Творчий і життєвий шлях Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненко
ВСТУП

1. Творчий і життєвий шлях Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненко

1.1 Життя та освіта Квітки-Основ'ненко

1.2 Оповідач з народу

1.3 Літературний шлях

1.4 Роль Квітки-Основ'яненка в українській літературі

2. ІДЕАЛ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ'ЯНЕНКО

2.1 Образ пасивної жінки у повістях „Маруся” та „Щира любов”

2.2 Образ рішучої, вольової жінки у повістях „Козир-дівка” та „Сердешна Ок­сана”.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Одного дня 1604 р. до Києва прибився звідкись дід із внуком-сиротою Григорієм. Невздовзі дід помер, а внук прижився. За ніжну вдачу і незвичайну вроду підлітка прозвали Квіточкою, а коли підріс — Квіткою. Згодом у нього закоху­ється горда красуня, дочка київського воєводи, і парубок від­повідає палкою взаємністю. Вони потай вінчаються, підмовля­ють гурт козаків і тікають на вільні, дикі тоді, землі Лівобе­режжя. На березі річки Уди засновують поселення — початок майбутнього Харкова й усієї Слобожанщини. Це був прапрадід Григорія Федоровича, що заснував рід Квіток. Родом Григорій Квітка із сім'ї козацької старшини. Виховання здобув спочатку домашнє, далі — монастирське та музичне, бо мав неабиякий хист музики й композитора. Він чудово грав на фортепіано й флейті, а краса народної пісні, захоплення майстерною грою кобзарів кликали його до творення власних музичних творів. Наприклад, він є автором жартівливої пісні «Грицю, Грицю, до роботи».

Виростав Григорій в атмосфері глибокої шани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва, що панувала в сім'ї Кві­ток. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні по­гляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду.

У родині Квіток часто бував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вив­чає напам'ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуков­ського і Сервантеса — взагалі все, що потрапляло йому на очі, любить слухати легенди, повір'я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.

Образ жінки у творах Квітки-Основ'ненко дозволяє розкрити національну вдачу, національний дух кожного народу.

Жінки у його творах, не дивлячись, на важкі умови життя, вміють тримати все в своїх руках, вони пpацьовиті, чемні, вони не зраджують своє кохання. Заради коханих вони готові на йти на великі жертви.

Читаючи твори Квітки-Основ'ненко перед очами постає висока, чорноока, чорноволоса красуня в якої важка доля і велика сила подолати всі труднощі.

Різні сторони у вдачі української жінки добре єднають її велику силу любові й самопожертви з її ж таки енергією та незламністю — ті риси, що роблять з неї самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті.

Цим письменник хотів показати що український народ, саме простий народ, а не панство, хоч і мають важку долю, але вони можуть все витримати, знаючи що світле майбутнє попереду, що настане і їх час бути щасливими.

Українські повісті Квітки з народного життя були у всьому світі першими, в яких реально змальовано селянське життя. В світовому письменстві це був перший голос про народ, навіяний щирою до нього прихильністю, бажанням знайти, як сам Квітка говорив, „героїв

і героїнь у квітках і запасках”, показавши, що і під простим сіряком людське серце б'ється.

З цього погляду українське письменство першим промовило своє слово в оборону селянських мас.

Саме в жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом і ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис.

В жіночих образах можна пізнати національну вдачу, національний дух, саму навіть ідею національну кожного народу. Адже завжди і всюди жінка творила й охороняла домашнє вогнище, під її доглядом та піклуванням були оті „хатні пенати”, отже й традиції роду, а значить і самої породи певного ґрунту людей.

Показово, що головні позитивні герої українських сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — трудящі люди гіркої, дра­матичної або й трагічної долі, але котрі високо тримають голову, не дозволяючи втоптати себе у багнюку.

Сам Григорій Федорович переродившись, стає на сторону народу і починає писати про простий люд і для нього.

Жіночий ідеал розкривається в таких творах Квітки-Основ'ненко, як „Маруся”, „Щира любов”, „Козир-дівка”, „Сердешна Оксана”.

Образ української дівчини, наділений від автора усіма прикметами національної краси, як фізичної так і духовної.

1. ТВОРЧИЙ І ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ГРИГОРІЯ ФЕДОРОВИЧА КВІТКИ-ОСНОВ'ЯНЕНКО

1.1 Життя та освіта Квітки-Основ'ненко

Hаша літеpатуpа щедpа на таланти.Таким яскpавим талантом є Квітка-Основ'яненко. Народився Г. Ф. Квітка 29 (18) листопада 1778 р. під Харковом у родовому маєтку — селі Основа (звідси його літературний псевдо­нім—Основ'яненко).

Тут та в Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громадськість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Життя Квітки-Основ'яненка, людини надзвичайної скромності й доброти, самовідданого й прихильного до всього рідного (за все життя своє далі Харкова і його околиць він не виїжджав), протікало в атмосфері родинного щастя, в оточенні люблячої дружини і дітей. Довгий час вони жили в самітному містечку в південній частині Харкова під назвою Основа. Про любов письменника до Основи говорить взятий ім літературний псевдонім Основ'яненко. Коли ж сім'я Квітки покинула Основу, з цілющим сосновим бором біля неї, і поселилась у місті, це відразу позначилось на й без того слабкому здоров'ї Григорія Федоровича. В червні 1843 року він захворів запаленням легень і через одинадцать днів, приготувавшись до смерті, тихо відійшов на руках дружини, поряд з рідними й близькими, серед яких були М.Ю.Квитка, П.П. Гулак-Артемовський. Коли тіло померлого виносили із Благовіщенського собору, вся Єкатеринославська вулиця (нині Полтавський Шлях) була запружена народом. Похований він був на Холодногірськім цвинтарі; звідти відкривався чудовий краєвид на рідне місто, якому Квітка віддав все життя.

Мало не в кожну неділю його бачили на базарі, де він вслухався в народну мову, заносив у свій записничок крилаті вирази, прислів'я, приказки; записував і розповіді візника Лук'яна, сусідів, односельців. Тож Квітка, як пише його біограф, «наче та бджола, наносив у свої драми та оповідання багато солодких щільників з квіт­ частої ниви української народної поезії». І «Маруся», і «Сер­
дешна Оксана», і «Сватання на Гончарівці» — то все квітки
з тієї ж пісенної ниви.

У Харкові Квітку знали як людину, охочу до веселого дотепу, жарту, як автора влучних анекдотів, та найбільше поважали його за чуйне серце, простоту і незрадливу любов до Харкова. Дружина Квітки, з якою він був щасливий, не раз пропонувала переїхати на постійне життя до Петербурга, та він на це не міг пристати, бо не уявляв собі, як можна жити без України. Харківські багачі насміхалися з того, що Квітка не мав свого кухаря, жодного кріпака.

Зустрічаючись із фактом свавілля й жорстокості поміщиків, Основ'яненко захищав селян, а одного разу навіть надав при­тулок кріпачці, яка ледь живою утекла від лютого кріпосника, що на смерть закатував її чоловіка й сина. Іншого разу Григорій Федорович справедливо розглянув скаргу селян на поміщика, який за найменшу провину заковував селян у кайдани. Письменник-гуманіст усіляко підтримував таланти з народу. Нап­риклад, коли в юного маляра крамничних вивісок він помітив талант художника, за власні кошти готував його до вступу в Академію мистецтв. Квітка дуже любив дітей, ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казочки, організову­вати забави, влаштовувати феєрверки.

Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життє­вого заняття. Він переходив з військової служби на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного те­атру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совіс­ним суддею, головою Харківської палати карного суду.

1.2 Оповідач з народу

Був з Квітки звичайний тоді провінційний російський письменник, Фалалей Повинухин — і псевдоніма навіть собі добрав відповідного до тодішньої російської моди, — письменник, яких десятками постачала розбуркана провінція, але на яких згорда поглядала письменна столиця — всі оті столичні „Телеграфы” та „Телескопы”, „Библіотеки для чтенія”, „Сѣверныя Пчелы”. І згинув би отак собі Фалалей Повинухин згодом і ніхто б про нього не згадав, хіба що майбутній історик, переглядаючи пильно пожовклі листки старих альманахів, кинув би кілька поблажливих слів на його літературну могилу. І щоб вийти з болота провінціального аматорства на свіже плесо справжнього письменства — треба було переродитись.

Треба було на щиронародний стати — на Україні на український ґрунт. Треба було зволікти з себе ,ветхого чоловіка , отого Фалалея Повинухина, і заново вродитися — вже Грицьком Основ'яненком. Це й сталося вже в 30-х роках: „Супліка до пана іздателя” позначена 1833-м роком, „Маруся” написана трохи раніше. І тільки по такій операції, переродившись на

Основ'яненка, давній Повинухин міг придбати, і придбав справді, і певне обличчя, і ходу добру, і блиснув таким хистом, якого мури довгого ряду літ од нас заступити не можуть, і нарешті перший у світовому письменстві взяв щиро-народницьку й народну ноту, дістав до рук своїх власну склянку, з якої й сам пив з достоїнством і яку нащадкам лишив не

порожню. А причина цього в тому, що Фалалей Повинухин на ГрицькаОснов'яненка переродився.

Як воно сталося — про це сам. Квітка з щирою незграбністю, простосерде оповідає в листах до того ж таки столичного приятеля свого, Плетнева. „По случаю, — пише він тією російською мовою, що вже й тоді була анахронізмом, — быль у меня спорь съ писателемъ на малороссийскомъ нарѣчіи. Я его просилъ написать что-либо серьезное, трогательное.

Онъ мнѣ доказывалъ, что языкъ неудобенъ и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ „Марусю” и доказалъ, что отъ малороссийскаго языка можна растрогаться. Здѣшніе предлагали мнѣ напечатать и я, предохраняя себя оть насмешекъ русскихъ журналистовъ, написалъ „Салдацький патрет”... Так народився Основ'яненко. Що це —

випадок був? Ні, не випадок, хоча сам Квітка й пояснює його випадковими причинами.

Народився він через те, що сам боляче відчував, як йому тісно в чужому вбранні того Фалалея Повинухина, як убрання це в однім місці муляє, в іншім само тріщить по цілому, а все загалом не відповідає насамперед правді життя та його непоборним вимогам. „Мнѣ было досадно, — писав Квітка в іншому листі все до того ж Плетнева, — что всѣ летаютъ

подъ небесами, изобрѣтають отрасли (?), созидаютъ характеры, почему бы не обратиться направо, налѣво и не писать того, что попадется на глаза?” Літав під небесами, вигадував якісь „отрасли " та „характеры”, тобто, небувале щось, і сам Фалалей Повинухин, як і цілий сонм інших провінційних та столичних Повинухиних. Основ'яненкові ж, який жив

під чужим того Повинухина убранням, було це прикро, було органічно не до душі й не до мислі. То була не література, а літературщина — бліда, анемічна, вбога, позбавлена соків і барв життя, чужа йому й безконечно від нього далека. Позбавлена свого літературного життя, Україна, поза спробами власного письменства, жила тоді відгуками столичних

змагань, переймаючи їх тільки формально, поки її письменні люди „літали під небесами”, небувалі „отраслі” та „характери " будуючи. Та оглядаючись навкруги, бачили талановитіші люди, що вся ота літературщина тут ні до чого, що всі оті вигадки, од мови почавши

й на високих „характерах” скінчивши, доброго слова не варті, коли рівняти їх до живого життя — до „того, что попадется на глаза”. Воно вабило до себе очі своєю яскравою різноманітністю. Перед його живою мовою, перед потужною піснею яка бліда була ота позичена літературщина!... І наш Фалалей Повинухин не видержав. „Живя въ Украинѣ, пріучася кь нарѣчію жителей, я выучился понимать мысли ихъ и заставилъ ихъ своими словам и, — підкреслює Квітка, — пересказать ихъ публикѣ”. Тільки і всього ніби, але з цим анемічний Повинухин помирає, а натомість кремезна постає постать Основ'яненкова.

Переродившись на Основ'яненка, тобто виступаючи з українськими оповіданнями народною мовою. Квітка починає — „Салдацьким патретом”, ніби „латинською побрехенькою, по-нашому розказаною”, але навсправжки таким реальним і навіть реалістичним малюнком, із самого життя вихопленим, до якого не додуматись було не тільки повітовим

Повинухиним, а й столичним їхнім кумирам. І характерно, що Квітка знає, що робить.

Почитайте лишень його „Супліку до пана іздателя”: там він „на догад буряків”, але досить виразно таки виказує, що „не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь”. І мабуть ще більш переконала перерожденого в Основ'яненка Квітку, що став він на правдиву дорогу, ще одна річ, про яку теж маємо власне авторове свідчення в цитованих

вже листах до Плетнева. „Извѣстность моихъ сказокъ, — пише тут Квітка, — разохотила ЗДѣШНИХЪ переложить ихъ по-русски, и совершенно по-русски, точно какъ вы желаете. Слушаемъ въ чтеніи: и что же? Малороссы, не узнаемъ своихъ земляковъ, а русскіе...

зѣваютъ и находять маскерадомъ; выраженія, несвойственный обычаямъ, изьясненія — Мабуть про Артемовського-Гулака мова, національности, дѣйствія — характерамъ, мыслящимъ по своему, и брошено, хотя правду

сказать, переводъ былъ сдѣланъ и вычищенъ отлично”. Це одворотна спроба вернутись до Повинухина од Основ'яненка і вона, як argumentum a con-trario, самим ділом довела останньому всю анемічність першого. Риса надзвичайно цікава й характерна. Спроби такі робили всі наші тієї доби письменники, аж до самого Шевченка — і результат завжди один і той самий: нічого путнього не виходить. Та й не могло вийти, бо це ж було воротя назад, до безсилого і безґрунтовного Повинухина, до безнадійного провінціалізму, тобто, до того щабля, що його український письменник вже був переступив з того моменту, як став українським письменником.

Пеpевтілення в оповідача з наpоду дало письменникові можливість бачити й оцінювати життєві явища з позицій пpостого селянина, вільно коpистуватися наpодною говіpкою і фольклоpними матеpіалами.

Укpаїнські повісті й оповідання Квітки майстеpно написані у фоpмі живої, докладної pозповіді людини з наpоду ­мудpого стаpожила з хаpківської околиці Гpицька Основ'яненка. Літературні заслуги Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка ви­значаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу російським письменником.

З-під його пеpа впеpше в укpаїнській літеpатуpі з'явилися повісті і оповідання. Квітка звеличив в очах суспільства пpостого селянина-тpудівника, шиpоко відкpивши двеpі в літеpатуpу позитивним пеpсонажам з наpоду і показав моpальну здpібнілість панівної веpхівки. Своїми кpащими твоpами письменник утвеpджував pеалістичний напpям у літеpатуpі. Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'яненка в основних своїх виявах були для його часу прогресивними.

1.3 Літературний шлях

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті—початок 20-х pp.) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822). Тут у традиційній манері російської просвітительської сатири XVIII ст. висміюється обмеженість, неуцтво, галломпнія провінційного панства, порушується питання про тяжке становище селян-кріпаків.

В кінці 20-х — на початку 30-х pp. написані шість російських сатиричних комедій, серед яких:

1827р. — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (опублікована 1840р.; за сюжетом і складом персонажів передує «Ревізору» Гоголя);

1828р. — «Дворянские выборы» (стала сенсацією (понад тисячу примірників в Москві розкупили за два місяці), після прочитання Миколою І була заборонена цензурою).

1829р. — «Шельменко — волостной писарь»;

1830р. — «Ясновидящая» (не була опублікована через цензурну заборону).

1832р. — повість «Маруся» українською мовою.

1834р. — книга перша «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою.

1836 — 1837рр. — книга друга збірки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

Ще ряд повістей та оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість та сентиментально-реалістичні повісті.

До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся» (1832), «Козир-дівка» (1836), «Сердешна Оксана» (1838), «Щира любов» (1839). Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина.

1835р. — соціально-побутова комедія «Сватання на Гончарівці»

1838р. — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням Квітки в драматургії.

Серед численних прозових творів Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, виділяються сатиричні романи «Пан Халявский» (1840) та «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841, перший варіант — 1833, твір зазнав переслідування цензури), повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».

1841р. — «Предания о Гаркуше».

Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському читачеві: починаючи з 1837р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ'янському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз'їжджаючи виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського про­фесійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. Щепкін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов'язане з драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і му­зичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став іні­ціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Пись­менникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів'їв та приказок.

Гідно уваги, що в комедіях 20-х років Квітка зображує і представників селянства. В його творах навіть є спроби показати взаємини між селянством і дворянством. Причому, що особливо важливо з точки зору перспектив реалізму, письменник в більшості випадків не ідеалізує взаємовідносини між селянством і дворянством.

Спираючись на досвід І.Котляревського-драматурга та авторів інтермедій XVIII ст., на мотиви народної пісенності й гумористики, а головне – на особисті спостереження ("Я собрал главных здешних характеров несколько”, - свідчив письменник), Квітка-Основ'яненко створює соціально-побутову комедію "Сватання на Гончарівці” (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих "добрих” панів говорить дочці: "Хоч вони добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю”. Їх жахає навіть думка, що "поженуть на панщину” дочку. І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й "вільного” Стецька. За існуючою в комічних операх традицією "Сватання на Гончарівці” має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу. Як і "Сватання на Гончарівці”, й сьогодні успіхи у глядача користується найвизначніший драматичний твір Квітки-Основ'яненка – соціально-побутова комедія "Шельменко-денщик” (1838; написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить по-українськи). Це комедія в останні десятиріччя двічі екранізована – такої уваги кіно домоглася не дуже велика кількість творів із світової літературної класики.

Щодо жанрової структури всі ці комедії Квітки-Основ'яненка написані за застарілою вже, переважно класицистичною, хоча й онов­леною традицією, чим пояснюються, наприклад, намагання автора до­тримуватися єдності місця, часу й дії, обов'язкове протиставлення негативним персонажам позитивних, однозначність образів, вживання прізвищ-характеристик тощо. Ідеальні персонажі Милов, Твердов, Скро-мов, Достойнов, Благосудов — це раціонально сконструйоване, схема­тичне уособлення ліберально-просвітительських ідей письменника щодо вдосконалення суспільства й перевиховання панівних класів. У сати­ричному зображенні суспільних несправедливостей виявляється силь­ний реалістичний струмінь. Змальована в комедіях картина об'єктивно підводила до узагальнюючої думки про моральне падіння служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі, про-гнилість адміністративно-кріпосницького укладу провінції.

В 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв'язки Квітки-Основ'яненка з багатьма українськими літера­торами — П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури — С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка дру­зів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його ви­ходу на широкі простори вітчизняної літератури.

Світогляд Квітки-Основ'яненка відзначався суперечливістю. Пере­важали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що ви­являлося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного на­пряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественньїх записок».

У спеціальних літературно-публіцистичних статтях і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званые гости», «Мемуари Евстратия Мякушіпша», «Лист до видавців «Русского вестннка»), а також в ін­ших творах та листах письменник обстоював принципи реалістичної естетики, виступав проти «несамовитості» романтиків консервативного напряму, проти аваптюрно-фантастичних романів Ф. Булгаріна, О. Сеиковського, романтиків-епігонів. До романтичних прийомів він зрідка вдавався й сам (зокрема в «Ганнусе», «Перекотиполі»). В цілому ряді творів, у їх загальній просвітительсько-реалістнчній системі, письмен­ник застосовує й принципи та засоби сентименталізму.

Певне усвідомлення Квіткою завдання художнього аналізу соці­альних закономірностей (він, наприклад, ставив за мету показувати, «отчего у нас зло» розплоджується й шкодить, а добро переслідуєть­ся), його розуміння типізації як узагальнення в індивідуалізованому образі, освоєння ним принципу психологічно-аналітичного зображення складної динаміки внутрішнього світу героя тощо — це були вже під­ходи української естетичної думки до осягнення деяких творчих за­сад методу критичної о реалізму. Превалюють же в естетиці Квітки-Основ'яненка декларація і втілення в художню практику основних принципів просвітительського реалізму, серед і яких, крім уже відзна­чених,— показ формування характерів соціальним середовищем і осо­бливо вихованням, наголошення на ідеї можливості поліпшення жит­тєвих умов шляхом розумного перевлаштування суспільства й удоско­налення людини засобами морального чи естетичного виховання, виведення образу ідеальної людини як зразка для наслідування. Си­стематично й наполегливо декларує він дидактично-раціоналістичний принцип реаліста-просвітителя: «Была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор».

Квітка-Основ'яненко вніс вагомий вклад у розвиток передової естетичної думки, і не лише на Україні. Одним з перших у тогочасній вітчизняній літературі він виступив з теоретичною й практичною про­пагандою народної теми в літературі, з обстоюванням права селянина-трударя на звання позитивного героя літератури. Сміливо й рішуче в умовах кріпосницького ставлення до мужика як до чогось духовно неповноцінного, як до робочої худоби прозвучала в пресі заява Квітки про те, що прості селяни мають повне право на рівне стано­вище серед позитивних героїв літератури, бо вони «именно люди, каких подай господи побольше... й в гостиннх или... в салонах» («Ответ г. Тихорскому...»). Публічно і в листах висуває він думку про необ­хідність створення книг для простолюду («Простой народ наш... склонен к учению»; «И внимание черни утешило би издателя или сочинителя...»).

Орієнтація Квітки на народне світобачення й естетичні уподобання, зафіксовані, зокрема, в фольклорі, настанова на простоту і демокра­тичність форми, найширшу доступність творів були одними з дійових засобів досягнення народності професійного мистецтва.

Свідомість просвітителя-громадянина спрямувала його на шлях одного з найголовніших виявів громадської думки — до літературної творчості, яка, починаючи з 1827 р., стала основним життєвим заняттям Квітки-Основ'яненка. У кінці 20-х — на початку 30-х років він, спираючись на свою широку обізнаність із явищами суспільно-адміністративного життя провінції, з розбещеними звичаями привілейованих верств, надаючи театру важливого громадсько-вихов­ного значення, пише шість російських сатиричних комедій, головним пафосом яких було сміливе, різке викриття зловживань чиновництва та поміщицтва.

У сати­ричному зображенні суспільних несправедливостей виявляється силь­ний реалістичний струмінь. Змальована в комедіях картина об'єктивно підводила до узагальнюючої думки про моральне падіння служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі, про гнилість адміністративно-кріпосницького укладу провінції

До 30-х років XIX ст. в новій українській літературі розвива­лися лише поетичні й драматичні жанри. В російському письменстві вже відчувалася тенденція до превалювання прози Квітка-Основ'яненко, спираючись на досвід І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, а особливо на багату усну народну поезію, ство­рює українською мовою знамениту повість «Маруся» та ще ряд по­вістей і оповідань, які склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» (книжка перша—1834, книжка друга—1836—1837; зберігся рукопис підготовленої письмен­ником третьої книжки). Тим самим він розв'язав цілий комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстру­вавши високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних психологічних тем у прозових жанрах, поклав початок розвитку нової української прози. Це було етапне явище в усій українській літературі, в розвитку її реалізму й народності.

1.4 Роль Квітки-Основ'яненка в українській літературі

Роль Квітки-Основ'яненка як зачинателя нової української прози відразу була відзначена на сторінках «Учених записок Московского университета» в захопленому відгуку О. Бодянського на першу книж­ку «Малороссийских повестей»: «Хвала пану Грицькові, який першим так сміливо й так мальовничо ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду...». Перша книжка українських повістей Квітки-Основ'яненка, за словами Бєлін­ського, відзначалася «високими літературними якостями, що йдуть від оригінальності предмета й оригінальності таланту»

Українські прозові твори письменника швидко набули широкого суспільного резонансу. Вже 1838 р. «Современник» відзначав майстер­не, талановите зображення українським письменником простого на­роду: «Між сучасними творцями повістей автор, що взяв собі ім'я Грицька Основ'яненка,— без сумніву, один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки. Природа наділила його такою тонкою спостереж­ливістю характерів, дивностей і всіх сторін життя, що прекрасне на­роджується під його пером без найменшого зусилля... Зображуючи простонародний побут — цей камінь спотикання для найщасливіших письменників, він риси не внесе зайвої і жодним словом не зашкодить звабленню» '. Захоплено відгукнулися про Квітчині твори з народного життя та про його реалістичний підхід до зображення простого народу «Отечестзеннне записки», які зазначали, зокрема: «Дві-три особи з простого побуту українців,— постаті зовсім невизначні ні за своїм становищем у суспільстві, ні за складною інтригою, в яку замішані, ні за претензіями на вищі погляди,— під пером талановитого Осно­в'яненка сильно захоплюють вашу увагу, примушують співчувати собі».

За принципами й способом художнього зображення дійсності ці прозові твори діляться на дві основні групи: бурлескно-реалістичиі оповідання й повість і сентиментально-реалістичні повісті.

Першу групу складають гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «На пущання — як зав'язано», «Малоросійська биль», «Під­брехач», сатирично-гумористична повість «Конотопська відьма».

Всі українські повісті й оповідання Квітки-Основ'яненка побудо­вані у формі імітації розповіді людини з демократичного середовища, мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ'яненка. У своєрідній оповідній манері, в майстерно створеній ілюзії живої розповіді успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, вільне оперування фольклорними матеріалами й художніми при­йомами, барвистість стилю.

Серед джерел оповідання — сюжети та образи з українського фоль­клору, які залучаються письменником для створення жанрових сцен і ярмаркових типів (чумак, цигани, москаль).

Кращі твори письменника будили соціально-класову свідомість народних мас, по­силювали існуючу в народі ненависть до бюрократично-кріпоспицьких порядків, до визискувачів. Своїм гострим викриттям породжень того­часного устрою Квітка-Основ'яненко об'єктивно сприяв розхитуванню підвалин експлуататорського ладу.

У комедіях 20—30-х років Квітка-Основ'яненко проводить ідею про викорінення дворянсько-чиновницьких зловживань у губернії шляхом обрання чи призначення на адміністративні посади в повітах людей з офіцерства, діяльних і справді благородних у своїх помислах та вчинках. У письменника ще зберігалося уявлення про офіцерство з тих часів, коли значну частину цієї суспільної верстви складали найпередовіші люди доби 1812—1825 рр. Однак після масових репресій царизму щодо учасників декабристського руху склад офіцерства, його загальне духовне обличчя, настрої змінилися.

До важливих літературних заслуг Квітки-Основ'яненка треба віднести те, що він увів до сфери естетичної уваги цілий ряд нових явищ суспільного життя, поглибив соціальні основи, соціально-психо­логічну аналітичність методу просвітительського реалізму в україн­ській літературі, розробив — теоретично і в художній практиці — ес­тетичні закони цього методу, ставши його справжнім фундатором в українському письменстві; він наблизив професійну творчість до ши­роких народних мас.
Случайные рефераты:
Реферати - Дитяча творчість Івана Франка
Реферати - Балади
Реферати - Поема Івана Франка "Мойсей"
Реферати - Життєвий шлях Богдана Лепкого
Реферати - Михайло Грушевський
Реферати - Життя і творчість Юрія Яновського
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 2
    Гостей: 2
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта