Військовий флот Іраку: історія розвитку - 27 Октября 2016 - Блог - Готові домашні завдання Онлайн 5,6,7,8,9,10,11 класи

Військовий флот Іраку: історія розвитку

Військово-морські сили (ВМС) Іраку, як самостійний вид збройних сил (ЗС) країни, були створені у 1937 р. Саме тоді Великобританія передала іракським військовим кілька допоміжних та застарілих суден і побудувала для Іраку чотири патрульних катери. Останні не мали назв, а були лише пронумеровані. Базувалися ці військові одиниці на єдиний в Іраку порт – Басру.

Всі вони виконували функції берегової охорони й таможні в територіальних водах країни, переважно на річці Шатт-ель-Араб. Експлуатація цих суден та катерів являла собою лише поточне обслуговування з короткочасними виходами в море.

Тому прослужили вони до середини 1970-х рр. Втім, боєздатністю ВМС Іраку до 1960-х рр. не відрізнялись. Навіть в травні 1941 р., коли країна фактично воювала на боці Німеччини проти колишньої метрополії, військово-морські засоби Іраку стояли в порту. Абсолютно пасивно вели себе ВМС Іраку і в липні 1961 р. під час "першої кувейтської кризи", хоча саме в цьому конфлікті вони могли відіграти провідну роль. Проте цього не сталося, в першу чергу через загальну слабкість та малу чисельність ВМС країни.

Новий етап розвитку військового флоту Іраку розпочався після революції 1958 р. Повалення монархії та вихід країни з Багдадського пакту, відкрив Іракській Республіці шлях до тісного співробітництва з СРСР у військовій галузі. Для ВМС Іраку з’явилась реальна можливість збільшити свій склад якісно й кількісно. Тим паче, що про необхідність такого кроку свідчили події 1961 р. Щоправда, перші контракти з СРСР на придбання торпедних катерів типа "Більшовик" (проект 183) були ухвалені в кінці 1958 р. вся партія, чисельністю 12 одиниць, надійшла до Іраку з 1959 по січень 1961 р.

Однак іракські моряки не змогли належним чином навчитися використовувати їх. Тому жодної участі, в протистоянні навколо Кувейту, ці катери не приймали. Необхідні висновки були зроблені швидко. Вже в травні, коли до Іраку надійшло з СРСР 3 протичовнових катери проекту 201, разом з ними прибули й радянські спеціалісти. За їх допомогою іракці засвоїли нову для них техніку і к 1963 р. 2 дивізіони торпедних й 1 дивізіон протичовневих катерів досягли стану бойової готовності. В березні 1969 р. Ірак придбав в СРСР 2 морських тральника проекту 254, що дозволило сформувати п’ятий дивізіон (четвертий складався з 4 патрульних катерів англійського будівництва та 2 радянського проекту 368.

Останні увійшли до складу ВМС Іраку в кінці 1962 р.). Ці п’ять дивізіонів та 23 бойових катера, як і раніше базувалися в Басрі, де для них, к кінцю 1960-х рр., була створена відповідна інфраструктура. Функції ВМС Іраку залишилися не змінними, хоча зона їх використання розширилася на усю північну частину Перської затоки. Чисельність особового складу досягла 3000 чоловік. В такому вигляді військовий флот Іракської Республіки готувався діяти під час "другої кувейтської кризи" у лютому 1973 р. Цей конфлікт був вигідний насамперед ВМС Іраку.

Ще в 1972 р. почалося будівництво нового іракського порту Умм-Каср. На відміну від Басри, його акваторія безпосередньо виходила до узбережжя Перської затоки. Проте, підходи до нього були можливі лише по фарватерах, які контролював Кувейт. Тому розмістити в новому порту військові одиниці ризиковано. Виходом з ситуації, що виникла, на думку провідників Іраку, стало б взяття в оренду, або захоплення кувейтських островів Бубіян та Варба. На них планувалося побудувати військово-морську базу (ВМБ). Саме це і призвело до міждержавного конфлікту.

Втім, чергове іраксько-кувейтське збройне протистояння відразу ж увійшло до політичної стадії, із-за чого ВМС Іраку зіграли в ньому доволі пасивну роль. Конфлікт закінчився безрезультатно для Іраку. Однак для ВМС країни його результати покращилися переведенням основної маси корабельного складу до Умм-Касру. Відтоді, цей порт перетворився на головну ВМБ іракського військового флоту. Крім того, Кувейт забов’язався не чинити перешкод іракськім морським засобам у фарватерній зоні.

На початку 1970-х рр. значно загострилися відносини Іракської республіки з Іраном. Шах Ірану Мохамед Реза Пехлеві вкладав величезні кошти у збройні сили країни, в тому числі і у ВМС. Завдяки такій політиці, ВМС Ірану поступово перетворювалися на провідну силу в Перській затоці. Вони реально почали загрожувати країнам регіону й особливо Іраку, з яким були територіальні проблеми. Наслідком цього процесу стало підписання Алжирських угод 1975 р. між двома державами. Для Іраку цей територіальний договір був дуже невигідним. Втім, протиставити швидко зростаючий військово-морській силі сусіда, уряд Іраку міг лише нові придбання катерів в СРСР, причому сучасних типів.

Тому з січня 1972 по лютий 1977 рр. з радянського союзу надійшло 11 ракетних катерів проектів 205 та 205ЭР (3 та 8 одиниць відповідно). Вони увійшли до складу двох нових дивізіонів. Катери англійського будівництва замінили 5 патрульними катерами проекту 1400М. Дивізіон тральників збільшився на 3 рейдових тральщика проекту 1258Е. Разом з тим, берегові частини ВМС Іраку отримали з СРСР проти корабельні мобільні комплекси "Рубеж".

Ракетна зброя радянського виробництва суттєво підвищила бойові можливості ВМС Іраку. Вона ж фактично порівняла потенціали військових флотів Іраку та Ірану, за деякими перевагами першого. Проте резервів для модернізації ВМС у Ірану залишалося більше, ніж у Іраку. Це чудово розумів і уряд Саддама Хусейна. На рубежі 1976-1977 рр. відбувається зміна морської політики Іракської Республіки. Тепер країні потрібні були ВМС, що могли б оперувати по всій акваторії Перської затоки, ізолювати узбережжя Кувейту та північні іранські порти.

Особливе значення набувало проведення морських десантних операцій. Для виконання їх потрібні були відповідні засоби. В немалій ступені через їх відсутність, Ірак не зміг досягти своїх цілей під час обох "кувейтських криз". Не останню роль в зміні морської політики Іраку, грав фактор розширення числа країн – постачальників військово-морської техніки. Орієнтація на одну країну – Радянський Союз ставала мало перспективною, оскільки ракетні фрегати та десантні кораблі, ця велика держава поставити Іраку не могла. Однак відмовлятися від співробітництва з СРСР керівництво Іраку було неспроможне. Шахський Іран всіляко підтримували США та Велика Британія.

В 1977 р. Ірак ухвалив контракти на поставку 4 десантних кораблів з Польщею та фрегата "Ібн Хальдум" з Югославією. Як учасниця Варшавського договору, Польська Народна Республіка активно будувала для своїх ВМС та ВМФ СРСР середні десантні кораблі проекту 773 (клас НАТО POLNOCHNY) на Гданській верфі. Вони вважались одними з найкращих в світі, а крім того мали відносно низьку ціну. Розраховані на операції в закритих акваторіях, ці кораблі цілком задовольняли командування ВМС Іраку. Поляки доволі швидко виконали іракське замовлення, поставивши на протязі двох років усю партію.

На відміну від базового проекту, в Ірак надійшла модифікація середніх десантних кораблів з можливістю приймати транспортні гелікоптери (тип "Атака"). К 1979 р. одна з бригад сухопутних військ Іраку (бригада республіканської охорони, або 1-ша піхотна бригада 3-го армійського корпусу) закінчила підготовку до дій в якості морської піхоти. До того ж екіпажі десантних кораблів, за допомогою радянських офіцерів повністю оволоділи новою технікою.

Фрегат "Ібн Хальдум" (пізніше отримав назву "Ібн Маджид") будувався на верфі в м. Спліт по оригінальному проекту. Основним його призначенням стало використання в якості учбового корабля тільки-но відкритого Коледжу ВМС в Басрі. Виконуючи цю функцію, фрегат міг прийняти на борт до 100 курсантів. Втім, оснащеність "Ібн Хальдума" сучасною зброєю, в тому числі французькими протикорабельними ракетами "Екзосет" дозволяла йому виконувати різноманітні бойові завдання.

Нове придбання іракських ВМС виявилося дуже корисним. Цей фрегат став найбільш активно діючим військово-морським засобом Іраку на протязі ірано-іракської війни 1980-1988 рр. Проте його придбання свідчило про намагання уряду Іракської Республіки розвивати свої ВМС у напрямку збільшення чисельності саме кораблів, а не катерів.

Однак його замовлення в СФРЮ виявився доволі неочiкувальним для аналітиків. Справа полягала в тому, що Югославія не входила до списку країн - експортерів військових кораблів. Більше того, ВМС СФРЮ оснащені були переважно катерами. А перші фрегати для них будувалися в середині 1980-х рр. по радянському проекту. Вірогідно, в умовах кінця 1970-х рр., саме Югославія виявилась єдиною державою, що могла забезпечити ВМС Іраку сучасним ракетним фрегатом по доволі низькій ціні. Інші провідні країни – експортери, або не мали необхідних проектів (СРСР, КНР, Франція), або через політичні мотиви торгували з Іраном (Великобританія й США).

Не останню роль зіграли намагання СФРЮ вийти на міжнародний ринок. Для Югославії вони виправдалися. В 1979 р. Індонезія замовила аналогічний фрегат, а Ірак 3 річкових тральника типа "Нестин". В 1981 р. Ірак в СФРЮ замовив 9 патрульних катерів типа "Джасі". Стосовно останніх, то в Басрі іракці будували їх по ліцензії (або намагалися будувати, через брак джерел точно встановити це не можливо).

На початку ірано-іракської війни (вересень 1980 - січень 1981 рр.) ВМС Іракської Республіки діяли доволі активно. Втім, зіткнувшись з краще озброєним та підготовленим військовим флотом Ісламської Республіки Іран (ІРІ), зазнали значних втрат (щонайменше 1 десантний корабель та до 10 бойових катерів, в тому числі 2 ракетних). Для іракського військового керівництва такий перебіг подій виявився несприятливим. ВМС ІРІ після революційних подій 1979-1980 рр. зберегли свою боєздатність і мали панування в Перській затоці, як раніше. ВМС Іраку втратили не лише низьку бойових одиниць, а й лишилися підтримки з боку СРСР, якій ввів ембарго на поставки зброї. Тому переважна більшість катерів радянського будівництва залишилась у 1981-1982 в базах.

Єдиним виходом для іракського боку стало активне використання авіації. Через її активні операції, вже іранські кораблі не наважувалися виходити в море. Проте економічна ситуація на початку війни з ІРІ була більш сприятлива для Іраку. Завдяки цьому здійснені були нові придбання військово-морської техніки за кордоном. В 1981 р. в Фінляндії замовили 3 ролкера, з можливістю використання в якості десантних кораблів. В 1983 р. всі 3 одиниці (тип "Аль Захра") поповніли ВМС Іраку. Одночасно з ролкерами, в Великій Британії іракці закупили 6 десантних катерів на повітряної подушці типу SR. №6. Англійські суднобудівники за 1 рік виконали іракське замовлення, завдяки чому можливості ВМС Іраку по проведенню морських десантних операцій зрівнялися з супротивником.

Однак найбільш корисним партнером Іракської Республіки у військово-морській сфері стала Італія. Ця країна історично вважалася однією з провідних держав в галузі військового кораблебудування, фінансово була зацікавлена в іракському ринку. Проекти італійських фірм цілком задовольняли потреби ВМС Іраку. Крім того, італійці могли поставити в Ірак підводну техніку, що інші держави за різних обставин зробити не могли. Тому на італійських верфях для Іраку у 1982-1987 рр. було побудовано 4 фрегати типа "Лупо" й 6 корветів типа "Асад". 6 зверхмалих підводних човнів проекту SX-706 поставила в Ірак італійська фірма "Космос" (остаточної інформації про надходження цих кораблів до Іраку нема).

В Італії було заказано будівництво універсального транспорту постачання типу "Стромболі" й 3 підводних човнів типу "Сауро". Згідно підводних човнів, один з них іракці планували використовувати в якості учбового корабля, тому плани С. Хусейна щодо власного підводного флоту цим не обмежувалися. Більше того, в Італії закупалися вертольоти корабельного базування А-109 "Хірундо" (6 одиниць) й АB-212ASW (8-12 одиниць). Проте до серпня 1990 р. лише 2 корвета увійшло до складу ВМС Іраку. Інші ж кораблі були побудовані к 1987 р., але не викупалися Іраком через брак коштів, відсутність підготовлених екіпажів та блокаду іракського узбережжя ВМС ІРІ.

Стосовно СРСР, то знов перспективним партнером для Іраку ця країна стала наприкінці 1980 рр. Саме тоді з’явилися дуже ефективні проекти малих кораблів з сучасною зброєю. В СРСР 1989 р. іракці закупили 3 новітніх малих ракетних корабля типа "Тарантул" (проект1241РЭ) і 1 малий протичовновий типа "Павук" (проект 1241.2). Щоправда до серпня 1990 р. до Іраку надійшло по одному кораблю кожного типа. Втім, перед початком вторгнення у Кувейт 2 серпня 1990 р. ВМС Іраку являли собою значну силу. В їх складі налічувалось 1 учбовий фрегат, 4 корвети (малi ракетні й протичовнові кораблі), 7 ракетних, 9 патрульних, 6 торпедних й 3 протичовнових катери, 6 десантних кораблів й 6 десантних катерів, а також 8 тральщиків.

Чисельність особового складу складала 5000 військовослужбовців. Майже всі вони мали бойовий досвіт. До того ж іракський військовий флот підтримувало сильне авіаційне угруповання. Однак війна в Перській затоці 1991 р. призвела до практичної загибелі основної маси корабельного складу ВМС Іракської Республіки.

Таким чином можна виділити три періоди у розвитку ВМС Іраку:

1 - 1937-1958 рр.;
2 - 1958-1977 рр.;
3 - 1977-1991 рр.
На першому етапі, ВМС Іраку виконували обмежені функції й розвивалися з допомогою Великобританії.

На другому етапі, ВМС країни розвивалися при активній участі СРСР. Завдяки цьому іракський військовий флот перетворився на сучасне воєнне угруповання, що спроможне було виконувати усі завдання оборонного характеру. Втім, "кувейтські кризи" 1961 та 1973 рр. виявили певні недоліки ВМС Іраку. До того ж в них з’явився доволі сильний супротивник – ВМС Ірану.

Тому на третьому етапі уряд Іраку зробив спробу перетворити свої ВМС на потужну силу в акваторії Перської затоки.

Для досягнення такого статусу почалося масштабне придбання військово-морської техніки в різних країнах. Аналіз контрактів, з нею пов’язаних, свідчить про намагання Іраку в подальшому розширити свій вихід до моря, або за рахунок ІРІ, або Кувейту. Доводиться цей аргумент чисельністю заказаних кораблів та їх типами й характеристиками.

Деякі з них (особливо підводні човни) не могли базуватися в базах на іракському узбережжі, а майбутній військовий флот Іраку значно перевищував оборонні можливості країни. Ірано-іракська війна 1980-1988 рр. стимулювала цей процес. Однак довести його до кінця лідери Іраку не змогли. Війна в Перській затоці фактично знищила ВМС Іраку, а його розвиток призупинився.

Література

1. SIPRI Yearbook, 1986. – P. 223-224; SIPRI Yearbook, 1988. – P. 212-214; SIPRI Yearbook, 1990. – P. 288-289;

2. Hiro D. The longest war: the Iran – Iraq military conflict. – L.: Paladin Crafton books, 1990. – P. 4 –5;

3. The Unis of the Navy. – Roma: Marina Militare, 1999. – P. 25;

4. Wrobel T. Woiownitsy Saddama // Polska zbraina. – 1991. – № 46. - P. 33;

5. Боевые корабли мира 1991-1992. Справочник / под ред. Ю Апалькова. – Т. 1. - М.: Анастасис, 1993. – С. 200-207;

6. Павлов А. Боевые корабли СССР и России 1945 – 1995. – Якутск, 1995. – С. 104, 111;

7. Иностранные военные флоты 1946-1947. – М., 1947. – С. 246-247;

8. Справочник по иностранным флотам. – М., 1971. – С. 141-142.