвиток міст

У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, темпах їхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р., за винятком таких швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалися мляво. У невеликих і середніх містах Лівобережжя, як Полтава, Ромни, Суми та Харків, численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст відбувався трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел, як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість міського населення України (яке становило 10 % усього населення) проживала у містах, що за кількістю мешканців не перевищували 20 тис. Лише Одеса мала понад 100 тис. жителів.

Докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття, зокрема між 1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови міст, особливо великих. У 1900 р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса - квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400 тис.; Київ - центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного управління та культурного життя, що налічував 250 тис. мешканців; Харків - 175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість Лівобережжя, і Катеринослав - промисловий центр Півдня, населення якого за кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис.

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства після 1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та особливо - будівництво залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах. Однак усе це ще не означало, що Україна швидко урбанізувалася. Зовсім ні. Разом із населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900 р. лише 13 % усього населення України було міським (у Росії ця цифра сягала 15 wacko , що навіть не наближалося до показників таких західноєвропейських країн, як Англія, де в містах проживало 72 % населення.

Виникнення пролетаріату

З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно нечисленного класу - пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Працюючи на великих і складних підприємствах, промислові робітники були більш обізнаними й досвідченими, ніж селяни. Перебуваючи на величезних заводах із тисячами своїх товаришів вони швидше розвивали в собі почуття колективної свідомості та солідарності. Й, що дуже вагомо, високоорганізована, взаємозалежна за своєю природою праця сприяла їхньому легшому, ніж у селян, згуртуванню.

На відміну від Росії, де з XVIII ст. кріпаків зобов'язували працювати на фабриках, на Україні промислові робітники з'явилися у помітних кількостях лише в середині XIX ст. Спочатку чимало з них були зайняті на виробництві харчових продуктів, особливо на величезних цукроварнях Правобережжя. Але величезна більшість робітників цукроварень не була пролетарями у справжньому значенні слова, оскільки працювали вони сезонно, а в позасезонний час поверталися до своїх сіл обробляти власні наділи. Напівселянська, напівпролетарська природа цих трударів була явищем типовим для переважної частини імперії, але особливо - для робітників українських цукроварень.

Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Найбільший відсоток тут складали ті, чиї батьки й діди теж працювали у промисловості. І все ж багато хто навіть із них і надалі зберігав зв'язок зі своїми селами. У 1897 р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості Катеринославської губернії. З 1863 р. їхня чисельність зросла на 400 %. Однак промислові робітники все ще складали лише 7 % робочої сили, а пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х років поліпшень робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

Інші соціальні зміни

Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції - ще однієї новосформованої групи. Промисловий розвиток, зміни в суспільному устрої, модернізація юридичних установ, поява земств викликали гостру потребу в освічених кадрах. Уряд реагував на це, засновуючи більше професійних і технічних шкіл. На Україні число студентів зросло з 1200 у 1865 р. до 4 тис. в середині 1890-х років. На 1897 р. налічувалося близько 24 тис. осіб, що мали ту чи іншу форму вищої освіти. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття величезну її більшість становили дворяни. Але у 1900 р. лише 20-25 % походило з дворян чи найбагатших верств; решту переважно складали сини міщан, священиків і різночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному через брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних закладів для жінок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидко зростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі. Отож, спираючись на дедалі ширшу соціальну базу, інтелігенція виходила в авангард модернізації.

Порівняно з суспільствами Західної Європи Російську імперію взагалі й Україну зокрема характеризувала така соціологічна аномалія: буржуазія тут була настільки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення. На Україні для того щоб виникла буржуазія, просто бракувало капіталу. Урядова політика призводила до викачування капіталу на Північ; внутрішня торгівля (особливо ярмарки) переважно зосереджувалася в руках купців, а промисловість, як ми пересвідчилися, майже цілком належала чужоземцям. На Україні, звісно, були (за деякими оцінками, понад 100 тис.) надзвичайно багаті люди. Але більшість з них отримувала свої прибутки не з фабрик і комерційних підприємств, а з власних маєтків. Українців було мало навіть серед дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів. Як великий, так і малий бізнес зосереджувався в руках росіян та євреїв.

Модернізація й відсталість українців

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях. Найпереконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвідченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25% шахтарів і 30% металургів складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на цукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських.

Подібне явище бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило: чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9%. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60% населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р. - до 16 %. Модернізація явно залишала українців осторонь.

Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато неукраїнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу росіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідчених робітниках, росіян тут приймали з відкритими обіймами. Іншою причиною масового напливу робітників із Півночі було те, що російська промисловість перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливарних заводах, що бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50 % перевищувала заробітки в Росії.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення українських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували роль адміністративних і військових центрів, вони притягували до себе російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості збільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50 % купців і 45 °о фабрикантів (власників заводів) на Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, вони мали більше грошей для капіталовкладень, ніж українці. До того ж багато російських селян через неродючість грунтів були вимушені шукати інших засобів прожиття й знаходили їх у містах. Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями, особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості й зустрічали слабку конкуренцію з боку місцевого населення.

Іншим неукраїнським елементом у містах і містечках України були євреї. В міру того як центри господарської активності переміщувалися з сільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабило заборони на пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідок цього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв Російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидко зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більше половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупніших єврейських осередків у світі. У 1863 р. їхня чисельність на Україні зросла до 50 тис. Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювали російський характер міст України.

Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст мали найкращий доступ до освіти й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистиками, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.

Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали участь у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися на його психологічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства, твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давала їхня глибоко вкорінена любов до землі; а ті, хто не симпатизував українцям, посилалися на нібито властиві їм млявість і консерватизм. Але історичне минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київської держави надзвичайно велика частина населення України мешкала в містах і займалася торгівлею. Навіть у XVII ст. аж 20 % українського населення проживало в міському середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не росіяни), переважали серед інтелектуальної еліти імперії.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на Україні допомагають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що існували тут у XVIII-XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, їхня мова й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того, що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини у добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати її родючість. Це не лише обмежувало можливості їхнього пересування, а й позбавляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко пристосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь. Відтак, якщо росіяни переїжджали на сотні миль до заводів Півдня, українські селяни - навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з заводами, - воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й політичні наслідки цього явища відіб'ються на перебігу подій на Україні.
Случайные рефераты:
Реферати - Іван Котляревський
Реферати - Літературний портрет Степана Пушика
Реферати - Огляд творчості Юрія Яновського
Реферати - Михайло Грушевський
Реферати - Життя і творчість Григіра Тютюнника
Реферати - Поема Івана Франка "Мойсей"
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 8
    Гостей: 8
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта