Умови правомірності необхідної оборони

---

Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують суспільне небезпечне посягання

Найбільш принциповим щодо визначення умов правомірності необхідної оборони є вирішення питання про те, що закон розуміє під суспільне небезпечним посяганням, від якого може здійснюватися захист. У різний час це питання судовою практикою вирішувалося по-різному.

До прийняття Пленумом Верховного Суду України згаданої постанови 28 червня 1991 р. судова практика керувалася роз'ясненнями, які містилися у постанові Пленуму Верховного Супу СРСР кіп 16 серпня 1984 о. № 16 "Про застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань", згідно з якими під суспільне небезпечним посяганням, захист від якого допускається, розумілося діяння, передбачене Особливою частиною кримінального закону, незалежно від того, чи притягнена особа, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності, чи звільнена від неї у зв'язку з неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної відповідальності або з інших підстав.

При цьому у постанові також вказувалося, що не може визнаватись як така, що знаходилася в стані необхідної оборони, особа, яка заподіяла шкоду іншій особі у зв'язку з вчиненням останньою дій, в яких, хоча формально і містяться ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але завідомо для особи, яка заподіяла шкоду, не становлять у силу малозначності суспільної небезпеки. У такому випадку особа, що заподіяла шкоду, підлягає відповідальності на загальних підставах.

Виходячи з наведених роз'яснень Пленуму Верховного Суду СРСР, формально необхідна оборона допускалася проти будь-якого діяння, яке в Особливій частині КК визнавалося злочином, незалежно від його характеру і ступеня суспільної небезпечності, форми і виду вини в діях особи, що вчиняє таке діяння тощо. Тим самим надзвичайно широко і безпідставно суди орієнтувалися на допустимість захисту від будь-якого діяння, відповідальність за яке передбачена кримінальним законом. Очевидно, що необхідна оборона допустима лише проти активних дій і недопустима проти злочинного діяння, яке вчиняється шляхом бездіяльності. Крім того, і не проти будь-якого умисного діяння можлива необхідна оборона.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. щодо зазначеного питання ніяких роз'яснень не міститься. Невизначеність питання про те, що слід розуміти під суспільне небезпечним посяганням, призводить до неоднозначного підходу судової практики до його вирішення, різні рекомендації даються в науково-практичних коментарях та наукових публікаціях, до КК. Так, у Науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України лише констатується, що за своїми об'єктивними даними посягання повинно досягти ступеня суспільної небезпечності злочину.

М. Коржанський, як і деякі інші вчені, вважає, що посягання повинно мати характер нападу, який загрожував тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей - життя, здоров'я, власності, державного управління тощо". Зведення суспільне небезпечного посягання, від якого можлива необхідна оборона, лише до такого, що має характер нападу, "суттєво звужує право на необхідну оборону.

У КК говориться про те, що дії по припиненню суспільне небезпечного посягання будуть правомірними, якщо вони зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання. Вказане положення закону дає підстави стверджувати, що суспільне небезпечне посягання для визнання його таким, від якого допустима необхідна оборона, має за своїм характером і ступенем суспільної небезпечності реально заподіювати чи створювати реальну загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам, що охороняються законом, а відвернення цього вимагає заподіяння шкоди тому, ким вчиняється посягання.

Наявність суспільне небезпечного посягання означає, що воно є дійсним, реальним, існує об'єктивно, а не лише в уяві особи, яка здійснює захист, тобто посягання вже реально розпочалось і ще не закінчилось. Об'єктивний характер дій особи, які потерпілим розцінюються як суспільне небезпечне посягання, і адекватність їх оцінки потерпілим можуть не співпадати. Особа може помилково вважати, що іншою особою здійснюється суспільне небезпечне посягання, в той час як таке посягання фактично відсутнє, або ж перебільшувати, чи навпаки недооцінювати ступінь і характер небезпечності посягання, що реально існує, або здійснювати захист від посягання, яке вже фактично припинилося чи ще не почалося.

Посягання, щодо якого допускається необхідна оборона, має бути об'єктивно суспільне небезпечним. Як правило, воно виявляється в активних умисних діях особи, що нею здійснюється посягання: застосування до потерпілого чи інших осіб насильства, протиправне заволодіння їх майном, заподіяння шкоди громадській безпеці, громадському порядку чи порядку управління (блокування транспортних комунікацій, масові безпорядки, вчинення дій, що порушують громадський порядок, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, групові дії, спрямовані на самовільне займання земельних ділянок, захват державних або громадських будівель чи споруд, перешкоджання нормальній роботі установ, організацій, підприємств тощо). Захист допускається також і щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо такими діями створюється реальна загроза заподіяння шкоди інтересам, що охороняються.

Наприклад, правомірною буде необхідна оборона від об'єктивно суспільне небезпечних дій особи, яка, виконуючи злочинний наказ, не усвідомлює його злочинного характеру, тобто діє невинно, вважаючи, що її дії правомірні. Правомірним буде і заподіяння шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм, або ж особі, яка в стані сп'яніння вторгається (проникає) в житло іншої особи, помилково вважаючи, що це її житло, тощо. Але проти необережних чи невинних дій особи необхідна оборона допускається у разі, коли такими діями або фактично заподіюється шкода інтересам, що охороняються, або ж створена реальна загроза заподіяння їм шкоди.

Необхідна оборона допускається і проти об'єктивно суспільне небезпечних дій, що вчиняються душевно хворими особами (неосудними), особами, які не досягли віку кримінальної відповідальності, чи іншим особами, які з підстав, передбачених законом, не будуть нести відповідальності за вчинені ними об'єктивно суспільне небезпечні дії. Захист від подібних суспільне небезпечних дій допускається на загальних підставах. Проте очевидно, якщо особа, яка здійснює захист, усвідомлює, що суспільне небезпечне посягання здійснюється неосудною особою або особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності чи діє необережно або невинно, то до захисних дій мають висуватися підвищені вимоги щодо їх відповідності ступеню суспільної небезпечності посягання.

У літературі пропонується визнавати суспільне небезпечним посяганням, щодо якого допускається необхідна оборона, і таке посягання, яке здійснюється бездіяльністю особи. Як приклади такого посягання, що проти нього допустима необхідна оборона, наводиться застосування насильства до матері, яка відмовляється годувати свою новонароджену дитину, чи застосування насильства до нетверезого водія, який створює аварійну обстановку.

Типовим прикладом необхідної оборони щодо посягання, яке вчиняється шляхом бездіяльності, називалося застосування насильства до стрілочника, який відмовлявся перевести стрілки, чим створювалася реальна загроза аварії потягу. У подібних випадках, коли застосовується насильство з метою примусити іншу особу вчинити певні дії, які вона зобов'язана вчинити, очевидно, мова має йти не про необхідну оборону, а про здійснення свого права або про виконання професійних чи службових функцій особою, яка застосовує насильство. Право на необхідну оборону надає лише суспільне небезпечне посягання, що виявляється в активних діях особи.

Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом. Один із різновидів таких правомірних дій наводився раніше - знищення чи пошкодження майна його власником. Правомірність дій, якими об'єктивно допускається і проти об'єктивно суспільне небезпечних дій, що вчиняються душевно хворими особами (неосудними), особами, які не досягли віку кримінальної відповідальності, чи іншим особами, які з підстав, передбачених законом, не будуть нести відповідальності за вчинені ними об'єктивно суспільне небезпечні дії. Захист від подібних суспільне небезпечних дій допускається на загальних підставах.

Проте очевидно, якщо особа, яка здійснює захист, усвідомлює, що суспільне небезпечне посягання здійснюється неосудною особою або особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності чи діє необережно або невинно, то до захисних дій мають висуватися підвищені вимоги щодо їх відповідності ступеню суспільної небезпечності посягання.

У літературі пропонується визнавати суспільне небезпечним посяганням, щодо якого допускається необхідна оборона, і таке посягання, яке здійснюється бездіяльністю особи. Як приклади такого посягання, що проти нього допустима необхідна оборона, наводиться застосування насильства до матері, яка відмовляється годувати свою новонароджену дитину, чи застосування насильства до нетверезого водія, який створює аварійну обстановку.

Типовим прикладом необхідної оборони щодо посягання, яке вчиняється шляхом бездіяльності, називалося застосування насильства до стрілочника, який відмовлявся перевести стрілки, чим створювалася реальна загроза аварії потягу. У подібних випадках, коли застосовується насильство з метою примусити іншу особу вчинити певні дії, які вона зобов'язана вчинити, очевидно, мова має йти не про необхідну оборону, а про здійснення свого права або про виконання професійних чи службових функцій особою, яка застосовує насильство. Право на необхідну оборону надає лише суспільне небезпечне посягання, що виявляється в активних діях особи.

Необхідна оборона не допускається проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіюється шкода інтересам, що охороняються законом. Один із різновидів таких правомірних дій наводився раніше - знищення чи пошкодження майна його власником.

Правомірність дій, якими об'єктивно заподіюється шкода, проти яких не допускається необхідна оборона, може зумовлюватися:

реалізацією особою прав, які належать їй чи надані законом, у тому числі, і вчинення дій за наявності обставин, що виключають їх суспільну небезпечність чи протиправність. Зокрема, не допускається необхідна оборона проти дій особи, які вчиняються нею в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця;
виконанням особою професійних чи службових функцій із дотриманням умов їх правомірності. Наприклад, не допускається необхідна оборона проти дій працівників міліції, якими проводиться обшук, вилучаються знаряддя вчинення злочину, вчиняються певні дії по охороні громадського порядку і громадської безпеки, по припиненню правопорушень, затриманню порушників тощо. Якщо особою у процесі виконання професійних чи службових функцій вчиняються явно незаконні дії, то проти таких дій необхідна оборона допускається на загальних підставах.
Дійсність (реальність) суспільне небезпечного посягання означає, що воно має існувати об'єктивно, реально, а не в уяві особи, яка здійснює захист. Для визнання посягання дійсним необхідно, по-перше, щоб ним або реально заподіювалася шкода інтересам, які охороняються законом, або ж створювалася загроза негайного заподіяння такої шкоди, і по-друге, посягання вже почалось і ще не закінчилось. Об'єктивна реальність посягання і його оцінка особою, яка захищається, можуть не співпадати. Найчастіше це має місце тоді, коли посягання уже закінчене, а особа, яка захищається, не усвідомлює цього факту.

Об'єктивно посягання повинне вважатись як таке, що вже розпочалося, коли особою виконуються дії, що входять до об'єктивної сторони відповідного складу злочину: з метою вчинення крадіжки особа розбиває вітрину магазину, зламує замок, проникає у приміщення, квартиру, намагається вдарити потерпілого тощо. Проте необхідна оборона допускається не тільки проти дій, якими заподіюється шкода, а й проти дій, котрі свідчать про те, що існує реальна загроза негайного початку посягання.

У постанові Пленуму Верховного Суду від 28 червня 1991 р. № 4 дається роз'яснення, що "стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечного посягання, але і за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється". Про реальність загрози заподіяння шкоди, тобто про дійсність посягання, можуть свідчити, наприклад, наявність у руках особи зброї чи інших предметів, які можуть використовуватися для нанесення тілесних ушкоджень, загрозливі висловлювання, рухи, поведінка тощо, котрі дають підстави особі, яка захищається, вважати, що посягання може негайно розпочатися чи вже розпочалося.

Закінченим посягання має вважатися:

при припиненні дій винним із власної ініціативи;
при вимушеному припиненні дій винного захисними діями особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів із причин, що не залежать від волі винного.
Наприклад, вчинення замаху на злочин із непридатними знаряддями (пістолет виявився непридатним для стрільби чи скінчилися набої тощо), поява на місці вчинення злочину сторонніх осіб, які можуть втрутитись у розвиток подій, тощо. Не можна обумовлювати (пов'язувати) момент закінчення посягання з наявністю в-діях особи, яка посягає, ознак складу закінченого злочину. Посягання може бути закінченим і при недосягненні винним злочинного результату, тобто на стадії замаху чи готування до вчинення злочину.

На практиці може мати місце вчинення захисних дій за наявності помилки особи щодо наявності, дійсності і реальності самого суспільне небезпечного посягання:

особою правомірна поведінка іншої особи у певних конкретних умовах розцінюється як суспільне небезпечне посягання;
при фактичному припиненні суспільне небезпечного посягання особа вважає, що посягання триває. У першому випадку має місце так звана типова уявна оборона, а в другому - запізніла.
Вчинення захисних дій щодо посягання, яке існує лише в уяві особи, а в дійсності взагалі відсутнє або вже скінчилося, в судовій практиці і науці кримінального права отримало назву мнимої (уявної) оборони. Пленум Верховного Суду в своїй постанові від 28 червня 1991 р. № 4 "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань" роз'яснив, що дії, вчинені в стані мнимої оборони, тобто коли особа, яка захищається, щиро помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, а якщо при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа має нести відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або, залежно від обставин справи, - за необережний злочин.

Отже, якщо в умовах конкретної обстановки особа помилково вважала, що має місце реальне суспільне небезпечне посягання чи воно може негайно розпочатись, або ж вважала, що вчинене суспільне небезпечне посягання ще триває, і за обставинами справи не усвідомлювала і не могла усвідомити помилковості свого припущення, тобто обстановка, яка склалася, давала особі достатні підстави вважати, що реально має місце суспільне небезпечне посягання, її дії не тягнуть будь-якої відповідальності і прирівнюються до необхідної оборони, оскільки має місце помилка особи в суспільній небезпечності (фактична помилка), яка не тягне кримінальної відповідальності, якщо захисні дії не перевищували меж, допустимих в умовах відповідного реального посягання.

Перевищення при цьому меж захисту, допустимих в умовах відповідного реального посягання, має розглядатися як перевищення меж необхідної оборони. Якщо ж особа повинна була і могла правильно оцінити обстановку, що склалася, вона підлягає відповідальності за необережне заподіяння шкоди.

Умови правомірності необхідної оборони, що характеризують захисні дії

Інтереси, які можуть захищатися від суспільне небезпечного посягання, безпосередньо об'єднані в чотири групи:

інтереси чи права особи, яка захищається;
інтереси будь-якої іншої особи;
інтереси суспільства;
інтереси держави.
При цьому мова йде лише про інтереси, що охороняються законом. Захист інтересів, які законом не охороняються, не допускається. Наприклад, недопустиме здійснення захисних дій проти особи, яка виконує вирок щодо засудженого до смертної кари, або щодо особи, яка, здійснюючи своє право, знищує майно, що їй належить, чи до особи, яка, затримуючи злочинця, застосовує до нього насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, тощо. Інакше кажучи, здійснювати захист щодо правомірних дій іншої особи, навіть якщо їх не можна оцінити як суспільне корисні, але які законом дозволені, не можна.

Якщо гарантоване Конституцією право власності передбачає право громадянина на свій розсуд розпоряджатися належним йому майном, то реалізація громадянином належного йому права будь-яким способом, яким не створюється загроза заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються законом, не дає підстав для припинення його дій.

Наприклад, якщо громадянин, переїжджаючи на інше постійне місце проживання, знищує належний йому будинок, інше власне майно, вирощений ним врожай, зрубує посаджені ним на присадибній ділянці дерева тощо, замість того, щоб передати (подарувати) іншим особам, які не мають житла, живуть у тяжких умовах, недоїдають і т. ін., то дії такого громадянина є правомірними, і проти них не допускається необхідна оборона.

Проте якщо такими діями особи створюється загроза заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються, то необхідна оборона щодо таких дій буде правомірною. Так, якщо громадянин, у наведеному вище прикладі, підпалює своє майно, але при цьому створюється реальна загроза загоряння майна інших громадян, на яке може перекинутися вогонь, або ж у приміщенні, що підпалюється, знаходиться майно інших громадян, то необхідна оборона проти таких дій буде правомірною, оскільки самі дії переростають із правомірних у суспільне небезпечні, а реалізація наданих особі прав здійснюється нею протиправним способом.

Інтереси, що охороняються законом, можна, на підставі Конституції України, умовно ранжирувати за їх цінністю (важливістю). На першому місці знаходяться людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, які ст. З Конституції України визнаються найвищою соціальною цінністю, а також інші права і свободи людини. Далі, очевидно, мають стояти інтереси суспільства, зокрема ті, які стосуються всіх його членів: громадська безпека, громадський порядок, навколишнє природне середовище, здоров'я населення. Зазначеними двома групами обумовлені інтереси держави: її суверенітет, внутрішня і зовнішня безпека, територіальна цілісність, конституційний лад, обороноздатність тощо.

Визнання необхідною обороною заподіяння шкоди лише особі, яка здійснила посягання, означає, що така шкода не може заподіюватись іншим особам чи іншим інтересам, що охороняються, як це має місце за крайньої необхідності. Заподіяння при здійсненні захисних дій шкоди особі, непричетній до нападу, в залежності від наслідків може потягти відповідальність за заподіяння шкоди з необережності, або ж за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони, якщо особа, що захищається, щиро помиляється щодо того, ким здійснюється суспільне небезпечне посягання.

Захист при необхідній обороні має відповідати, перш за все, характеру посягання, тобто необхідно враховувати соціальні цінності, яким заподіюється шкода чи які ставляться під загрозу заподіяння шкоди, їх місце в ієрархії цінностей. Очевидно що, наприклад, не є правомірним позбавлення життя чи заподіяння тяжкої шкоди особі, яка вчиняє хуліганські дії. Більш важливим є врахування ступеня суспільної небезпечності посягання: спрямоване воно на заподіяння легких, середньої тяжкості тілесних ушкоджень чи на позбавлення життя іншої особи чи кількох осіб тощо. Чим вищий ступінь суспільної небезпечності посягання, тим більшої інтенсивності допускаються захисні дії щодо посягання.

Питання про співвідношення небезпечності посягання і захисних дій вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин: Обстановки та ситуації, в яких здійснюється посягання, часу, місця, знарядь і засобів, що застосовуються особою, яка здійснює посягання, фізичного стану, кількості осіб, якими здійснюється посягання чи захист, тощо. Згідно із законом не вимагається, щоб знаряддя чи засоби, які використовуються при захисті, були аналогічні тим, які використовуються особою, що здійснює посягання.

Правомірним буде, зокрема, застосування вогнепальної зброї проти особи, яка здійснює посягання з використанням холодної зброї, чи до особи, яка взагалі ніяких знарядь не використовує, але набагато фізично сильніша від особи, яка захищається, володіє прийомами боротьби тощо.

Це положення закріплене в КК, згідно якого "не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільне небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання".

Під перевищенням меж необхідної оборони розуміється завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Ознаками перевищення меж необхідної оборони є:

наявність стану необхідної оборони;
явна, очевидна невідповідність захисних дій характеру і ступеню суспільної небезпечності посягання;
явна, очевидна невідповідність захисних дій обстановці вчинення посягання і захисних дій.
Відповідальність за заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони настає лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом. Чинний Кримінальний кодекс передбачає два таких випадки - заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони та вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони меншої за розміром шкоди здоров'ю (середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень) кримінальної відповідальності не тягне, але не звільняє від обов'язку відшкодування заподіяної шкоди на підставі ст. 444 Цивільного кодексу.

На практиці може мати місце так звана провокація необхідної оборони, точніше, провокація суспільне небезпечного посягання для надання зовнішньої правомірності заподіяння начебто в стані необхідної оборони шкоди особі, спровокованої на таке посягання. Дії особи, яка завдала шкоду іншій особі, спровокованій нею на суспільне небезпечне посягання, мають кваліфікуватися як умисний злочин у залежності від наслідків та спрямованості її умислу.

Висновок. Виходячи з вище сказаного слід зазначити, що необхідна оборона є актуальною темою і відіграє значну роль в кримінальному праві, адже визначення в певному суспільне небезпечному діянні присутність злочину або його відсутність може значно вплинути на подальшу долю суб'єкту злочину, а головне не порушити букви закону.

Основною метою написання курсової було висвітлення поняття необхідної оборони та її роль в кримінальному праві, що ми й намагались зробити.

Як відомо необхідна оборона належить до обставин, що виключають злочинність діяння, тобто діяння що вчиняються людиною за наявності її свідомості та передбачення настання заборонених законом наслідків, однак збіг певних чинників або при наявності психофізичного впливу спонукають її вчиняти певне діяння. Дані діяння за своїми зовнішніми ознаками мають схожість з діянням, передбаченими кримінальним законом як злочин, але за певних ознак вважаються правомірними.

Також більш докладно було розглянуто такі умови правомірності необхідної оборони, що характеризують суспільно небезпечне посягання які допомагають глибше зрозуміти суть необхідної оборони, допомагає визначити наявність чи відсутність обставин які притаманні тим, що виключають злочинність діяння або оспорюють її і доказують все-таки присутність об'єктивної сторони злочину.

Як відомо особа яка вчинила злочин за наявності необхідної оборони в любому випадку попадає в такі умови крайньої необхідності, що й спонукало її зробити те чи інше суспільне небезпечне діяння, тобто в такі умови при яких усунення небезпеки неможливе без заподіяння шкоди іншим цінностям.

Отже, як ми бачимо, все, що було розглянуто вище, має той чи інший зв'язок з умовами необхідної оборони і відіграють важливу роль при визначенні її суті.

Случайные рефераты:

Реферати - Микола Куліш та його зв’язок з театром "Березіль"

Реферати - П. Куліш і Я. Головацький: від приязні до ворожнечі (доповідь)

Реферати - Літературний портрет Степана Пушика

Реферати - Життя і творчість Катрі Гриневичевої

Реферати - Аналіз повісті "Кайдашева сім’я" Івана Нечуя-Левицького

Реферати - Петро Гулак-Артемовський