Трагедія і подвиг народу у війні 1941-1945 рр.
Плануючи і здійснюючи вторгнення в СРСР, Гітлер ставив своєю метою втілити у життя віковічну мрію пангерманістів- захопити безмежні й багатющі східні території, населення їх частково винищити, а решту - уярмити. Таким чином йому вдалося б розв'язати надзвичайно гостру для Німеччини, що прагнула світового панування, потребу в колоніальних володіннях. Водночас виношувався намір знищити існуючий в СРСР суспільний лад, комуністичну ідеологію.

Відповідно до ретельно розробленого плану завоювання СРСР - так званого плану «Барбаросса» - війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Для вторгнення у територіальні межі Радянського Союзу Німеччина та її союзники - Італія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Фінляндія - зосередили вздовж його західного кордону 190 дивізій, куди входило 5,5 млн. солдатів і офіцерів, добре озброєних новітньою бойовою технікою. З цих військ було утворено три групи армій - «Північ», «Центр» і «Південь». Причому на напрямках головних ударів німецькі війська мали 6-8-разову перевагу перед радянськими, яких на західному кордоні налічувалося 170 дивізій і 2 бригади (2680 тис. чоловік).

Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом «Барбаросса» в Україну вдерлися 57 дивізій і ІЗ корпусів групи армій «Південь». Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів, перетворених після початку війни у Південно-За-хідний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що у випадку війни саме південний захід буде головним напрямком удару німецької армії. Співвідношення у бойовій техніці тут також було на користь радянських військ. Якщо у групі армій «Південь» налічувалося 850 танків, 16000 гармат і. 1300 літаків, то у військах Південно-Західного і Південного фронтів відповідно - 5625, 17000 та 2700 (щоправда, танки і літаки новітніх конструкцій тут становили не більше 20 wacko .

Більшість радянських з'єднань виявилися недостатньо укомплектованими матеріальною частиною. Так, 41-й танковій дивізії за штатом належало мати 63 танки КВ та 210 Т-34, а їх відповідно було 5 і 2. Зате застарілих машин Т-26 та ХТ у дивізію прибуло втричі більше, ніж передбачалося штатним розкладом. До того ж запасними частинами наявна у дивізії техніка була забезпечена лише на 40-45 %.

Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу ж набрав несприятливого для Червоної армії характеру. У перший день війни в смузі Південно-Західного фронту бомбовому удару було піддано 66 аеродромів і виведено з ладу 579 літаків. До участі в бойових діях залишалися придатними лише 359, які були змушені перебазуватися на тилові аеродроми. Уже на шосту годину цього трагічного дня аеродроми радянських ВПС мали вигляд страхітливих кладовищ понівеченого і розплавленого металу, серед якого безсилі зарадити тому, що сталося, в розпачі блукали поодинокі фігури вцілілих льотчиків. Як розповідав ветеран війни А. Лаврентьєв, напередодні війни поблизу Станіслава нашвидкоруч був збудований військовий аеродром. На ньому встигли розмістити 315 літаків. Причому машини були розмонтовані - знято зброю, злите пальне. Льотний склад відпущено на добу в місто на відпочинок. Коли ранком льотчики прибігли на свій аеродром, всі 315 літаків було знищено ворожою авіацією.

Несподіванкою для радянських воїнів були німецькі повітряні десанти, причому озброєні танкетками, які транспортувалися літаками. Ветеран війни Г. Лобас згадує про такий випадок, що стався на п'ятий день війни. «Ми в ліс побігли. А танкетки й піші німці - за нами. Як різонули з кулеметів та автоматів. Притиснули нас вогнем в цьому лісі і пішли на повний зріст. Ми лежимо. А стріляти боялися, та й гвинтівки не у всіх були...Відбиватися й гадки не було. Ми бачили, що прийшла сила, проти якої з трьохлінійкою та саперною лопатою не попреш. Заходять до лісу, як до себе додому. Гукають:«Рус швайн!» і стусанами піднімають наших солдатів, їхні гвинтівки тут же об дерево розбивають...Вишикували полонених у колону - попереду танкетка, позаду танкетка - і пішки погнали до станції. Хто падав - поранений, знесилений чи просто спіткнувся - підвестися вже не давали. Стріляли або чавили танкеткою».

Тим часом з місць боїв надходили бадьоро-оптимістичні рапорти, як наприклад той, що його «підмахнув» начальник управління політпропаганди Київського особливого військового округу бригадний комісар Михайлов: «Моральний дух військ округу високий. Особливий склад сповнений грізної ненависті до німецького фашизму... Всі сили й засоби військ округу обрушені на ворога, знищуючи його там, де він перетнув кордон». Такого роду «інформація» у стилі кращих пропагандистських зразків тогочасу не могла не дезорієнтувати вище керівництво, відірване від реалій життя.

Між тим про дійсний стан речей можна судити з розповідей полонених червоноармійців. Рядовий 20-го артполку 70-ї стрілецької дивізії А. Аристов свідчив: «Політрук сказав, що про війну з Німеччиною не може бути й мови, бо з нею укладено мирний договір». З допиту з'ясувалося, що за час служби танків він ще не бачив. Рядовий 70-ї стрілецької дивізії X. Надевашвілі на запитання, що говорив політрук перед атакою, відповів: «Він сказав, що кожний німець капіталіст, що він товстий і в нього треба стріляти» і т. ін.

Другого воєнного дня, згідно з директивою № 3 Ставки Головного Командування, відданою без урахування обстановки, що склалася на фронті, перейшли в контрнаступ у районі Луцьк-Рівне-Броди з метою розгрому 1-го танкового угрупування ворога вісім мотомеханізованих корпусів. Тиждень тривала ця перша танкова битва радянсько-німецької війни. Втрати радянських військ, озброєних переважно машинами застарілих типів, співвідносилися з втратами противника як 20:1. З 4200 танків у них залишилося тільки 737.

Таким чином, опинившись уже на середину липня 1941 р. практично без літаків і танків, радянські війська були приречені на відступ. На цей час із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність. зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі танкові клини, з автоматниками на броні й щільно прикриті з повітря авіацією, захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині - Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині-Хмельницький), Житомир і вийшли на підступи до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки.

У цій вкрай скрутній обстановці, коли настрої паніки та розгубленості панували в армії, знаходилося чимало бійців і командирів, які виявляли мужність і стійкість в опорі ворогові. Першими прийняли удар прикордонники, які намагалися затримати фашистів до підходу головних сил Червоної армії. Однак мотомеханізовані колони противника, рухаючись на схід, обминали прикордонні застави.

Проте непоодинокі факти героїзму воїнів Червоної армії не могли істотно вплинути на несприятливий розвиток подій на фронті.

Особливо тяжкими для Радянського Союзу були перші півтора роки війни. В цей час повною мірою виявилася непідготовленість до неї Збройних Сил СРСР, які протягом тривалого часу зазнавали негативного впливу з боку диктаторського режиму Сталіна. Ситуація, що складалася, була справді парадоксальною, її й сьогодні важко збагнути. Адже, з одного боку, за майже чверть століття ціною величезних зусиль і жертв радянському народові вдалося створити об'єктивні передумови для відбиття будь-якої агресії: збудовано потужну оборонну промисловість, значно збільшено чисельність Збройних Сил. А з другого,- через недалекоглядність і упертість Сталіна, який, «замкнувши на собі» всю владу в країні, на власний розсуд вирішував корінні питання, пов'язані з її обороною, ці передумови не були реалізовані належним чином.

Фатальну роль у непідготовленості Радянського Союзу до війни відіграла сліпа віра Сталіна в радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р., у домовленості про спільні дії з Гітлером. Тільки цим, очевидно, й можна пояснити таке становище: полум'я війни палахкотіло вже поблизу самих кордонів СРСР, а воєнна мобілізація промисловості своєчасно проведена не була, зокрема невиправдано повільно впроваджувалися у виробництво різноманітні зразки першокласного озброєння, створені у великій кількості напередодні війни вітчизняними вченими та конструкторами. За кілька місяців до нападу Німеччини на СРСР без будь-яких підстав з виробництва було знято 45-мм і 76-мм протитанкові гармати, протитанкову рушницю, протитанкову гранату. Заступник наркома оборони маршал Радянського Союзу Кулик всіляко гальмував впровадження в армії автоматичної стрілецької зброї, яка, мовляв, «є зброєю поліцейського».

Прорахунки й упущення передвоєнного періоду були такими серйозними, що їх не змогли компенсувати вжиті урядом країни для її безпеки заходи, навіть такі, як сформування протягом 1939 по червень 1941 р. 125 нових дивізій. В результаті досить численна й за кількісними параметрами непогано озброєна Червона армія виявилася непідготовленою до відбиття нападу ворога - «колосом на глиняних ногах», як назвав її Геббельс. Війська, яких не вистачало для того, щоб протистояти агресії, були до того ж скупчені впритул до західних кордонів, що полегшило противникові реалізацію його тактики: стрімке розсічення на частини, оточення та знищення радянських військ. Недарма 16 червня І941 р. на нараді військового керівництва «рейху» Гітлер підкреслив: «Росіяни зосереджені на самому кордоні. Це найкраще, чого ми могли сподіватися. Якби вони були розсіяні у глибині країни, вони б становили більшу небезпеку».

Будівництво на новому західному кордоні лінії оборонних укріплень виявилося досить складною справою і затягнулося. Водночас надійні ще укріплення на старому кордоні були напередодні нападу агресора за наказом Генерального штабу залишені армією і демонтовані. Це далося взнаки вже через кілька днів після початку війни, коли радянські війська дістали наказ відступити до старого кордону і затриматися там.

Боєздатність Збройних Сил СРСР серйозно ослабили масові репресії проти їх командного складу. З армії в 1937-1938 рр. було усунуто понад 40 тис. командирів і комісарів - 20 % їх загальної кількості. Висока питома вага серед них належала представникам вищого командного складу. При. чому від репресій найбільше постраждав Київський військовий округ. Армія втратила визначних теоретиків воєнної науки, таких, як Тухачевський, Єгоров. Якір та ін. Радянська військова доктрина стала предметом політичних маніпуляцій. Репресії в армії, масові призначення на керівні посади в ній висуванців (серед них лише 7 % мали вищу військову освіту) призвели до приниження авторитету і ролі командного складу, послаблення дисципліни у військах. Абсолютна більшість командирів полків була буквально напередодні війни призвана із запасу і мала нечітке уявлення про те, як управляти військами в бою.

Ці та ряд інших причин і прорахунків, дезорієнтуючих вказівок нашаровувалися одне на одне і, зрештою, були увінчані глибокою помилковою оцінкою щодо ступеня безпосередньої загрози агресії з боку Німеччини. У переддень війни радянське керівництво мало у своєму розпорядженні численні достовірні відомості про підготовку Німеччиною нападу, навіть про його точну дату. За тиждень до початку війни один з найкращих радянських розвідників Р. Зорге передав з Токіо до Москви шифровку: «Війну буде розпочато 22 червня». Однак Сталін, який на цей час остаточно повірив у власну непогрішимість, виявив до цієї та подібної інформації дивовижну легковажність і необачність. Він, не замислюючись, відкидав її, оскільки вважав, що Гітлер не наважиться на агресію, доки не розгромить Англію. Ось як «вождь» відгукнувся на інформацію Р. Зорге: «Знайшовся тут один... який у Японії завів собі заводики і публічні будинки і зволив повідомити навіть дату німецького нападу - 22 червня. Накажете і йому вірити?»

Наслідком такої недалекоглядної позиції була заборона вживати будь-які застережні заходи,-щоб, мовляв, «не провокувати конфлікту з Німеччиною». Було навіть заборонено привести війська у повну бойову готовність і зайняти смугу передпілля без «особливого наказу», якого так і не надійшло. Отже, можна твердити, що хоч у стратегічному розумінні (для вищого керівництва) раптовості агресії не було, для військ і населення напад став цілковитою несподіванкою, що викликала у них стан шоку.

Драматичний характер подій на фронті ще більше ускладнювався через розгубленість і потрясіння Сталіна у зв'язку з тим, що трапилося. Ранком 22 червня він не дав згоди на свій виступ із зверненням до народу (його зробив Молотов) і навіть відмовився спочатку було від поста голови Ставки Головнокомандування. Більше того, є дані, що такий стан тривав у Сталіна аж до 28 червня (коли впав Мінськ), що в найвідповідальніший перший воєнний тиждень не могло не спричинитися до кризи стратегічного керівництва збройною боротьбою народу. Це виявилося насамперед у тому, що основоположні державні заходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, з'явилися із значним запізненням: директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни;Державний Комітет Оборони утворено на 9-й; а Сталін, нарешті, виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на радянську територію на північному заході майже на 500 км, на заході - на 600 км і на південному заході - на 350 км.

Отямлюючись від потрясіння, викликаного зухвалим нападом ворога, країна збирала сили для відсічі. Гасло перших тижнів війни: «Все - для фронту, все - для перемоги» відповідало найзаповітнішим настроям мільйонів людей. Фашистська агресія спочатку не усвідомлювалася в суспільстві як смертельна загроза самому його існуванню. Переоцінка сил і можливостей Червоної армії у сполученні з недооцінкою воєнного потенціалу й агресивних намірів Німеччини, що мали місце у вищих ешелонах керівництва Радянського Союзу, позначилися й на настроях населення. Почувши приголомшливу звістку про напад Німеччини, люди підбадьорювали себе тим, що, мовляв, довго війна не триватиме, що «могутня і непереможна» Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий здобуде Берлін. Та вже на початку липня, читаючи «між рядків» (за звичкою сталінських часів) зведення Радінформбюро, дедалі більше людей почали розуміти, що війна-це лихо катастрофічних масштабів, яке надовго вдерлося в їхнє життя.

Разом з тим у суспільстві зростало усвідомлення того, що у війні з Німеччиною йдеться про найголовніше- честь і незалежність своєї Батьківщини. Отож, відсіч агресорові було сприйнято як всенародну справу. Війна проти смертельного ворога - німецького фашизму - дістала всенародне визначення як «Велика Вітчизняна», «священна».

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані і спрямовані. Зробити це мусила єдина політична сила тогочасного суспільства - Комуністична партія. Вона уособлювала сталінську командно-адміністративну систему, яка остаточно утвердилася і зосередила у собі всю владу в країні. Парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок поставила країну перед безоднею, мусила тепер, в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи, «явити чудо» - своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі.

Першочергового значення набувало зміцнення Збройних Сил. Втрати, яких вони зазнали, були дещо компенсовані масовими патріотичними вчинками людей. Так, в Україні водночас з мобілізацією на фронт більш як двох мільйонів жителів республіки (з них понад 200 тис. добровольців) за прикладом Москви і Ленінграда з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювалися формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. В основному силами цивільного населення та ополчення здійснювалося будівництво більш як 4 тис. км оборонних ліній та багато військових споруд. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся справді масовий патріотичний рух за подання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам, дітям, які залишилися без батьків.

Становище Червоної армії ускладнювала жорстока таємна війна, розв'язана в її тилу німецькими спецслужбами. Ось що доповідав своєму військовому керівництву начальник розвідки та контррозвідки вермахту адмірал Канаріс: «У розпорядження штабів німецької армії передано численні групи агентів. Вони використовують російське обмундирування і, діючи на відстані 50-300 км перед фронтом наступаючих німецьких армій, повідомляють по радіо про концентрацію радянських військ, стан шляхів, порушують зв'язок, знищують командний склад Червоної армії». Відповідні радянські органи приділяли велику увагу убезпеченню тилів діючої -армії. Другою після указу про мобілізацію була постанова Раднаркому СРСР «Про начальників охорони військового тилу» від 25 червня 1941 р. Перед ними ставилося завдання боротьби проти ворожої агентури, якою було нашпиговано прифронтові райони, очищення тилів від біженців, охорона шляхів сполучення, ловіння дезертирів. Однак в умовах беріївщини цей загалом правильний захід, до якого більшою чи меншою мірою вдавалися уряди й інших воюючих країн, набрав звичних потворних форм масових і нерідко необґрунтованих репресій. Вже 22 червня 1941 р. у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовленими списками розпочалися і тривали кілька тижнів масові арешти «сумнівних». Органи держбезпеки піднімали слідчі справи тих, хто раніше був репресований і відбув покарання. Нашвидкоруч фабрикувалися нові звинувачення, і невдовзі після того військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не чекаючи відповіді, тут же виносили вирок, переважно смертний. Причому, щоб справити належне враження на населення, про його виконання подекуди оголошувалося у місцевій пресі.

Під час відступу радянських військ під впливом загальної паніки або ж через відсутність транспортних засобів ув'язнених на строк більше трьох років, тобто «політичних», не вивозили в глиб країни, а розстрілювали на місці. У Луцькій в'язниці у такий спосіб було «знешкоджено» З тис., у Кіровоградській - 12 тис. засуджених. Сотні в'язнів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбувалися в селах Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем'янів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих були відомі представники української інтелігенції, наприклад артисти М. Донець і І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професори К. Студин-ський, П. Франко та багато інших. Водночас спеціальним указом Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р. у місцевостях, де було оголошено воєнний стан, позбавлялися покарання і звільнялися з тюрем особи, засуджені на строки до трьох років за так звані «побутові» злочини. Незабаром з цієї «п'ятої колони» окупанти рекрутуватимуть поліцаїв та інформаторів гестапо.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опинилася діюча армія. Такою, наприклад, була директива військам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам'ять ветеранів. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про те, свідком чого був на Південному фронті в серпні 1941 р.: «Діється щось неладне. Відступаємо, все відступаємо, без кінця відступаємо. Всі дороги, ліси й переліски забиті військами, що відходять. Армія починає втрачати обличчя, організація порушується... Розпорядження і накази, що суперечать одне одному, сиплються як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубленість і розпач: цілковита безпорадність... По тилах вештаються маси червоноармійців, які вільно чи мимоволі відбилися від своїх частин». Цими гіркими, але правдивими словами П. Коваленко описав один з перших великих «котлів», у який в серпні 1941 р. потрапили війська Південного фронту в районі Умані, поблизу с. Підвисоке. Ліс, де зібралися рештки знекровлених 6-ї та 12-ї армій, наскрізь прострілювався противником з усіх видів зброї. Воїни залишалися без продовольства, було багато поранених, знесилених від нескінченних боїв. У ніч з 19 на 20 серпня генерал Огурцов організував прорив кільця оточення, але він закінчився невдачею. Те, що ще вчора могло вважатися військом, перетворилося на натовп військовополонених.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб, командування напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території СРСР. В Україні вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо трималися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р., та Одеси -- з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р.

Надзвичайно складна обстановка виникла під Києвом. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію. Червона армія за допомогою місцевого населення більше двох місяців тримала там оборону. Але у радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Незважаючи на це, командуючий Південно-Західним фронтом Кирпонос і член військової ради Хрущов у телефонній розмові зі Сталіним запевнили його, що ними "вжито всіх заходів для того, щоб ні в якому разі не дати противнику як перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ". Через два тижні після цієї розмови, в кінці серпня, противник безперешкодно форсував Дніпро на північ і південь від Києва й розпочав операцію по оточенню міста. Загроза наростала день у день. Ось чому командування Південно-Західного напрямку, доповідаючи Ставці Верховного Головнокомандування про стан справ, висловилося за негайне відведення військ з київського виступу. «...Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може потягнути втрату військ і величезну кількість матеріальної частини...»,- писали Сталіну головнокомандуючий цим напрямком Будьонний і член Військової ради Хрущов. Однак Сталін, пам'ятаючи про запевнення Кирпоноса та Хрущова і проявляючи властиві йому свавілля та волюнтаризм, не взяв до уваги аргументованих доказів. Він наказав «за будь-яку ціну» утримувати Київ.

Тим часом становище дедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувало для радянських військ величезний «котел». У наказі № 29 по 17-й німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинув на оборону рубежу Дніпро-Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він також переважно веде при відсутності резервів. Боєздатність багатьох бойових з'єднань противника є низькою. Це становище необхідно використати шляхом граничної концентрації сил з тим, щоб відвернути вихід основних сил противника з оточення». 11 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту (у недалекому минулому військовий атташе в Німеччині) генерал Тупиков, характеризуючи обстановку, яка склалася, відверто писав начальнику Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи - справа двох днів». Відповідь на ім'я командуючого військами Південно-Західного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майор Тупиков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки. вимагає збереження холоднокровності й витримки командирів усіх ступенів. Необхідно не піддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, що створилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому складу фронту необхідність уперто битися, не оглядаючись назад. Необхідно неухильно виконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б. Шапошников. 14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв.». Вказівка пішла за підписом не Сталіна - автора цього тексту, а начальника Генштабу.

Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися,- зазначалося в одному з його документів від 12 вересня 1941 р.- Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть подати німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої сили небезпеці знищення».

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабу Південно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимошенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кирпонос, побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зраді його колега - командуючий Західним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце замкнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в історії. Стільки ж армій загинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя у жовтні 1941 р.).

А німецькі стратеги з огляду на жахливе становище Червоної армії вже розробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового району Донбасу й Криму за короткий проміжок часу, і, якщо дозволять погодні умови осені, у створенні засад для проникнення частиною сил в район Кавказу (в район нафтових промислів)».

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зірваний воїнами Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Червоній армії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, айв упертому небажанні Сталіна рахуватися з реальною обстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах прирікала радянські війська на величезні й не завжди виправдані жертви. У цитованому вище документі головного командування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: «З військ надходять донесення про зниження бойового духу червоної піхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідками обернулася для військ некомпетентність командування, що спиралося на волюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано озброєних і навчених, потрапили 1941 р. в оточення на території України, стали в'язнями нацистських таборів смерті.

Про те, що катастрофа під Києвом - результат недалекоглядності та самовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити з того, що лише в кінці серпня 1941 р. ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва німцям буде відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову «Про заходи по забезпеченню будівництва оборонних споруд Південно-Західного та Південного фронтів». Згідно з постановою обкоми партії та облвиконкоми дев'яти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1 млн. працездатного населення, необхідні матеріально-транспортні засоби для термінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вже не вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, а підвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майже безперешкодно просуватися аж до Харкова.

Однак, припустившись згубних помилок та прорахунків у керівництві військами, Сталін не відчував за собою ніякої провини перед армією і народом. Він звично вже перекладав усю відповідальність на виконавців. Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно командуючого Західним фронтом Павлова з групою генералів, у серпні-жовтні 1941 р. такі ж звинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту - командуючому 12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї Перекопcької дивізій Галактіонову і Цирульникову та іншим.

Про обстановку в діючій армії у цей час можна судити із свідчення командуючого 27-м стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала Артеменка, за словами якого, співробітникам особливого відділу «було доручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо з їхнього боку мали місце наміри здачі у полон або дезертирства, незважаючи на звання».

Постає запитання: чи винна армія в поразках? Відповідь має бути однозначною. Радянські війська, поставлені у неймовірно скрутне становище не тільки переважаючими силами агресора, а й згубними прорахунками та помилками політичного керівництва країни на чолі із Сталіним, мужньо й до кінця виконували свій обов'язок. Стікаючи кров'ю, але завдаючи чималих ударів по ворогові, вони трималися до останньої можливості.

До межі напружуючи всі свої сили, ведучи тяжкі бої, Червона армія створила необхідні умови для здійснення державними органами заходів щодо переведення економіки, всього суспільного життя країни на воєнні рейки. Зміцненню воєнного потенціалу СРСР, а також зриву планів німецького командування захопити й використати багатства України для посилення своєї могутності сприяла своєчасна і в цілому успішно проведена (головним чином з Лівобережної України) евакуація устаткування 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, колгоспників, службовців та їхніх сімей.

З огляду на несприятливий розвиток подій евакуація із західних та правобережних областей України не була такою успішною. Щоправда, на цій території промислових об'єктів розташовувалося мало, зате тут знаходилося 50 % військових складів, розміщених переважно впритул до кордону. ЗО червня 1941 р. Ставка видала директиву за підписом Сталіна про евакуацію їх до 2 липня «за лінію Дніпра». Однак виконати її було практично неможливо - лише залізничних вагонів для цього потрібно було десятки тисяч. За перший тиждень війни переважна більшість армійських запасів продовольства, пального, фуражу, боєприпасів дісталася німцям як трофеї. Такими були наслідки недалекоглядної доктрини «війни на чужій території».

Все цінне майно, що його не можна було вивезти, за директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня

1941 р. мало бути знищене або зіпсоване, щоб ворог не міг його використати. Так, було висаджено в повітря частину Дніпрогесу, ряд інших об'єктів. Однак внаслідок високих темпів ворожого наступу багато металургійного, енергетичного устаткування, запасів сировини, продовольства, пального потрапило до рук гітлерівців.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті продовжувала залишатися надзвичайно напруженою: 25 жовтня після жорстоких боїв війська противника вдерлися в Харків. На кінець 1941 р. вони окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей.

Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту - під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на Москву. Але їхній розгром під Москвою (грудень 1941 - січень 1942 рр.) означав крах плану «блискавичної війни». На цей час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було, по суті, «компенсовано» втрату основного ешелону кадрової армії в перші тижні німецької агресії.

Навесні 1942 р. за вказівкою Сталіна було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених і забезпечених наступальних операцій. Однак армія не могла водночас і наступати й оборонятися. Ці операції були наперед приречені на невдачу. Так, протягом січня-березня

1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу.

Невдало розвивалися воєнні дії і на північ та південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної армії прорвали тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкома Південно-Західного напрямку Тимошенка, члена військової ради Хрущова і начальника штабу Баграмяна Ставка й особисто Сталін дозволили провести в районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася 12 травня 1942 р. Спочатку наступ розвивався успішно, але незабаром почав видихатися: далися взнаки і погана його організація, і брак досвіду, і нестача бойової техніки. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії і тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоноармійців та командирів. 28 червня 1942 р. великі танкові з'єднання ворога у взаємодії з піхотою й авіацією розпочали генеральний наступ на воронезькому напрямку. Було прорвано фронт протяжністю 650 км і глибиною 150-400 км на південно-західній ділянці театру воєнних дій. Радянські війська, ведучи оборонні бої, почали відходити.

Знову, як і в 1941 р., у Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище. З болем у душі спостерігаючи ці події, О. П. Довженко 12 липня 1942 р. зробив у своєму фронтовому щоденнику такий гіркий, емоційно загострений запис: «Вся фальш, уся тупість, усе безпардонне й безтямне ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний із сатрапством - усе вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами, пустелями. І над усім цим - «Ми переможемо!»

У травні-червні 1942 р рухнув Кримський фронт. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі й м. Керч. У ворожому полоні опинилося 200 тис. радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушкайські каменоломні, де оборонялися кілька місяців, марно очікуючи повернення Червоної армії.

На початку липня 1942 р., блоковані ворогом із суші, моря та з повітря, після 250-денної оборони за наказом Ставки припинили бої героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вдалося прорватися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта.

Кульмінацію нових випробувань радянських людей у той час зафіксував відомий наказ № 227, підписаний Сталіним 28 липня 1942 р. В ньому розвивалися далі положення іншого вкрай жорсткого наказу Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Ці накази клали початок терористичним методам управління тоталітарної держави власною армією. Підкріплені правом розстрілу «в позасудовому порядку», застосуванням загороджувальних загонів та штрафних батальйонів, карною відповідальністю близьких родичів «винуватців», вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання.

Із залишенням 22 липня 1942 р. радянськими військами м. Свердловська Ворошиловградської області на всю землю України опустилася чорна ніч німецької окупації. Окупаційний режим, нав'язаний населенню захоплених районів СРСР у вигляді лихозвісного «нового порядку», відзначався винятковою жорстокістю. Мета гітлерівських агресорів полягала в тому, щоб шляхом нещадного терору і насильства максимально пограбувати, завойовані території, піддати геноциду їх населення, запровадити систему його безжальної експлуатації. У планах колонізації зазначалося: «Україна - найродючіша область Європи, її завдання - постачати продукти харчування та сировину новій Європі».

Окупанти штучно розчленували українську територію, що історично склалася. Західноукраїнські землі під назвою «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губернаторства», створеного гітлерівцями на території окупованої Польщі. Південно-західні райони під назвою «Транс-ністрія» увійшли до складу Румунії. Більшу ж частину України було віднесено до так званого рейхскомісарі-ату «Україна». Управляти ним Гітлер поставив фанатичного нациста Еріха Коха, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних людей «нижчої раси». «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною,- говорив Кох,- я звелю його негайно розстріляти». Відомий як «коричневий цар України», він на свій кшталт тлумачив расистські постулати Гітлера: «У нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як на червоношкірих».

Фашистські колонізатори визнавали тільки один метод управління захопленими територіями - фізичний і моральний терор. За роки окупації вони закатували на українській землі 5264 тис. чоловік мирного населення та військовополонених, депортували до Німеччини 2,4 млн. чоловік (200 тис. з них, боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після завершення війни), спалили сотні міст та селищ міського типу, тисячі сіл, пограбували й привели в цілковиту непридатність підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи, МТС. Тільки прямі матеріальні збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. карбованців (у довоєнних цінах).

Безумовно, злочинні дії фашистів щодо України не були б такими масштабними, коли б не сприяння окупантам частини населення. У багатьох людей антинародні дії сталінського тоталітарного режиму викликали почуття гіркого розчарування в радянській владі, відрази до комуністичної диктатури. Чи не це у сполученні з голодним, безправним існуванням в умовах окупації ставало базою такого явища, як колабораціонізм, тобто пособництво осіб з місцевого населення загарбникам?

Щоправда, стійкі характером, чесні люди, навіть зазнавши утисків з боку радянської влади, в скрутних, переломних ситуаціях не схиблювали у виборі свого шляху й включалися у боротьбу проти іноземних загарбників. Типовим може бути такий приклад. Найближчими бойовими друзями І. Д. Кудрі - керівника підпільної організації, залишеної в Києві НКДБ УРСР, були Марія Груздева, Раїса Окіпна, Євгенія Бремер, близьких родичів яких безпідставно репресували у 30-ті роки. Заарештовані фашистами, підпільниці не зрадили Батьківщину, мужньо прийняли мученицьку смерть у катівнях гестапо.

Активну роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму прагнула відігравати Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила - помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН-м) і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН-б), що почали між собою ворогувати. У той час, як мельниківці прагнули співробітничати з окупантами і навіть сформували з українців дивізію СС «Галичина», бандерівці створили власні збройні сили - Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки в селах, їхньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну. Проте з наближенням Червоної армії стосунки між бандерівцями та окупантами з огляду на спільну загрозу нерідко набували характеру взаємосприяння.

Незважаючи на те, що окупанти поряд з жорстокою репресивною політикою використовували також штучно створюваний масовий голод і політичні провокації, вони наштовхнулися на відкритий або прихований опір. Люди, які опинилися під п'ятою загарбників, переконувалися: те, що приніс нацизм,- тотальний геноцид, цілковита відсутність людських прав, голодне рабське животіння - набагато гірше від того найгіршого, що їм доводилося терпіти в умовах радянської влади. Ця обставина знайшла відображення у звіті про службову поїздку в лютому-березні 1942 р. відповідального чиновника рейхскомісаріату «Україна» Лейббранта. Він писав, що ті українці, з якими йому довелося зустрітися, говорили: «Під час більшовицького режиму нас висилали на примусові роботи або ж розстрілювали. За німців, котрі є великою культурною нацією, нас б'ють і жорстоко з нами поводяться. Ми думали, що ви прийшли як визволителі, а ви гірші, ніж більшовики».

Водночас Організацією українських націоналістів робилися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп» поширити свій вплив на східні та південні області України, розвинути мережу оунівського підпілля в Києві, Житомирі, Полтаві та інших містах. Це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушилися репресії з боку нацистів. На кінець 1942 р. в республіці не було жодного району, де б не велася боротьба проти окупантів.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога найактивнішою були збройні партизанські дії. В Україні у кількох тисячах загонів і груп воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці, нерідко під впливом діяльності підпільників, саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил. Бойові дії народних месників очолили Центральний та Український штаби партизанського руху, створені у червні 1942 р.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаків і дівчат не могли спинити ні труднощі боротьби, «і терор. У травні 1943 р. гестапо заарештувало учасницю кам'янець-подільського підпілля Марію Трембовецьку. Перед розстрілом кати піддали 21-річну дівчину нелюдським тортурам, щоб вибити з неї потрібні їм відомості, зокрема адресу підпільної друкарні. Дівчині вирізали груди, відірвали руку, випалили око, нацькували собак, які загризли її мало не до смерті. Але Марія партизанські таємниці не виказала. У передсмертному листі, написаному на білизні, вона звернулася до своїх товаришів з такими словами: «Не здавайтеся, продовжуйте роботу. Ми вмираємо, але знаємо за що». Такі факти, які були далеко не поодинокими, свідчили про виняткову напруженість і гостроту боротьби. Водночас нелюдські вчинки і криваві злочини окупантів справляли роль додаткового фактора у посиленні руху Опору.

Точну, хоч і лаконічну, характеристику результатам бойових дій українських партизанів та підпільників, а також масового саботажу населення можна знайти в одному з документів противника - «Директивах по проведенню умиротворення на Україні», виданих командуючим оперативним тиловим районом «Південь» у червні 1942 р. «Труднощі не зникають,- зазначалося в них,- воєнні пересування постійна зазнають диверсій, роботі цивільної адміністрації, передусім у таких важливих галузях, як сільське господарство і промисловість, ставляться перешкоди».

Першочергове значення для досягнення корінного перелому у війні на користь Червоної армії мала діяльність радянського тилу. День і ніч напівголодні, часто без теплого одягу, терплячи побутову невлаштованість, трудилися пліч-о-пліч з місцевими робітниками, селянами, службовцями й численні виробничі колективи, евакуйовані з України. Основний тягар роботи, пов'язаної з розміщенням та введенням у дію евакуйованого устаткування, влаштуванням і забезпеченням усім необхідним для життя й діяльності прибулого з прифронтових районів населення, взяли на себе місцеві жителі та органи влади.

Величезні масштаби поразок і втрат, що потрясли суспільство в перший період війни, змусили його до межі сконцентрувати економічний потенціал країни на забезпеченні потреб фронту, максимально напружити соціально-політичний механізм. Тотальна підпорядкованість усієї тилової інфраструктури й суспільного життя воєнному фактору, з одного боку, та обмеженість у продовольчих і соціально-побутових ресурсах - з другого, призвели до дальшого утвердження в країні основних форм режиму воєнного комунізму. В економічній та суспільно-політичній сферах життя тилових районів панували методи командно-адміністративної системи управління з характерними для неї надцентралізацією, диктатом вищих інстанцій. Та, мабуть, важко заперечити проти того, що такі методи водночас містили в собі й великі мобілізаційні можливості. І це відігравало особливу роль в екстремальних воєнних умовах.

Щоправда, війна й тут вносила свої поправки. У зв'язку із скороченням адміністративного апарату, труднощами в забезпеченні оперативного зв'язку, відсутністю умов для вироблення детальних директив та інструкцій, як це практикувалося у довоєнний час, на місцях, у тилу, спостерігалося певне пом'якшення централізованого планового та адміністративного опікування й регламентації. Особлива, воєнна обстановка змушувала керівників середньої і нижчої ланок брати на себе відповідальність, сміливіше виявляти ініціативу і самостійність у вирішенні нагальних питань, пов'язаних з життям і діяльністю населення тилових районів, ефективнішим використанням їх потенціалу.

Завдяки зусиллям робітників, селян, інтелігенції, напруженій і конструктивній діяльності органів влади у східних районах було подолано величезні труднощі, зумовлені нестачею виробничих площ, кваліфікованої робочої сили. Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А на середину того ж року воєнна перебудова народного господарства була завершена. На сході країни небувалими темпами була створена, по суті, заново, оскільки західна оборонно-промислова база опинилася під ворожою окупацією, першокласна воєнна економіка.

Воєнно-промисловий потенціал країни швидко зростав. Майже половину всіх потужностей, уведених у дію в східних районах країни, становило обладнання, евакуйоване з України. Особливо успішними були розвиток танкобудування, літакобудування, артилерійської галузі промисловості, виробництво боєприпасів.

Щиросердий, гостинний прийом зустріли у східних республіках СРСР трудящі, евакуйовані з західних районів, серед них українські робітники, колгоспники, спеціалісти. В Узбекистані. Киргизії, Казахстані розгорнувся патріотичний рух, переважно серед жінок, за влаштування долі дітей. Колгоспи, підприємства брали на свій рахунок утримання евакуйованих дитячих будинків. Десятки тисяч дітей, які залишилися без батьків, взяли на виховання сім'ї трудящих. Спеціально утворені при місцевих Радах органи по влаштуванню евакуйованого населення вишукували "можливості забезпечення його житлом, продовольством, одягом, щоб хоч частково задовольнити вкрай зголоднілих, обшарпаних людей, які нерідко виїжджали зі своїми підприємствами поспішно, хто в чому був.

Без відпусток, навіть без вихідних днів трудилися робітники, інженери й техніки харківських тракторного, дизельного, турбінного, київських суднобудівного «Ленінська кузня», машинобудівного «Більшовик», Криворізького металургійного, багатьох інших заводів, евакуйованих з України. Люди, зціпивши зуби, по 12-14 годин на день стояли на вахті біля верстатів, доменних печей, прокатних станів. А коли треба було виконувати ударне фронтове замовлення, то тижнями не виходили з цехів; тут же їли, спали.

Історія тилу буде неповною, якщо не згадати про трудовий вклад у перемогу шістьох мільйонів людей, серед них багатьох з України, які поневірялися в таборах ГУТАБу. Гутаоівська, переважно видобувна, промисловість та капітальне будівництво набули особливого значення за умов війни. Самі ж трударі, які забезпечували рудою металургію, ледве животіли, перебували на становищі рабів, мерли як мухи від голодного виснаження та хвороб. Багато з них прагнули добровільно піти на фронт. Однак оголошені «ворогами народу» в'язні продовжували утримуватися за колючим дротом. А на охорону таборів гутабівського архіпелагу, який був невід'ємним фрагментом тилового ландшафту, відтягувалися значні сили добірних військ НКВС, яких гостро потребував фронт.

Дещо легшими від гутабівських, але все ж неймовірно важкими були будні тилу, повсякденний побут населення. Через втрату основних сільськогосподарських районів та великої кількості підприємств легкої і харчової промисловості, скорочення витрат на'соціальні потреби, а також переведення практично всіх потужностей на воєнне виробництво різко знизився життєвий рівень населення.

У боротьбу за освоєння нових посівних площ включилися не тільки спеціалісти сільського господарства, а й жителі міст. Незважаючи на те, що роботи виконувалися в основному вручну, оскільки залишилося мало тракторів, машин, пального, у тилових районах було зорано і засіяно не менше площ, ніж до війни. До того ж врожаї, зібрані з городів робітників та службовців, давали можливість створити необхідні, хоч і вкрай обмежені, продовольчі ресурси, не допустити масових голодувань ні в армії, ні серед населення.

У цих умовах позитивну роль відіграла жорстка планово-розподільча функція органів влади. Розподіл продуктів харчування, предметів одягу був суворо нормований відповідно до карткової системи. Першорядна увага приділялася забезпеченню ними виробничників. Але тилове постачання - найчастіше це тарілка так званої затірки, тобто звареного у воді борошна, мізерна пайка хліба, цибуля, одна-дві картоплини «в мундирах» - могло забезпечити мільйонам робітників та службовців лише напівголодне життя.
Случайные рефераты:
Реферати - Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука
Реферати - Життєвий і творчий шлях Юрія Федьковича
Реферати - Життєвий та творчий шлях Григора Тютюнника
Реферати - Письменники рідного краю. Стефаник
Реферати - Біографія Григорія Сковороди
Реферати - Життя і творчість Михайла Коцюбинського
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 14
    Гостей: 14
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта