Українці в Криму (XV - початок XX ст.)
Роль, яку відігравав Таврійський півострів, починаючи від античних часів, - тобто роль своєрідного ключа, економічного, а також політичного, по відношенню до безкраїх і незвичайно багатих просторів Східної Європи - стала основною причиною того, що півострів ще на межі першого тисячоліття після Різдва Христового перестав бути моноетнічною територією.

Пізніше нові завоювання (а на півострові влада мінялася часто, зрештою, переважно співіснували державні утворення різних етносів) усували попередні панівні нації, перетворюючи їх у залежні. Так виникла помітна етнічна мозаїчність Криму, особливо в горах та у його торговельних центрах - факторіях.

Треба, однак, сказати, що "сто-національного" Криму, про який залюбки досі трубить прихована компартійна та пост-компартійна пропаганда, ніколи не було в природі. Для економічно активних зон, зон пожвавленого торговельного обміну в цілому світі завжди був характерний поліетнізм, як в античні, так і в середньовічні та нові часи - і Крим ніколи не був якоюсь винятковою особливістю, як намагаються доводити щедро оплачувані агітатори та, треба шкодувати, люди, які вважають себе істориками.

Серед мешканців таврійських торговельних центрів східнослов’янське населення - предки сучасних українців - простежуються, згідно з історичними джерелами, з часів існування Київської держави (тут я абстрагуюся від Озівської Русі, етнічний склад якої вимагає вдумливого дослідження).

Монголо-татарське завоювання півострова застало українське (руське - за тогочасною етнічною термінологією) населення в багатьох містах. Це населення згадується в тогочасних джерелах - арабських, зокрема; для дещо пізніших часів - часів генуезької колонізації - також у джерелах латинською та галійською мовами.

Згідно з Ібн-ал-Асіром, руські купці та багатії, що мешкали в Херсонесі, втекли після битви під Калкою 1224 р. до Малої Азїї. Ібн абд-ез-Захвер, пишучи про 60-і рр. XІІІ ст., говорить про місто Крим (Солхат, сучасний Старий Крим), заселене кипчаками, русами і аланами.

У статуті Кафи 1316 р. згадується руська церква за мурами міста, при цьому підкреслюється, що вона була там зі стародавніх часів. Іспанський автор Перо Тафур пише в ХІV ст. про те, що в Кафі мешкають такі християнські нації, як руси (їх він ставить на перше місце), мінгрели, абазги, черкеси, болгари та вірмени.

На морських картах Чорного моря на мисі Тарханкут змальований маяк який звали "Руським" (карта 1553 р., але відомості явно попереднього століття). У 1475 р., коли турки здобули Кафу, серед пограбованих і частково проданих у рабство мешканців джерело - т. зв. тосканський анонім - згадує волохів, поляків, русів, грузинів і черкесів.

Подібних згадок у письмових джерелах ХІІІ, ХІV і ХV ст. є біля двадцяти. При загальній бідності описових та інших джерел про Крим тих часів, вони свідчать, що майже в кожному більшому міському центрі Криму мешкали українці, мали свої церкви і, згідно з середньовічною регламентацією, що існувала в містах Заходу і Сходу, мали свої окремі дільниці - квартали.

З генуезьких часів Криму збереглася в італійських архівах досить багата документація - значною мірою це протоколи запису торговельних операцій, серед яких нерідко трапляються імена, які можна вважати прізвищами українських купців Криму. Ці протоколи, які поступово публікують італійські вчені, починаючи з 60-х рр. заслуговують на велику увагу українознавців.

Якщо в Італії досі збереглися в архівах досить значні шари документів з часів генуезьких володінь у Криму, то документація наступного - татарського періоду в історії Криму просто зловмисно знищувалася російськими військами та російською владою, починаючи з середини ХVІІІ ст., коли було, в основному, спалено бахчисарайський ханський архів, аж до 40-50-х рр. нашого століття, коли загинули рештки документів, відомості про які маємо з кінця ХІХ ст. - 30-х рр. вже нашого століття.

Видумувати фальшиві псевдоісторичні побудови без джерел набагато простіше, аніж об’єктивно використувати правдиву джерельну базу. Для контрасту можна ще сказати, що в такій нібито відсталій азійській країні, як Туреччина, збереглися колосальні архівні матеріали про турецьку південну частину Криму, серед яких можна буде зробити ще не одне відкриття про українців пізньосередньовічного південного узбережжя.

Татарські напади на міста Криму до-генуезької та генуезької епох (отже, з другої половини ХІІІ ст. до 1475 р.) завдавали великих втрат також українським міським колоніям. Однак навіть турецьке панування, що, як я вже згадував, почалося погромами міського населення, в принципі протягом майже двох сторіч не порушило прав українських кварталів міст. У Кафі, наприклад, невеликі дільниці (магаля) зі своєю церквою (бо таким був під час турецького панування принцип поділу міст на національні квартали) зберігалися у ХVІ - першій половині ХVІІ ст.

У 1545 р. тут було - в українській дільниці - 27 дворів, у 1638 р. - 12. Коли у 20-х рр. ХVІІ ст. у Кафі почала працювати місія домініканців, виявилося, що для контактів з місцевими українцями потрібний монах, який знав би їхню мову. Такого ченця домініканці спровадили. Десь у 40-х рр. ХVІІ ст., як здається, вільних українців Кафи (треба думати, що це були купці й ремісники) спіткала катастрофа - мабуть, їх силою ісламізували і тюркізували. В кожному випадку, згадок про український квартал Кафи від середини ХVІІ ст. і далі поки що не знайдено.

Крім цих кількісно невеликих українських колоній у торговельних центрах, що складалися з людей цілком вільних, до Криму, починаючи з другої половини ХІV ст., а особливо з кінця ХV ст., коли Кримське ханство стало васалом турецького султана, напливає чимраз більше й більше українських бранців-невільників. Як відомо, Кримське ханство перетворило напади на українські землі, основною метою яких було захоплення ясиру, у своєрідний промисел. Рацції відбувалися майже щорічно, а деколи два-три рази на рік.

Протягом XV- першої половини XVІІ ст. татари (не лише кримські, але й буджацькі та інші степові орди з Північного Причорномор’я), а також турки знищили та вивезли з України близько 2-2,5 млн. чоловік. Треба думати, що не менше половини цих людей (решту продавали поза межі Криму) осідало на півострові.

Життя українських рабів було дуже важке, до них ставилися з великою жорстокістю, хоча бували періоди, коли їм жилося й трохи краще. Смертність серед рабів була дуже висока. Чоловіків брали на роботи в сільське господарство, вони ставали рабами-слугами в містах (також у мешканців не мусульман, а християн). Жінки ішли до гаремів; чоловіків часто кастрували. За висловом Михайла Литвина, литовського посла до кримського хана (це 60-і рр. ХVІ ст.), невільники жили гірше від собак. Рабство тривало різний час - бувало, що й досмертно, але є відомості, що в певний період тривало лише 6 років, пізніше невільників відпускали на волю, але без права покидати країну.

Велика кількість невільників-українців спричинила значні зміни в Криму в антропологічному, демографічному, і, навіть культурно-релігійному відношеннях. Перевага українських жінок у гаремах та їх існування у ролі наложниць довели до виникнення, великого прошарку мішаного населення, т. зв. тумів. Дітей-метисів також можна було продавати, але так чи інакше, такий процес довів до антропологічних змін, помітних ще донедавна. Татари з аристократичних родів - мешканці міст поступово втрачали ознаки монгольської та туранської рас, чимраз більше наближаючись до расових типів, характерних для українців. (Таке спостереження зробив у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. А. Кримський.

В етнодемографічному відношенні проживання велетенської кількості українського - хоча й підневільного - населення в Криму призвело до того, що в другій половині XVІІ ст. українці стали основними мешканцями Криму. Це можна статистично довести відносно Кримського ханства - це можна припускати відносно турецької частини (кафського еялету) Криму.

Дуже поширена в наш час помилка, коли Крим у минулому розглядають як одну політичну цілість - Кримське ханство. Насправді, Крим поділявся на дві майже рівнозначні - з точки зору кількості населення - частини: Кримське ханство з столицею в Бахчисараї і портом Гезлеве (сучасна Євпаторія) та турецьку провінцію - еялет з центром у Кафі. До складу провінції входило ціле південне побережжя півострова з такими містами, як Ак-Яр, тепер Севастополь, Балаклава, Мангуп, Алупка, Ялта, Алушта, Судак, Керч, Єні-Кале.

Згідно з переписом населення Кримського ханства 1666-1667 рр. (його дані записав у своїх мемуарах турецький мандрівник Евлія Челебі), на 187 тисяч кримських татар і 20 тисяч вільних представників інших національностей (вірмени, греки, євреї, караїми) припадало 920 тисяч невільників, в основному, для даного часу, українців. Іншими словами, близько чотирьох п’ятих населення Кримського ханства були українці. Аналогічним було, мабуть, становище у турецькій частині Криму. Ще іншими словами - в абсолютних числах у другій половині ХVІІ ст. в Криму було більше українців, аніж сьогодні.

З етнодемографічної точки зору про український Крим можна говорити вже в другій половині ХVІІ ст. Окрім антропологічних наслідків були й культурно-ідеологічні. Цей же Евлія Челебі пише, що в Акмечеті (сучасному Сімферополі) були дервіші, мусульманські ченці, які розповідали йому про Марію, матір "пророка козаків" Ісуса. Очевидно, такі розмови мали дуже мало спільного з ортодоксальним Ісламом, для якого жінка просто не має душі.

Хоча побоювання революції рабів, здається, існували в тогочасному кримському суспільстві, До такого вибуху не дійшло не лише тому, що основна маса невільників (крім тих, які пішли шляхом добровільної ісламізації та тюркізації - це робило потурнаків негайно вільними) була дуже сильно пригноблена, їх часто довго тримали в кайданах, але й тому, що також для тих, які не відцуралися, в першому поколінні, свого народу і своєї віри, шлях повернення в Україну або до об’єднання з нею практично майже завжди був зачинений.

Як би не підходити до проблеми чотирьох п’ятих українського населення Криму в другій половині ХVІІ ст. навіть враховуючи його обмежені можливості репродукції в кримських умовах, то, виходячи з етносоціологічної точки зору, майже не підлягає сумніву, що через деякий час українці, колишні невільники, разом з тумами-метисами повинні б утворити якусь окрему етнічну спільноту зі збереженими українськими фізичними та духовними прикметами, з бажанням встановити такі чи інші контакти зі своєю батьківщиною - Україною. Політичні обставини були дуже мінливі й були періоди, як раніше за гетьмана Богдана Хмельницького, а пізніше за гетьмана Петра Дорошенка, коли стосунки України з Кримом були менш-більш нормальними і коли до сформування такої спільноти з вимушених емігрантів та їхніх потомків могло дійти.

Однак короткозора, якщо не просто по-жорстокому тупа і обмежена політика, в першу чергу, Запорозької Січі та деяких керівників (хоча б Івана Сірка, довголітнього кошового, постійного здобичника, що організовував грабіжницькі рейди на Крим, у Буджак - і за це, без достатніх підстав, як сьогодні виявляється, був проголошений некритичною українською історіографією козацьким лицарем, яким він ніколи не був), кинула кримських українців, оголошених зрадниками, в обійми ісламізації та тюркізації.

Літопис Самійла Величка від 1675 р. розповідає такий епізод. Іван Сірко під час одного зі своїх наїздів на Крим вивів з тієї невеликої частини, яку він грабував, сім тисяч невільників та колишніх невільників-українців для повернення в Україну. По дорозі на Запоріжжя Сірко влаштував підступну "перевірку" виведених людей - три тисячі з них (серед них також туми) зголосилися, що вони повернуться в Крим, бо там "мають уже свої осідлиська і господарства і для того там лучше себі желають жити, нежелі в Русі, нічого своего неімущи". У відповідь на таку відверту заяву Сірко звелів спершу їх відпустити, а потім усіх вирізати .

Можна собі уявити, який відгомін мав такий "патріотичний вчинок" козацького лицаря в українському середовищі Криму. Опинившись між молотом і ковадлом, українці Криму - ті, яким вдалося стати вільними і здобувати "свої осідлиська і господарства", поповнили ряди ісламізованих і тюркізованих, поступово розчинившись у панівних - турецькій та кримськотатарській - націях.

Грубо, але відверто кажучи - шанс українізації, хоча б часткової, Криму було ліквідовано одним махом зусиллями самих українців.

У ХVІІІ ст. кількість раццій на Україну значно зменшилася - помітно зменшилася питома вага українських невільників чи колишніх невільників. Шляхи повернення в Україну відкривалися рідко; становище ж рабів, навіть звільнених, далі було дуже важким. Слова сучасника (Б. Хмєлевського) з другої половини XVІІІ ст.: "старі ходять від хати до хати старцюючи, часто вмираючи по вулицях від голоду. Невільникам часто кажуть женитися і в цей спосіб шлях до волі їх загороджено і дітей їх продають або бісурманять". (B. Chmіelewskі. "Nove Ateny albo Akademіa wszelakіey scyencyі petna..."

У зв’язку зі зменшенням кількості рабів та з великим попитом на робочу силу в Криму, вже з середини XVІІІ ст. там з'являються вільнонаймані українські селяни, як на сезонних роботах, так і на постійних. Часто це були вихідці з Ханської України, тобто Єдисану (території між долішнім Дніпром, Бугом та Дністром), в якому від середини XVІІІ ст. чимраз густіше виникали українські села, спершу з утікачів з Правобережжя, де панувало жорстоке польське кріпацьке гноблення.

Постійно до Криму заглядають, уже цілком мирно, січовики з Січей, розташованих на татарській і турецькій територіях - з Олешківської Січі, з Слободзеї. До Криму потрапляють також політичні емігранти з мазепинців та прихильників гетьмана Пилипа Орлика, який орієнтувався, без великих, зрештою досягнень, на турецьких султанів. Зростала кількість українських купців-чумаків, що сезонно навідувалися в Крим зі своїми валками.

З остаточним захопленням Криму Російською імперією (після ліквідації Кримського ханства у 1783 р.) до Криму напливає чимраз більше українського селянства. Це або кріпаки, яких російські землевласники спроваджують у Крим, де поміщики отримували чи купували великі земельні наділи або втікачі від кріпацтва, яким напівлегальним шляхом вдавалося прорватись на Крим і там пустити коріння на землях, залишених кримськими татарами.

Крим пережив дві велетенські еміграції до Добруджі та до Туреччини. Першу - в кінці XVІІІ ст., другу - після Кримської війни (міграція 1860-1861 р. р.), коли різко посилилося переслідування татар, звинувачених російською адміністрацією у зраді на користь Туреччини. Ще на початку ХІХ ст. (у 1802 р.) козаки-українці та поміщицькі селяни - правда, в невеликій, але вже статистично вловимій кількості - були в Акмечеті (тепер Сімферополь), Карасубазарі (Білогірськ), Бахчисараї, Гезлеве (Євпаторії), Кафі (Феодосії), Керчі, Мангупі; їх поселяли також окремими слободами (Підгородна, Ізюмська, наприклад).

Кількість селян - та й українських поміщиків (зокрема з Полтавщини) - різко збільшилася напередодні та після закінчення Кримської війни. У 1856 р. в Крим масово втікають кріпаки-селяни Верхньодніпровського, Катеринославського повітів, потім також інших повітів Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Курської губерній. На дорогах ставили військові застави, що вели справжні бої (було чимало вбитих) із селянами, які рушали в Крим цілими селами, повними сім’ями, з усім пожитком.

Ця міграція відбувалася внаслідок поширення чуток, що в Криму, в зруйнованих містах, прописуватимуть також утікачів з України. І хоча основну масу селян-кріпаків завернули додому, частині вдалося прорватися в Крим, де вони, зрештою, могли розраховувати на допомогу земляків, які закріпилися в Криму раніше. Вже у 1855 р. більшість міського населення в Сімферополі були українці (це я цитую тогочасних російських авторів Корабльова і Сірякова, які у 1855 р. видали в Петербурзі путівник "Крым с Севастополем, Балаклавою и другими его городами").

Відомості про Сімферопольський некрополь ХVІІІ ст., опубліковані на початку ХХ ст. кримським українським істориком А. Маркевичем, підтверджують дані антропонімічним матеріалом. Описуючи севастопольський ринок другої половини ХІХ ст. російський письменник К. Станюкович писав, що мова на ньому "звучала мягким тоном малороссийского акцента" (Оповідання "Втеча", події 60-х років ХІХ ст.). Подібних спостережень, що говорять про сильну українську стихію в Криму ХІХ ст. є багато. Поки що не вдається всі ці відомості підтвердити статистично, бо, як відомо, російська статистика практично не відрізняла малоросів від великоросів, а в тих нечисленних випадках коли це робила, дані були явно фальсифіковані.

Вже в кінці ХІХ ст. з українського кримського середовища почали виходити громадсько-політичні та культурні діячі. 0дним з найвидатніших був Іван Липа, що народився в Керчі у 1865 р., письменник, видавець, політичний діяч, співавтор програми "Братства тарасівців" (1893 р.), яке слушно чи неслушно вважають першою східноукраїнською організацією націоналістичного напрямку. Видатного українського історика-кримознавця кінця ХІХ - початку ХХ ст. Арсенія Маркевича я тільки що згадував.

Про організоване українське суспільно-політичне життя в Криму до часів революції 1905-1907 р. р., однак, не могло бути мови - принаймні досі не вдалося знайти переконливих доказів його існування. Утиски царату були надто сильні; в таких умовах український національний рух у Криму, навіть у чисто культурному плані, розвиватися не міг.

Становище помітно міняється під час та після революції 1905-1907 р. р. Українське суспільно-політичне і інше життя (правда, далі неофіційне, напівлегальне) концентрується у Сімферополі та Севастополі. У 1905-1906 р. р. у Сімферополі виник гурток українських соціалістів-революціонерів; у Севастополі ще до 1905 р. було утворено гурток "Кобзар" на чолі з директором державної жіночої гімназії В'ячеславом Лащенком. У севастопольському гуртку основну роль грали офіцери-українці морського флоту (флот комплектувався, в основному, з українців - їх кількість у період між революціями 1905 та 1917 р. р. доходила до 75 wacko . Українці Криму отримують власну українську пресу - в сімферопольській газеті "Тавричанин" був постійний окремий відділ "Українцям".

До того, як перейти до висвітлення питання про український національний рух у Криму 1917-1918 р. р. хочу коротко зупинитися на місце, яке посідав Крим в українській геополітичній структурі.

Інтеграція Криму з Україною почала здійснюватися з моменту ліквідації Кримського ханства. Таврійська область, пізніше губернія, охоплювала до 1917 р. не лише півострів, але й три великі повіти сусідньої Степової України, заселені майже виключно українцями. Для півострова ці повіти відігравали роль сільськогосподарського тилу. Інтеграція здійснювалася не лише економічним, але й політично-адміністративним шляхом.

В період існування Новоросійського генерал-губернаторства (з 1797 р.) Крим узагалі опинився в "українському оточенні". До складу генерал-губернаторства увійшли, крім Таврійської, також Херсонська і Катеринославська губернії, в один час (до 1842 р.) ще й Кубань - Область Чорноморського війська. Тому не було нічого дивного в тому, що з моменту свого утворення Центральна Рада розглядала Крим як потенційно складову частину України. Згідно з ухвалами Українського національного конгресу 19 квітня 1917 р. було встановлено норму представництва від Таврії до Центральної Ради - 3 члени. Серед членів Центральної Ради був представник від кримських татар Ю. Дежур Журов.

Центральна Рада призначила свого комісара для Таврії у Сімферополі. Як згадує у своїх спогадах Михайло Грушевський, на З'їзд народів колишньої Російської імперії, що проходив у Києві 8-16 вересня 1917 р. "з Криму прибула особливо велика їх (мусульман Криму - Я. Д) делегація, незвичайно горнулась до українського руху і викликала гаряче спочуття українців".

7 листопада 1917 р. у Києві було утворено Крайовий комітет для охорони революції на Україні, який поширив свою владу на дев’ять губерній, включаючи Таврійську (цікаво, що до цього комітету, підпорядкованого Центральній Раді, увійшли також представники російських більшовиків, визнаючи, таким чином, підпорядкування Криму Києву).

Великі зміни відбувалися у самому Криму. У Сімферополі після лютневої революції відбулися збори української інтелігенції (понад 200 чоловік), на яких було утворено Сімферопольську українську громаду, її очолив викладач гімназії Клименко. У складі Залогової (гарнізонної ради солдатських депутатів було утворено українську секцію для культурно-освітньої роботи. Виник Український військовий клуб ім. гетьмана П. Дорошенка (головою клубу став офіцер Мацько).

24 травня 1917 р. у Сімферополі відбулося величаве Шевченківське свято, в якому взяло участь близько 15 тис. осіб, делегації з Феодосії, Севастополя, від Чорноморського флоту. В цей же день з українізованих частин Сімферопольського гарнізону (вони налічували 10 тис. чоловік на 30 тис. всієї залоги) було утворено Перший український сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка, що зайняв окрему казарму, вивісивши синьо-жовтий прапор. (Виходить, що у 1917 р. вивісити в Криму синьо-жовтий прапор було легше, ніж тепер!) Під час виборів до Сімферопольської міської ради 1917 р. українці висунули своїх кандидатів і провели до складу міської ради трьох радних-українців.

У Севастополі після лютневої революції гурток "Кобзар" вийшов з підпілля. У березні 1917 р. він провів перші збори українських моряків. Почався рух за українізацію Чорноморського флоту. У квітні 1917 р. на других зборах було утворено Українську чорноморську громаду на чолі з В. Лащенком, про якого я вже згадував. Українська чорноморська громада мала свій центр у будинку Уніон-банку на головній вулиці Севастополя. У громаді працювали військова, просвітня, агітаційно-пропагандистська та господарська секції, в яких дуже активну участь брали вищі рангом офіцери флоту. До кінця квітня українські корабельні ради або гуртки виникли майже на всіх кораблях флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці, в частинах морської авіації.

У липні 1917 р. першим підняв український прапор мінононосець "Завидний". Після проголошення Української Народної Республіки ІІІ універсалом (19 листопада) майже половина кораблів флоту підняла український прапор, у Севастополі відбувся військовий парад.

1917 р. починають у Криму виходити українські книжки. У Севастополі виникло українське видавництво "Атос", що видало, між іншим, драматичний твір-комедію В. Товстоноса "Товариш Пролітайло"; у Феодосії було надруковано брошуру П. Нечипоренка "Про стародавню Русь". У наступному, 1918 р. в Сімферополі побачили світ "Пісні та вірші" Д. Ткаченка.

Весь український громадсько-політичний, військовий та культурний рух натрапив на страшну протидію російських шовіністичних кіл та зрусифікованої верхівки деяких національних меншостей (євреїв, поляків). З іншого боку, він користувався підтримкою кримських татар, білорусів, грузинів. При українській допомозі дійшло до утворення в Сімферополі татарського куреня під командуванням поручника Ібрагімова.

Як відомо, в кінці грудня 1917 р. - на початку січня 1918 р. більшовицькі заколотники почали захоплювати територію Криму, зміцнюючи своє панування жорстоким терором, який коштував життя десяткам тисяч невинних людей. Жертвами терору стали також українські громадські та культурні діячі.

Хоча Центральна Рада в перші місяці своєї діяльності займала не завжди послідовну позицію, в остаточному результаті вона не відмовилася від цієї території та від Чорноморського флоту.

22 грудня 1917 р. в Києві було утворено Генеральний Секретаріат Морських Справ, перетворений 1 березня 1918 р. на Морське Міністерство. Ще раніше, 14 січня 1918 р. колишній російський Чорноморський військовий флот, а також торговельний флот було проголошено флотами Української Народної Республіки.

У квітні 1918 р. Центральна Рада устами міністра закордонних справ оголосила, що Крим становить частину України. В середині квітня 1918 р. військова кримська група полковника Павла Болбочана (виділена із Запорозького корпусу генерала Натієва) почала наступ на червоний Крим. 20 квітня група прорвала більшовицький фронт на Сиваші, 22 квітня зайняла Джанкой, 25 квітня - Сімферополь, поваливши там владу Раднаркому Кримської радянської республіки і захопивши в полон Штаб оборони республіки. Цього самого дня Гордієнківський кінний полк зайняв Бахчисарай.

29 квітня Чорноморський флот у складі 3 бригад лінійних кораблів, 1 бригади крейсерів, 1 бригади гідро-крейсерів дивізії міноносців і 22 підводних човнів підняв українські прапори.

Однак під натиском німців, що почали окупувати Крим, українські війська були змушені вийти з Криму.

Гетьманський уряд, незважаючи на свою велику залежність від німецької військової влади, не думав відмовлятися від Криму. В такому дусі діяли представники Української держави в Криму - адмірали Михайло Остроградський-Апостол (травень-червень 1918 р.) та В'ячеслав Ключковський (з червня 1918 р.).

У липні 1918 р. в Києві було утворено Комітет Степової України з завданням підготувати інтеграцію Криму. Місцевий кримський уряд що також опирався на німецьку збройну силу (уряд ген. Сулеймана Сулькевича, білоруського татарина за походженням), проводив різко антиукраїнську політику, намагаючись захопити ті три повіти континентальної України, які раніше входили до складу Таврійської губернії.

Після митної війни та фактичної блокади, проведених з українського боку, С. Сулькевич змушений був капітулювати. Внаслідок українсько-кримських переговорів у Києві (вересень 1918 р.) було опрацьовано прелімінарний договір про входження Криму до складу Української держави зі збереженням внутрішньої автономії, територіальної армії, власної адміністрації, зі статс-секретарем для справ Криму в Кабінеті Міністрів України. 11 листопада 1918 р. німці передали рештки Чорноморського флоту (1 лінійний корабель, 1 гідро-крейсер, 7 міноносців) Україні. 16 листопада в Криму, за погодженням з українською стороною, було утворено новий уряд на чолі з караїмом Соломоном Кримом.

Дальші події в Україні та Криму зруйнували ті політичні й економічні зв’язки, які почали встановлюватися і зміцнюватися. Вони відбилися трагічно також на становищі українців Криму. На Крим насувалися нові хвилі білого та червоного терору...

За офіційними даними перепису 1926 р., в Криму на 714 тис. населення мешкало 301 тис. росіян (42 wacko , 77 тис. українців (близько 11 wacko , 179 тис. татар (25 wacko . Відомо, що в Криму, як і в інших регіонах тогочасної РРФСР, кількість українців та білорусів у 1926 р. на суміжних до України та Білорусії територіях штучно дуже зменшували. Корективи, внесені демографічною статистикою, припускають, що в Криму в цей час мешкала приблизно однакова кількість росіян та українців - по 180-200 тис. чоловік (тобто, приблизно по 26 wacko .

Треба думати, що співвідношення національностей Криму не дуже змінилося протягом першої Світової війни і т. зв. громадянської війни.

У 1913 р. в Криму мешкало близько 730 тис. осіб; якщо вважати, що й тоді українців було 26%, то загальна їх кількість становила близько 190 тис. Очевидно, що ці підрахунки вимагають перевірки, якщо вона можлива.

Висновки. По-перше, починаючи з періоду існування давньої Київської держави, та ще й раніше, серед мешканців Криму завжди була значна кількість українців та їхніх безпосередніх предків русів.

По-друге, у ХVІІ ст. в Криму склалася така етнодемографічна ситуація, що українців на півострові було в 3-4 рази більше, ніж кримських татар і турків.

Невміння тогочасної української сторони будувати відносини з Кримом на реалістичних підставах, а також байдужість до долі українців-невільників стали основною причиною того, що в Криму ще тоді не сформувалася багато-чисельна за своїм складом українська спільнота.

Цей висновок має цілком актуальне політологічне значення для нашого часу. Непродумане ставлення до російськомовних прошарків українського населення може не лише закрити шлях до їхнього повернення в лоно української нації, але й перетворити цю етнолінгвістичну групу в байдужу або й ворожу до українства. "Caveant cjnsules ne quіd respublіca detrіmentі capіat" - говорив Цицерон. Тому хай справді "пильнують консули, щоб республіка не зазнала якоїсь шкоди".

По-третє, національні переслідування з боку російської адміністрації та шовіністичних кіл російського суспільства в Криму стали причиною денаціоналізації основної маси українського населення Криму. Однак, незважаючи на це національне гноблення, сприятливі обставини революційних років 1917-1918 довели до спалаху національної свідомості, активного і досить міцного суспільно-політичного, військового і культурного руху серед українців Криму, для придушення якого було застосовано засоби червоного і білого терору.

І, нарешті, останній висновок: історія українців Криму, як важлива і незвичайно актуальна дослідницька проблема, вимагає поглибленого вивчення в наш час. Такі дослідження можуть допомогти зламати не лише панівні сфальшовані стереотипи, але й зруйнувати перешкоди, які стоять сьогодні на шляху українського національного відродження Криму, на шляху, в кінці якого вже справді шануватимуться як права людини, так і права народів та націй. Також української нації в Криму.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчість Т. Г. Шевченко
Реферати - Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах "Маруся Чурай" (курсова робота)
Реферати - Життя і творчість Михайла Семенко
Реферати - Життя і творчість Івана Чендея
Реферати - І.П. Котляревський – автор першого драматичного твору в українській літературі. (Наталка Полтавка)
Реферати - Огляд творчості Юрія Яновського
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 51
    Гостей: 50
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта