Вчення Бергсона про інтелект та інстинкт
Специфічними рисами інтелекту Бергсон вважає його приналежність до тих сфер пізнання, які здійснюються за допомогою свідомості. Але це є «свідомим», “штучним” знаряддям пізнання, яке за своїми можливостями спроможне пізнавати лише «форми» предметів. А от сутність їх, внутрішній зміст («матерію», за термінологією Бергсона) здатен пізнати лише інстинкт, який черпає свої можливості у безсвідомій сфері людської психіки.

Яке ж розуміння вкладає Бергсон у поняття «матерія» та «форма»? «Матерія – це те – пише він,– що дається сприймальними здібностями, взятими в такому вигляді, в якому створює їх нам природа. Форма – це сукупність відношень, що встановлюється між цими матеріалами для створення систематичного знання».

Вчення Бергсона про інтелект наче передбачає приниження свідомої сфери людської психіки, доведення її нікчемності, примітивності. Характеризуючи інтелектуальне пізнання, Бергсон розвиває думку про повну відсутність у ньому творчого начала. Інтелект начебто постійно копошиться у світі мертвих тіл, все нове, живе проходить повз нього і на долю інтелекту залишається тільки повне «нерозуміння життя».

Саме тому, що «інтелект завжди намагається поновити та поновлює з даного, він і втрачає те, що є новим у кожний момент історії. Він не припускає непередбаченого та відкидає будь-яку творчість». Життя «духу», життя «тіла» недоступні для інтелекту, а якщо, набравшись сміливості, інтелект торкається живого, то в цій сфері він «діє з жорстокістю, непохитністю та грубістю знаряддя, зовсім не пристосованого для такого вживання»,– вважає Бергсон. Тільки інстинкт здатен розкрити людині «найпотаємніше в житті».

Таємниці життя інстинкт пізнає безпосередньо. При першому ж зіткненні зі світом духовного або тілесного життя він може сказати: «Ось те, що є». Бергсон вважає, що пізнавальні можливості інстинкту невичерпні, його "висновки завжди категоричні, а помилка людини полягає в тому, що вона ще не навчилася користуватися інстинктом, враховуючи всі його можливості, не навчилася «радитися з ним».

Проте інстинкт та інтелект відіграють у філософії Бергсона другорядну роль. Ці категорії йому потрібні лише як фундамент, на якому поступово виникає «велика і світла будова – інтуїція». Саме визначальну роль останньої в людському житті утверджує Бергсон. Інтуїція для нього – це передусім своєрідна третя форма пізнання, яка тісно пов'язана з інстинктом і тяжіє до позасвідомого, це, зрештою, і є інстинкт, але «безкорисливий» – такий, що усвідомив себе і здатний міркувати про предмет. Дійшовши такого висновку, Бергсон у теорії пізнання замінює інстинктивну форму інтуїтивною, яка, на його думку, ширше, глибше може розкрити всі таємниці життя, опанувати всю складність законів. Тільки інтуїція веде нас «у глибини самого життя».

Характерною рисою інтуїції є її здатність до абсолютного пізнання, яке вона здійснює, не користуючись будь-яким впливом ззовні, без допомоги форм логічного мислення. Роль та значення інтуїції у процесі пізнання під час опанування внутрішнього змісту речей, за Бергсоном, важко переоцінити. Адже не існує жодної сфери знань, жодної «системи», діяльність якої «не збуджувалася б інтуїцією». Більше того, в кожній системі інтуїція «є те, що краще від самої системи, що переживе її»,– стверджує філософ.

У роботі «Вступ до метафізики» Бергсон визначає інтуїцію як вид «інтелектуальної симпатії», яка допомагає проникнути «углиб» предметів, злитися з їх індивідуальною сутністю та самобутністю. Таке визначення інтуїції (а Бергсон у різних працях дає все нові, дедалі повніші визначення її, намагаючись охарактеризувати інтуїцію всебічно) дає змогу нам шукати певні ланки, які пов'язують інтуїцію та інтелект.

Інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання, допомагає розібратися в його природі, вказує шляхи та засоби поповнення та розширення наслідків інтелектуальної роботи. Бергсон бачить в інтуїції безмежний творчий акт, в процесі якого інтуїція може піднятися над інтелектом, знищити його межі, проте поштовх до такої активності все ж йтиме від інтелекту. Думка, безумовно, справедлива. Але, висловивши її, Бергсон тут же робить висновок, який перекреслює запропоноване інтелектуальне забарвлення інтуїції. Він твердить, що інтуїція повинна «підказати нам хоча б невиразне відчуття того, що треба поставити на місце інтелектуальних меж».

Отже, людство володіє, як твердить теоретик, двома формами пізнання – інтелектуальною та інтуїтивною, які діють у різних напрямах. Якби людство добилося повного розквіту цих двох форм пізнання, то ми, каже Бергсон, могли б назвати його досконалим і цілісним. Однак подібної гармонії, повного злиття своїх інтелектуальних та інтуїтивних можливостей людство ще не досягло. Тому воно мусить жертвувати одним «знаряддям» заради іншого. Жертвою стає інтуїція. Але, незважаючи на всі спроби людства знищити інтуїцію, вона існує, існує як «погаслий світоч, що спалахує час від часу, лише на мить».

Високо оцінюючи інтуїцію, Бергсон водночас визначає й властиві їй недоліки. Головний вбачає у короткочасності існування інтуїції, раптовості появи. Другий недолік– у суб'єктивності інтуїції: вона не може стати «загальним надбанням» та «забезпечити собі зовнішню підпору».

Щоб довести реальність існування інтуїтивного пізнання, філософ звертається до сфери естетичного сприйняття людиною дійсності. Проте було б помилково вважати, що сфера естетичного для Бергсона – це лише ще одна точка опори в його теоретичних мандрах. Справа в тому, що для цього вченого людська здатність до естетичного сприйняття навколишньої дійсності і переживання є лише наслідком існування та активної дії інтуїтивної форми пізнання.

У процесі пізнання світу, його явищ і предметів ми бачимо та сприймаємо тільки їх форму, колір, лінії, вважає Бергсон, але ми не здатні схопити життя, яке криється в цих зовнішніх властивостях, схопити те пристрасне, тремтливе, що створює чарівність навколишньої дійсності. І наше пізнання назавжди лишилося б поверховим, якби не «естетична інтуїція», яка дає можливість людині не тільки бачити світ, а й схоплювати «задум життя, єдиний рух, що пробігає по лініях, пов'язуючи їх між собою та даючи їм смисл». Філософ вважає, що «естетична інтуїція», впливаючи на процес естетичного пізнання, обумовлює художню творчість, яка розкриває внутрішній смисл предметів світу.

У вченні Бергсона про естетичну інтуїцію ми знаходимо не лише своєрідне розмежування інтуїції на «звичайну» та «художню». Тут можна зримо простежити бажання вченого відвести процесові естетичного пізнання світу особливе місце з точки зору його якісних можливостей. Ця позиція Бергсона потребує певного уточнення. Якщо і може йти мова про якісну своєрідність процесів наукового та художнього пізнання світу, то лише у плані їх звернення до різних сфер психічної діяльності людини. Однак мета – всебічно пізнати предмети і явище, в ім'я досягнення якої і здійснюється пізнання, в обох випадках однакова, як і однакові шляхи її досягнення. Адже наукове та естетичне відображення, пізнання світу йде від формального знання до змістовного, від пізнання зовнішніх ознак до розкриття суті, закономірностей.

Отже, наукове та художнє освоєння дійсності як дві форми єдиного процесу пізнання об'єктивного світу не можуть мати якісної своєрідності. Повинно йтися не про якісну своєрідність, а про специфічні риси, властиві кожній з цих форм пізнання дійсності. Процес наукового пізнання завжди переслідує певну практично корисну мету, потребує чіткого формулювання законів та висновків. Суб'єктивні властивості людини не здатні вплинути на результати наукового пізнання. Адже наука розкриває об'єктивні закономірності, які не залежать від суб'єктивних бажань чи смаків. Водночас художнє пізнання дійсності припускає, наприклад, вигадку, умовність. Суб'єктивна позиція митця впливає на його ставлення до певних подій та явищ навколишнього життя. Проте специфічні риси наукового та художнього процесу пізнання дійсності не дають підстав казати про переваги одного над іншим. А. Бергсон саме і намагається знайти ці переваги. Процес естетичного пізнання набуває у нього здатності до найбільш глибокого та повного пізнання «сенсу» світу.

Ідея якісної винятковості естетичного пізнання приводить філософа до хибної, на наш погляд, думки про винятковість художньої творчості як діяльності, що виникає та існує завдяки здатності людини естетично сприймати світ. А це, за логікою, шлях до ідеї винятковості митця, який здійснює творчий процес. Митцям властива, мовляв, не лише здатність бачити глибше та ширше за інших, вони є, згідно твердженням Бергсона, тією єдиною категорією людей, які проникають у принципи універсальної філософії.

Ідея універсальної філософії безпосередньо пов'язана з інтуїтивною формою пізнання. Ми вже зауважували, що можливості інтелектуальної форми пізнання, за Бергсоном, досить обмежені, адже ця форма пізнання здатна давати нам лише недосконале знання. Обмеженість пізнавальних можливостей нашої свідомості філософи доповнюють, звертаючись до «абстракції, до узагальнення та міркувань». Такий метод приводить, з точки зору Бергсона, до виникнення опозиційних думок, багатьох суперечливих філософських систем, з якими доводиться постійно мати справу.

“Будь-яка спроба займатися філософією за допомогою понять викликає супротивні спроби”, – твердить Бергсон. Для того щоб вийти з такого становища, яке властиве сучасній філософії, вчений пропонує відмовитися від «понять», «узагальнень» і стати на шлях поглиблення та розширення нашого сприйняття. Обмеженість пізнавальних можливостей почуттів та інтелекту слід, мовляв. доповнити «сприймальними здібностями нашого духу». Для розширення і поглиблення сприйняття необхідно ввести у нього «нашу волю», яка, за твердженням Бергсона, і сприятиме всебічному «баченню» речей.

Саме після такого акту вчений сподівається отримати універсальну філософію, якій ніхто не зміг би протиставити якусь іншу. Така філософія «не залишила б поза своєю увагою нічого, що могли б підхопити інші». І тоді на зміну жорстокій ворожнечі прийшла б повна злагода, зникли б протилежні думки, а філософи, об'єднавшись, спрямували б свої зусилля в «єдиному напрямі».

Чи можна здійснити таке безмежне розширення наших пізнавальних здібностей, при якому людина виявилася б здатною перевершити свої сучасні психічні можливості та інтелектуально охопити світ значно ширше, глибше, ніж вона це робила будь-коли раніше? Бергсон вважає, що можна. Така можливість, на його думку, існує не лише теоретично, а й практично. До виняткової, але в усі часи існуючої категорії людей, які здатні не лише створювати, а й повністю опановувати принципи універсальної філософії, вчений відносить митців. Бо саме ця категорія людей під час роботи над мистецьким твором спроможна «примусити інших бачити те, чого природним шляхом ми не помічаємо». Митець, мовляв, належить до обраної групи «досконалих істот», які, не користуючись міркуваннями та узагальненнями, все пізнають інтуїтивно.

У мистецтві філософ вбачає цілком самостійну форму людської діяльності, повністю незалежної від дійсності і не пов'язаної з нею. Ця ідея цілковитої самостійності мистецтва проводиться Бергсоном послідовно і зумовлює весь подальший шлях роздумів філософа. Саме вона стала першим поштовхом до-створення ним власної теорії мистецтва. Бергсон запевняє, що мистецтво втратило б будь-який смисл, неспроможне було б принести якусь користь, якби його твори народжувалися внаслідок взаємозв'язку з реальним світом як результат відображення та всебічного його пізнання. Митцю не потрібно спілкуватися зі світом або вивчати його, бо він сам виступає як творець цього світу.

Проте філософ визнає, що повністю світ не створюється художником, бо в такому разі цей штучно створений світ не зрозуміли б інші люди, що приречені на ізольованість від нього. Проте певні потаємні зв'язки все-таки існують, тому що кожна людина завжди переживає якусь частину із тих складних психічних станів, розкриттям яких і займається митець. У процесі своєї діяльності останній заповнює яскравим кольором ті ледь помітні відтінки думок і почуттів, «які, без сумніву, були у нас протягом довгого часу, але ми їх так і не бачили».

Діяльність митця Бергсон порівнює з роботою фотографічного проявника, який повертає до життя ті враження, що їх ми колись набули. Для мистецтва, для творчості митця велике значення, за Бергсоном, має здатність людини зберігати у пам'яті епізоди свого минулого та при необхідності відроджувати пережите. На його думку, минуле ніколи не залишає людину. Воно стає начебто тінню її. Те, що вже пройдене, завжди може воскреснути знову й активно впливати на сьогоденні почуття і вчинки людини. До речі, Бергсон одним з перших у сучасній естетиці почав розвивати думку про творчу активність минулого в сучасному. Згодом вона набула ще більшої значущості, стала певним теоретичним принципом, який вчені почали постійно застосовувати при осмисленні нагальних тем мистецтва, його героїв, психології сучасника. Психічне життя людини, за Бергсоном, є сукупністю вражень. Процес надбання їх відбувається безперервно і багато в чому визначає поведінку людини та сутність її діяльності.

«У дійсності минуле зберігається саме по собі, автоматично. Без сумніву, воно йде за нами повністю, щомиті; все, що ми відчували, про що думали, чого бажали з часів дитинства, все це з нами – все тяжіє до сучасного, готове до нього приєднатися, все натискує на свідомість, яка відмовляється дати йому перепустку».

Завдання «мозкового механізму» вчений вбачає у тому, щоб передати всі переживання і враження минулого сфері позасвідомого. Але і після акту передачі значення цих вражень не зменшується. Минуле помітно впливає на подальше життя людини, спонукає до дії, породжує теперішню її активність. Отже, минуле виступає як мобілізуючий, спрямовуючий фактор у людському житті, а в творчості воно є цементуючим матеріалом, який водночас обумовлює як можливість розуміння вже готових доробків мистецтва, так і творчу цілеспрямованість художника. Звідси випливає, що у здатності людини зберігати та відроджувати враження минулого Бергсон вбачає ще одну важливу особливість творчості; митець виступає як істота, що досконало володіє цією психічною здатністю.

Розкриття такої важливої риси теорії творчості Бергсона, як активний вплив минулого на психологію митця, все ж не дає нам відповіді на принципово важливе питання: чому філософ наполягав на необхідності повного «відриву» мистецтва від дійсності, тобто відстоював позицію, хибність якої для такого оригінального й талановитого представника сучасної європейської естетики повинна бути очевидною? Відповідь звучить дещо несподівано.

Якби мистецтво було пов'язане з дійсністю, доводив Бергсон, відображало та пізнавало її, тоді митцем міг би стати кожний, тоді «з глибин наших душ нам як музика звучала б іноді весела, частіше сумна, але завжди оригінальна нестихаюча мелодія нашого внутрішнього життя». Проте подібного стану будь-кому досягти неможливо. Мистецтво – доля обраних. Таким шляхом Анрі Бергсон приходить до думки "(вона поступово стала пануючою серед естетиків сучасного Заходу) про винятковість мистецтва та митця.

Бергсон бачить головну особливість митця у його здатності до своєрідного бачення світу. Думка й справді незаперечна. Розвиваючи її, Бергсон приходить до проголошення нової специфічної риси митця – уміння побачене ним передати іншим. До таких з числа живописців, які ближче ніж будь-хто підійшли до заповітної межі, Бергсон відносить Коро і Тернера. Творчість цих майстрів, стверджує філософ, хвилює нас не тому, що їхні твори – здобуток «чистої фантазії», і не тому, що вони дають суб'єктивну оцінку зображеним явищам. Хвилювання виникає внаслідок того, що їхні твори зображують те, що ми сприймали, але чого не зуміли побачити.

Сприймаючи твір мистецтва, ми намагаємося не лише побачити «реальність», а й - збагнути результат складної розумової та емоційної роботи автора, який дав цій «реальності» певну оцінку. Сутність мистецтва полягає саме в тому, що у кожному творі ми бачимо насамперед людину, яка створила його, тобто дала суб'єктивне осмислення об'єктивно існуючому світові та його явищам. Митець невід'ємний від свого твору, і нам потрібне мистецтво не тільки як художнє відображення «реальності», а й як авторське передання вражень, як ставлення до зображеного. Саме з таких, мовляв, позицій і можна високо оцінити мистецтво Коро та інших художників.

Бергсон стверджує, що властивість митця «бачити» речі обумовлює собою його здатність розкривати їхній внутрішній зміст, проникати в найпотаємніші людські думки і почуття. Це справді так, але ж і подібну здатність теж не можна, як це робить Бергсон, проголошувати повною монополією митця. Вчений наголошує на тому, що ця здатність вроджена і з'являється завдяки неуважності природи, яка іноді створює «відчужені вдачі» – душі поетів та художників, що зрікаються суспільного життя. На думку філософа, «чисте і безкорисливе» мистецтво – це не тільки відречення од життя, не лише повернення до «нештучно! природи», а й «розрив з суспільством».

Отже, за Бергсоном, митець глибше та повніше за інших пізнає світ і людські душі завдяки тому, що майже не зустрічається ні з життям, ні з людиною. Природа дарує митцеві особливу силу – і він опановує світ, перебуваючи далеко від нього. Цю силу у праці «Індивідуальність і тип» Бергсон називає «незайманою» манерою бачити, чути, думати. Ця «незаймана» манера є, безперечно, ні чим іншим, як ще одним суто термінологічним варіантом інтуїтивної здатності, яка виступає як народжена інстинктивною властивістю «обраної» істоти і допомагає їй вирішувати найскладніші творчі завдання.

Продовжувачем бергсонівських ідей став італійський філософ Бенедетто Кроче (1866–-1952 рр.), у складній системі філософських поглядів якого важливе місце посідає його естетична концепція, саме по собі явище надто суперечливе, проте як концепція має великий вплив на сьогоднішні естетичні пошуки західних філософів і теоретиків мистецтва. Значення теорії Кроче визнається багатьма зарубіжними філософами.

Як і бергсонівська, естетична концепція Кроче має гносеологічний характер. Згідно з цією теорією процес пізнання може проходити двома шляхами: інтуїтивним та логічним. Інтуїтивний процес пізнання здійснюється за допомогою фантазії і може сприймати індивідуальне, окремі речі, а його результатом буде образ. Логічне ж пізнання охоплює вже не окремі речі, а їх відношення і поняття виступає як результат. Кроче приділяє велику увагу інтуїтивному пізнанню, стверджуючи, що воно відіграє значну роль у «повсякденному житті», оскільки до нього «звертаються безперервно». Політик, учений, критик віддає перевагу інтуїції перед логічним роздумом, перед теорією та абстракцією. Вчений також твердить, що, незважаючи на значну роль інтуїції у повсякденному житті, їй все ж потрібен господар. Ним є інтелект. «Інтуїція незряча, інтелект надає їй зору»,– говорить філософ.

Наведене положення Кроче – своєрідний вступ до створення теорії інтуїції. Це цілком правомірно, тому що навряд чи можна зрозуміти й осмислити інтуїцію поза інтелектуальною функцією. Здавалось би, розкриття взаємозв'язку інтуїції та інтелекту, який відіграє провідну роль, дасть змогу філософові науково осмислити інтуїцію як одну з форм пізнання. Однак цього, на жаль, не трапилося. Блискавично відмовившись від щойно висловленої думки, Кроче пише: «...Інтуїтивне пізнання не потребує господаря, для нього зайвою є необхідність на будь-кого спиратися, позичати чужі очі, бо має свої власні, яким властива надзвичайна сила проникнення» 28. І хоч ці суперечливі думки стоять поруч, це ніскільки не хвилює автора.

Розвиваючи далі свої ідеї, філософ визнає, що існують «інтуїції, пройняті поняттям». Він твердить, що, потрапивши під вплив інтуїції, будь-яке поняття втрачає свою самостійність, перестає бути тим, чим було, а стає придатком інтуїції, її елементом. Кроче водночас визнає існування іншої залежності, при якій поняття підпорядковує собі інтуїцію. Перший і другий випадки приводять філософа до думки про існування, двох форм людської діяльності: наукової та художньої, які пов'язані з двома формами процесу пізнання. Якщо у процесі пізнання провідна роль належить інтуїції, то тут має місце художня творчість. Якщо ж провідним є поняття – ми маємо справу з наукою. Отже, художнє пізнання цілком інтуїтивне. Кроче заперечує існування поряд з художньою інтуїцією інших форм інтуїтивного пізнання, а також існування різних видів самої інтуїції (наприклад, наукової, художньої, професійної тощо), вважаючи будь-які спроби такого розподілу помилковими. Інтуїція, стверджує Кроче,– це не один із засобів пізнання, що допомагає збагнути істину при науковому чи художньому сприйнятті дійсності, а єдино можлива форма художнього пізнання.

Важливою рисою інтуїції, за Кроче, є незалежність останньої від інтелектуальної функції. Філософ вважає, що повніше розкриє зміст інтуїції, якщо підкреслить її тотожність зі сприйняттям. Останнє він розглядає як «пізнання того, що трапилося в дійсності, або засвоєння чого-небудь як реального». Інтуїція, на його думку, є водночас і сприйняттям реальних ре^й, і образом уяви. Тому при інтуїтивному сприйнятті не існує різниці між реальністю та нереальністю, а якщо така різниця і має місце, то є другорядною по відношенню до інтуїції.

Отже, за теорією Кроче, існує інтуїція як сприймання і «чиста» інтуїція, не пов'язана з реальним чи нереальним. До «чистої» належить, наприклад, інтуїція дитини. А інтуїція взагалі (як своєрідна єдність двох попередніх) то «є нероздільна єдність сприйняття реального і простого образу, який тільки можливий».

Велику увагу вчений приділяє з'ясуванню співвідношення між інтуїцією та відчуттям. Він розглядає відчуття як «нижній кордон», як щось таке, що передує інтуїції. Відчуття, мовляв, є чимось нижчим по відношенню до інтуїції. Розглядаючи співвідношення інтуїції і відчуття, Кроче фактично пов'язує їх. Однак якщо відчуття і здатне породжувати інтуїцію, то лише нижчого порядку, тому що воно саме, на думку філософа, є «механічний, пасивний, природний» факт, «безформна матерія». Справжня інтуїція, тобто інтуїція вищого порядку – то є породження духу, якому властива надзвичайно активна форма діяльності. Отже, Кроче вважає, що інтуїція – це дух, за межами якого, «по цей бік», «лежать лише враження, почуття, відчуття, імпульси, емоції,– тобто все, чого не вистачає духу». Разом з тим він твердить, що названі ним почуття, імпульси, емоції, які перебувають поза духом, насправді не існують, тому що «існування е теж духовний факт».

Згідно Кроче виходить, що інтуїція самостійна, цілком незалежна від інтелекту, емоцій, почуттів тощо і не пов'язана з ними. Вона породжується духом і існує як форма духовної активності.

Та якщо Кроче розглядає інтуїцію, з одного боку, у взаємозв'язку з духом, то, з другого, він визначає її як вираження. До речі, саме тут криється основний зміст розуміння філософом інтуїції. Він вважає, що дух, тісно пов'язаний з інтуїцією, діє інтуїтивно у трьох сферах: творчості, формуванні, вираженні. Остання сфера е найбільшою інтуїтивною активністю духу. Філософ зауважує, що вираженню властивий надзвичайно широкий зміст. Це не тільки словесне вираження, а й «вираження за допомогою лінії, кольору, звука». Цікаво відзначити, що розкриття здібностей людини теж пов'язане з вираженням, яке «охоплює», таким чином, здібності людини – оратора, музиканта, художника... Але навряд чи так уже важливо, веде далі Кроче, в якій саме сфері людської діяльності розкривається вираження. Важливішим є інше. У будь-якій з форм завжди присутня інтуїція; по суті, вираження є «невід'ємною частиною інтуїції». Кроче підкреслює, що усяка спроба знайти відмінність між інтуїцією та вираженням – це ілюзія, будь-яка ж спроба роз'єднати їх приведе до загибелі обох сторін, які правомірно розглядати лише в їх повній тотожності.

Надзвичайно цікаво виглядає це філософське осмислення інтуїції при висвітленні деяких важливих проблем мистецтва. Як уже зазначалося, однією із сфер інтуїтивної діяльності духу є творчість.

Мистецтво як інтуїтивну діяльність, говорить Кроче, від інших форм людської діяльності відрізняє лише кількісна міра вираження. Іншої відмінності мистецтва від «немистецтва», тобто від нехудожньої діяльності, Кроче не бачить. Він вважає, що запропонована ним кількісна відмінність художньої форми діяльності від інших форм, а також відмінність між митцем та іншими людьми криється лише в кількісних показниках обдарованості. Таким чином, інтуїція наближає мистецтво до життя, відриває його від «аристократичного стану».

Торкаючись іншої надзвичайно важливої проблеми – художньої геніальності, Кроче продовжує розвивати теорію кількісної відмінності: «Тільки кількісну різницю можемо ми визнати... суттєвим моментом змісту слова геній, або художній геній, на відміну від негенія, від звичайної людини».

Справді, ми повинні розглядати і кількісний фактор при аналізі проблеми таланту чи геніальності. Певний рівень обдаровання має кожна нормально розвинена людина. Саме завдяки цьому твори мистецтва зрозумілі не тільки тим, хто їх сприймає. Властивістю ж таланту, а надто – геніальності є свідомий, поглиблений, всебічний розвиток художньої обдарованості. Така залежність між обдарованістю, талантом та геніальністю безперечно існує і може розглядатися, за термінологією Кроче, як кількісна відмінність. До речі, слід зауважити, що саме така характеристика обдарованості найпоширеніша. Ми переконані в тому, що Леонардо да Вінчі – найталановитіший представник італійського Відродження, а Бетховен – геніальний композитор XIX ст. Але, підкреслюючи роль кількісного фактора прч визначенні художньої обдарованості, не слід забувати складної залежності, що існує між різними сторонами творчості.

Кількісний фактор при художньому сприйнятті та переживанні має велике значення, оскільки він визначає якісну оцінку дійсності, явищ суспільного життя, людських відносин тощо. Якісна міра – це, в свою чергу, своєрідний фундамент для кількісного визначення таланту. Поза цими двома діалектичне пов'язаними сторонами неможливо зрозуміти сутність творчості та виявити її специфічні риси.

Ті риси, що властиві найгеніальнішим представникам людства, є у багатьох. Талановитість, емоційність, пристрасність, працездатність та багато інших рис, що притаманні геніям, зустрічаються у інших людей. Але геніальність –це найскладніше злиття всіх тих рис, які поодинці властиві багатьом людям. Синтез їх і дає нам нову людську якість, яка є підсумованим і якісно новим виразом усіх кращих властивостей, здобутих людством протягом усієї історії свого розвитку.

Проте не все у кількісній теорії творчості Кроче має викликати заперечення. Ми цілком погоджуємося з філософом, коли він акцентує увагу на свідомому характері творчості, коли закреслює позасвідомість як властивість генія: «Інтуїтивна, або артистична геніальність, як і будь-яка інша форма людської активності, завжди свідома, в іншому випадку вона знаменувала б собою незрячий механізм». Така точка зору вирізняє з кращого боку концепцію Кроче серед інших спроб сучасних теоретиків Заходу розглядати творчу обдарованість як прояв ненормальності чи неврозу художника.

Важливо підкреслити, що Кроче, який, безперечно, є одним з найяскравіших представників сучасного інтуїтивізму, продовжив тенденції в осмисленні інтуїції, закладені його сучасником Бергсоном. Кроче – прихильник анти-інтелектуального трактування інтуїції. Цей вихідний момент його теорії і обумовив всі наступні теоретичні пошуки філософа, став причиною дальшого помилкового підходу до проблеми інтуїції.

Аналіз і критика поглядів Кроче не тільки виявляє хибні риси сучасного інтуїтивізму, а й, безперечно, сприяє становленню глибоко наукового розуміння ролі та значення інтуїції як в процесі пізнання світу, так і в процесі художньої творчості.

Слід зазначити, що концепцію Б. Кроче традиційно розглядають в межах інтуїтивістських ідей А. Бергсона. Це не викликає заперечень, однак у цьому очевидне й інше: зіставивши поняття естетика і лінгвістика, визначивши естетику як науку про вираження і як загальну лінгвістику, Кроче стимулював теоретичні пошуки лінгвістів і семантиків. Його прізвище можна зустріти в переліку імен засновників не лише інтуїтивістської естетики, а й інших сучасних напрямів естетичних і мистецтвознавчих досліджень.

Список літератури

1. Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

2. Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина. К.., 1989.

3. Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.

4. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

5. Фрейд 3. Будущность одной иллюзии. М.; Л., 1930. С. 17.

6. Лукач Д. Своеобразие эстетического: В 4 т. М., 1987. Т. 4. С. 498.

7. Бергсон А. Восприятие изменчивости // Собр. соч. СПб., 1914. Т. 4. С. 1.
Случайные рефераты:
Реферати - Драматургія В.Винниченка та її роль у становленні українського модерного театру
Реферати - Життя і творчість Романа Іваничука
Реферати - Марко Вовчок
Реферати - Олесь Гончар "Прапороносці"
Реферати - Балади
Реферати - Василь Земляк
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 6
    Гостей: 6
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта