Українська мова на зламі віків (кінець XIX — початок XX ст.)
90-ті роки XIX ст. — перші два десятиліття XX ст. багаті знаменними подіями, які сприяли розвиткові і зміцненню соціального престижу української мови. Отож слідом за В. Чапленком роки від утвердження реформованого в 1893 р. НТШ до видання першого офіційного українського правопису 1918 р. розглядаються тут як окремий дуже бурхливий і разом з тим дуже плідний період в історії нашої мови. Ці роки неповторні ще й у тому відношенні, що їх наповнювала творчість корифеїв української літератури, чий талант виявив себе уже в XIX ст. — І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, П. Грабовського, а також тих письменників, які почали свій творчий шлях у ці роки, а закінчили його в 30-50-х роках XX ст. — М. Вороного, В. Винниченка, С. Васильченка, О. Кобилянської.

Наукове товариство ім. Шевченка після 1893 р. значно активізувало видавничу діяльність: воно видавало «Записки», збірники секцій, етнографічні збірники та ін.1

На цей час припадає і російська революція 1905 р., наслідком якої стало тимчасове ослаблення урядових обмежень щодо вживання української мови, а також перенесення діяльності НТШ на чолі з М. Грушевським до Києва і видання зредагованого Б. Грінченком «Словаря української мови» в 4-х томах 1907-1909 рр. До цього періоду належать і три роки відносної самостійності української держави.

Змужніла у цей час українська публіцистика і її мова. Великий внесок у розбудову української наукової мови зробив, як про це вже йшлося, М. Драгоманов. Швидко розвивалася українська масова преса. До середини 1906 р. виникло до 35 періодичних видань2.

Звичайно, виробити за два — два з половиною десятиліття науковий і публіцистичний стилі української мови, яка століттями не мала умов для свого розвитку, було нелегко. А проте, читаючи наукові твори гуманітарного профілю, публіцистичні твори, а також епістолярію першої чверті XX ст., переконуєшся, що ця мова мала все необхідне. І не дивно. Адже до її літературної розбудови доклали рук у попередні десятиліття М. Драгоманов, І. Франко, Олена Пчілка, Леся Українка, В. Самійленко, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші відомі діячі української культури. І все ж ніколи раніше не розвивалася з такою активністю українська літературна мова, як у період виборювання українським народом власної державності. Як не дивно, цього не відчула в масі своїй російська інтелігенція. Як писав пізніше Г. Федотов, «...ми, як і раніше, вперто продовжували вважати малоросійську мову лише обласним наріччям російської, хоч славісти всього світу включно з Російською Академією наук давно визнали це наріччя самостійною мовою. Те, що ця мова з мови фольклорної поезії стала мовою абстрактної думки, якою вже існує велика наукова література, остаточно розв'язує питання про українську націю. Грушевського можна визнати її творцем»1.

Українська літературна мова першої чверті XX ст. мала вже вироблену суспільно-політичну термінологію, з допомогою якої можна було повністю передати характер суспільно-політичних рухів як тодішнього часу, так і попередніх епох. Усталилися політичні терміни, уживані для позначення політичних змагань: вільність, громадянство, держава, державність, добробут, існування, незалежність, права, самостійність, самодіяльність (ХТУ); розвинулася термінологія, пов'язана з управлінням, адміністративно-територіальним поділом, функціонуванням державних установ і под.: виборче право, доходи, законодавство, земельна справа, лад, повіт, потреби самоохорони, суд, судівництво, скарб, спілка, устрій (ХТУ), громадяни, громадське життя, держава (Дон.), законопроєкт, людність, панованє, самопорядкуванє (ПУМ); майже повністю усталилася лексика, стосовна сфери етики: відносини, жаль, згода — незгода, пімста, честь, шаноба, шкода (Груш.), вимоги, доручення, досада, надія, обставини, почування, просьба, співробітництво, щирість (Єфр.).

Беручи до уваги молодість української наукової і публіцистичної мови, а головне — майже повну відсутність україномовного шкільництва, автори не завжди мали певність, що вживана ними термінологія буде повністю зрозуміла. Тому майже кожен із них удавався до пояснень, які наводилися переважно в дужках після не зовсім зрозумілого широкій читацькій аудиторії слова. Варто зазначити, що об'єктами пояснень є як запозичена лексика (частіше), так і своя, переважно новостворена. Ось кілька прикладів першого типу: Зійдіть з політичної, з громадської арени; сі гетерогенні, чужорідні тіла; Гетьманщина задержала де в чім тільки демократичні порядки, але в відносинах економічних (хазяйських) і соціальних (громадських) вона відійшла від демократичності (ХТУ); дефензивний та офензивний (оборонительний та наступательний) союз; здеградувати (звести) Україну до становища звичайної провінції; реставрація (відбудування); прелюдія (початок); адепти (наслідувачі); толеранція (терпимість); аграрні (земельні) відносини (Дон.). Не уникає цього навіть Є. Тимченко, який на словах засуджував подібні тенденції. Ось зразок: «...Коли є такі бурси при гімназіях, то цікаво, чи дорого там беруть за пансіон (утримання)» (Тим.). Та і як же можна було цього уникнути, коли в мовленні будьякого освіченого українця європейська лексика тісно переплелася з високо цінованою власною абстрактною. У того ж Є. Тимченка поряд із словом самолюбство виступає егоїзм, а антонімом до сполучення одержати звитягу є скапітулювати. Приклади другого типу трапляються значно рідше: держава одностайна (унітарна), чорновик (брульон) (ХТУ) і под. М. Грушевський для пояснень нерідко використовує російські слова: податки посередні (косвенні), митова (таможенна) політика, інші можуть дати вовну, бавовну (хлопок), вартість її ставала все більш конвенціональною, условною (ХТУ). Таких замін Є. Тимченко не визнавав зовсім: «Лихо в тім, що ми цілком втрачаємо чуття своєї мови і вже тепер спостерігаємо, що друкуючи, наприклад, в «Раді», раз у раз трапляється, що редакція замінить українське слово і вираз московським: український здається чудним, «ріже» (обмосковлене) вухо. Жодні протести не помагають»1.

Оскільки українські історики й публіцисти пройшли певний вишкіл у Львові, то в їхній мові, природно, вживалося чимало слів західноукраїнського походження. Серед них насамперед треба відзначити ті, що набули вже поширення у Східній Україні і, зокрема, зафіксовані відомим словником за ред. Б. Грінченка. Це зокрема безличність (Дон.) — словник фіксує прикметник безличний (І. 41) у значенні «позбавлений совісті», злий (Дон.) у знач, «поганий» (II, 158), навзаєм (ХТУ) (II, 468), посідання (Дон.) — словник фіксує дієслово посідати зі значенням «володіти» (IV, 360), робітня (ХТУ) (IV, 26), справдження (Дон.) — словник засвідчує дієслова справдити і справджувати (IV, 188) та ін. Природно, всі ці слова з цією ж семантикою подає і виданий 1886 р. у Львові «Малоруськонімецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського.

Серед незвичних як на сьогодні слів трапляються, природно, й авторські неологізми, утворені за українськими словотвірними моделями. До них можна було б віднести вживані Донцовим стреміти («прагнути»), урівноправлення, розріст (можливо, й від польського rozrost), незгодини. М. Грушевський у значенні «зосередити» вживає дієслово скупити (робота буде скуплена). Обидва ці автори послугуються дієсловом переводити і похідним від нього іменником переведення у значенні сучасних «проведення», «запровадження» (переведення й поглиблення демократії — ХТУ; не могли переводити ніяких постанов — Дон.). До неологізмів Є. Тимченка, мабуть, належать такі уживані ним слова, як тіснозорі патріоти, московизм, какословіє.

До беззаперечних неологізмів належать такі як українізація (Дон.) і перебудова (ХТУ).

Проте і стародавніх слів та форм публіцисти і вчені не цураються. Це такі, як добропочате діло, одшедші борці, наш ісход на Волинь, ненагородимий «непоновлюваний» (ХТУ) та ін.

У процесі становлення норм літературної мови в галузі лексики, що має народне походження, але здатна термінологізуватися, відбувається певний відсів синонімів. Це явище як цілком природне помітив ще Б. Грінченко: «...В молодих літературних мовах раз у раз стріваються паралельні форми того самого значення. Часом одна з них бере перевагу, друга зникає, а іноді обидві лишаються і живуть собі любісінько разом»1.

Так, М. Грушевський користується словом просторінь, яке Б. Грінченко пояснював як синонім слова простір. Усталеному сьогодні слову самовизначення в мові М. Грушевського відповідає самоозначення. У реченні «Сі козацькі пункти були подані на обраду царської думи» ужито слово обрада в значенні «обговорення», «вирішення». Шкода, що сьогодні про нього забуто. У словнику за ред. Б. Грінченка воно подане (III, 23), наводиться навіть похідна пестлива форма обрадонька.

У літературі початку XX ст. значно вільніше, ніж у сучасному суспільствознавстві, уживалися діалектні, локальні слова й вирази — як західні, так і східні. Напр.: Вияснивши се питання, і по дорозі також і загальне число... членів Ген. Секретаріату; хапалися оборонити; сливе весь час; забаганка; сюдою (ХТУ) і под.

Незважаючи на величезну роботу в плані вироблення української суспільно-політичної термінології та абстрактної лексики, у мові публіцистики першої чверті XX ст. все ще багато росіянізмів. Чомусь повільно приживається слово уряд — переважає правительство, порівняймо ще область, статя, рукопись, літопись і т. ін.1

У назвах країн відчувається російське посередництво: Германія (ХТУ), Турція (Дон.). Пор. ще: бувша Росія, величество, власть, вповні свідомі, жизненність, за границю, з кругів не панських, по наслідству, наслідник, ісконний, потомство, обладатель, за підписю, підчеркуватиме, свободно, совітують, сотрудництво, з його сторони, в стан торжествующих, убожество, центробіжність, ходоки (ХТУ); конечне звено, многі, недостаточний, слідуючий, сторонники, получили, уложений (Дон.) та ін. Поширені також кальки і напівкальки. Перші утворюються як відповідники до російських слів, у яких відповідні морфеми повністю або частково замінені українськими, напр.: предкладаю... свої домагання (ХТУ) — пред-лагать — пред-кладати; приклонники великоруської стихії (ХТУ) — поклонник — при-клонник; безпотрібно (ХТУ) — без-надобно — безпотрібно; здвигнення (Дон.) — воз-движ-ение — з-двиг-нення і под. Напівкальками можна назвати такі слова, в яких зберігається той же морфемний склад, що й у відповідних російських, але кожна з морфем відповідно українізована фонетично, напр.: сповнити «виконати» (рос. исполнить), розрішення «розв'язання» (рос. разрешение), укріплення «зміцнення» (рос. укрепление), сорозміряти «зіставляти» (рос. соразмерять) (ХТУ) і под. Калькуються також словесні кліше типу тим не менше (рос. тем не менее) (ХТУ), точка погляду (рос. точка зрения) (Дон.) і под.

Що стосується подібних словесних кліше, то вони чи не найбільше відрізняються від сучасних. З одного боку, відчутна наявність окремих галицьких моделей, які згодом не стали нормативними (ходить о те; зміна, що зайшла — Дон.), з другого, — засвідчується прагнення відштовхнутися від російського кліше і створити своє, самостійне (на рівняючи високім ступені, під умовою, по думці української аристократії, після слів (за словами. — В.Р.) Олександра II — Дон.)

Неусталеність термінології, пошук найточнішого слова для відтворення ситуації зумовлює інколи нагромадження слів-синонімів — власних і запозичених, напр.: безпринципність, аморальність, легкодушність, моральна розхристаність; се духовне холопство, холуйство раба; нарушали свавільно трактат, умову, договір; розстріл, зайняття і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій... зосередивсь... перелом в історії України; коли приходиться тепер відступати від тих мірок, від тих критеріїв, від тих принципів, котрих ми тримались так недавно... (ХТУ). Отже, йде пошук слова. У цьому процесі розвиваються синонімічні ряди: те саме абстрактне поняття виражається двома, а то й трьома словами, напр.: нинішня хвиля — момент, будущина — будучність — будуччина1, керманичі Росії — правитель — російська керма, громадянство — горожанстео, мета — ціль, вільність — свобода — воля, лад — устрій, насліддя — наслідство — спадщина, Московщина — Росія (ХТУ); на будуче — будучність, воля (воля преси) — свобода (Дон.) і под.

Постійний зв'язок з адресатом — носієм народної мови — підтримує досить багата фразеологія. Порівняймо у М. Грушевського: науки як кіт наплакав, відбивати охоту, задні пасе, теля не реве — корова не чує, українське письменство стало ставати на ноги; у Є. Тимченка: м'яти чуба, не дійдем ладу, Грушевський... спустив своїх хортів з ланцюга, аж за голову узявся, бавити час, бере гору, не падаймо серцем, на мене пеклом дише, не довго ряст топтати; у С. Єфремова: в Київі того «ДЂла» і з свічкою не знайдеш, виварюють з мене воду, одбивають усяку охоту, хоч очей у Сірка позичай, взагалі наколочено такого гороху з капустою, що можна лишень плечами здвигати, земля горить під ногами, довгоязика Хвеська, ніколи було вгору глянути, обставини вибили мене з колії, викинути його за борт, дати добру одсіч та ін.

М. Грушевський досить часто вдається до крилатих слів з класичної латинської літератури, які він подає інколи в оригіналі й перекладі, частіше ж — тільки в оригіналі, напр.: Dulce ot decorum pro patria mori (Солодко і гарно вмерти за отчизну); captando auram popularem; quantum satis; homo homini res sacra (ХТУ). Є. Тимченко наводить усталені в європейській літературі класичні звороти типу embarras de richesse (клопіт з багатства). В. Чапленко підкреслює, що це надавало молодій літературній мові особливої поважності, піднімало її авторитет1. Донцов більше користується усталеними в той час у європейських мовах виразами лозунгового характеру типу «ніби воюючи за «the rights of the smaller nationalities of Europe» (Дон.).

Серед граматичних рис треба відзначити прихильність публіцистів до активних дієприкметників теперішнього часу як східнослов'янського, так і церковнослов'янського походження, тобто і з суфіксом -ч- і з суфіксом -щ-: хотящих; панування деморалізує, вироджує самого пануючого (ХТУ). Донцов вважає за можливе — звичайно, під впливом російської мови — використовувати навіть пасивні дієприкметники теперішнього часу із суфіксом -м-: невилічимий. У багатьох виданих тими часами граматиках ці форми рекомендувалися як нормативні. В. Чапленко зауважував: «Дореволюційні граматики, перевидані 1917-1918 рр., всі дієприкметникові форми і зв'язані з ними пасивні конструкції беззастережно приймали. От ми маємо у П. Залозного — «Явтух, усіма любимий», «Хата, спалена громом»; у Г. Шерстюка — «думаючий», «зріючий», «цвівший», «караємий» 2.

У виданнях НТШ використовувалась, звичайно, желехівка. Цю традицію М. Грушевський переніс і на Східну Україну. У книжці «Виїмки з жерел до істориї України-Руси»1 він уживає літеру ї на місці колишніх Ђ та е в новозакритому складі (по цїлім королївстві, бесїда); складові частини прислівників, часток, сполучників пише окремо одну від одної (себ то, на ново, як що) і навпаки, частку ж пише разом із попереднім словом (колиж), постфікс ся пише окремо від дієслова, а його фонетичний варіант -сь — разом із ним (здаєть ся, бавити ся, але не квапивсь, готуватись); апостроф у цьому письмі не вживається (імя, відїзд), хоч інколи його функції виконує ь (побьють); афікси -му, -меш та ін. у складному майбутньому часі пишуться здебільшого окремо від дієслова (цїнувати мем, уважати меш), але можливі й нероздільні написання (робитиме); майже регулярно за допомогою ь підкреслюється пом'якшуваність приголосних /н/ та /с/ перед наступним м'яким приголосним та /ш/ (меньших, иньша, досьвід, сьвідомий).

Усі віддієслівні іменники середнього роду з абстрактним значенням мають у називному відмінку однини флексію -є; при цьому попередній м'який приголосний здебільшого — за галицькою вимовою — не подовжується (знанє, вигнанє, обробленє, пророкованє), хоч може відповідно до поліської вимови подовжуватись, що засвідчують його ж праці «Про українську мову і українську школу» (1912), «Українська література» (Т. 1, 1910) та ін. (пор. судя, сталітє, але шириннє).

Публіцистичні твори апелювали не тільки до розуму, а й до почуттів потенційного читача. Тому об'єктивний виклад супроводжувався непрямими порівняннями, метафорами. У Донцова вони лаконічні, традиційні, у Грушевського — майже завжди оригінальні й досить розгорнуті, напр.: «...Сходячу на політичному небі Європи звізду Прусію; Минувшина України була затоптана в болото; смітник світової історії» (Дон.); «В просторій хаті широкої автономії України; а коли буде утворена ся економічна база, можна буде дати більше уваги й культурі краси — щоб вона була окрасою організованого добробуту, а не світила яскравою латкою на убогих лахманах талановитого безштанька»; «після проголошення самостійності ніхто вже не може ховатися в хащі нейтралітету» (ХТУ).

До засобів мовної виразності можна віднести й збереження ритміки й структури староукраїнських і староросійських текстів, які майстерно передає М. Грушевський у перекладі, напр.: 17 дня січня прислав гетьман Богдан Хмельницький до Василя Василевича Бутурліна і товаришів полковника Павла Тетерю — щоб йому, гетьманові, з ними побачитись, а грамоти при тім не передавати і промови ніякої не говорити; які незносні біди прийняли єсьмо; ближніх людей до нас з царською ласкою своєю прислати зволив; ...Аби його царське величество пожалував їх тим (дав їм те), про що битимуть чолом (проситимуть) посланники їх, а вони його царському величеству служитимуть во віки... (ХТУ).

Отже, магістральний шлях розвитку мови й стилю гуманітарної науки і публіцистики, які позначені на початку XX ст. великим поступом, збагатили українську мову всім необхідним для дальшого прогресу.

Українська публіцистика була невіддільна від художньої літератури. Хоч би як було, а саме красне письменство було законодавцем у розвиткові всіх стилів літературної мови.

Талановитим автором художніх творів («Соняшний промінь», «На розпутті», «Під тихими вербами», «Ясні зорі», «Серед бурі» та ін.), збирачем і охоронцем українського слова був Б. Грінченко. У своїй художній мові письменник був типовим представником степової України. Він не визнавав приставного /н/ у займенниках, що починалися з /j/ (в їй, хоч у неї), дієслова другої дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу уживав без закінчення -ть (виходе, виносе), не відбивав властивого більшості говорів української мови чергування /д/, /т/ відповідно з /дж/, /ч/ (засвітю), префіксові й прийменникові од віддавав перевагу перед від (од учителів, але відразу), форми вищого ступеня прикметників утворював за допомогою суфікса -іщ- (цікавіщий) і под.

В оповіданнях і повістях із селянського життя Б. Грінченко використав усі можливі різновиди мови селян: поважний (мова старого Сиваша з повісті «Під тихими вербами»), гумористичний (в оповіданні «Сам собі пан»), жіночий, відомий з часів Квітки-Основ'яненката Марка Вовчка, дитячий з використанням «дитячої» мови1.

У творах про міське, інтелігентське життя («Сонячний промінь», «На розпутті») мова письменника дещо змінюється: у ній з'являється чимало запозичених слів, зокрема й тих, що приходили на Схід із мови Західної України (повітря, життєпис, зацікавлювати і под.).

Чимало уваги приділяв Б. Грінченко перекладам з інших мов: російської (М. Костомаров), німецької (Гауптман, Зудерман).

Найбільшою заслугою Б. Грінченка перед українською культурою є, безперечно, «Словарь української мови», який без цього справжнього подвижника, мабуть би, ніколи не побачив світу або ж був би виданий далеким від досконалості. Сам упорядник у передмові до словника скромно зауважував: «...Ми не вважаємо пропонований словник ні таким, що вичерпує багатства української мови, ні доведеним до такого ступеня досконалості, яка могла б задовольняти принаймні нас самих, і знаходимо собі виправдання лише в тому, що обмеженість часу, протягом якого треба було виконати всю роботу, була в цьому разі перешкодою, якої не могла збороти крайня напруга сил працівника. Ми вважаємо свою працю першим щаблем на шляху створення наукового українського словника, і усвідомлюючи його численні вади, все ж наважуємося випустити його в світ, щоб дати точку опори подальшій роботі у тому ж напрямі». І все ж «Словарь» справив колосальний вплив на процес нормування української літературної мови, хоч такої мети упорядник перед собою і не ставив.

Не дожив до революції 1905 р. П. Грабовський. Майже все своє свідоме життя провів він у тюрмах і на засланні. Друкувався у галицьких періодичних виданнях у 90-х роках XIX ст. Його поетичну уяву живила творчість Т. Шевченка, недаремно він постійно звертається до того кола образів, якими запліднив українську поезію великий Кобзар:

Не рушить нас кайдан, ні страта,

На все ми соромно-німі;

Освітній брат сліпого брата

Гнітить і досі ще в ярмі («Виклик»);

Не складаю пісень твоїй дивній красі,

Бо не бачу в стані сучасному;

Розпинали тебе всі до одного, всі,

Хто був паном у краї нещасному («О, яка ж ти сумна...»),

П. Грабовський багато читав, у тім числі й українських творів. Але все ж він був вирваний долею із творчого процесу. Тому, мабуть, і творив він власні неологізми, яким не судилося стати загальноукраїнськими: зрадно, несподівний, передяни «передові люди», бездольці «люди без долі», оборонник «оборонець», рабувати «бути рабом» та ін. Трапляються у нього й галицизми, наприклад, кметь у значенні «селянин, хлібороб». Багато в його поезії — можливо, більше, ніж у будь-кого з українських поетів, — зменшених іменинників: віченька, ніченька, доленька, неволенька, серденько, думоньки, сонечко, калинонька, сиротинонька, квітонька та ін.

На початок XX ст. в українській літературі з'явилося ще одне — тепер уже всім відоме ім'я — Архип Тесленко. У 1906 р. він виступив як автор оповідань із селянського життя: «За пашпортом», «Хуторяночка», «У городі» та ін. Мабуть, немає в українській літературі іншого майстра, який би так природньо передавав усне мовлення українського пролетаря — сільського і тимчасово вписаного в міське середовище. Особливо вдаються йому монологи й полілоги, напр.: «Ось баба Пріська: — Та й пити ж матінко! — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерце нам! Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе» («Хуторяночка»); « — Іди хто його зна куди й що! — Та куди «йди»? — питаю. — Та на той край: Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ex, життя! — Та й рукою махнув» («За пашпортом»); «Ну й на світі тепер... Аби я не голодний, а ти хоч і пропадай, та їй-бо правда. Ось хоч би і про себе скажу. Що тут, як тут житимеш; ну вівчар я, ну дітей п'ятеро в мене... Ну годувать їх, зодягать треба... а чим?» («Дід Омелько»). Природно, що в мові персонажів А. Тесленка чимало росіянізмів: больниця, получити, рощитатись і под. Цілі російські фрази вживаються у мові окремих персонажів: « — Да, — зітхнув той, — умирают люди. Сколько и при мнето отсюда вынесли уж» («На чужині»). Згідно з народною традицією, А. Тесленко вдається до повтору дієслівних форм: радію-радію, трушусь-трушусь, дивилась-дивилась, билась-билась, побілів-побілів і под. Дієслівні форми досить часто заступають віддієслівні скорочені слова: а в виски тільки сіп-сіп йому; а серце одно: тьох-тьох; а там щип-щип мене, або ляп-ляп долонею. Оригінальний в цього письменника опис природи — простий, ледь заштрихований, та разом з тим дуже виразний; ось вигляд із вікна поїзда: «Село далі якесь. Хати, клуні, хліви... Так і поринають в садках. Садки, сливи, вишні, так і зеленіють. Улиця пішла он кудись. Дядько у брилі солом'яному, у штанях широких іде нею, люльку закурює» («На чужині»); «По підгір'ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі і видно. Вище трохи — млин. У долині — луки, трава по пояс, а квіток — так і рябіють» («Хуторяночка»).

Революція 1905 р. у Росії була справжньою подією і в суспільному становищі української мови. Аж до початку І світової війни зростала українська преса, множилася кількість видань, сталися певні зміни в мовному менталітеті селян і міщан: у них похитнулася впевненість у тому, що українська мова мужича, а російська панська. Проблеми творення української літературної мови з Галичини й Буковини знову були перенесені на Наддніпрянську Україну. Тут розгорнулася нова дискусія з приводу того, на яку базу має спиратися українська літературна мова — наддніпрянську чи галицьку. В дискусії взяли участь І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, А. Кримський, І. Стешенко, Б. Грінченко, І. Франко, М. Филипович, М. Пачовський та ін. На цей раз ішлося про те, що взяти в спільноукраїнську літературну мову з західноукраїнської мовно-літературної практики. Одні дискутанти (І. Нечуй-Левицький, А. Кримський) обстоювали думку, що це мають бути одиниці, інші (М. Пачовський, І. Верхрадський, І. Франко та ін.) наголошували на тому, що практику розвитку української літературної мови на західних землях не можна змарнувати. М. Грушевський з цього приводу писав: «Ігнорувати цю культурну мову, вироблену тяжкою працею кількох поколінь, відкинути, спуститися на дно і пробувати незалежно від тої «галицької» мови творити нову культурну мову з народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть тепер, — це був би вчинок страшенно шкідливий, хибний, небезпечний для всього нашого національного поступу»1.

Були проблеми й з українською пресою. «Галицька» мова була в Східній Україні малозрозумілою для читача, який не був призвичаєний до західноукраїнських видань. Серед них, особливо серед зросійщеної інтелігенції, весь час існував спротив проти «псування» мови І. Котляревського і Т. Шевченка. І все ж популярно-публіцистична мова потроху пробивала собі дорогу. Це були видання Української радикальної партії («Як визволитися з бідноти робочим людям», «Як цар людей дурить» та ін.), газета «Рідний край», часописи «Засів», «Село», «Маяк», популярні брошури Б. Грінченка та ін. Разом з україномовними виданнями зміцнювалась українська літературна мова, поповнюючись новими словами, у тім числі «кованими». При цьому були певні крайнощі, зокрема відштовхування від інших мов: своє — це не схоже на чуже. І все ж обійтися без запозичень ніяк не можна було. Такі слова, як пошта, телеграф, електрика, квадрат, кілограм і подібні заміняти витвореними на власному ґрунті ніхто, звичайно, не наважувався. Але ж вони приходили з сусідніх мов — російської і польської. Який же варіант прийняти? Як пише В. Чапленко, «потроху став вироблятися компромісовий стан: відкидались рішуче переважно побутові галицькі барбаризми «емерит», «рутинований», «мешти», «атут», «ас», а засвоювались наукові та промисловотехнічні назви й вислови, навіть у галицькому генетично польському оформленні «хемія», «аритметика» — замість давнішого наддніпрянського «арихметика»; «ліхтар», «електричність» або «електрика» тощо»1. Нові тенденції відбилися і в мові художньої літератури.

Після Б. Грінченка, у якого помітні ще риси етнографізму, приходить нове покоління, котре орієнтується на метрів європейської літератури. Не пориваючи остаточно з селом та його аксесуарами, письменники-модерністи переносять свою увагу на такі поняття, як любов, краса, вірність, сила, шукання правди, світло знання і под. Зрозуміло, що у зв'язку з новими завданнями мала змінитися й мова.

Нову якість мови започаткував у другій половині XIX ст. І. Франко. Але його творчість служила зразком і на початку XX ст. Адже в цей час була написана поема «Мойсей», повість «Перехресні стежки» та інші твори. І. Франко розкрив тут особливості мови українсько-галицької інтелігенції кінця XIX — початку XX ст.

Творчість Лесі Українки також має початок в XIX ст. Але розквіт її припадає на початок XX ст. Леся Українка одержала своєрідну — домашню й суто українську освіту. А ще все своє життя вчилася інших мов, а тому крім української й російської знала ще французьку, німецьку, англійську, італійську, латину й грецьку. Вона дбала про те, щоб українська мова розвивалася на рівні інших європейських мов. Письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її листів, а головне з мовної практики випливає, що вона дотримувалася усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише Т. Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним лексичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських типу начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін. У словотворі письменниці треба відзначити часте використання суфікса -иськ-/ -іськ- (боїсько, осудовисько), синтаксичні конструкції «дієслово + ім'я у родовому відмінку» замість поширенішої «дієслово + ім'я у давальному відмінку» (мене боліло). Разом з тим на її мові позначився і полтавський діалект, звідки форми мнясо, вступив у їх і под. В. Чапленко зазначає: «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з українських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах»1.

З граматичних рис треба відзначити послідовне вживання письменницею кличного відмінка і в українських, і в іншомовних іменах, членної форми прикметників (совиная нарада), форми другої особи множини наказового способу на -іте (живіте), дієприслівникових зворотів і т. ін. Чужомовні слова Леся Українка вживає сміливо, при цьому в тому значенні, в якому вони виступають у мові-джерелі. Щодо української лексики, то письменниця в основному задовольняється тим набутком, який був в українській літературній мові на початку XX ст. Дуже рідко зустрічаються створені нею неологізми типу догонці «ті, що здоганяють». Такі ж слова, як слухач, прийдешність, які В. Чапленко кваліфікує як неологізми, на той час уже стали нормативними.

Слово Леся Українка цінує дуже високо. Але для неї слово невіддільне від діла. «...Поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах, — пише Леся Українка М. Павликові. — Тоді треба скинутись мені й моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major, як се було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рипатись», ...то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» слово і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж всякого чіпання» (ЛУ, 10, 145—146). За 50 років до Хвильового Леся Українка прагнула розбити мури української літературно-культурної замкнутості. Скільки вона сама зробила особисто, щоб прилучити українського читача до класичної і європейської літератури: це переклади творів Гомера, Данте, Байрона, Шекспіра, Дж. Свіфта, Гейне, Тургенєва, Надсона, Гюго та ін. Взагалі ж її мрією було видання українською мовою бібліотеки іноземної літератури, зокрема творів Байрона, Бальзака, Бомарше, Поля Бурже, Вольтера, Гаршина, Короленка, Конопніцької, Леопарді, Леконта де Лілля, Мольєра, Петрарки, Руссо, Сервантеса, Вальтера Скотта, Сирокомлі, Сталь, Шеньє... Не боялася Леся Українка братися і за сюжети світової літератури. З приводу постання «Камінного господаря» вона писала в листі до Л. Старицької: «Що се є дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем як, наприклад, з Кассандрою своєю, куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» (10, 259). Письменниця справді була відважною, а її драми на світові сюжети додавали нових слів в українську мову. Та насамперед її творчість будила вічно оспалу, провінційно затуркану українську інтелігенцію. Вона з жалем пише до М. Драгоманова: «Ні, ще є гірша річ — се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути, чого не хочеться. Страх багато таких голів на Україні у нас і мені навіть гірко читати, як Ви стараєтесь, або вони Вас почули, — то не такі люди, аби їх чим пройняти, вони, здається мені, так зашкарубли, що до них уже «глас чоловічий не доходить» (9, 74). Тут наведено декілька уривків з листів Лесі Українки. Чи хоч віддалено нагадує їхня мова епістолярію Т. Шевченка або навіть П. Куліша? Звичайно ж, ні. Це високоінтелігентна мова, абсолютно позбавлена навіть натяку на «котляревщину». Мова Лесі Українки — це на початок XX ст. зразок інтелігентної літературної мови Східної України.

А як з мовою І. Франка? З одного боку, це феномен високорозвиненої, філософськи виваженої мови українського інтелігента, з другого — зразок побутової мови освічених галичан.

У «Мойсеї» реалізується та лексика, яка визначає сенс буття, у цьому разі існування в світі певного народу. Звідси лексика оптимізму й песимізму: ідея, спокій, мандрівка життя, будущина, гордощі духа, сумління, зневіра, час простору й межі. Дуже широко вживаються абстрактні слова: бажання, вірність, воля, власть, забаг, зрада, захист, надія, покірність, підмога, презирство, побіда, свобода, честь, шана і под. Абстрактні слова природно вплітаються у метафори: / на крилах думок і журби Поза гори літає (Фр., 5, 216), кайдани кувать Нашій честі і волі (230); Серце його розмовля і кричить до Єгови (249).

Оскільки в «Мойсеї» інтерпретується біблійний сюжет, І. Франко інколи вдається й до церковнослов'янізмів, напр.: всує, на прю, преподобниця, чадо, враг.

Незважаючи на те що тема «Мойсея» філософсько-драматична, побутових слів тут не бракує, як і в «Марії» Т. Шевченка: збанок, криниця, шкіряний мішок, ягниця, будякова паша, кропива-жеруха, бугай та ін. Галицизмів у поемі майже немає, якщо не брати до уваги поодиноких слів типу не годний або форм на зразок збувавсь. Вплив діалектної стихії найбільше відчувається в наголошуванні: упаде, на тобі, моргали, яркі, пропаде, поводиря та ін.

Серед граматичних особливостей мови поеми не можна не звернути уваги на досить часте уживання повних прикметників: величезная, дивную, фантастичнеє, чистії, всесвітнії, сердитії.

Цікаво, що полонізмів у поемі майже немає.

У повісті «Перехресні стежки» відбита мова, якої так бракувало в той час у Східній Україні, — природна усна розмовна мова, вживана в інтелігентному середовищі. Її лексичну основу складають слова, повсюдно вживані в Галичині. Особливо виразна народна фразеологія: вісімнадцятий туман, зав'язав собі світ, судженої конем не об'їдеш, вішалися мені на шиї, краще з моста в воду, про людське око, головами наложимо, рука не підіймається; жінка як верба, де її посади, там прийметься; з хлопа сім шкір здерти, послухає чмелів і под.

Серед побутових слів панують діалектні, галицькі: заким, цукорня, хід (хода), опришки, жид, хлопістика, хлополюб, скрут вулиці, робітня, єгомость, негарний вигляд, завсіди і под. Досить послідовно зберігаються тут релікти колишнього перфекта: А потрактував би-с, пане, і мене порційкою; якби-сте купували маєток. Що ж до абстрактної лексики, особливо правничої, то тут відчувається залежність від двох джерел.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя та творчість Григорія Косинки
Реферати - Нелюди і люди в романі Л.Костенко "Маруся Чурай"
Реферати - Життя та творчість Романа Іваничука
Реферати - Поети "розстріляного відродження"
Реферати - Життя та творчість Олени Теліги
Реферати - Дмитро Павличко
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія