Українська літературна мова післямонгольської доби (друга половина XIII — XVI ст.)
Окремі дослідники вважають, що після татаро-монгольського погрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглухло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальноруське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все ж лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Волинь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Черторийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов'янськими книгами. Як зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не було зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій половині XIII в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, а в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, ся тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду мабуть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішніх умов життя»1. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після золотоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся розвиток культури, будувалися нові кам'яні церкви2. «Навіть в першій пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка»3.

Про це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» — пам'ятка 1397 р., виготовлена в Києві. У ній наявні ті ж графічні особливості, які характеризували церковнослов'янську мову XII — першої половини XIII ст.: оу зам. Ж і ıа зам. А (соудитель, КП, 8; въ ıазыцЂхъ, 11), о<ъ і е<ь (забовєнъ, 11, песьıа моухы, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, 130) та ін. Є, правда, не досить певні свідчення про змішування е з и в ненаголошеній позиції (ω[т] нищиты, 121, в зимли єгипєтьстЂи, 109). Уживання ъ та ь слабо диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, в виступає переважно ь (кь цр̃кви, ихь, 6; гь̃, 132; вь ср̃ци моємь, 5; множьствомь, 6; вь оустЂхъ их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця закономірність досить часто порушується (створихъ, 8; въ ıазыцЂхъ, 11; пло[д]ихъ, 109; в ровъ, 120).

Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди переважно в межах церковнослов'янської лексики. Деякі з церковнослов'янізмів, можливо, з'явилися вже на південноруському Грунті. Це, зокрема обаче «однак», «проте» (обаче ωчима своима смотриши, 28), вселитисА «вселитися» (вселиласА бы въ адъ дш̃а моıа, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всАкъ пєрвєнєць в зимли єгипєтьстЂи, 109) та ін. Названі слова досить широко представлені в давньоруських пам'ятках київського походження. Слово обаче фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина XI ст., «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); вселитисА також представлене в Остромировому євангелії, в обох Святославових збірниках Григорія Назіанзина. XI ст.

Такі слова, як желаньє «бажання», сиръ «сирота», слана «іній» і подібні, наявні в пам'ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов'янського півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов'янських слів. Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам'ятках південного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їx у сучасних південнослов'янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).

І все ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно менше. Можливо, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втрачають безпосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто потрапляли книжки (зокрема в Новгород) південноруського походження і де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій Київщині.

Після татаро-монгольського погрому руське культурне життя поступово переміщується на захід — у галицькі й волинські землі. Тут продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція Галицько-Волинського літопису припадає на 1292 р.1 З мовного погляду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється від тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій частині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині вони є винятком2; у першій частині поряд із руським ж в окремих лексемах уживається також церковнослов'янське жд (надежда поряд з надежа), у другій виступає тільки ж3; галицька частина віддає майже повну перевагу лексемам з церковнослов'янським щ (нощь, немощь), волинська — лексемам з ч (ночь, помочь)»4; лексичних церковнослов'янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій5. У літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміка. Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возбЂчи, наворотити конь на бЂгъ, навратитися на бЂгъ, направити конь на бЂгъ, побЂчи, поскочити, увратитися на бЂгъ, устремитися на бЂгъ 6. Деякі слова фіксуються у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дЂлъ «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», подЂлъ «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численница «цифра», полохий «заляканий», слЂпоокий, гордЂти «пишатися», доволЂ «досить» та ін.7 А.І. Генсьорський відзначає стилістичну відпрацьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висот поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, наприклад, описано «знамение» під 1249 р.: «Не дошедшимъ же воемъ рЂки Сяну, сосЂдшимъ же на поли воружиться, и бившу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспромЂгающимъся на воздусЂ, яко же иногда и николи же не бЂ, и се знамение на добро бысть (c. 532)»8.

У цьому ж, як про це пише М. Грушевський, «перед нами дійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті... київські воїнські повісті XII в., тільки в небувалім — після «Повісті временних літ» — розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище, унікат нашої літератури. Вона свідомо ставить собі літературні, навіть естетичні завдання: можливо живо і глибоко, емоціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і найбільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації — на протязі цілого півстоліття... Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, багатім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, найкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нервового пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих яскравих імпресіоністично взятих образів»1. Така творча настанова автора не могла не позначитись на синтаксисі галицької частини літопису. М. Грушевський відзначає «безконечне нагромадження дієприкметників» як спеціальну прикмету стилю цього твору2, напр.: СтрЂльцем же стрЂляющим, оружником же не бывшимъ съ ними, прибЂгшимъ же у ворота, друзии же нарвернувшася, многим же летЂвшим друг на друга, бЂ бо ледъ ползокъ (ІЛ, 552). Цей же дослідник звертає увагу на певну ритмізацію тексту:

Князю бо же обличившю Жирослава, изгна и отъ себе,

якоже изгна Богъ Каина отъ лица своего,

рекы: проклять ты буди, стеня и трясыйся на земли,

якоже раздвиже земля уста своя

приняти кровь брата твоєго! (499)3.

Чимало в цій повісті афористичних виразів типу: Соцкий Микула рече: «Господине! не погнетше пчелъ меду не Ђдать» (509); Данилови же рекшю: «Подобаеть воину устремившуся на брань или побЂду прияти или пасти ся оть ратныхъ» (515); РЂша Прузи Ятвяземь: «Можете ли древо поддержати сулицами и на сию рать дерзнути?» (540) та ін.4

У фразеології галицької частини літопису відчувається залежність від біблійних сталих виразів. Пор.: Предалъ Богь врагы наша в руку ваю! (ІЛ, 502) — І дав Господь, Бог Ізраїля, Сихона та ввесь народ його в Ізраїлеву руку, — вони побили їх (Книга суддів, 11, 21).

Стиль волинської частини літопису стоїть ближче до київських повістей XII ст. і до «Слова о полку Ігоревім». Подібні тут, зокрема, порівняння, напр.: на НемизЂ снопы стелють головами (СПІ, 35) — а друзии падахоу c мостка. в ровъ. акы сноповье (ІЛ, 853); и поидоша полци Половецьстии. аки борове (ІЛ, 254) — бАхоуть бо полчи видемиємь акы боро†велицЂи (ІЛ, 866).

У волинській частині представлене і ділове письмо: дві грамоти (заповіти) князя Володимира на ім'я брата свого Мстислава і своєї дружини Ольги, а також грамота князя Мстислава на ловче від жителів Берестя.

Отже, Галицько-Волинський літопис — пам'ятка унікальна. Можливо, від тих часів збереглися й інші літературні твори, оскільки Галичина й Волинь XIII—XIV ст. були осердям руської культури, але, на жаль, вони не виявлені. Як пише М. Грушевський, літературно освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних ієрархічних позиціях Великоросії, але від тих книжних скарбів, які вони мусили приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталося нічого, крім сеї дорогоцінності — Галицько-Волинського літопису»1.

На кінець XIV ст. українські землі входили до складу кількох держав. Більша частина території України, а саме: Київщина з Переяславщиною, Чернігівщина, Волинь і північно-східне Поділля — входили до складу Великого князівства Литовського, Галичина й південно-західне Поділля були захоплені Польщею, частина подільських і галицьких земель (Буковина) відійшла до Молдавського князівства, Закарпаття було під владою угорських королів.

Політична, економічна і культурна роз'єднаність українських земель не сприяла виробленню єдиної літературної мови: місцеві риси характеризували писемні тексти з Волині, Середньої Наддніпрянщини, Галичини і, звичайно ж, Молдавії.

Головним репрезентантом української мови XIV — першої половини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов'янської традиції.

І все ж церковнослов'янська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов'янськими і живомовними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Староукраїнська мова того часу не розлучалася з традицією уживання таких літер, як Ђ, ω, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, ıа.

Графічна система грамот у різних регіонах варіювалася. Так, у грамотах XV ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси (правда, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх копії), в галицьких і волинських грамотах Ж відсутній, а А виступає або на місці етимологічного ę* (кнА[з]1, землА, зАть, мЂсАць, тисАча) або ж як /а/ з попереднім пом'якшенням приголосного (днА, досмотрАть, дАдА, жАловали); що ж до молдавських грамот, де найповніше виявляє себе церковнослов'янська традиція, обидва юси вживаються, але якщо Ж виступає переважно в своєму природному значенні (єдиносЖщнаа, бЖдет[ь], пЖтевех[ъ]), то А переважно позначає м'якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), сполучення /йа/ (боАрин, хр̃[с]тїАнского) або навіть виступає замість Ђ (вАрному, прА[д], въсА[м]).

І хоч фонетична й морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов'янські риси, як щ замість східнослов'янського ч, жд замість ж та є замість о на початку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучии — будущий, тисяча — тысАща, сущь, творясчыхъ; рожества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обставина, що тогочасна українська літературна мова була представлена переважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими словами, «розкованим» стилем.

У мові грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемъ, городъ, володети, стороною — страна[мъ]), в на початку слова послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усАкии, вси — оуси, внучатомъ — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки — вжитки, оударилъ — вдарилъ), на місці етимологічного Ђ уживається е (частіше) або и (вЂчные — вечные, всЂмъ — всемъ, всимъ, всЂхъ — всихъ, дЂтем — детемъ — дитемъ, свЂдци — свидци, рЂцЂ — рЂци); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехід /о/, /е/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера Ђ нерідко виступає замість етимологічного и: наши — нашЂ, никоторою — нЂкоторою, послуси — послусЂ, привЂсили — привЂсЂли, судЂчь — суфікс -ичь і под.), етимологічні е та о найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодинокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофтонг — можливо, й не повністю переданий дифтонг, — що передається літерою у, часто з пом'якшенням попереднього приголосного (грошювъ, глинарюмъ, королювъ, нюмъ, своюи, торгувлА, чтюнъ); етимологічне е інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /е/ після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо в суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоною, нашею — нашою, прирожоный, уложона, чотыриста, ничого, жонъки, чоловєкъ), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі приклади, як млына, могыла, памАтаты, пожиткы, прыдаємо, чынимъ, нашымъ, чтучы, початы, не далы); середнє /и/ було наближене до /е/ (чирвоный); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ і, навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивона, вотнıал, воны); сполучення ър, як і в сучасній українській мові, дає рефлекс ри: кривавої.

У консонантизмі слід насамперед відзначити появу нового звука /ґ/, який прийшов в українську мову разом зі словами іншомовного походження; передавався він у цей час буквосполукою кг: буркгомистру, кгвалть, кгды, кголдова[т] (і голдовати), кгрунть, довкговдъ; звук /ц/ переважно м'який: истцю, истця, околицю, о[ть]цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з'являється вставне /д/: уздрАть.

У морфології більш-менш регулярно проглядаються ті риси, які в давньоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов'янських мовах.

В іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку однини сучасної першої відміни (дорозе, слузЂ), закінчення -ею в орудному відмінку однини цих же іменників, вживане після м'яких і шиплячих приголосних (душею, землею); у родовому відмінку однини іменники чоловічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх ŭ-основ) поряд з традиційним закінченням -а часто приймають закінчення -у: листу, меду, лану, року, скарбу, темьıану, хоч леса; у давальному відмінку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви: господареви, жидови, зАтеви, кгвалтови, листови, львови, манастыреви, ивашкови, королеви; у називному множини назви осіб, належні до чоловічого роду, можуть виступати із закінченням -ове/-еве: жидове, панове, писареве, попове, поповичове, послове; цікаво, що поряд з формою люди тут уже свідчиться люде.

З особливостей відмінювання прикметників треба відзначити, що в родовому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати традиційне церковнослов'янське закінчення -аго (лоеваго, неумытнаго, хр[с]толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як глибока архаїка — переважає українське закінчення -ого (цЂлого, литовского, милого, милостивого, написаного, ночного); у родовому відмінку однини прикметників і прикметникових займенників, уживаних в жіночому роді, виступає закінчення -oЂ/-еЂ, -oi/-ei, що вірогідно позначають /і/ з попереднім /й/: кривавоЂ, мокроЂ, молдавскоЂ, нашеі, никакоЂ, освЂценоі, рускоЂ, вашеЂ.

З дієслівних форм найцікавішими є інфінітив, третя особа однини й множини теперішнього/майбутнього часу, перша особа множини теперішнього/майбутнього часу: всі вони є прямим продовженням мови давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною основою на /г/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють цей останній на -чи: помочи, ω[т]веречи, насЂчи, рЂчи; у третій особі однини й множини теперішнього/майбутнього часу дієслова приймають здебільшого м'яку флексію -ть: имаеть, молвить, належить, пишеть, побЂгнеть, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть, дадуть, живуть, знають, мають, приЂдуть, проорють; у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мъ та -мы: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, познаменуємо.

У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть тыи вси вышеписаныи земли и сЂножати и гай и прудъ держить — П., 9, 25. Будівельним матеріалом для нинішнього майбутнього синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово ıати (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити, имаю заступати, имаеть платити, имаемъ давати, мають увезатисе. У грамотах була досить поширена форма давноминулого часу: послалъ был, были позычили. З'являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму1.

Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському королеві, бл. 1386 р.) форми двоїни: Се Азъ федоръ данильевичь. исъ братомъ своимъ михаиломъ дала єсва правду... мы два исъ братом моимъ цЂлуєва кр̃сть — П., 34, 65.

Серед синтаксичних форм українських грамот треба відзначити розширення кола сполучників (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і появу віддіеприкметникової безособової форми на -но: а то все куповано, твоıєми пЂнАзми — П., 38, 72.

Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов слова. На основі східнослов'янського кореневого й афіксального складу в мові українських грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, як бачити2, борзость «швидкість» (від д.-р. бързъ), братаникъ «син брата», буковина, бЂлиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважування», важити, валило «млин-сукновальня», вбачити «зважити (на що)», великость, веснина «збіжжя, посіяне весною»,

вжити «спожити що-небудь», вжитокь, виновати «звинувачувати», вольность «звільнення від певних повинностей», волАны «селяни, звільнені від повинностей» (опроче волАнъ што на воли сЂдАть — П., 38, 72), всказати «сповістити», «повідомити», вспытати «запитати», встАгати «вимагати сплати», втискь «утиск», входы «право вільного вступу в господарські ліси і води», выгонъ, вызнавати «офіційно повідомляти, заявляти», вымелокъ «оплата за помел зерна», выслуга «земельне володіння, одержане за службу», выходъ «оплата феодалові за право виходу із села або переходу до іншого господаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», головное «штраф за вбивство», господарство «держава», грабити «описувати майно», гребля, гырло, данина «дарування, надання», дЂдизна (також дЂдичь, ДЂдичьство), дисный «нині діючий», добытокъ «худоба», «товар», добродЂйство, дозволити, допомагати, дорадитися, дорозумЂти «довідатися», достатокъ, дяковати, забороняти, завишенье (печаті), завЂдати «відати (чим)», загинути, займище «недавно освоєна ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель», закопъ «рів з насипом», залежати, залежность, замежокъ «смуга землі за межею», зброя, землАнинъ «особа шляхетного стану, що посідає земельну власність», иншій, колода «міра місткості рідких і сипучих тіл», копецъ «межовий знак у вигляді насипного горба», корец «міра місткості», материзна «спадщина по матері», мочило «копанка, озерце, взагалі місце для мочіння конопель, льону», мЂрка «одиниця виміру сипких речовин», надЂя, належати, намолва «намова», нащадокъ, новина «вперше зорана земля», обора «огороджене місце для худоби», озимина, осадити «поселити», охаба «вічне володіння», повЂтъ «одиниця адміністративного поділу», податокъ «грошові й натуральні збори з тяглих людей», повинности, прорва, полЂпшивати та ін. З'являються нові слова для позначення абстрактних понять (личба, зарука, лагода, згода, пригода), виникають узагальнюючі слова в ономастичній лексиці (прузвище).

В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под. Набувають поширення два типово українські словотвірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за назвою власника або її адміністративного центру (василевщина: Игнат дє[р]жить землю василє[в]щину — 1471, ССУМ, І, 153) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под. Поширюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від спільнослов'янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Василий), Ганка (від Анна), ГлЂбько (від ГлЂбъ), Григоръ, Hrydko, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.

У ділову мову проникають локальні назви, пов'язані з діалектними особливостями певних територій: верховина «верхня течія ріки» (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховины, засталисмо пана Максыма Тышковича, который повидилъ, же одъ той верховины на полудень у право грунтъ мой, а в лево лисъ Мыховъ — 1430, ССУМ, І, 166), грунь «пагорок» (Тамъ мы... дали и потвръдили єсми ємоу... млин на матки Малом БахлоуєцЂ, и пасикоу на конєц грунЂ от Шавковци, на потока КръницЂмъ — 1458, ССУМ, І, 267), дидка «мати батька або матері» (мы Стефан воєвода... знамєнито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и продали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ИлЂни — 1489, ССУМ, І, 300), дЂлъ «гірський хребет» (ділить гору пополам), а також перевал (а хотарь... по краи буковины дЂломъ доловь до валу — 1392, ССУМ, І, 337), криничина «місцевість, багата джерелами (тог[д]Ђ єсмо выиха[л]и исъ зємлАны... оучинили єсмо имъ границю повыше манастырА свАто[г] михайла. прєзь криничину — 1404, Р., 37); полонина «гірське пасовище» (а тоє сєло... имЂють. на(м). давати. подлу[г]. пра[в]. волоско[г]. ты то доходы. што[ж]. c по[ло]нинъ аю[т] (?) — 1424, P., 54) та ін.

З часом кількість регіоналізмів у мові українських грамот зростає, поповнюючи собою засоби загальнонародної номінації. Ось кілька прикладів з актів місцевого самоврядування села Одрехови, що в Прикарпатті: живина «худоба» (живина тота теди то при ва[с]ку при дЂдоу оставає — серед. XVI ст., АО, 5), маца «міра сипких речовин» (а тєпє[р] да[л]ем на трє[х] нєдєлА[х] мацоу пшеницЂ на погроубь — 6), стрьткь «дядько по батьковій лінії» (єсли бы пришло на прода[и] тому то фєдорови ролА тота а дЂти бы иванови дужЂ суму таковую о[д]ложи[ти] стрыкови своє[му] — 1574, 14). Проте цей процес не був нескінченним: поступове формування мовного узусу обмежувало введення вузьколокальних слів у літературну мову.

Поширеним засобом розвитку лексики староукраїнської мови був семантичний зсув. Так, у грамотах слово боронити поряд із давнім значенням «заважати, чинити перепони» і «захищати» розвиває нове — «забороняти» (И тые Токаревскіе рекли: мы дей вамъ не боронимъ стада господарского паствити тамъ — 1495, ССУМ, І, 113); іменник братьство із сфери монастирського життя поширюється на розвиток ремісництва і входить до складу сполучень типу братьство мєстьскоє, тобто об'єднання ремісників однієї або близьких професій, цех (ССУМ, І, 121); розширює коло значень слово вина: якщо в давньоруський період воно означало провину, звинувачення, пеню (Ср., І, 258-259), то в мові українських грамот це слово набуває ще ряду термінологічних значень — «грошовий штраф», «судова справа», «оплата за суд», «позичені гроші, борг» (ССУМ, І, 173-174); слово воєвода, яке в старокиївській мові позначало воєначальника військ певного князя, в староукраїнських грамотах уживається як верховний титул правителів Молдавського князівства та їхніх синів, а також виступає в значенні «намісник польського короля або великого князя литовського». Багато нових значень одержують загальновживані слова у зв'язку з їх функціонуванням у мові ділових документів; так, вивести набуває значення «вилучити, звільнити з-під чого» (мы оуставляємь съ своими паны гдє боуде[т] знайдєны боудоуть в сєлє[х] алюбо в мєстє[х] нємєцькы[х] имають быти инАты и вывєдєни а имають быти по[л]скымъ правомъ осоу[же]н[и] — XV ст., ССУМ, І, 212), выправити «вимагаючи, дістати», «видобути» (а такъже коли быхомъ имъ жолъду нє поплатили и щькодъ тогды имъ поволєваємь (!) и тымъ што суть c ними насъ оупоминати намъ лаАти нашихъ купцехъ брати нашихъ людехъ доколи свои записъ о[т] нихъ выправимы — 1433-1443, ССУМ, І, 220), высветлити «з'ясувати, вияснити» (а... ижє мы доброую <з>авжды мЂли єсмо яко и ныне мамы волю тако яко коро[л] хрестья[н]<с>кии коу покоєви а коу єдності а справедливосте нашоу вьісвєтли[в]ши о[т] ровности нє хочє[м] cА выламавати вартуючисА розлиянья <к>рови хрєстьянскои — 1447-1492, ССУМ, І, 220), выстояти сА (про маєток) «перейти у власність кредитора за давністю користування» (ИмЂнїя дЂди[ч]но которыи [ж] то оу пєнАзА[х] запїсоують нєкоторы[х] оу наши[х] сторона[х] дЂржано до и̃і лЂ[т] а потомъ сА выстояло — XV ст., ССУМ, І, 222), завЂзовати сА «зобов'язуватися до чого-небудь» (оучинили є[с]ми... доброво[л]но сА завЂзоуючи... голдъ прЂ(д)реченныи... на кажды[и] ча[с] ховати — 1436, ССУМ, І, 373), завЂсити «відкласти, відстрочити» (О дЂтЂ[х] што[ж] нє маю[т] лЂ[т] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позваны имаєть имь соу[д]я ро[к] завЂсить и запи[с] до лЂ[т] розоумоу ихъ — XV ст., ССУМ, І, 373), завЂзка (завіска) «грошове забезпечення на користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди» (а кто сЂ покуси[т] тєгати бу[д] оу которы[х] днє[х] и часо[х] ...то[т] тогди да заплати[т] завЂзкоу ξ рубли срєбра чистого — 1474, ССУМ, І, 373), кмєть «незакріпачений оброчний селянин з правом виходу» (а и гдЂ коли слоужєбникъ бєрє[т] волы а па[н] свои[м] сєло[м] и зъ свои кмєти боронить а не хочє[т] выда[т] тогды на[м] маєть заплатить винЖ — XV ст., ССУМ, І, 478), ламати «порушувати, не дотримуватися угоди» (ВЂдомо то єть [!] всємъ присылалъ да (!) на[с] Бг̃омолєць нашь архима[н]дри[т] Пєчє[р]скїи c Кієва и вся братїя мн̃[с]тыря пєчє[р]ского... жалуючися на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чини[т] и права имь давные и [з]вєчистыє ламати хоще[т] — 1481, ССУМ, І, 538), невЂста «доросла особа жіночої статі» (коли моужь жєнє оумрєть тогды жона всє именїє своє брала, а оу томъ дЂти шкодила мы оуставлАє[м] и[ж] такая нєвЂста имЂеть изостать прї жївотїнЂ и прї винЂ — XV ст., ССУМ, II, 33), объихати «об'їздивши якусь територію, визначити її межі» (прыйшовши передъ насъ... Карпъ Ивановичъ... покладалъ пєрєдъ нами лыстъ... дворанъ нашихъ... што єсмо имъ пєрвєй сего велилы именя єго Мыкулинскіє объихати — 1430, ССУМ, II, 71), позвати «подати позов, судову скаргу на кого-небудь» (а сє АЗЪ. па[н] .пєтрашь. староста, галицкыи ... свЂдчю то ... ижє пришєдь передъ ma. васко мошєнчичь. и позваль. коундрата борєничА. ω границю. ω вашичиньскоую — 1401, Р., 36), тАгатисА «брати участь у судовій розправі» (туть будеть судъ тАгатисА ис королемъ — 1352, II, 14) та ін.

У літературній мові нарощується запас характерних фразеологічних зворотів. Це, наприклад, бъчолы дєрти (ССУМ, І, 134), быти у вене «володіти майном, одержаним у віно» (139), быти оу соромотЂ «бути позбавленим честі» (140), на бЂгъ повернути са «кинутися тікати» (148), седити на вдовим столци «залишатися вдовою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік» (II, 332), вЂдати дати «повідомити» (І, 227), головою заплатити (248), горла избавити (251), дєржати оу пра†«поводитися з кимось згідно з законом» (297), оу ласцЂ держати «ласково, з прихильністю ставитися до кого-небудь» (539), дорости лЂтъ (320), мати за собою «бути одруженим» (435), имати над собою «підкорятися кому-небудь» (там же), мати твердость «мати законне право» (там же) та ін.

Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтримували літературно-писемні контакти з чеською й польською мовами. Через західнослов'янське літературне джерело в українську мову (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і власне західнослов'янізмів, напр.: броваръ (ст.-п. browar, свн. brouwer), будованє (ст.-п. budowanić від budouwać, що розвинулося на базі buda, очевидно, від свн. boude «шалаш», «намет»), боургаръ (свн. burger «житель міста»), боуръмистръ (ст.-п. burmistrz, burgmistrz, свн. bürge-, burge-, byrgermeister), бытлєнє «репутація» (ст.-ч. bytelnost/bytedlnost, ст.-п. bydlenie), варовати сА «остерігатися» (ст.-ч. varovati se), власност (ст.-ч. vlasnost, ст.-п. włostność), воитъ (ст.-п. wójt, свн. voget, лат. vocatus, advocatus), вымЂнити «відмітити», «відзначити» (ст.-п. wymienić), габати «напастувати» (ст.-п. gabać), гетман (ст.-п. hetman, ст.-ч. hejtman, схсн. hetman, свн. häuptmann), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою» (ст.-ч. glejtovati, ст.-п. gleitować, свн. geleiten), голдовати «присягати на вірність» (ст.-ч. holdovati, ст.-п. hołdować, свн. holden), грунтъ (ст.-ч. grunt, ст.-п. grunt, свн. grunt), доконати (ст.-ч. dokonali, ст.п. dokonać), домнивати сА «думати, припускати» (ст.-ч. domnivati se, ст.-п. domniewać się), досытьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч. dosti učiněnie, ст.-п. dosyćuczynienie), єднати «погоджувати що з ким» (ст.-ч. jednati, ст.-п. jednać), єднота «єдність, згода» (ст.-ч., ст.-п. jednota), жолдъ «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. žołd, ст.п. żołd, свн. solt), жолнер «солдат» (ст.-ч. žoldněř, ст.-п. żołnierz), завитє «остаточно» (ст.-п. zawicie), замєшкати (ст.-п. zamieszkać), зацний «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п. zacny), зрада (ст.-ч. zrada, ст.-п. zdrada), каплица (ст.-ч. kaplice, ст.-п. kaplica, лат. capella), квитацыя і квитанція «письмове доручення про видачу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. kwitacja, лат. quitatio), кєліхъ (ст.-ч. kelich, ст.-п. kieliech, свн. kelch, лат. саііх), конати сА «відбуватися» (ст.-ч. konati se, ст.-п. konać się), коштъ «ціна», «зусилля» (ст.-ч. košt, ст.-п. koszt, свн. kost(e)), маршалок «службова особа» (ст.-ч. maršálek, ст.-п. marszałek, всн. marschalc), цмынтаръ «цвинтар» (ст.-п. cmentarz, лат. caemēntērium, caemeterium, гр. κοιμητήριον під впливом лат. caementum) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до структури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набуло поширення слово панъ (п., ч. слв. pan <* gьpanъ — давньоіранське запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних української та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві мови з польської, а також через польську (або й безпосередньо) з німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. bawełna, ст.-ч. bavlna, свн. baumwolle), быдло «худоба» (п. bydło), вшитокъ «увесь» (ст.-п. wsztytek), гандель «торгівля» (ст.-п. handel, свн. handel) і под. Польський вплив на українську ділову мову XIV-XVI ст. виявляє себе по-різному в галицьких, подільських і власне польських, але написаних по-українському грамотах, з одного боку, і у волинськокиївсько-литовських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певний польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східнослов'янського фонетичного оформлення (у них з'являється повноголосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучення dz виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., 80), твєржа (1386-1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко запозичуються й у польському фонетичному і словотвірному оформленні, пор.: велЂ (1412, P., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, 72); кторый (1394, П., 29; 1404, P., 37, 38 та ін.). Крім того, тут уживаються слова, характерні для польського правового і церковного устрою: арцибискупъ (1415, P., 47; 1433, 66), бискупъ (1398, П., 75), буркгмистръ (1339, П., 77), буръкрабъ (1434, P., 71), волАнє (Варш., VII, 686), гофмистръ (1394, П., 64), плебанъ (1411, P., 43) — з польського pleban, що від лат. plebanus, в основі якого лежить plebs, plebis (Br., 417, Mach., 378), оурАдникъ (1413, P., 45; 1421, 52; 1435, 72) — від urzędnik, що в свою чергу від ч. úřad. Значну частину запозичень становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагабати, оуморити і подібні, що не набули поширення в документах із Київщини, Волині, Білорусі й Литви.
Случайные рефераты:
Реферати - Боротьба добра і зла на сторінках роману У. Самчука "Марія"
Реферати - Поет Арон Копштейн
Реферати - Життєвий і творчий шлях В. Г. Девдюка
Реферати - Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури
Реферати - Перші підручники з української літератури для середніх шкіл і гімназій в Галичині
Реферати - Життя і творчість Є. П. Гребінки
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія