Територіальний поділ праці — об'єктивний процес розвитку продуктивних сил
Категорія «територіальний поділ праці» виступає важливою умовою аналізу різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об'єднаннях держав світу. Цей об'єктивний процес є основою для встановлення промислових відношень в системі народного господарства, відношення між цілим і його частинами. На основі вивчення територіального поділу праці розкривається дія закономір­ностей розміщення продуктивних сил, спеціалізації господарства та комплексно-пропорційного розвитку регіонів.

Територіальний поділ праці — це об'єктивний процес розвитку продуктивних сип, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між: ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами). Процес територіального поділу праці проходить на основі розвитку спеціалізації господарських регіонів і взаємозв'язків між ними через обмін. Різні економічні регіони стають все більш взаємопов'язаними і взаємозалежними в процесі розвитку їх продуктивних сил, коли усуспільнення виробництва досягає такого високого рівня розвитку, що окремі з них виступають як спеціалізовані частини народного госпо­дарства країни. Однак господарська спеціалізація і товарний обмін ви­конують в територіальному поділі праці різні і протилежні функції. Перша диференціює господарство регіонів країни на виробництві пев­них видів продукції і перетворює їх у взаємозалежні. Друга об'єднує (ін­тегрує) ці регіони як взаємопов'язані частини єдиного цілого.

Поділ праці між районами країни має винятково важливе значення для розвитку теорії розміщення продуктивних сил, для економічного районування і територіально-виробничого комплексоутворення. Цей об'єктивний процес є основою для встановлення просторових відношень в системі народного господарства країни. Отже, територіальний поділ праці — це категорія, що виступає як основна при аналізі господарських поєднань в масштабі країни, а також в об'єднаннях країн, які мають різний характер господарської діяльності. Вона дає можливість пізнати за допомогою системного аналізу цілісні складні суспільно-територіальні системи в процесі їх розвитку і взаємозв'язку. Чим глибший рівень поділу праці між окремими районами, галузями, містами, тим вищий рівень розвитку продуктивних сил країни.

Які ж найважливіші передумови територіального поділу праці, спе­ціалізації економічних регіонів, розміщення продуктивних сил? Відомо, що розміщення підприємств і цілих галузей господарства в тих чи інших районах країни завжди пов'язувалось з особливостями навколиш­нього середовища, територіальною диференціацією природних умов і ресурсів, а також з економічними умовами розвитку територій. Отже, слід розрізняти природні та економічні (соціально-економічні) перед­умови розвитку територіального поділу праці.

Об'єктивно існуючими передумовами для виникнення та розвитку територіального поділу праці є природні умови і ресурси. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і обміну, оскільки в одних і тих же природних умовах можливий різний територіальний поділ праці та різні напрямки територіальної спеціалізації. В одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції, але яким з них треба віддати перевагу — це залежить від економічних факторів. Адже одна і та ж продукція в різних районах виробляється з неоднаковими суспільними затратами. Перевагу надають тим районам, в яких затрати на одиницю продукції є найнижчими. Так, наприклад, лісостепові райони України спеціалізуються на вирощуванні цукрових буряків і виробництві цукру, бо тут затрати на одиницю готової продукції найнижчі у порівнянні з поліськими і степовими районами. Однак це не означає, що в інших районах не можна займатись цим виробництвом. Просто там воно буде менш вигідним для суспільства через значно вищі затрати на виробництво продукції. Отже, природа надає об'єктивну можливість для діяльності людини. Однак реалізація цієї потенційної можливості підпорядкована певним суспільним законам. Природа ж виступає завжди як зовнішня умова розвитку матеріальних, соціальних і культурних надбань суспільного життя.

Територіальний поділ праці формується лише за умови розвитку взаємозв'язків місцевостей з різною спеціалізацією господарства на основі розвиненого обміну. Рушійними силами цього процесу є рівень розвитку науково-технічного прогресу, спеціалізація діяльності, людей в певних економічних регіонах, економічний ефект виробництва. Однак головним рушієм розвитку територіального поділу праці в сучасних умовах є економічний ефект.

Показником економічної ефективності територіального поділу праці е різниця вартостей продукції на місці її виробництва і на місці збуту. M. M. Баранський запропонував для його визначення формулу у вигляді нерівності Cv > Ср + t, де Cv — ціна товару на місці продажу (споживання), Ср — ціна товару на місці його виробництва, і — транспортні витрати.

Чим більша різниця між лівою і правою частинами нерівності, тим ефективніший територіальний поділ праці. Тобто ціна на товар на місці його виробництва та на місці збуту повинні знаходитись між собою в такому співвідношенні, щоб різниці між ними вистачило на покриття витрат на перевезення продукції. Отже, економічний ефект залежить від продуктивності праці в різних регіонах та від транспортних витрат на перевезення товарів. Крім цього, треба враховувати інші вигоди від територіального поділу праці, зокрема компенсацію витрат, пов'язаних з часом обігу товару (доставка і реалізація), збільшення капіталовкладень при освоєнні нових родовищ корисних копалин, фінансування капіталь­ного будівництва тощо. В результаті розвитку територіального поділу праці в ширину, відбуваються великі зміни в розміщенні продуктивних сил як в країні, так і в міжнародному масштабі.

Необхідно зазначити, що розвиток територіального поділу праці і рівномірне розміщення продуктивних сил несумісні, вони навіть суперечать одне одному. Кожен район як господарська система продуктивних сил є одночасно підсистемою в народному господарстві країни. Всі економічні райони функціонують на основі тісних економіч­них взаємозв'язків, що складаються в залежності від того, як формується система територіального поділу праці. Розміщення продуктивних сил в економічних районах— процес динамічний і неадекватний. В кожному економічному районі ніяк не можна створити всі виробництва і таким чином позбутись ввезення продукції з інших районів, у тому числі з віддалених. Прагнення виробляти в районах буквально всі види продукції не виправдовує себе, оскільки це негативно впливає на всю систему територіального поділу праці і веде до зростання витрат виробництва. Одночасне розміщення продуктивних сил в різних за природними і економічними умовами районах (створення в кожному з них однакової або близької структури чи однакового типу економічного розвитку) звужує масштаби територіального поділу праці і практично позбавляє виробництво широкого розвитку його важливих форм — концентрації, спеціалізації, кооперування.

Розміщення продуктивних сил в умовах зростання науково-технічного прогресу і поглиблення територіального поділу праці передбачає створення залізничних, автомобільних, трубопровідних і водних магістралей, сучасних великих морських портів і аеропортів. В результаті посилюється інтеграція районів, що знаходяться на значній відстані, розширюються масштаби територіального поділу праці. У той же час відбувається концентрація продуктивних сил переважно навколо великих центрів виробництва, на головних магістральних шляхах сполучення, в акваторіях великих портів. Концентрація виробництва — це один з ефективних шляхів зниження собівартості товарів, що дозволяє збіль­шити відстань перевезень промислової і сільськогосподарської продукції. Розширення магістральних шляхів сполучення відкриває широкі можливості для розвитку продуктивних сил і територіального поділу праці. Так, завдяки потужним нафто- і газопроводам, лініям електро­передачі створюються нові промислові комплекси в районах з недо­стачею сировини і палива, розвиваються всі інші галузі господарства

Розміщення проблеми економічного районування України

В теорії розміщення продуктивних сил особливе місце займає еконо­мічне районування. Значення проблеми районування господарства особливо посилюється на сучасному етапі, коли Україна стала незалеж­ною державою і приступила до створення основ ринкової економіки.

Економічне районування в цілому та окремі його проблеми вивчені досить глибоко. Вчення про господарські (економічні) райони і про районування як процес базується на синтезі величезної інформації, перш за все — на вивченні зв'язків явищ природи, розселення, праці і міграцій населення, господарства, науки, культури, освіти. Районування відбиває територіальну диференціацію господарства на основі системи територіального поділу праці, тобто воно є важливим методом аналізу розміщення і територіальної організації продуктивних сил.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослід­женнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема у працях ММ.Коло-совського, М.М.Баранського, П.М.Алампієва, Ю.Г.Саушкіна, А.М.Коло-тієвського, І.В.Нікольського та ін. Певний позитивний вклад у розробку проблем територіально-виробничого комплексоутворення і економічного районування внесли українські вчені М.М.Паламарчук, Л.М.Корецький, Ф.Д.Заставний, В. А. Поповкін.

Економічний район будь-якого масштабу розглядається у вітчизняній науці як цілісна складна територіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою, складовою частиною господарського ком­плексу країни і виконує певну функцію в рамках національного ринку.

Розвиваючи територію економічного районування, відомий районолог М.М. Колосовський виходив з того, що організація продуктивних сил економічного району набуває форми комплексу. На його думку, районний комплекс проявляється в різних конкретних формах залежно від видів енергії, сировини та інших ресурсів. Аналізуючи районні комплекси, вче­ний застосував нові методи, зокрема метод енерговиробничих циклів, за допомогою якого йому вдалося глибоко вивчити структуру виробницт­ва районів та міжгалузеві зв'язки. В процесі вивчення особливостей роз­міщення продуктивних сил встановлено, що рівень їх розвитку в окремих районах має значні відмінності. Це пов'язано з використанням досягнень науково-технічного прогресу і розвитком територіальної організації виробництва.

Оскільки система економічних районів -— це прояв територіального поділу праці, районоутворення виступає як важлива умова регіонального управління народним господарством. Раціональна територіальна органі­зація продуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва в усіх територіальних ланках країни. Г Завдання економічного районування на сучасному етапі зводиться до виявлення на території країни науково обгрунтованих господарських, комплексіврізного масштабу. Сітка економічних районів сьогодні вико­ристовується для планування і прогнозування розвитку продуктивних сил, зокрема районних господарських комплексів. Досить ефективним виявляється програмно-цільовий метод. Економічний ефект полягає у досягненні високого рівня комплексності їх господарства, раціоналізації системи внутрірайонних і міжрайонних зв'язків, у найбільш повному використанні природних, матеріальних і трудових ресурсів. Наукове і практичне значення економічного районування в сучасних умовах роз­витку господарства України полягає у формуванні раціональної струк­тури виробництва, в основу якої повинна бути покладена система районних виробничих комплексів. У зв'язку з розпадом Радянського Союзу і проголошенням незалежності колишніми його республіками, система економічного макрорайонування України втратила своє значення. Сьогодні потрібно розробляти і впроваджувати в практику нову сітку економічних районів нашої держави. Необхідність нового економічного районування випливає з Декларації про державний суверенітет республіки і принципово нових завдань щодо розвитку її економіки. Перш за все повинні бути детально вивчені і враховані умови розвитку територіального поділу праці в межах України як незалежної держави. Це дасть змогу виділити систему районів з об'єктивною основою, всебічно врахувати природно-географічні і соціально-економічні умови формування кожного з них, а також прогнозувати напрямки їх розвитку на майбутнє.

Значний внесок у розробку нової сітки економічних районів України зробили в останні роки Ф.Д.Заставний і В.А.Поповкін. Так, Ф.Д.Заставний виділив дев'ять мезорайонів, що входять до складу трьох макро­районів — Східного, Західного, Південного. Автор вважає, що в межах України доцільно залишити мережу макрорайонів, але ним проведена велика робота по уточненню границь мезорайонів.

В основу мережі районів Ф.Д.Заставний поклав економічний прин­цип, господарську однорідність територій, відмінності у господарській спільності груп адміністративних областей, відмінності за рівнем роз­витку і профілем господарства, обсяг виробництва товарної продукції в розрахунку на одного жителя. Запропоновано внутріресігубліканські економічні райони (за термінологією автора—підрайони) сформувати у складі Донецького (Луганська і Донецька області), Придніпровського (Дніпропетровська і Запорізька), Північно-Східного (Полтавська, Сумсь­ка, Харківська), Центрально-Поліського (Житомирська, Київська, Черні­гівська), Причорноморського (Миколаївська, Одеська, Херсонська та Автономна Республіка Крим), Карпатського (Закарпатська, Івано-Фран­ківська, Львівська, Чернівецька), Подільського (Вінницька, Тернопільсь­ка і Хмельницька), Центрально-Українського (Кіровоградська і Черкаська) і Західно-Паліського (Волинська і Рівненська) [11, с. 359 — 378].

В.А.Поповкін у роботі «Регіонально-цілісний підхід в економіці» (1993 р.) обгрунтував поділ України на п'ять макрорайонів і дев'ять мезо­районів. Наукова концепція вченого враховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, що так або інакше впливають на формування регіональних утворень. Автор поставив за мету обгрунтувати таку сітку макро- і мезорайонів, яка була б потрібна для регулювання основних економічних пропозицій, вдосконалення територіального поділу праці, а також науково-аналі­тичних та прогностичних цілей. Структура макроекономічних районів України, на думку вченого, повинна виглядати так:

1) Центрально-Український (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або райони Київського Полісся і середнє Придніпров'я);

2) Донбас і Нижнє Придніпров 'я (Донецька, Дніпропетровська, Лу­ганська та Запорізька області, або райони Донбасу і Катеринославського Придніпров'я);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська та Авто­номна Республіка Крим);

5) Західно-Український (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська,

Чернівецька області, або райони Волинського Полісся, Поділля та Українських Карпат.

Група вчених Національної академії наук України (М.І.Долішній, М.М.Паламарчук, О.М.Паламарчук, Л.Т.Шевчук) виділили шість мак­рорайонів в межах України [22, с.403 -^ 404]. Основою для делімітації цих макрорайонів послужили дослідження природи, населення і господарства України. При опрацюванні схеми районування автори спиралися на нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме тому вони запропонували нову схему соціально-економічного районування України.

Така схема, на думку її авторів, необхідна для реалізації стратегії соціально-економічного розвитку регіонів, зокрема для розробки моделі регіональної політики. Назви соціально-економічних макрорайонів України, головні їх центри (ядра) та територіальний склад наведені в табл.5.

Сьогодні, коли розміщення продуктивних сил України здійснюється в умовах впровадження принципів ринкової економіки, проблема управління економічними районами і територіально-виробничими комплексами стає ще більш актуальною. Система управління окремими регіонами пов'язана з розробкою цільових програм розвитку регіональ­них ТВК, вдосконаленням їх структури і організації.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виділення системи районів допомагає створити в межах держави раціо­нальні регіональні ТВК, враховуючи при цьому прогресивні тенденції в розвитку територіального поділу праці, спеціалізації господарства, внутрірайонних і міжрайонних економічних зв'язків. Сьогодні управлін­ня народним господарством передбачає поєднання народногосподарсь­кого підходу з комплексним розвитком економічних районів та адмі­ністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію розміщення продук­тивних сил в кожному з виділених районів. Основними шляхами підви­щення регіональної ефективності виробництва виступають: поглиблення комплексного розвитку господарства районів; вдосконалення структури і виробничих зв'язків районних комплексів; створення раціональних сис­тем виробництва на базі промислових вузлів; підвищення ефективності регіональної спеціалізації і кооперування виробництва; формування об'єднань міжгалузевого характеру; реорганізація виробничої інфра­структури в районах; раціональне використання науково-технічного потенціалу і науково-технічних комплексів.

1.1. Сутність та функції економічного районування.

1.2. Економічне районування України:

1.3. Проблеми й перспективи економічного районування.

У сучасному світі суспільне виробництво відбувається * з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування еко­номічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об'єктивним. Він відбувається через формування відпо­відної певним регіональним передумовам господарювання тери­торіальної організації продуктивних сил та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспіль­ний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціаліза­цію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внут­рішніх та міжрайонних зв'язків. Об'єктивними передумовами фор­мування економічних районів виступають наявні у даному регіоні:

• природні ресурси

• особливості економіко-географічного положення території

• система розселення

• чисельність населення

• територіальна організація виробництва

• виробничий потенціал

• спеціалізація господарства

• рівень господарського освоєння території.

На основі формування згідно даних передумов територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енергови-робничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об'єктивно існуючих економічних районів.

В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослід-ковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплекснють, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й між­районні економічні зв'язки, відносна повнота та замкненість вироб­ничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М.Алампієва економічний рай­он — це географічна цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими час­тинами суспільним територіальним поділом праці.

Окрім вказаних передумов, на формування економічних рай­онів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є фактори економічного поход­ження:

1. головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукуп­ність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;

3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалі­зованого господарства району та існування й розвитку інших ком­понентів продуктивних сил даної території;

4. особливості економіко-географічного положення те­риторії району обумовлюють формування спеціалізації його госпо­дарства, характер та рівень розвитку економічних зв'язків;

5. районоутворюючі центри — великі міста-економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охо­плює групу адміністративних областей або територіальне відокрем­лений анклав в межах економічного району. На Україні такими цен­трами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

6. форми територіальної організації виробництва - про­мислові, інфраструктури (транспортні, рекреаційні) та агропроми­слові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

7. суспільно-політичний устрій (унітарний або федера­тивний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудова­но на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зок­рема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

8. адміністративно-територіальний поділ країни. У ме­жах економічних, адміністративних та правових механізмів терито­ріального управління й регулювання в полі адміністративно-терито­ріального поділу країни функціонують як самостійні суб'єкти гос­подарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарсь­ких комплексів територій.

Проблеми й перспективи економічного районування

В світлі регіональної економічної політики держави та форму­вання відповідної їй концепції нового адміністративно-територіаль­ного устрою країни з усією актуальністю постає питання удоско­налення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічного обгрунтування, є наступні.

Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюдже-тотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні дер­жавного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтег­ральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах

а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори або дві нинішні області),

б) до території рангу економічного макрорайону.

Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості об­ластей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордо­нах з незначними змінами, які суттєво не відображаються на сис­темному рангу обласної ТСЕС.

Друге питання стосується теоретико-методологічних та прак­тичних проблем виділення економічних районів. На сучасний мо­мент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний рай­он складається з двох територіальне відокремлених анклавів — Во-линсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри - м. Житомир та м. Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарю­вання та своїм районоформуючим центром - м. Симферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кірово-градщини, яка за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров'ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв'язками.

Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так і світовий досвід формування за­гальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а також загальноекономічні зако­номірності функціонування продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та еко­номічно, соціальне й екологічно ефективного використання сукуп­ного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати просто недос­татнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій пер­спективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об'єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії - й неможливим завданням. Проте досвід розви­нутих країн з суттєвими регіональне диференційованими суспільно-економічними та природно-економічними передумовами господа­рювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним мас­штабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є тери­торія, яка дорівнює за площею декільком (як правило 2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально-економічних процесах, можливим є укруп­нення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район макромасштабного рангу. При цьо­му всебічне урахування управлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно-ресурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 -10 макрорайонних господарських комплексів надасть змогу в май­бутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально-економіч­ного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорін­не підвищення загальної ефективності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого розвитку країни.

Вирішення другого питання є можливим через постійне вдо­сконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.
Случайные рефераты:
Реферати - Іван Федорович Драч – життя та творчість
Реферати - Короткий літопис життя і творчості Василя Стуса
Реферати - П. Грабовський
Реферати - Життя та творчість Івана Драча
Реферати - Микола Вороний
Реферати - Естетична функція кольору в романах Павла Загребельного
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія