Сутність фінансового ринку

---

Фінансові відносини є похідними від ринкових відносин. Чим більшого значення набувають і чим більше ускладнюються ринкові відносини за умов різних форм власності тим більшого значення набувають фінансові та кредитні відносини і використання їх державою для регулюючого впливу.

Фінансовий ринок – це сукупність ринків, які акумулюють грошові заощадження фізичних осіб і підприємств з метою фінансування інвестицій і державного бюджету.

Структура фінансового ринку в цілому складається з 2-х основних ринків, пов'язаних між собою. Це: грошовий ринок і ринок цінних паперів (див. схему 1.1.).

Схема 1. Загальна структура ринку.

РИНОК

Фінансовий ринок

Товарний ринок

Ринок праці

Грошовий ринок

Ринок цінних паперів



Фінансовий ринок виконує наступні функції: залучення капіталу; відновлення ліквідності випущених цінних паперів; встановлення цін фінансових ресурсів; інформування про фінансовий стан підприємств та інші.

Схема 2. Функції фінансового ринку.

Функції фінансового ринку

Пряме фінансування

Відновлення ліквідності випущених ЦП

Сприяти зміні структури п-ва

Покращити функціонування первинного ринку

Передача інформації про фінансовий стан підприємства



Серед елементів інфраструктури фінансового ринку – сукупність допоміжних організацій, установ, посередників, діяльність яких покликана обслуговувати операції на ринку – центральне місце належить фондовій і валютній біржам. Розглянувши кожну структурну ланку фінансового ринку ми зможемо зрозуміти його місце та роль в системі ринкових відносин.

Необхідно відмітити, що вище названі структурні елементи фінансового ринку не є самостійними і відокремленеми один від одного, а навпаки є взаємопов'язаними і взаємозалежними.

Ринок позичкового капіталу або кредитний ринок поділяється на ринок короткострокових засобів і ринок довгострокових засобів. Ринок цінних паперів складається з ринку акцій, на якому здійснюється купівля-продаж прав власності на частку майна підприємств, і ринок облігацій, який таким чином пов'язує кредитний ринок з ринком цінних паперів.

Сучасна структура фінансового ринку складна: всі його елементи є взаємозалежними (див.додаток 1). Розглянемо детальніше механізм функціонування грошового ринку та ринку цінних паперів.

Формування та розвиток світового фінансового ринку,

етапи його становлення в Україні

Ринок, на якому об'єктом купівлі продажу виступають матеріальні ресурси, називається "ринком реальних активів”. Паралельно існує фінансовий ринок, що характеризується, з одного боку, як ринок позичкового капіталу, а з другого – як ринок цінних паперів або ринок фіктивного капіталу. Яким чином саме ці два напрями утворюють ключову ланку економічного поняття "фінансовий ринок”?

Після аналізу й узагальнення вивчених матеріалів отримано дані, що стосуються не стільки економічної теорії, скільки процесу економічного розвитку капіталістичного суспільства.

У підсумку виникла необхідність визначення основних етапів утворення фінансового ринку з урахуванням періодів історичного розвитку суспільства, оскільки зіставлення історичних періодів із результатами економічного розвитку дає змогу (див.додаток 2) детальніше простежити безпосередньо процес виникнення різноманітних форм капіталу та виявити певну послідовність у формування ринків, де обертається капітал, що приводить до накопичення останього.

Як показано в додатку, позичковий капітал, що виник у результаті обороту промислового (реального) капіталу, створив умови для появи фіктивного капіталу, під яким розуміють накопичення цінних пеаперів: акцій, різноманітних видів облігацій, похідних інструментів. Формуючись і розвиваючись, утворюючи свої ринки, позичковий і фіктивний капітали постійно взаємодіють, і ця взаємодія має свої особливості.

Для успішного розв'язання завдань фінансової та економічної стабілізації необхідно здійснити зважене грошово-кредитне регулювання. Через нього держава впливає на грошову масу і процентні ставки, а вони, у свою чергу,- на споживчий та інвестиційний попит. На жаль, сьогодні грошово-кредитна сфера неспроможна задовільно виконувати свою головну функцію – забезпечення ефективного розміщення ресурсів, стабільної національної грошової одиниці та стабільних цін.

Фінансова система України, як і національна економіка в цілому, ще не подолала наслідків кризи, що проявляється в інфляційних процесах, зростанні дебіторської та кредиторської заборгованостей між підприємствами, падінні національної грошової одиниці, значних внутрішніх і зовнішніх заборгованостях країни. Тому сьогодні в нашій державі головними завданнями є забезпечення структурної перебудови народного господарства, а також досягнення макроекономічної стабілізації шляхом реформування грошово-кредитної та банськівської систем.

Фінансовий ринок України пройшов складний і суперечливий шлях розвитку, який умовно можна поділити на кілька етапів. Перший з них – становлення цієї системи (1991-1993 рр.) – характеризувався власною концепцією розвитку. Особливістю даного етапу є те, що з одного боку, було формально проголошено ринкову ідеологію, в більшості секторів економіки відбулася лібералізація цін, було послаблено контроль за оплатою праці (що, у свою чергу, сприяло переливанню фінансових засобів з державного сектора до приватного), з іншого – урядові структури гальмували трансформаційні процеси (приватизацію і реструктуризацію державних підприємств).

В основу практичної макроекономічної політики в 1992-1993 рр. Було покладено принцип повної відмови від використання монетарних інструментів у регулюванні економіки. При здійсненні грошово-кредитної полвтики Національний банк України використовував командно-адміністративні методи, і зокрема – централізований розподіл кредитних ресурсів, пільгове кредитування, встановлення кредитних обмежень тощо. До 1994 року в Україні взагалі не діяли такі інструменти рефінансування, як кредитні аукціони. Політика рефінансування банків проводиться тільки через єдиний механізм – прямі кредити, що направлялися через колишні державні банки переважно до державного сектора економіки.

Економічна і грошово-кредитна політика 1993 р. не відрізнялася принципово від політики 1992 р. Продовжувалися спроби відновити економічну стабільність на основі реанімації державного сектора за рахунок емісійного доходу, а також бюджетно дотаційної, податково-пільгової та кредитної політики. У 1994 році НБУ почав впроваджувати нову монетарну політику – це стало початком другого етапу у становленні фінансового ринку України. Із березня 1994 року норма обов'язкових резервів зменшується до 15 %, на що ринок міжбанківських кредитів відреагував негативно – падінням своїх обсягів.

У 1995 році відбувся перерозподіл кредитних ресурсів у бік реальної економіки. Жорстка фінансова політика 1994-1995 рр. Була вкрай необхідною для подолання гіперінфляції і досягла своєї мети. Тим часом проявляються також негативні наслідки, пов'язані з продовженням такої політики. В першу чергу, це криза платежів, зростання заборгованості суб'єктів господарювання, збільшення зовнішнього боргу, скорочення обсягів виробництва. Одним з основних недоліків здійснюваної грошово-кредитної політики було те, що великі внутрішні резерви було спрямовано не на розвиток виробництва, а на покриття дефіциту державного бюджету. В 1996 році банки-резиденти вклали у державні облігації в три рази більше коштів, ніж у кредитування вітчизняної промисловості. Безперервне розширення обсягу ОВДП і підвищення рівня їх доходності (до 120%) спричиняло будівництво ”піраміди”, яка нічим не підкріплювалася з боку держави і в будь-який момент могла призвести до краху фондового ринку.

Практичний досвід реалізації жорсткої грошово-кредитної політики за останні 5 років показав, що Україна не розв'язала головних економічних завдань - не зупинила падіння виробництва і не подолала фінансову кризу. Стало очевидним, що саме тільки дросягнення грошової стабілізації не привело до економічної стабілізації економіки в цілому. Стабільність грошей сприяє зростанню обсягів ВВП лише при довгостроковій перспективі – через розширення платоспроможного попиту, збільшення заощаджень, підвищення інвестиційної активності тощо. В умовах же стабілізації на коротких проміжках часу – після жорстких інфляційних коливань або при трансформуванні економічної системи – відбуваються скорочення обсягів виробництва і зниження зайнятості населення.

Таким чином, грошово-кредитна політика, пов'язана з крайніми напрямами (необмеженої експансії або жорсткої рестрикції), не дасть позитивного результату і може бути ефективною лише в екстримальних умовах або на короткий проміжок часу.

Ще восени 1998 року Президент України запропонував скоригувати грошово-кредитну політику в напрямі переорієнтації емісійних ресурсів НБУ з безпосередньо спекулятивної сфери в реальну економіку ( Урядовий кур'єр, 21.11.1998,С.3). Інакше кажучи, відбувся певний трансформаційний розрив, коли кредитно банківська система функціонує сама собою, а економіка – сама собою. Тим часом фінансову політику необхідно проводити паралельно з структурною.

2000 р. можна вважати початком третього етапу в розвитку кредитно-грошової системи України, який покликаний подолати крайні підходи, розглянуті нами. Даний етап має характеризуватися зваженою грошово-кредитною політикою, що й відбувається безпосередньо тепер.

З огляду на сказане, можна сформулювати основні напрями діяльності держави в сфері фінансового ринку.

Механізм функціонування грошового ринку

Гроші —це загальновизнаний засіб плате­жу за товари та послуги. В умовах сучасного ринку гро­шовий обіг складається з готівкових і безготівкових гро­шей.

Готівкові гроші — це паперові гроші (банкноти) і монети. Монети чеканяться, як правило, казначейством і вводяться в обіг Національним банком. Банкноти почат­кове випускалися всіма банками як векселі. Згодом вони набули сили національних грошей. Їх емісію здійснює тільки Національний банк.

Безготівкові гроші — це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. Вони називаються банківськими грошима. В розвинутих країнах світу переважна частка всіх грошей припадає на банківські гроші. До них відносять банківські депозити (поточні та термінові рахунки), чеки і кредитні картки.

Поточні і термінові рахунки за дорученням вкладників можуть бути використані як платіжний засіб. Проте термінові рахунки, які забезпечують більш високі відсотки, не можуть зніматися раніше терміну, визначеного умовами внесків.

Чеки надаються під банківські депозити і використовуються для безготівкових розрахунків.

Новою сходинкою у розвитку грошей є поява кредитих карток, які також надаються під депозити, коли всі прибутки і витрати вкладника фіксуються через периферійні відділи центральним комп'ютером. Кредитні картки дають змогу не тільки розраховуватись за товари і послуги, а й отримувати паперові гроші в автоматичних касах, а також здійснювати розрахунки в інших країнах. Окрім цього, по кредитним карткам можна одержати на прохання додаткову суму грошей, яка перевищує рахунок у банку (але під певний відсоток)[18,C.195].

Таким чином, значна кількість операцій з купівлі-продажу товарів здійснюється взагалі без участі готівкових грошей.

Гроші — це соціальне явище. Державна влада призначає гроші і контролює емісію грошей. Тобто, сучасні гроші — це декретні гроші, гарантовані тим, що випускає їх тільки держава.

Суть грошей виявляється в їхніх функціях. Визначимо чотири основні: міра вартості, засіб обміну, засіб нагромадження та засіб платежу.

Вся сукупність готівкових і безготівкових грошей складає грошову масу. Вона є струкгуризованою величиною і складається із декількох грошових агрегатів. Але перш ніж розглянути грошові агрегати, зупинимось на такій властивості грошей, як їх ліквідність.

Ліквідність будь-якого майна безпосередньо пов'язана з його втратами при обміні на будь-яке інше майно або послуги. Тобто ліквідність — це здатність будь-яких активів виступати як засіб оплати угод або без втрат перет­ворюватися в цей засіб. Абсолютно ліквідним є майно, втрати якого при перетворенні на інше майно становлять нуль. Готівкові гроші є абсолютно ліквідними, тому що на них можна швидко і без втрат придбати будь-який інший актив.

З метою визначення та вимірювання грошей користуються такими поняттями, як гроші для угод і гроші в широкому розумінні.

Гроші для угод охоплюють монети, паперові гроші, а також поточні рахунки. Якщо з монетами і паперовими грошима все зрозуміло, то виникає питання, чому поточні рахунки теж входять до грошей для угод. Це випливає, з того, що вони здатні виконувати всі функції грошей. Поточні депозити, тобто внески на поточних рахунках, теж використовуються для купівлі-продажу.

Гроші в широкому розумінні або «майже гроші» включають строкові та інші депозити, які можуть перетворитися в готівкові гроші. До них відносяться депозити, які приносять більш високі відсотки в порівнянні з відсотками, що сплачуються за поточні рахунки. Але з термінових рахунків не можна зняти гроші раніше терміну, визначеного умовами внесків, що знижує їх ліквідність.

Отже, гроші — це не тільки готівка в обігу і депозити в банках, це також і різноманітні активи, які мають менший рівень ліквідності. Тобто грошам притаманна не тільки казначейська, а й кредитна властивість[19,С.295].

З визначенням грошей можна визначити і їхні ринки.

Грошовий ринок — це ринок, на якому економічні суб'єкти купують необхідні їм ліквідні засоби, виписуючи на себе або пускаючи в обіг короткострокові зобов'язання, тобто банкноти.

Кредитний ринок (або ринок позичкового капіталу) — це ринок, що забезпечує рух фінансових засобів від тих, хто заощаджує, до тих, хто інвестує. Ринок позичкового капіталу відрізняється тим, що зобов'язання, які знаходяться в обігу, є довгостроковими.

Щ два ринки перетинаються і утворюють грошово-кредитний ринок, який перерозподіляє грошову масу між окремими економічними суб'єктами з метою її використання на поточні і довгострокові потреби.

На грошово-кредитному ринку виступають фінансові посередники — це різні фінансові заклади, серед яких провідну роль відіграє грошова адміністрація — Національний банк, Міністерство фінансів, Казначейство. Вони визначають і пропозицію грошей.

Грошово-кредитний ринок, як і будь-який ринок, характеризується через пропозицію, попит і ціну (відсоткову ставку). Далі розглянемо ці складові грошово-кредитного ринку.

Фінансові послуги на грошово-кредитному ринку забезпечуються фінансовими посередниками. Фінансові посередники — це такі інституції, як банки, страхові компанії, ощадні та кредитні асоціації, які приймають кошти (депозити) від однієї групи і позичають їх (кредити) іншій групі. Наприклад, фінансові посередники приймають заощадження від окремих вкладників, а потім позичають ці гроші домогосподарствам і фірмам для різних цілей.

Серед фінансових посередників найбільшу групу становлять комерційні банки, які тримають більшість депозитів країни. Ощадні та кредитні асоціації складають другу групу. Третьою важливою групою є страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди.

Отже, провідну роль на грошово-кредитному ринку відіграють комерційні банки. Останні виконують дві основні функції: прийом внесків і надання кредитів, що дає змогу їм створювати гроші.

Ринок цінних паперів та фондова біржа

В умовах переходу України до ринкової економіки важливою є проблема формування та розвитку ринку цінних паперів. В економічній літературі їх часто порівнюють з паливом, без якого не може запрацювати двигун ринкової економіки. Справді, такий підхід випливає з їх ролі у розвитку виробництва:

— по-перше, з допомогою цінних паперів мобілізуються та концентруються тимчасово вільні кошти та заощадження населення. Мобілізовані шляхом продажу цінних паперів грошові нагромадження вкладаються в Інвестиції, що сприяє розвиткові виробництва;

— по-друге, цінні папери сприяють переливові капіталів — тобто рухові грошових ресурсів між сферами народного господарства;

— по-третє, з допомогою цінних паперів відбувається фінансування та кредитування державного та приватного секторів.

Що ж таке цінні папери? Згідно із Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» цінні папери — це грошові документи, які свідчать про право володіння або про відносини позики. Вони визначають стосунки між особою, яка їх випустила, та їх власником, передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також передачу грошових або інших прав, які зумовлені цими документами, іншим особам.

Отже. цінні папери є своєрідним специфічним товаром. Своєрідність та специфічність їх як товару полягає в тому, що вони не мають вартості (за винятком вкладеної в їх виготовлення та доставку праці), але мають споживчу вартість, яка надає право на отримання певної частки прибутку.

Залежно від призначення та використання всі цінні папери на їх ринку розподіляються на дві великі групи:

— дольові цінні папери, що свідчать про безпосередню частку їх власника у реальній власності;

— позичкові цінні папери, що мають право переважно твердо Фіксовану процентну ставку та боргове зобов'язання на виплату позики у зазначений час.

Цінні папери розподіляються на три основні групи: акції, облігації та спеціальні цінні папери (ощадні сертифікати, закладні листи, вексе­лі, опціони, ф'ючерси).

Акції — це основний вид цінних паперів, які випускає акціонерне підприємство (товариство). Вони свідчать про участь їх власника у капіталі цього підприємства, що надає йому прав співучасника даної компанії. її асоціативного члена, одного із співвласників підприємства. Серед усіх цінних паперів акції найбільш тісно пов'язані з розвитком виробництва, що випливає з їх призначення: надання грошових ресурсів для функціонування підприємств (товариств) та участь в управлінні ними. Таким чином, акції належать до першої групи дольових цінних паперів. біржовики кажуть: «Якщо ви бажаєте придбати надію, купуй­те акції». І справді, акціонер нагадує людину, яка придбала «надію». Адже якщо прибутки компанії зростають, то і доходи акціонера будуть збільшуватися. Надія покупця акції на зростання доходу у такому випадку є реальною. Якщо ж прибутки компанії будуть зменшуватися, то й, доходи акціонерів зменшаться.

Залежно від обсягу наданих прав, а також характеру розпорядження ними їх власника, акції традиційно розподіляються на привілейовані та прості (рядові) акції, іменні та на пред'явника. Привілейовані акції дають їх власникам привілеї, яких не мають інші співвласники підприємств. Перший привілей стосується активів акціонерного товариства.

У випадку припинення бізнесу чи ліквідації підприємства (товариства) претензії власників привілейованих акцій задовольняються одними із перших (після задоволення претензій власників облігацій). Наступний привілей пов'язаний з дивідендами. Власникам привілейованих акцій надається першочергове право на отримання дивідендів від чистого прибутку підприємства (товариства) після оподаткування у вигляді фіксованого проценту до вкладеного капіталу. При цьому виплачуються дивіденди за такими акціями незалежно від розміру прибутку, отриманого акціонерним підприємством (товариством) у поточному році. У випадку, коли прибутку для виплати дивідендів не вистачає, виплачують з резервного фонду. Дохід, недоотриманий власниками привілейованих акцій у безприбутковому році, кумулюється і компенсується їм у наступні роки. Перевага цих акцій перед звичайними в тому, що їх випуск не розводнює акціонерний капітал. Однак, привілейовані акції не дають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо це не передбачено його статутом.

Власники простих акцій є основними власниками акціонерного підприємства (товариства) і головними постачальниками акціонерного капіталу. На відміну від привілейованих акцій, дивіденд яких фіксується і виплачується незалежно від прибутку, дивіденд за звичайними акціями прямо залежить від прибутку акціонерного підприємства (товариства). Тому, незважаючи на привілеї привілейованих акцій, фактичні переваги надаються власникам звичайних акцій. Оскільки розмір дивідендів за звичайними акціями збільшується при зростанні прибутку акціонерного підприємства (товариства), то і весь приріст залишається їх власникам. Разом з тим власник даного виду акцій може не тільки збільшити свій капітал, а й показати підприємницькі спроможності шляхом реалізації права голосу та інших прав акціонерів. Перспектива багатократного збільшення вкладень приваблює до звичайних акцій багатьох інвесторів. Але, з другого боку, якщо підприємство (товариство) банкротує, то й власники звичайних акцій можуть втратити всі свої інвестиції. Така протилежна до першої перспектива дає відповідь на питання, чому прості акції називають венчурним або ризиковим капіталом.

Формування і становлення вітчизняного ринку цінних паперів поча­лося не так давно, у 1988 р. — з прийняттям Радою Міністрів СРСР постанови № 1195 від 15 жовтня 1988 року. Згідно з нею підприємствам, трудовим колективам підприємств та організаціям, які перейшли на повний госпрозрахунок та самофінансування, дозволено випуск акцій трудових колективів та підприємств. Перші поширювали серед членів колективу підприємства, а інші могли придбати добровільні товариства, банки та кооперативи. Першим виступило Львівське виробниче об'єднання «Конвейєр». Однак в постанові не враховано зарубіжний досвід у виначенні статусу акцій. Акціями були названі цінні папери, які нагадували облігації. Вони дозволяли залучити кошти працівників для розвитку виробництва, але не покривали всіх основних фондів. Крім того, вони не надавали права контролю за підприємством, а також права во­лодіння частиною капіталу підприємства пропорційно до питомої ваги акчій власника. Таким чином, згадана постанова хоча й мала прогресив­ний характеп. але все ж стала, так би мовити, шлагбаумом перед перс­пективою виникнення й розвитку нового типу підприємств — акціонер­них товариств, а також звузила коло завдань механізму цінних паперів,

Вагомий імпульс у розвитку ринку цінних паперів був отриманий, коли вийшов документ Ради міністрів СРСР від 19 червня 1990 року № 590 «Про затвердження положення про акціонерні товариства і тоариства з обмеженою відповідальністю та Положення пво цінні папери». Згідно з цією постановою власниками акцій могли бути не тільки підприємства та організації, члени трудового колективу акціонерного товариства, а й інші громадяни. Важливим було і те, шо встановлений порядок створення акціонерних товариств мав реєстраційний характер, тобто ніхто не заважав їх виникненню, якщо при цьому не порушували закони.

У постанові була детально розписана процедура прийняття найважливіших рішень в акціонерних товариствах, зумовлений порядок дотримання прав власників акцій. Були визначені і види цінних паперів, їх особливості, порядок випуску та руху. Передбачалося, що приватні особи можуть бути власниками тільки іменних акцій, і пе деяким чином не дозволило б скуповувати їх масово ділкам «тіньової» економіки.

Однак дана постанова не вирішувала всі питання. Поза увагою залишилися питання первинного та вторинного ринку цінних паперів. Тобто їх реєстрації та обігу. Недостатньо були визначені окремі види цінних паперів, а таких як опціони. ф'ючерси. закладні листи не було зовсім.

На ринку цінних паперів поряд з акціями вагоме місце у його становленні належить облігаціям. Облігація — це цінний папір у вигляді боргового зобов'язання на виплату позики у визначений час і твердо • фіксованої процентної ставки. На відміну від акцій, які надають права власності, облігації свідчать про права позики і тому належать до категорії позичкових цінних паперів.

Надійністю інвестицій та стабільністю надходжень доходу най­більше виділяються державні облігації. Згідно із Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» державні облігації випускають у вигляді облігацій внутрішньої республіканської та місцевих позик. Вони можуть бути процентними та безпроцентними (цільовими). Дохід за облігаціями процентних внутрішніх республіканських та місцевих позик виплачують шляхом виплати купонів або при погашенні позики нарахуванням процентів до номіналу без щорічних виплат.

Вторинний ринок цінних паперів поділяється на ділерський ринок і фондову біржу. Ділерський ринок цінних паперів — це позабіржевий ринок, де ділери за цінними паперами виступають як посередники між продавцями та покупцями. Вони купують у тих, хто продає, іі продають тим, хто купує, з надією мати з цього вигоду. На ділерському ринку торгують паперами невеликих акціонерних компаній, новостворених підприємств (товариств), а також підприємств, керівництво яких з певних на те причин уникає бірж.

На відміну від ділерського ринку біржа — це організований ринок покупців і продавців, де, як правило, працюють агенти, брокери, які збираються у конкретному місці у визначений час і там торгують цінними паперами. Кожний намагається отримати найвищу для свого клієнта ціну. Таким чином, фондова біржа — це організовано оформлений постійно діючий ринок, на якому торгують цінними паперами.



Використана література

1. Гальчинський Анатолій Теорія грошей: навчальний посібник.-К.:Основи,1998.-415с.

2. Економічний словник-довідник: За ред. С.В.Мочерного.-т К.: Феміна, 1995.-368с.

3. Загальна економічна теорія.Підручник.Частина1.-Т: ”Астон”,1995.- 203с.

4. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Г.С. Фінансовий словник.-2-ге видання.ю-Львів:Центр Європи, 1997.- 576с.

Случайные рефераты:

Реферати - Естетична функція кольору в романах Павла Загребельного

Реферати - Життєвий і творчий шлях Г.Косинки

Реферати - Василь Барка

Реферати - Микола Вінграновський

Реферати - Жанр української байки

Реферати - Василь Земляк