Українська церква: реорганізація, секуляризація і русифікація
Незважаючи на підпорядкування російській православній церкві та священному синодові у Санкт-Петербурзі, українські єпархії все ще відрізнялися від єпархій центральних губерній в організації й обряді. Цивільна і церковна влада імперії наполегливо прагнули зменшити цю різницю, хоча деякі представники українського кліру продовжували користуватися особливими правами і навіть сподівалися їх розширити, як це виявилося в наказах до Законодавчої комісії 1767 р.

На початку правління Катерини виникла гостра суперечка між київським митрополитом Арсенієм Могилянським і синодом. Могилянський прагнув затримати титул "митрополита Києва і всієї Малоросії" і був глашатаєм окремої малоросійської церкви, підпорядкованої синодові, але під безпосередньою владою київського митрополита. Проти цих претензій виступив синод, виключивши слово "Малоросія" з митрополичого титулу. За іронією долі, завдяки породженому цим конфліктом антагонізмові, на якийсь час припинилося імперське втручання в організацію та релігійні практики української церкви.

Але із здійсненням провінційної реформи питання української церкви знову стало на порядок денний. Нові адміністративні кордони повністю ігнорували традиційний територіальний поділ українських єпархій. В результаті в одних намісництвах опинилося декілька єпархій, а в інших - жодної; ще інші єпархії виявилися поділеними кордонами намісництв. На території Київського намісництва розташовувались центри двох єпархій - Київської і Переяславської, тоді як у Новгород-Сіверському намісництві не було ні одного єпархіального центру. Подібне сталося і з підрозділами єпархій - протопопіями. Так, юрисдикція Прилуцької протопопії розповсюджувалася на парафії, розташовані у Прилуцькому, Глинському й Роменському повітах Чернігівського намісництва, а також у Пирятинському повіті Київського намісництва.

Таким чином, кожна протопопія повинна була мати справу з великою кількістю новостворених і часто дублюючих одне одного державних управлінь. Катерина прийшла до висновку, що найкраще вирішення цих питань полягає у пристосуванні єпархіальних кордонів до провінційних: у травні 1784 р. вона доручила Священному синодові й сенату провести таку реформу. Ініційований синодом проект мав стосуватися всіх єпархій імперії; його підготовка, однак, посувалася надто повільно, і реформа була втілена в життя тільки частково. Натомість розділ, що стосувався українських єпархій, був підготовлений майже блискавично і проголошений Катериною вже 27 березня 1785 р.

За цим указом і наступним доповненням до нього в кожному намісництві мала бути одна єпархія, кордони якої повинні були точно відповідати кордонам намісництва. Виконання цього наказу стало причиною певних труднощів.

Наприклад, Переяславсько-Бориспільська єпархія була ліквідована, її єпископа перевели до новоствореної Новгород-Сіверської єпархії, але підготовка його нової резиденції єпископа у Спаському монастирі дуже затягнулася, бо монахи продовжували надсилати свої звіти й чекали відповідей з Чернігівської консисторії, а не з Новгород-Сіверської. Незабаром ці проблеми були вирішені й кордони українських єпархій стали повністю відповідати кордонам Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв. Тепер юрисдикція над монастирями також відповідала новим єпархіальним кордонам, за винятком Печерської лаври у Києві, що продовжувала мати справи безпосередньо з синодом.

Крім змін у структурі, імперська і церковна влада вирішили утворити окремий єпископат для Польщі. Через постійний тиск з боку римо-католиків й уніатів, православне населення Польської держави у Правобережній Україні та Білорусії не мало свого ієрарха. Парафії та монастирі управлялися з найближчих єпархій Російської імперії - Київської, Переяславської або Могилевської. Враховуючи вплив Росії у польських справах, що значно виріс після першого поділу Польщі, влада останньої була змушена прийняти православного єпископа. Оскільки київський митрополит мав давні традиції управління православними єпархіями у Польсько-Литовській державі, новий єпископ логічно мусив бути зв’язаним з Києвом: єпископом переяславським і помічником митрополита призначили Віктора Садовського.

Таким чином, православне населення польської України було під юрисдикцією Київської митрополії, але управлялося спеціально призначеним єпископом, резиденція якого була не в Переяславі, як на це вказував його титул, а у Польщі. Коли єпископ Віктор приступив до виконання своїх адміністративних обов’язків, Катерина навіть дозволила йому присягнути на вірність польському королеві, намагаючись тим самим зменшити тертя з польською владою. Територіальна реформа була тільки першим кроком у ще одній спробі інтегрувати українські єпархії в імперську систему. Умови для успішної реалізації такої політики були більш сприятливими, ніж колись.

Скасування місцевої адміністрації та військової структури Гетьманщини перетворило існування навіть обмеженої автономії українських єпархій у небажану аномалію. Крім того, фундамент для політики інтеграції був добре підготований завдяки призначенню на посаду київського митрополита про-інтеграційне настроєного прелата Самуїла Миславського.

Призначення Самуїла митрополитом так само, як і губернатором Милорадовича, було ще одним прикладом імперської кооптації. Знову імперські норми в Гетьманщині впроваджувалися руками українців. Випускник Київської академії, пізніше - її ректор, Миславський зробив блискучу церковну кар’єру поза межами Гетьманщини.

Він послідовно урядував у кількох російських єпархіях - Курській, Московській і Ростовській - і 1775 р. став членом Священного синоду. Митрополит Самуїл мав тісні зв’язки з двором і став близьким приятелем великого князя. В імперських колах він користувався репутацією вченого, здібного адміністратора і прогресивного священнослужителя, який не відкидав реформаторські віяння. Провінційна реформа лише розпочалася, а архієпископ Самуїл уже привітав її, написавши спеціальне повчання "Слово о великих предметах учреждений Екатерины", яке пізніше було опубліковане кількома мовами.

З допомогою митрополита-угодовця імперська влада перейшла до наступного етапу скасування української церковної автономії - секуляризації церковних багатств. Завдяки своєму привілейованому становищу у автономній тоді Гетьманщині, українські дієцезії та монастирі уникнули імперської церковної секуляризації 1764 р. Тепер Катерина намагалася виправити становище.

Хоча підкорення церкви було напевне першопричиною запланованої секуляризації, Катерина повинна була також бачити ті вигоди, що їх отримає держава від цього процесу. У даному випадку підкорення церкви означало, що провінційні директори господарства підпорядкують собі майнові, промислові та інші прибутки від усіх монастирів і єпископських резиденцій, а держава буде тільки фінансове утримувати деякі з цих монастирів, шкіл, церков і єпископських резиденцій, згідно з розробленим 1764 р. прейскурантом. Селяни, які жили на церковних і монастирських землях, стали державними селянами, зобов’язаними сплачувати всі державні податки і виконувати військові повинності. З колишніх монастирських селян був сформований спеціальний гренадерський підрозділ.

Про розміри нових надбань держави дає чітку уяву перепис населення, проведений у 1780-х рр. - якраз напередодні секуляризації. Із 54 згаданих монастирів, що володіли майном, малорентабельних було лише 18 (50 або менше господарств), 24 були на самозабезпеченні (від 50 до 400 господарств), 11 - заможними (від 400 до 2 тис. господарств), а Печерський монастир вважався дуже багатим (4 тис. - 5 тис. господарств).

В основному указі про секуляризацію перелічувалися суми, виділені на утримання кожної школи, єпископської резиденції та монастиря, а також розміри платні українських єпископів. Із трьох ієрархів найкращим було становище київського митрополита. Він отримував платню, рівну з архієпископом Москви (3744 крб. 40 коп. щороку), додаткові гроші виділялися на утримання його резиденції, слуг та єпархіальної адміністрації (2954 крб. 65 коп. на рік).

Крім того, київський митрополит був архімандритом Печерського монастиря, мав там свою резиденцію і, відповідно, отримував ще одну платню разом з фондами для Печерського монастиря (10 570 крб. щороку). Правда, митрополичий палац відійшов на користь держави і там мала розміститися губернська школа і частина Київської академії. Решта академії повинна була переїхати у Печерський монастир, а академічний будинок перетворився на шпиталь.

Для Київської академії, Чернігівської колегії та нової Новгород-Сіверської семінарії виділялися значні кошти: відповідно 8400, 2 тис. і 2 тис. крб., але ці заклади повинні були функціонувати насамперед як семінарії. Єпископам новгород-сіверському та чернігівському призначили річну платню в розмірі 5900 крб. кожному, куди входило також утримання єпископських резиденцій та єпархіальної адміністрації. Врешті-решт, кожному монастиреві, який планувалося зберегти, виділялися фонди згідно з його офіційним статусом і числом членів.

Втілення в життя цього указу породило нові проблеми. Однак, поки реформи ще не починалися, Катерина була схильна піти на поступки в дрібницях. Наприклад, указ про секуляризацію, проголошений навесні, коли поля вже були засіяні, не уточнював, хто має збирати новий врожай - монастирі чи новий землевласник - держава. Внаслідок неодноразових запитів з боку митрополита Самуїла Миславського всі монастирі - навіть ті, що передбачалося закрити - отримали дозвіл Катерини зібрати останній врожай. Крім того, київський митрополит поскаржився генерал-губернатору Рум’янцеву на те, що Лавра та його єпископська резиденція абсолютно не придатні для розміщення Київської академії; завдяки зусиллям Рум’янцева ці питання були вирішені. Київська академія залишалася на своєму попередньому місці, і, хоча митрополит отримав нові апартаменти у Печерському монастирі, він залишив за собою стару єпископську резиденцію.

Не легко вирішувалася й інша проблема - доля монахів і монахинь тих монастирів, які передбачалося закрити. Згідно з квітневим указом, 3 єпархії зобов’язувалися утримувати такі релігійні заклади:

3 монастирі першого класу (в кожному по 33 монахи);
6 монастирів другого класу (по 17 монахів);
4 монастирі третього класу (по 12 монахів);
жіночий монастир першого класу (72 монахині);
жіночий монастир другого класу (17 монахинь);
4 жіночі монастирі третього класу (по 17 монахинь у кожному).
Крім монахів Печерського монастиря, що отримували спеціальну платню, та кількох монахів і монахинь, котрі обслуговували єпископські резиденції, 249 монахів і 157 монахинь, які проживали у 13 чоловічих і 6 жіночих монастирях, у законодавчому порядку були забезпечені засобами проживання. Всі інші жіночі та чоловічі монастирі підлягали закриттю. Врешті-решт, 42 заклади припинили своє існування, а 466 монахів, 510 монахинь і 29 настоятелів залишилися без засобів існування.

Ледве усвідомивши негативне значення таких перемін, Катерина вжила ряд заходів, які мали виправити становище. Указ від 13 липня 1786 р. гарантував звільненим монахам і монахиням мінімальну державну пенсію і дозволяв подальше існування кількох монастирів, які попередньо планувалося закрити, причому держава навіть субсидіювала ряд монастирів, які спочатку призначалися для закриття. Крім того, він забороняв офіційно визнаним монастирям приймати до себе нових послушників, поки всі звільнені монахині та монахи не підшукають собі нових місць, і наполегливо рекомендував, щоб якомога більше монахів і монахинь переводили за межі України.

Ці поступки надали українському монашеству короткий перепочинок в його боротьбі за існування та різко зменшили можливості відкритого опору. Звільнені монахи й монахині проживали або в офіційно визначених монастирях - і таким чином перевищували дозволену кількість мешканців, - або ж у монастирях, що не субсидіювались державою, а утримувалися за рахунок добровільних пожертвувань і відрахувань єпископа. Указом від 17 жовтня 1788 р. всім монастирям, що не отримували субсидій, надавався статус третього класу, а для утримання їх заборонялося використовувати грошові збори з парафій. Тимчасову природу такого державного фінансування підкреслив наказ про ще один перепис монастирів.

Проведений 1769 р., він виявив, що понад офіційно затверджену кількість ще було 264 монахи і 390 монахинь. У відповідь на це указ від 3 серпня 1789 р. зазначав, що в інших частинах імперії існувало багато вакансій, і зобов’язував розміщувати українських монахів і монахинь за межами українських єпархій. В результаті українських монахів посилали служити в єпархії Москви, Тобольська, Рязані, Суздалі та Вологди. Поступово українські монахи і монахині розчинилися у численних офіційно визнаних чоловічих і жіночих монастирях імперії.

Завдяки поступкам з боку Катерини, секуляризація не викликала відкритої опозиції українського монашества. Найбільший випадок спротиву стався під час відвідин Катериною Межигірського монастиря у 1787 р. Вранці, в день візиту, кур’єр повідомив Катерину, що монастир у вогні: очевидно, що монахи самі себе підпалили, не бажаючи приймати самодержицю, яка спричинила їм стільки горя. Але це був поодинокий випадок, бо переважно українські монахи сприйняли свою долю із смиренням - цьому сприяла українська ієрархія. Зокрема, митрополит Самуїл Миславський їздив, проповідуючи скрізь покору законові та належній владі, і вихваляв реформи як корисні та необхідні.

Водночас митрополит багато зробив для поліпшення умов звільнених монахів і монахинь: забезпечував житлом, давав гроші та клопотав за них перед сенатом. Ледве звільнені монахи та монахині почали поступово роз’їжджатися по численних монастирях імперії, монастирське життя повернулося до норми, хоча кількість ченців різко зменшилася. Але зміни, що сталися, були незворотними - українські монахи та монахині, які залишилися на своїх місцях, перетворилися фактично на державних службовців.

Посилений державний контроль і більш суворі церковні порядки зачіпали не лише життя монахів, - стосувалося це також і парафіяльного кліру. Згідно з давньою українською традицією, місцеві парафії обирали своїх власних священиків. У випадку смерті або звільнення парафіяльного душпастиря громада обирала на його місце місцевого дяка або студента Київської академії, якого потім висвячував єпископ. Поряд з місцевими претендентами у пошуках вакантних парафій подорожувала з місця на місце велика кількість священиків і студентів Київської та Чернігівської академій або Харківського колегіуму. Ці різноманітні кандидати клопотали перед місцевими парафіями про прийняття на роботу і, якщо їх обирали, потрапляли в повну залежність від громад, де вони служили.

Становище змінилося наприкінці XVIII ст., коли указом 1778 р. було визначено для кожної парафії постійний розмір грошових надходжень від земель, луків, городів та інших джерел прибутку. Ще один указ регулював кількість душпастирів, дяків та інших служителів церкви для кожної парафії і вимагав, щоб усі призначення затверджував місцевий єпископ.

Завдяки цим указам громада частково втратила контроль над місцевим кліром на користь єпископів. Раніше громада або місцевий поміщик забезпечували проживання місцевого священика і могли, фактично за власним бажанням, погіршити або покращити умови його служби. Тепер же, хоча душпастир і залишався залежним від щедрот парафії, йому гарантувався мінімальний прибуток, а те, що він затверджувався на своїй посаді місцевим єпископом, так само мало для нього велике значення.

Громада зберегла право пропонувати кандидата на посаду, але він мусив мати належну освіту, бути звільненим від подушного податку (тобто бути визнаним шляхтичем або священнослужителем) і мати високі моральні якості. Траплялося, що єпископи безпосередньо призначали душпастирів. Зокрема, митрополит Самуїл сам призначав на посади в парафіях випускників Київської академії і, таким чином, створив прецедент прямого єпископського призначення священиків.

Надалі ряд реформ в галузі освіти ще більше послабив місцеві звичаї. Митрополит Самуїл прагнув запровадити для парафіяльних священиків єдину форму освіти. Особливо рішуче він був настроєний обмежити число неосвічених, невлаштованих мандруючих душпастирів, які нерідко купували свої висвячення у молдавських і грецьких єпископів. Миславський мав на меті витіснити таких претендентів на парафії з допомогою надійного, добре освіченого місцевого кліру, що поповнювався вихідцями з середовища священиків. Тому він заохочував синів священиків вступати до Академії та готувати себе для душпастирської праці. Навчальний план Академії був переглянутий на користь теологічних дисциплін, і, незважаючи на свій особливий план і статус, що був вищий від семінарії, першочерговим завданням колись славної Київської академії стала підготовка священнослужителів.

Крім покращення теологічних студій в академії, митрополит Миславський розпочав кампанію за чистоту російської мови. Зокрема, він був стурбований тим, що студенти і викладачі вживали мішанину з української, польської та латинської як у розмовній, так і в писемній мові, чим спотворювали нещодавно стандартизовану літературну мову. Миславський писав, що навчання слід проводити "по правиламь поэзіи, напечатаннымъ въ МосквЂ, ораторію же по правиламъ г. Ломоносова, преподавая оныя сокращенно". Він навіть вислав двох найкращих студентів до Московського університету, наказавши їм вивчати великоросійський говір і вимову. Один з них, Микита Соколовський, став пізніше викладачем російської мови в Академії. Незважаючи на ці зусилля, окремі викладачі Академії признавалися митрополитові в тому, що вони "никакъ не въ состояніи перемЂнить своего малороссійского выговора".

Таким чином, наприкінці XVIII ст. православна церква в Гетьманщині втратила свою автономію й адміністративним шляхом була інтегрована в російське державне православ’я. Її єпархії перейшли під владу синоду і цивільних урядів. У церкви забрали її багатство, а єпископи, ігумени та монахи перетворилися фактично на державних службовців. Хоча священики були поза межами державної системи оплати, вони стали однаково залежними як від ласки єпископа, так і від місцевої підтримки. Крім того, кількість душпастирів, дяків та інших церковних службовців визначалася державою, як, зрештою, і фінансове становище церкви.

Від українського кліру вимагали дотримання "Духовних настанов" Петра І для церкви, а верхівку духовенства, яка діставала освіту в Київській академії, навчали досконало володіти російською мовою. На зламі століття церква у провінціях колишньої Гетьманщини стала покірною служницею імперії.

Література

Аболихин Б. С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки. - № 72. - М., 1962.
Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения. - 1892. - № 3. - С. 1-56.
Василенко М. Н. Г. Н. Теплов і його "Записка о непорядках в Малороссии" // Записки Українського наукового товариства в Києві. -1912. - Т. 9. - С. 13-23.
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид. - Вінніпег, 1962.
Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т. - Нью-Йорк, 1954-1958. - Т. 6-10.
Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т. - Варшава, 1933.
Історія селянства Української РСР. В 2 т. - К., 1967.
Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН. - Т. 19. - 1929. - С. 231 - 241.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчість Михайла Семенко
Реферати - Василь Стус (пошукова робота)
Реферати - Основ’яни про творчість Т.Шевченка
Реферати - Життя і творчість Михайла Стельмаха
Реферати - Михайло Грушевський
Реферати - Володимир Дрозд
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 55
    Гостей: 54
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта