Український народ у 17 ст. та Визвольна війна
У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що кардинально змінив не лише хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний чинник всієї Європи. Ця подія була глибоко закономірною, а не випадковим явищем: спрацював цілий набір факторів, які зробили широкомасштабний народний виступ можливим і необхідним.

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях. Після виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Річ Посполита стає одним з важливих експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 рр. у 2,5 рази збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинули на структуру поміщицьких господарів. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов’язані процеси – зміцнення феодальної власності та посилення кріпацтва.

Польські та колонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селянства. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах сполучених із зовнішнім ринком (Східна Галичина і Волинь − 5-6 днів на тиждень). Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. Влада пана над селянами була безмежна.

Фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва. Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Лише в 1616 р. майже 70% маєтків на Україні орендувались єврейськими підприємцями. Так автор "Дискурсу..." засвідчував: "Мусимо і те визнати, що велику ненависть зміцнювали й поширювали великі податки, надзвичайні побори, оренди, монополії, рогове, копитове і тому подібні обтяження...". У складній ситуації було і міщанство - обмежувалось використання Магдебурзького права, уряд призначав війтів; конкуренція шляхти і міщан у сфері виробництва. В політичному та економічному житті все більшу силу отримують поляки і євреї, а українські міщани витіснялись.

Виникає непримириме протиріччя між козацькими господарством і панським, антагоністичність між соціальною організацією козацького устрою та існуючими середньовічними відносинами.

Окрім того козацтво перебрало на себе функції політичного народу. Це проявилось в наступному:

на півдні Київського воєводства витворено зародки національної державності;
на початку 30-х рр. козацтво переходить у стан політичного народу, що добивався не лише зрівняння з шляхтою, а й визнання національно-релігійних інтересів;
в політичній програмі започатковується розвиток державних ідей у формі надання певного політичного статусу козацькому регіону;
існування соціальної волі добиватись виконання програми.
Особливо багато зусиль уряд докладав до ліквідації православної віри, враховуючи той фактор, що в свідомості українців релігія і національна самосвідомість були тісно пов’язані. З цього приводу слід пригадати слова Богдана Хмельницького: "Мила нам наша батьківська земля, але природжена віра мусить бути миліша, за неї ми завжди умирали охоче". І це не випадково. Вся сфера духовного життя нації, її побуту ґрунтувалося на основі православ’я (як для поляків – католицизм). У свідомості українців відбувалось злиття ідеї християнської з ідеєю національною.

Наступ проти православ'я вівся у кількох напрямках: православним заборонялось обіймати посади у міському самоуправлінні; єпископом заборонялось засідати в сенаті; закривались православні церкви і монастирі; принижувались релігійні почуття українців.

Проте у природі та суспільстві крім факторів, що підштовхують до дії, обов’язково існують чинники, що роблять можливим цю дію.

Одним із найголовніших чинників, що сприяли активній національно-визвольній війні, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та поглиблення цих процесів стало зміцнення великого феодального землеволодіння. Оцінюючи цей процес Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це були "королята", удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких ні король, ні сейм не мали ні авторитету, ні влади".

Проявом слабкості королівської влади була і втрата контролю над реєстровим козацтвом. Внаслідок розширення прав і вольностей козацтво стало впливовою самостійною силою, яку вже наказами і ординаціями обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бо вписані до реєстру козаки ставали постійним резервом бунту.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVII- початку XVIII ст. сприяли накопичення воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості, посилення єдності козацтва і посполитих у боротьбі за національне визволення, формування психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важливим чинником, що робив можливим початок козацького повстання, було посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі.

Керівною і провідною рушійною силою революції було козацтво. Саме воно міцно тримало провід національно-визвольної боротьби. Саме козацтво склало кістяк національної армії, соціальну основу нової еліти, відіграло важливу роль у державотворенні. Не можна ігнорувати і той факт, що після смерті Б. Хмельницького різко посилились деструктивні явища всередині стану.

Надзвичайно важливу роль у революційних подіях відігравало селянство. Немає підстав ігнорувати і роль міщан. Важливу роль відіграло і духовенство, що освятило цю боротьбу.

В науковій літературі найчастіше вживають три терміни: повстання, війна, революція. Це тісно пов’язане з тим, що ця боротьба складається з кількох станів. Зауважимо, що ці терміни тісно пов’язані між собою. Народне повстання, що розпочалось 1648 р. охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, глибинні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

Аргументами на користь цього є ті докорінні зміни, що відбулись в житті суспільства у другій половині XVII ст.:

утворення та розбудова Української Національної Держави;
встановлення нових кордонів та поступове формування території;
радикальні зміни станової ієрархії (прихід до влади старшини);
скасування кріпацтва;
ліквідація латифундій магнатів та утвердження козацького (фермер) господарства;
визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти і католицького духовенства;
втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення.
У сучасній науковій та навчальній літературі переважає твердження про те, що закінчення Визвольної війни слід пов’язати зі смертю Б. Хмельницького. Проте на думку ряду вчених це е чисто механічним трактуванням, оскільки після смерті гетьмана змагання українського народу не зупинились, а просто змінили свій характер.

Українська національна революція у своєму розвиткові пройшла кілька етапів:

1 етап (1648-1657 рр.) – максимальне піднесення боротьби;
2 етап (вересень 1657-червень 1663 рр.) – громадянська війна та поділ Української держави;
3 етап (червень 1663-вересень 1676 рр.) – боротьба за возз’єднання Української держави.
Боротьба що точилась протягом 1648-1676 рр. носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Розпочалась Визвольна війна 1648 р. із захоплення повстанцями Запорізької Січі та обрання гетьманом Б. Хмельницького, який і очолив її на початковому етапі.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595-1657) – гетьман України. Місцем народження вважається Суботів. Походження з дрібної української шляхти. Освіту здобув в одній з київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії. З юнацьких літ на військовій службі. Брав участь у походах на Кримське ханство, а в часи повстань 80-х рр. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорізькій Січі піднімає повстання, що переросло у Національно-визвольну революцію. Проявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. Помер у Чигирині. Похований в Ільїнській церкві Суботова.

Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда завдана Б. Хмельницькому польським шляхтичем Д. Чаплинським, що зі своїми слугами зруйнували Суботів і познущались з рідних чигиринського сотника. Всі звертання до королівської влади залишились без відкликів, а самого Б. Хмельницького посадили під арешт.

Він вимушений втікати на Січ, де він знайшов підтримку серед козацтва. Для успіху повстання він постарався заручитись підтримкою Криму і йому вдалось зробити те, що не вдавалось зробити його попередникам. Обставини сладались якнайкраще: кримський хан Іслам-гірей був розлючений на Польщу. В Криму тривав голод. Цей антагоністичний союз давав можливість забезпечити тил повсталим та посилити козацьке військо мобільною татарсько кіннотою, що могла ефективно протистояти польським гусарам. Гетьман особисто вів переговори і навіть зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тучай-беєм.

Між тим новини про підготовку до війни викликали сильне хвилювання в Україні. Шляхта вимагала допомоги від коронних гетьманів, закликала їх до репресій проти повсталих. Король в своїх листах радив гетьманам не доводити до війни, пустити до козаків "на море", щоб їх енергія знайшла вихід в поході на Туреччину. Великий гетьман М. Потоцький приймав міри безпеки – конфісковував зброю в українського населення, розкинув реєстровців по південному кордону Речі Посполитої, вів переписку з Хмельницьким, закликаючи до покірності. М. Потоцький розумів серйозність подій і намагався вирішити цю справу мирно. Вимоги поставлені Хмельницьким – відміна ординації 1638 р. і вивід з України польських військ – були ним визнані неможливими і війна була вирішена.

В кінці квітня 1648 р. обидва гетьмана – великий (М. Потоцький) і польський (Калин) рушили своїми силами на Хмельницького. Авангард: польське військо (Ст. Пот.) і реєстрові козаки (ком. Шемберг); інший загін козаків і польське військо було посаджено в лодки і послано по Дніпру. Однак реєстрові козаки перейшли на бік повсталих. Ст. Потоц. І Шемберг захищались певний час в таборі на р. Жовті Води, однак в урочистий Княжий Байрак були повністю вирізані. Розбивши авангард козацькі війська швидким маршем рушили на Корсунь де розмістились основні сили поляків.

26 травня 1648 р. польські війська були розбиті. Обидва Потоцькі та Калиновський потрапили в полон.

Корсунська битва залишила беззахисним шляхетський режим в Україні – війська знищені, вожді в полоні. Повстання моментально охопило привали берег Дніпра і Задніпров’я. Ватаги повсталих селян жорстоко розправлялись з євреями-орендаторами, шляхтою. Вцілівша шляхта втекла. Ієремія Вишневецький організував сильний загін що вів боротьбу з козаками. Однак після серії поразок під П’яткою, Староконстянтиновом вимушений теж відступити на Волинь.

Сейм активно готує нову армію і поручає командування Домініку Заславському. 20 вересня польське військо напало під Пилявцями на козацькі загони. Були розгромлені. Шлях на Львів було відкрито. Однак Б. Хмельницький задовольнився лише незначною даниною і відступив спочатку до Замостя, а потім повернув назад. Гетьман мусив зважати і на досить значний потенціал Польщі, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того після укладення військового миру Польща могла розраховувати на підтримку Австрії.

Певний вплив мало і те, що козацькі війська дійшли до етнографічного кордону України. Перехід цієї межі могло внести нові акценти у характер війни. Створювалась цілком реальна загроза переростання національно-визвольної війни у несправедливу загарбницьку.

Козацька старшина, відчуваючи що завоювала вже достатньо міцні позиції, водночас боялась народного гніву, який вийшовши з-під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси заможного козацтва. Гетьман чудово розумів, що за плечима в нього розбалансоване, розбурхане суспільство. Терміново було необхідно взяти під контроль внутрішньо соціальні процеси.

Б. Хмельницький і його соратники у цей час стояли на позиціях традиційного "козацького автономізму". Тому й мета була не радикальне-започаткування власної державності, а порівняно помірковане – реформування державного устрою Речі Посполитої – утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, що й Литві.

В листопаді 1648 р. під Замостям було підписано перемир’я. 23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі повстанського війська вступає в Київ. Вже в лютому 1649 р. польська сторона прислала в Київ своїх комісарів для переговорів. Вони погоджувались на ординацію нову. Такі умови не задовольняли українську сторону, а поляки готують комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яком Казимиром, Ієремією Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом.

Проте литовці не змогли подолати протидію повстанців, які були підкріплені козацькими загонами. У скрутну ситуацію потрапив і Ієремія Вишневецький, військо якого було оточене під Збарежем. Коли ж король рушив на допомогу оточеним, гетьман швидким маневром не лише зупинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати табір для оборони. Назрівала подвійна поразка Польщі. Проте у вирішальний момент, підкуплений поляками, кримський хан Іслам-Гірей зрадив Хмельницького.

Взагалі татарські хани, а за їх спиною Туреччина, не бажали посилення жодної з сторін. Вони завжди мали на меті лишень взаємне ослаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їх протистояння.

Під тиском цих обставин Б. Хмельницький змушений був піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору:

Козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб;
Козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства;
Київський митрополит одержав місце в сенаті;
Амністія всім учасникам;
Відновлювалося кріпацтво;
Магнати і шляхта повертались у свої маєтки;
Воєводства Подільське і Волинське повертались під владу короля.
Однак досить швидко стало зрозуміло, що умови договору були неможливі для виконання. Селяни не хотіли повернення кріпацтва і не впускали до маєтків шляхту.

Тому Б. Хмельницький вирішує створити анти польський союз: веде переговори з представниками Османської імперії (визначає себе васалом). Крім того, старається втягнути в війну з Польщею Москву і одночасно з подібними ж цілями входить у відносини з володарем Молдавії, з енергійним господарем Пенсільванії, а дещо пізніше з Швецією.

Однак гетьману прийшлось розірвати відносини з польським урядом раніше, ніж ці дипломатичні ходи доставили йому реальну допомогу нових союзників. Вже у вересні 1650 р. король Як Казимир під час таємної бесіди з панським купцем обговорював плани нового походу на Україну. Підтримуючи цю агресію, Римський Папа прислав королю освячений меч і благословення на війну. В лютому 1650 р. польські війська вдерлись на територію України і захопили місто Красне.

Ця подія стала початком нового раунду, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком (червень 1651 р.). у битві 150-200 тис. польському війську протистояло 100 тис. військо повсталих, до яких приєдналось 50 тис. татар. З огляду на цю статистику, цілком зрозуміло, у яке катастрофічне становище потрапили повстанці, внаслідок того, що татари не витримали артилерійського обстрілу і у вирішальний момент покинули поле бою.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. чоловік, влада гетьмана поширювалась лише на Київське воєводство, йому заборонялись зовнішні відносини. Крім того, шляхті було дозволено повертатись до своїх маєтків.

Все більше старшина розуміє, що власними зусиллями вибитись не вдасться. Йде активний пошук союзників. Гетьман намагається вивести свій рід до рівня князівського. Однак молдавська авантюра закінчилась трагічно – 1653 р. гине його син. У битві під Жванцем татари знову зраджують козаків.

Все частіше серед козацьких ідей звучить ідея союзу з Москвою. Дипломатична невизначеність велась ще з 1648 р. Однак московський уряд вичікував. Лише 1 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішення про встановлення союзу. Юридично цей акт було оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654 р.

У Переяславі було лише узгоджено принципові засади майбутнього союзу. Вже на цьому етапі виникають конфлікти, що свідчили про розбіжності у підході до цього союзу. Оскільки всі рішення в Переяславі були усунені, кожна з сторін могла трактувати по різному. На цій підставі фахівці вважають, що події січня 1654 р. мали ритуальний характер.

У березні 1654 р. козацька делегація вирушила до Москви, де передала на розгляд проект договору з 23 пунктів. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу. Було підписано так звані Березневі статті. Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціальних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення відбувався під наглядом російської сторони; заборонялися дипломатичні відносини з Варшавою та Стамбулом.

Укладання Переяславського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. Вже влітку 1654 р. Польща і Крим укладають Вічний договір про взаємодопомогу.

Москва затримує свою допомогу. Досить скоро гетьман розуміє з яким повільним і ненадійним союзником він зв’язався. В 1655 р. Москва і Польща укладають перемир’я.

Такі дії союзника остаточно розв’язали гетьману руки. Гетьман іде на формування анти польської коаліції у складі Швеції, Семигорського князівства, Бранденбурга, України, Молдавії та Волощини.

З приходом Карла Х і початку польсько-шведської війни, саме шведський вектор політики стає основним для нього. Однак смерть гетьмана 27 липня 1657 р. перервала процес формування шведсько-українського союзу.

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657 рр.) у середовищі козацької еліти були чітко сформульовані фундаментальні основи національно-державницької ідеї:

право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;
незалежність і соборність української держави;
генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби;
Функціонування держави виявилось у запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади.

За часів Хмельницького територія Української держави простяглася майже на 200 тис. кв. км і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя і Степу. На цих землях проживало майже 3 млн. осіб.

Система органів публічної влади складалася з трьох урядів: генерального, полкового і сотенного.

Формально вищим органом влади була військова рада (право голосу мало все військо). Не була постійно діючим органом влади. Реально вища влада належала генеральному урядові. Входили гетьман і генеральна старшина (генеральний обозний, осавул і т. п.).

Главою України був гетьман. Він був наділений широкими повноваженнями. Він видавав універсали, скликав ради, був вищою судовою інстанцією.

Генеральна старшина керувала окремими галузями:

Генеральний обозний, осавул, хорунжий – керували військом і відповідали за його матеріальне забезпечення;
Генеральний бунчужний – охорона гетьмана; знаків влади;
Генеральний писар – зовнішні зносини;
Генеральний суддя – судовий орган, апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів;
Генеральний підскарбій – фінансові справи.
На місцях управляли і сотенні уряди. У великих містах управління здійснювали магістрати, у малих, але привілейованих – отамани. У звичайних містах управляли городові, а в селах – сільські отамани.

В цей період Україна мала своє постійне військо, чисельність якого не була постійною. Ядро становило реєстрове козацтво. Армія формувалась з добровольців і у вирішальні моменти її чисельність сягала 100-150 тис. осіб.

Територія держави поділялась на полки і сотні. В 1648 р. – 16 полків і 272 сотні, в 1650 р. вже 20 полків.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративну одиницю.

Поновлення державної скарбниці здійснювалось з чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного товарного мита, з прибутків від промислів та з податків. Реєстровці податки не платили.

Селянство по суті стало особисто вільним. Створюються козачі господарства, що базувались на принципі фермерства.

Література

Бойко О. Д. Історія України – К., 1999.
Крип’якевич І. Історія України – Львів, 1992.
Случайные рефераты:
Реферати - Естетична функція кольору в романах Павла Загребельного
Реферати - Життя і творчий шлях Андрія Головка
Реферати - Дмитро Павличко
Реферати - Василь Еллан-Блакитний
Реферати - Історична повість Богдана Лепкого "Мотря": хронотопічна структура твору
Реферати - Міфологізм у художньому світі Л. Петрушевської ("Пісні східних слов’ян")
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 17
    Гостей: 17
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта