Сучасна зовнішньоторговельна політика України: основні засади

Вектори зовнішньоторговельної політики України

Незважаючи на поразку, завдану меркантилістам засновниками класичної школи, дискусія між прихильниками протекціонізму та вільної торгівлі триває й понині. Якщо раніше вона стимулювала періодичні спади ділової активності й зростаючу загрозу втрат від зовнішньої конкуренції у тій чи іншій країні, то в останні роки її пожвавленню сприяє поява на світогосподарській арені держав з перехідною економікою, змушених захищати внутрішні ринки від надмірного проникнення імпорту.

Позбавлені можливостей істотного впливу на умови світової торгівлі і на вже прийняті норми її регулювання, постсоціалістичні країни зіткнулися з тим, що переважаюча роль у світовому виробництві й експорті лідерів економічного розвитку полегшує встановлення вигідних саме для них "правил гри", які ускладнюють становище їх слабкіших партнерів.

Якщо еволюція митної політики ГАТТ була поступовою і природною для учасників, які, власне, й були її фундаторами, то країни з перехідною економікою, що претендують на вступ до однієї з найвпливовіших організацій, поставлені перед вибором: або стати аутсайдерами світової торгівлі, або відчути руйнівні наслідки прискореного відкриття своїх внутрішніх ринків при входженні в СОТ. Адже вони усвідомлюють, що без виваженої доцільної підтримки внутрішніх виробників не забезпечити належного підвищення конкурентоспроможності їх економіки [3, 16].

Загрозливим для постсоціалістичних країн, що зволікають із процесами ринкової трансформації, є не тільки низька конкурентоспроможність, а й технологічне відставання різних галузей господарювання від більш розвинутих структур зарубіжних суперників внаслідок обмеженості інвестицій та інновацій, посилення структурно-галузевої, інституційної та соціально-культурної несумісності з вимогами світових ринків. Все це створює передумови для технологічного занепаду та експансії імпорту на ринки ослаблених системною кризою країн з перехідною економікою. Зростаючий в міру примітивізації структури виробництва, експорту та ерозії науково-технологічного потенціалу розрив між лагом реагування і лагом попиту зміцнює домінуючі позиції економічно розвинутих країн, оскільки їх переваги щодо рівнів продуктивності праці, абсолютної та відносної конкурентоспроможності економіки посилюються.

Реальні результати світогосподарських процесів свідчать про те, що лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків є найбільш вигідною саме розвинутим країнам, які встановлюють системи квот і ліцензій, "добровільні" обмеження імпорту, ковзаючі податки та нетарифні бар'єри для зміцнення своїх позицій у конкуренції між виробниками і торговцями. А рівень "недобросовісності" цієї конкуренції визначають ті ж самі лідери економічного розвитку.

Така нерівномірність, яку вже повною мірою відчула на собі й Україна, надає особливої гостроти проблемі адаптації держав із різними за кількісними та якісними параметрами національними економіками до глобальних процесів сучасності. Звідси випливає жорстка необхідність пошуку оптимальних шляхів інтеграції постсоціалістичних країн у світове господарство внаслідок поліпшення структури та підвищення ефективності зовнішньої торгівлі, адже за несприятливого розвитку трансформаційних процесів відбувається подальше загострення кризових явищ, посилюється відплив капіталу за кордон [3].

Більшість дослідників схильні вважати спроби інтеграції держав із перехідною економікою у світове господарство, що ґрунтувались на прискореному відкритті ринків і лібералізації торгівлі, такими, що призвели здебільшого до негативних наслідків. Стагнація переробних галузей при спеціалізації на експорті сировини, напівфабрикатів і кінцевої продукції з малою частиною доданої вартості послаблює позиції постсоціалістичних країн на світових ринках та сприяє підпорядкуванню їх інтересам лідерів економічного розвитку.

Економічні реалії, а не декларації, дають підстави вважати, що розвинені економічні системи не зацікавлені у зміцненні й розвитку високотехнологічних сфер постсоціалістичних країн. Як свідчать наслідки реалізації заснованих на монетарних підходах зарубіжних рекомендацій щодо ринкових трансформацій, без реальної підтримки середньо- і високотехнологічних виробництв, за "економії" на науці і освіті, всупереч тенденціям постіндустріального розвитку, відбувається розмивання інтелектуального та інноваційного потенціалу й стає проблематичним навіть у перспективі зміцнення позицій країн з перехідною економікою.

Тому до числа їх найважливіших національних пріоритетів, як і держав третього світу, слід віднести реалізацію економічної політики і режиму регулювання зовнішньоторговельних зв'язків, спроможних забезпечити прискорення темпів промислового розвитку і входження у систему світогосподарських зв'язків за рахунок поліпшення структури і ефективності виробництва та експорту [3].

При вирішенні цієї проблеми необхідно враховувати розбіжності у вихідних умовах ринкової трансформації, які обмежують використання міжнародного досвіду економічного розвитку, оскільки при певній схожості умов функціонування та розвитку жоден з них не дає аргументованої відповіді на питання про те, як зміцнити в конкурентних умовах світового ринку геоекономічні позиції постсоціалістичних країн.

Це зумовлено особливостями моделі системної трансформації, яка пов'язана з переходом від планово-розподільних до ринкових відносин із властивими йому ускладненнями, викликаними технологічним відставанням і гострою нестачею коштів на модернізацію економіки в умовах трансформаційної кризи з її інвестиційними і технологічними "пастками". Під впливом кризових процесів відносні переваги, пов'язані з такими розвиненими факторами, як науково-технічний потенціал і якість трудових ресурсів, котрими, певною мірою, володіє, до речі, й Україна, у конкурентних умовах світового ринку виявляються недовговічними, оскільки наслідком погіршення економічної ситуації стає згортання виробництва та деіндустріалізація експорту і економіки в цілому.

Сприяє цьому й некритичне застосування рекомендацій щодо обмеження ролі держави, якій за умов глобалізації світогосподарських зв'язків належить, на думку деяких дослідників, дуже значна роль у боротьбі проти нееквівалентного привласнення національного багатства та прибутків вітчизняних виробників і торговців лідерами світового економічного розвитку [3].

Економічні реалії країн з перехідною економікою спонукають до пошуку доцільного рівня захисту внутрішнього ринку та приведення їх зовнішньоторговельної політики у відповідність із розвитком трансформаційних процесів, загальним станом економіки та зовнішньої торгівлі. Потреба у вирішенні вказаних проблем особливо актуальна й для України, зовнішньоторговельна політики котрої включає етапи її становлення (1992-1994 роки), лібералізації (1994-1997 роки), вичерпання можливостей екстенсивного розвитку (1997-1999 роки) і виявів деяких ознак поліпшення становища у 2000 році і першому кварталі 2001 року. Кожному з цих етапів властивий певний стан економіки, рівень її ринкової трансформації, особливості умов торгівлі та засобів і методів її регулювання [3].

Якщо становлення зовнішньоторговельної політики характеризувалося поєднанням в умовах поглиблення системної трансформаційної кризи переважно адміністративних форм прямого контролю над вивозом з надмірною лібералізацією імпорту, то етапу лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків властиве спрощення умов експорту при одночасному зміцненні захисних бар'єрів від імпорту за рахунок посилення рівня тарифного захисту внутрішнього ринку, введення специфічного та комбінованого мита, акцизних зборів та ПДВ.

Лібералізація експорту, звільнення його від податку на додану вартість, поєднані з жорсткою грошово-кредитною і фіскальною політикою, прискорили "виштовхування" за кордон продукції, яка при скороченні внутрішнього споживання не знаходила збуту на внутрішньому ринку. Відбулось також становлення механізму самовідтворення екстремального варіанта вивозу, який ґрунтується на скороченні внутрішнього споживання, зменшенні частки високотехнологічної продукції внаслідок зниження її конкурентоспроможності та прискореній деградації переробних галузей і посиленні сировинного перекосу виробництва та експорту.

Етапу вичерпання можливостей екстенсивного розвитку зовнішньої торгівлі властиве зменшення обсягів торгівлі товарами і послугами при відсутності суттєвих змін у засобах і методах регулювання ЗЕД. Причини цього криються в тривалому погіршенні стану економіки та умов торгівлі, обумовленому значною мірою зростанням цін на продукцію критичного імпорту та зниженням через зростання вартості ефективності виробництва і експорту енергоносіїв та іншої сировини. Деяке поліпшення становища, свідченням якого стали певна збалансованість у торгівлі товарами та поліпшення структури товарообміну, досягнуте лише у 2000 році під впливом внутрішнього та зовнішнього економічного пожвавлення [3].

Розвиток зовнішньої торгівлі України та становлення механізму її регулювання підтверджує справедливість висновку тих дослідників, які вважають, що в кризових умовах швидка лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а й може їх загальмувати, оскільки подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів на світові ринки, яким властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон'юнктури, виявляється вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Хіба ж не свідчить про це зростаюча енергомісткість економіки, заборгованість за поставки енергоносіїв, сировинний характер виробництва і експорту, залежність від економічної політики основних торговельних партнерів, деградація під впливом зовнішніх чинників високотехнологічних галузей і виробництв.

Несприятливі тенденції розвитку зовнішньої торгівлі викликають потребу з'ясування їх причин та критичної оцінки загальної зовнішньоторговельної політики та законодавчої бази її реалізації, аби привести механізм зовнішньоторговельного регулювання у відповідність із завданнями економічного розвитку, досягти позитивних структурних змін у виробництві й експорті та зменшити залежність від імпорту при підпорядкуванні зовнішньоторговельного режиму потребам приєднання України до ГАТТ та входження до СОТ.

На формуванні зовнішньоторговельної політики України, особливо на її початковому етапі, позначилися надмірні сподівання на те, що ринкові регулятори спрацюють автоматично внаслідок вибору моделі ортодоксальної монетарної стабілізації з властивим їй обмеженням впливу держави, а також відсутність чітких концептуальних підходів до ринкового реформування і розвитку економіки та зовнішньої торгівлі. При цьому ігнорувалась та обставина, що необхідні напрями і масштаби втручання держави у цю сферу залежать, як свідчить міжнародний досвід, від структури, динаміки і збалансованості зовнішньоторговельних відносин при взаємодії національної економіки зі світовим господарством.

Тому зміни у кон'юнктурі світових товарних ринків і в зовнішньоторговельних режимах інших країн, які позначаються на розвитку зовнішньої торгівлі, потребують обов'язкового і своєчасного коригування зовнішньоторговельного законодавства із врахуванням відповідності його національним інтересам [3].

Оскільки Україна як відносно молода незалежна держава змушена була починати створення нормативно-правової бази регулювання зовнішньої торгівлі практично з нуля, то з трьох можливих варіантів її формування вона обрала так звану викривлену форму законодавчого забезпечення. При її впровадженні однобокий розвиток, властивий частковій формі, ніби консервується внаслідок того, що динамічність зовнішньоекономічних процесів випереджає створення правової бази, яка здебільшого відстає від практичних потреб їх регулювання.

Численні закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів та підзаконні акти різних міністерств і відомств з питань зовнішньоекономічної діяльності, ухвалені в останні роки, створюють юридичну базу начебто й розроблену та водночас надто суперечливу й заплутану.

Нинішня надмірно громіздка система зовнішньоторговельного регулювання відзначається внутрішньою суперечливістю, колізійністю у врегулюванні деяких аспектів зовнішньоторговельних відносин та невідповідністю їх багатьом міжнародне визнаним принципам і нормам. Правова неврегульованість, яка породжує стихійний розвиток деяких зовнішньоторговельних процесів, диспропорції у співвідношенні між законодавчими і підзаконними актами на користь останніх та суперечності між ними, створюють сприятливі умови для корупції і зловживань у цій сфері [3].

Не поліпшує становище і схильність законодавців до пошуку діаметрально протилежних рішень, що нерідко скасовують одне одного. Вона породжує нестабільність діючого зовнішньоторговельного режиму, на якому позначається відсутність чітких концептуальних підходів до вирішення конкретних проблем та вплив певних лобістських сил. Декларативність і безадресність ряду законодавчих і підзаконних актів, відсутність у багатьох з них механізму реалізації і контролю за виконанням та недостатня наукова обґрунтованість рішень, які лежать в основі деяких нормативно-правових документів, ведуть до того, що впровадження їх дає результати, протилежні очікуваним.

Відставання із процесами ринкової трансформації, що обмежує можливості застосування більш досконалих засобів впливу держави, та недоліки нормативно-правової бази зовнішньоторговельного регулювання створюють сприятливі умови для зловживань, адміністративного засилля і корупції, сприяють тінізації зовнішньої торгівлі та перетворенню її на сферу зіткнення групових, кланових інтересів, які далеко не завжди відповідають загальнонаціональним пріоритетам. Все це суттєво обмежує можливості приведення зовнішньоторговельного режиму у відповідність з потребами економічного розвитку, вимогами і нормами міжнародного торговельного права та нагромаджує перешкоди на шляху приєднання України до ГАТТ і входження в СОТ.

Картина торгівельних взаємовідносин України з Європейським Союзом є свого роду унікальною, оскільки її можна і потрібно розглядати у багатьох вимірах для того, щоб остаточно зрозуміти сутність проблеми. Такими вимірами передусім є:

розвиток торгівлі України з ЄС та порівняння з досвідом країн-кандидатів до Євросоюзу;
проблема політичних рішень з обох сторін як гальмуючий чинник;
розвиток Україною торгівельних стосунків с Європейським Союзом та перспективи торгівлі з країнами СНД [34].
Розвиток торгівлі України з Європейським Союзом – з багатьох, у тому числі й зазначених вище причин – не мав чітко зростаючого вектору, на відміну від країн Центральної Європи. Так, у Польщі на момент підписання Угоди про торгівлю і співробітництво у 1989 році доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті складала трохи більше 15%, проте вже у 1992 році, після низки асиметричних кроків ЄС у сфері торгівлі, доля Євросоюзу склала 57%. Польська частка у зовнішньоторговельному обороті зростала так само швидко: з 1,8% у 1989 році до майже 5% у 1995-му. У випадку України, доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті у 2000 році ледве сягала 20%, водночас у зовнішньоторговельному обороті самого ЄС частка України склала маргінальні 0,3% [34].

Європейський Союз є найбільшим торгівельним партнером України після держав СНД, на долю яких у 2000 році приходилося 35% українського експорту й 60% імпорту. У 1999 році розвиток торгових відносин між Україною та ЄС зазнав значного уповільнення внаслідок фінансової кризи у Росії у серпні попереднього року та його наслідків для української економіки: обсяги імпорту з ЄС скоротилися на 26%. У 2000 році позитивні тенденції в українській економіці призвели до загального економічного зростання – вперше з набуття Україною незалежності. Експорт з країн ЄС та імпорт туди українських товарів зросли відповідно на 34,5% та 35,5% [34].

Разом із тим структура торгівлі України та ЄС змін не зазнала: більшість українського експорту до країн ЄС припадає на сировину (22%) та продукцію важкої промисловості (44%, з яких частка виробів із заліза та сталі складає 17,5%, текстильні товари – 14,6% та продукція хімічної промисловості – 9,8%). Доля сільськогосподарських продуктів в українському експорті до ЄС складає приблизно 12,4%. Що ж до Європейського Союзу, то 72% його експорту до України склали готові вироби. Дані цифри наведені з метою ще раз підкреслити проблему, що, ймовірно, становитиме вагому складову негативних наслідків для України від розширення ЄС: низької конкурентоздатності українського виробництва, що також відображено й у домінуванні сировинної частки в українському експорті [34].

Чи не єдиним шляхом покращення ситуації може бути залучення іноземних інвестицій. Прямі іноземні інвестиції в Україну протягом 1992-2000 років склали трохи більше 3,7 мільярдів доларів США, тоді як у економіку Польщі було інвестовано понад 22 мільярди [34].

Говорячи про розвиток зовнішньоторговельних стосунків України з Європейським Союзом та шлях, що його пройшли країни-кандидати на вступ до ЄС, зокрема, та ж Польща, неможливо не помітити важливої ролі, яку відігравали у цьому процесі політичні рішення Європейського Союзу, зокрема, його органів – Європейської Комісії та Європейської Ради, – що робилися по відношенню до цих країн. У даному контексті під терміном політичне рішення ми розуміємо рішення, ухвалення яких не було результатом класичної калькуляції втрат та переваг у коротко- та довгостроковій сферах.

Перш за все, це стосувалося асиметричності торгівельного режиму на додаток до скасування Євросоюзом усіх кількісних обмежень для товарів центральноєвропейських країн ще задовго до набуття чинності угод про асоціацію з останніми. Це, зокрема, є однією з причин стрімкого розвитку експортних можливостей цих країн та економічною орієнтацію їх на країни Європейського Союзу.

У той самий час Україна – за усіх відмінностей процесу розвитку своїх стосунків з ЄС – не змогла скористатися подібними привілеями, що послугувало однією з причин для:

повільного розвитку й без того складних торгівельних відносин;
усталення економічної орієнтації України переважно на республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема Росію;
підтримання іміджу України як інвестиційно непривабливої країни в очах передусім західноєвропейського та американського капіталів;
відсутності ініціатив щодо активізації співробітництва з ЄС та поширення песимізму щодо перспектив європейської інтеграції серед значної частини проєвропейськи-налаштованої української еліти [34].
Проблема політичних рішень особливо яскраво проявляється тоді, коли мова заходить про перспективи надання Україні статусу країни з ринковою економікою у торгівлі з країнами ЄС та набуття статусу асоційованого члена Євросоюзу. На тлі повноцінної європейської інтеграції таких країн, як Болгарія та Румунія, економіки яких не набагато випередили українську, на тлі заяв Президента Франції Жака Ширака під час головування Парижа у ЄС про необхідність надання "чіткої європейської перспективи" країнам-учасницям Пакту Стабільності у Південно-Східній Європі, щодо України спостерігається майже повне мовчання.

Заяви про "вітання європейського вибору України", що прямують з програми у програму, зазначені у Спільній Стратегії Європейської Комісії щодо України (1999 р.) не можуть замінити чіткої й недвозначної позиції про сподівання, що можливість для України у майбутньому набути статусу повноправного члена Європейського Союзу. Натомість, дуже добре пам’ятаються заяви на кшталт тієї, що її у листопаді 1999 року зробив Комісар ЄС з питань розширення Гюнтер Верхойген, назвавши розмови про перспективи входження України до ЄС "провокацією" [34].

Проблема дотримання практики політичних рішень є одним з найбільш небезпечних для України наслідків розширення Європейського Союзу, хоча з точки зору дослідницької аргументації, що використовується при науковому підході, подібна теза є не завжди прийнятною. У нашому ж випадку розуміння цієї проблеми може бути ключем до розуміння інших засадничих проблем, а відтак – вироблення стратегії мінімізації їх негативних наслідків.

Відсутність чітко окреслених критеріїв визначення успішності кроків України у реформуванні економіки – ще одна з проблематичних констант у відносинах з ЄС. Тема перспектив входження України до СОТ зараз подається Брюсселем у якості такого собі критерію, за яким, зокрема, Євросоюзом визначатиметься доцільність початку переговорів з Україною щодо утворення зони вільної торгівлі. Що ж до офіційного визначення критеріїв, то стаття 4 Угоди про партнерство і співробітництво, де, власне йдеться про можливість початку процесу утворення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, критеріїв за якими б визначався "прогрес України у реформуванні економіки", не наводить.

Між тим, слід пам’ятати, що вже згадана Болгарія до СОТ увійшла лише у грудні 1996 року, при цьому до Європейської Угоди про вільну торгівлю приєдналася ще у липні 1993 року, а чотирма місяцями раніше – уклала з ЄС Угоду про асоціацію. Що ж до Румунії, то членом СОТ вона стала у 1995 році, але й у цьому випадку приєднання країни до Європейської Угоди про вільну торгівлю та укладення з ЄС Угоди про асоціацію відбулося значно раніше вступу до СОТ [34].

На тлі невизначеності перспектив інтеграції України до ЄС дедалі чіткіше постає перспектива залишення її прив’язаною до орієнтації у торгівельно-економічному співробітництві на колишні радянські республіки. Співробітництво (підтримання "господарських зв’язків") з останніми дуже часто протиставляється – й не без успіху – курсу на інтеграцію України з Європейським Союзом, оскільки не вимагає від України значного реформування економіки (торгівля у рамках СНД не базується на принципах СОТ), обов’язкового запровадження прозорих правил гри на ринку та кардинальних змін у законодавстві.

Відсутність чіткого конкурентного начала у торгівлі товарами та послугами між колишніми радянськими республіками, переважання тактики ухвалення ad-hoc рішень, що вигідні правлячій еліті тієї чи іншої колишньої республіки, – усе це спонукує численні політичні сили всередині України дедалі голосніше опонувати курсу на інтеграцію до ЄС, а відтак – курсу радикальних економічних реформ.

Посилення економічних зв’язків між країнами СНД значною мірою диктується політичними інтересами їх владних еліт, що є продуктами радянської системи управління, за якої відсутність прозорості, усевладдя бюрократії та домінування інтересів держави над інтересами особистості призвели до формування "привілейованих" підприємств чи компаній, що безроздільно господарюють у своїх сферах. У цих же структурах представники правлячих еліт, як правило мають свою частку фінансового інтересу [34].

Замкнувшись на економічних зв’язках із колишніми республіками, Україна ризикує остаточно припинити скільки-небудь важливі економічні реформи, оскільки для підвищення конкурентоздатності національної економіки у кращому випадку не буде стимулу, а у гіршому – можливостей. Саме тому іншим потенційно небезпечним наслідком розширення ЄС на схід для України може стати поглиблення економічного розриву з новими країнами-членами, економічна маргіналізація України на тлі розвитку останніх та, як наслідок, у силу економічних та політичних причин надання пріоритету розвитку економічних зв’язків або навіть інтеграції з такими ж економічно відсталими країнами СНД, передусім – Російською Федерацією. Стратегічний курс Москви щодо розвитку взаємовідносин з країнами СНД, ухвалений 1995 року, у якому стратегічним інтересом РФ проголошується утвердження й закріплення економічної залежності країн СНД від Росії, ніхто не скасовував.

Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами СНД

Головною особливістю відносин України з країнами – членами Співдружності незалежних держав є висока їх залежність від позаекономічних, суто політичних чинників. Разом з тим ціла сукупність економічних факторів визначає цей регіон як потенційно особливо важливий для розвитку українського господарства. Найвагоміші з них – історичні традиції взаємодії в межах єдиного народногосподарського комплексу, відносна близькість ринків збуту продукції, можливість обміну продукцією, що менш конкурентоспроможна в інших регіонах світу, залишки колишньої виробничої кооперації між підприємствами різних країн тощо.

Але на шляху використання цих сприятливих передумов збереження й розгортання взаємовигідних економічних відносин дуже часто поставали і постають перешкоди політичного характеру, що найвиразніше виявлялися у відносинах між Україною та Росією.

Друга особливість відносин України з іншими країнами СНД пов'язана з повільним перебігом економічних реформ у цьому регіоні. Крім трьох прибалтійських республік, що рішуче відкинули різні варіанти участі в Співдружності й швидко адаптуються до європейських параметрів господарського розвитку, всі інші пострадянські держави або зберегли переважно директивну модель економіки (Туркменістан, Білорусь), або спромоглися лише на половинчасті, несистемні та суперечливі заходи щодо трансформації економічних основ суспільства. Внаслідок цього всі вони до останнього часу перебували в стані глибокої економічної кризи. Падіння валового внутрішнього продукту в більшості з них закінчилося лише в 1998-1999 рр., а в Україні та Молдові – аж у 2000 р. [37, 245].

Скорочене відтворення ВВП неминуче призводило в першій половині 90-х років до згортання потреб в обміні товарами й послугами. Деяке зростання взаємного товарообігу було пов'язане в основному з розширенням товарного обміну між учасниками Митного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, а також Таджикистан, які в жовтні 2000 р. утворили нову організацію – Євразійське економічне співтовариство). Україна не спромоглася збільшити свої поставки до інших країн Співдружності. Її експорт у регіон СНД у 1999 р. склав лише 79,3% вартості поставок у 1992 р., а при зростанні вивозу до цих країн у 2000 р. його вартісна величина практично дорівнювала показникові першого року незалежності нашої держави (4100 млн. дол. у 1992 р. та 4497 млн. дол. у 2000 р.) [37, 245].

Ще однією особливістю співробітництва України з країнами цього регіону є непропорційне регіональне спрямування її зовнішньоекономічних зв'язків із домінуванням у них одного партнера – Росії. РФ посідає перше місце серед зовнішньоторговельних партнерів України – 32,7% у 2000 р. (6.6% – ФРН, 3,8% – Туркменістан та США, 3,6% – Туреччина та 3,4% – Італія). Ще більш показовим є провідне становище РФ серед торговельних партнерів із СНД – питома вага Росії в загальному торговельному обороті України з державами цього регіону у 2000 р. досягала 74,5%, тоді як частка Туркменістану становила 8,7%. Білорусі – 7,0%, Казахстану – 3,9%, Узбекистану – 2,3%, а на інші п'ять членів цієї організації припадало всього 3,6% [37, 245].

Від торгівлі з РФ суттєво залежить український експорт (24,1% загального вивозу у 2000 р. та 79,1% вивозу до країн СНД) та особливо імпорт (41,7% та 72,4% відповідно). Висока, а стосовно регіону СНД – панівна позиція Росії в українському експорті та її цілковите домінування в імпорті України самі по собі свідчать про значну залежність від російського партнера. Рівень цієї залежності зростає ще більше за рахунок кількох додаткових факторів.

При аналізі українсько-російських економічних відносин уже звичайним висновком е констатація того, що саме з РФ Україна одержує переважну частку товарів так званого критичного імпорту (насамперед енергоносіїв та комплектуючих для вітчизняного машинобудування) і що лише Росія (разом з іншими країнами СНД) у сучасних умовах спроможна поглинути неконкурентоспроможні в інших регіонах світу українські вироби. Недостатньо уваги в такому аналізі приділяється низці не менш важливих факторів залежності України від економічного співробітництва з Росією [37, 245].

Серед цих факторів необхідно вказати на невеликі потенційні можливості географічної диверсифікації зовнішньої торгівлі України в межах СНД. У 2000 р. наступне за РФ місце серед її торговельних партнерів посідав Туркменістан, частка якого в зовнішній торгівлі вкрай нестабільна (від 5 до 9%) залежно від можливостей оплати поставок туркменського газу. Далі йдуть Білорусь та Казахстан, суттєвому розширенню відносин з якими заважає пріоритет їхнього співробітництва з членами Митного союзу, який обмежує зв'язки з іншими країнами.

На частку ж торгівлі України з шістьма членами СНД, що не входять до Митного союзу – ЄАЕС, у 2000 р. припадало всього 13,7% торгівлі з цим регіоном. Значні труднощі (пов'язані зокрема з високим дисбалансом торгівлі з ЄС) становить і переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків на інших партнерів поза межами Співдружності, які позитивно ставляться до розгортання політичного й набагато стриманіше – до розширення й поглиблення економічного співробітництва з Україною.

При оцінці взаємин з цим партнером необхідно враховувати той факт, що нині й на зазначений перспективний період Росія щодо України є й виступатиме надалі водночас як ринок покупця й ринок продавця. Справа в тому, що РФ має необхідні валютні резерви для закупівлі практично всіх аналогів українських товарів у інших країн, тому може диктувати (як ринок покупця) ціни та умови імпорту з України на свою користь.

Водночас, оскільки Україна за період після розпаду СРСР не спромоглася забезпечити себе альтернативними джерелами одержання товарів критичного імпорту, РФ (як ринок продавця) має змогу встановлювати вигідні для себе параметри торговельних відносин з українськими споживачами. Із трьох варіантів таких відносин – на принципах незалежності, взаємозалежності або залежності партнерів – у російсько-українських відносинах переважає саме остання, найбільш невигідна для України модель.

Зовнішньоторговельний обіг товарів, послуг, робіт з країнами СНД у вартісному відношенні склав 16071,4 млн. дол. США, що на 1,1% більше, ніж в 2001 році. Обсяги експорту зменшились на 0,3% і дорівнювали 6807,6 млн. дол. США. Імпорт збільшився порівняно з 2001 р. на 2,2% і досяг 9263,8 млн. дол. США. Негативне сальдо в 2002 р. склалося у сумі 2456,3 млн. дол. США проти 2237,7 млн. дол. США у попередньому році.

Треба відзначити, що частка торгівлі з Російською Федерацією – основним торгівельним партнером України, постійно знижується. Так, питома вага РФ у торгівлі товарами та послугами в 2002 р. склала 29,8% (у 2001 р. цей показник дорівнював 32,0%, у 2000 р. – 34,9%), а в торгівлі виключно товарами – 27,2% (у 2001 році – 29,6%, в 2000 році – 32,7%). У 2002 р. порівняно з попереднім роком відбулося скорочення експорту товарів за більшістю товарних груп. У торгівлі з іншими країнами СНД спостерігалася тенденція зростання експорту (на 20,4%) і зниження обсягів імпорту (на 11,8%), що призвело до зменшення на 3,4% зовнішньоторговельного обігу товарами з країнами СНД (без врахування Російської Федерації), що досяг 4,0 млрд. дол. США [16].

Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносин "Україна – СНД" фактично зводиться до взаємин двох країн – України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики САЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9% зовнішньої торгівлі України в цілому та 86,39% торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв'язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові [37, 246].

За сукупністю геополітичних факторів відносини України з СНД можна згрупувати таким чином:

відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною;
відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства;
відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО.
Аналіз стану зовнішньоторговельної політики України з країнами ЄС

Провідними формами економічного співробітництва між Україною і ЄС є торгівля, інвестиційна діяльність та технічна допомога. Торгівлі належить центральне місце в загальній системі економічної взаємодії.

У 90-ті роки відбулися значні структурні зміни в зовнішній торгівлі України. Питома вага країн ЄС у період з 1994 до 2000 рр. зросла: в експорті України з 9,0% до 16,2%, в імпорті – з 13,3% до 20,6%. Разом з тим ці показники були значно меншими, ніж у середньому по СНД (обидва показники – понад 26%) [37, 236].

Основними торговельними партнерами України серед країн ЄС у 90-ті роки були Німеччина, Італія, Франція, Австрія, Іспанія, найменші обсяги торгівлі зафіксовано з Люксембургом, Бельгією, Швецією. При цьому характерною рисою експорту України в ЄС була його надмірна концентрація до двох країн – Німеччини та Італії (59% у 2000 р.). Від'ємне сальдо торгівлі України з ЄС постійно зростало – з 502,20 млн. дол. США в 1994 р. до 1881,13 млн. дол. США в 1997 р. Лише 1998 р. воно скоротилося до 1199.26 млн. дол. США, а у 2000 р. склало 526,8 млн. дол. США [37, 237].

Зрушення в товарній структурі торгівлі України з СС були незначними: в імпорті переважали машини та обладнання, в експорті – хімічні продукти та інші товари з низьким рівнем доданої вартості. Так, в останні роки на продукцію чорної металургії припадало 15-20% сукупного експорту України до ЄС, на текстиль, мінеральні та інші продукти – 58-64%, тоді як на машини та устаткування – лише 6-8%. Причому питома вага останньої товарної групи має стійку тенденцію до зниження [37, 237].

Збільшенню експорту з України в ЄС та позитивним зрушенням у його структурі перешкоджають повільні структурні зміни в національній економіці, "тінізація" зовнішньої торгівлі, невисокий рівень конкурентоспроможності українських товарів, наявність обмежень із боку ЄС у "чутливих" галузях (чорна металургія, легка промисловість, сільське господарство).

Таким чином, товарний обмін між Україною і ЄС відбувається переважно на міжгалузевій основі, що суттєво зменшує матеріальну базу реальної економічної інтеграції.

Незначні від потенційних можливостей розміри і однобічна спрямованість зовнішньоторговельних зв'язків, низька конкурентоздатність продукції ряду галузей – металургії, хімічної і деяких видів харчової промисловості. Їх висока енергомісткість, переважно сировинна спрямованість експорту, значна доля в українському експорті товарів з низьким рівнем переробки, що виснажує ресурсну базу країни, скорочення частки експортної продукції обробної промисловості, нераціональність товарної структури імпорту, 40% якої припадає на енергоносії, деформована географічна структура експорту та імпорту – все це є показником кризових явищ, що поки не зжиті остаточно.

Україна експортує стратегічну сировину (деревину та вироби з неї, неблагородні метали та вироби з них тощо), водночас імпортуючи товари, які здатна виробляти сама на конкурентоспроможному рівні (оптичні прилади та апарати, фотографічні та ін.). Незважаючи на те, що Україною досягнуто в цілому позитивного сальдо в експортно-імпортних операціях, все ж таки їх структура суперечить національним пріоритетам і не дозволяє вирішувати завдання швидкої інтеграції у світову економічну систему [16].

Прискорений розвиток економіки України пов'язаний з розвитком експорту продукції обробної промисловості, наукоємних та високотехнологічних виробництв, з розгортанням виробничої кооперації з розвинутими країнами світу. Регулювання зовнішньоекономічних відносин може забезпечити участь у глобалізаційних процесах сучасності лише у разі підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробів, створення сприятливих умов для розвитку внутрішнього виробництва, залучення іноземних інвестицій, активній співпраці з ЄС, СНД та міжнародними організаціями.

Аналіз географічної структури та динаміки зовнішньоторговельних зв'язків України з ЄС свідчить про те, що не дивлячись на деяку активізацію цих зв'язків, вони за своїм обсягом є незначними, при цьому більш як половина всіх зовнішньоторговельних потоків з європейськими країнами припадає лише на дві з них – Німеччину та Італію.

Знижуються експортні поставки до ряду країн Східної Європи, що переорієнтували свої експортно-імпортні зв'язки на промислове розвинені країни. Досить високий рівень однобічної імпортної залежності від Росії, особливо щодо енергоносіїв, що загрожує економічній безпеці країни.

Щодо торгівлі з іншими країнами світу, торгівля з країнами далекого зарубіжжя не набула істотних змін у 2002 році. Зовнішньоторговельний обіг товарів, послуг, робіт з іншими країнами світу склав 29109,4 млн. дол. США, що на 15,7% більше від рівня 2001 р., в тому числі експорт – 15204,8 млн. дол. США (більше на 17,1%), а імпорт – 9263,8 млн. дол. США (більше на 13,3%). Склалось позитивне торгівельне сальдо у сумі 6,0 млрд. дол. США, що збільшилось на 836,3 млн. дол. США, компенсуючи таким чином відмінне сальдо, досягнуте в торгівлі з країнами СНД.

Основні експортні поставки товарів та послуг здійснювались в країни Європи (34,1% обсягів експорту товарів), Азії (24,2%), Америки (5,2%) та Африки (5,0%). Щодо торгівлі з найближчими сусідами нашої держави, то спостерігається від'ємне сальдо в торгівлі з Польщею (-33,6 млн. дол. США в 2002 р.), Словенією (-6,5 млн. дол. США), та Чехією (-60,3 млн. дол. США), що перекривалось позитивним сальдо в торгівлі з Угорщиною (367,5 млн. дол. США), Румунією (309,8 млн. дол. США), Болгарією (246,8 млн. дол. США) та Словакією (194,2 млн. дол. США).

Провідними країнами, звідки наша держава імпортувала товари та послуги в 2002 році, залишались Німеччина (1 млрд. 716,1 млн. дол. США, або 9,3% обсягу імпорту товарів та послуг, США (682,9 млн. дол. США, або 3,7%), Польща (569,3 млн. дол. США або 3,1%), Італія (468,9 млн. дол. США, або 2,5%), Велика Британія (363,3 млн. дол. США, або 2,0%) та Франція (359,6 млн. дол. США, або 1,9%) [34].

Таким чином, українські політики та, що проблематичніше, урядовці занадто багато уваги приділяють дискусіям навколо перспектив досягнення Україною кінцевої мети, тобто повного членства у Європейському Союзі, однак недооцінюють або ж ігнорують увесь комплекс зобов'язань, що виникають в зв'язку з цим, а також наслідки такого вступу для внутрішньої ситуації в країні та для її міжнародного становища. Так само й перспективи вступу до СОТ, що є однією з передумов виведення діалогу України та ЄС на якісно вищий рівень, розглядалися швидше як мета, а не елемент усебічної стратегії економічного розвитку та інтеграції України.

Коли для представників зацікавлених груп стало зрозумілим, що лібералізація торгівельно-економічних відносин, у даному випадку – належне виконання положень УПС – може справити миттєвий негативний вплив на багатьох українських виробників, як процес лібералізації торгівлі та прийняття нормативів і правил СОТ одразу наразилися на протидію керівників цілої низки галузей української економіки. Очолювані представниками радянської школи господарювання й управління, так званих "міцних господарників" та "промисловців", українські державні й навіть приватизовані підприємства через відсутність економічної, промислової та структурної перебудови є абсолютно неконкурентоспроможними.

Саме тому, використовуючи різноманітні економічні або політичні засоби тиску, представники даних груп вимагають і примушують Уряд України вдаватися до дискримінаційних пільг та/або торгівельних обмежень, які б захищали від конкуренції, створюючи "парникові" умови для вітчизняних виробників не конкурентоздатної продукції. Яскравим прикладом тут може слугувати Український Союз Промисловців та Підприємців, потужна лобістська структура, що репрезентує інтереси керівників здебільшого саме таких підприємств [34].

Іншим моментом проблем України на шляху до СОТ, а відтак – до встановлення зони вільної торгівлі є існуюча в Україні система економічних відносин, що великою мірою складається з радянських засобів господарювання й, зокрема, включає:

індикативні ціни на експорт;
режим ліцензування імпорту;
експортні тарифи й тарифний захист;
дискримінаційний режим акцизного оподаткування;
наявність таких технічних бар'єрів як сертифікація;
субсидіювання сільського господарства та деяких галузей промисловості;
невідповідність українських стандартів стандартам ЄС [34].
Повільне реформування даної системи, що неодноразово відзначалося як на рівні Комітету з питань співробітництва Україна-ЄС, так і під час засідань Робочої Комісії з питань розгляду заявки України щодо вступу до СОТ, тягне за собою не лише загальне віддалення набуття Україною членства у СОТ, але й зменшення конкурентоздатності української економіки та поглиблення економічного розриву між Україною та її західними сусідами, передусім Польщею та Угорщиною. За цих умов вступ останніх до Європейського Союзу лише зафіксує такий розрив, а не стане для України можливістю посилення економічних зв'язків та торгівлі з ЄС.

Література

Авдокушин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. – М., 1997.
Альтовский Е. Мировая внешняя торговля в 1998 – 1999 гг. (обзор) // Внешняя торговля. – 1999 г. – №4. – С. 33-34.
Андрійчук В. На півдорозі до СОТ. Актуальні проблеми вдосконалення механізму регулювання зовнішньої торгівлі України // Політика і час. – 2001. – № 6. – С. 16-23.
Байда Н. В. Ризики зовнішньоторговельної діяльності // Фінанси України. – 2002. – № 11. – С. 44-48.
Безуглий В. В., Козинець С. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посіб. – К.: Академія, 2003. – 688 с.
Белорус О. Г., Лукьяненко Д. Г. и др. Глобальные трансформации и стратегии развития. – К.: Юрияне, 2000. – 424 с.
Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 1996. – 786 с.
Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв'язків України. – К.: Знання-Прес, 2002. – 268 с.
Гаврилишин Б. Україна між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем: геополітичні можливості і обмеження. Україна на шляху до Європи. – К.: Кондор, 2001. – 324 с.
Герасимчук З. В., Горбач Л. М. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. – Луцьк: Надстир'я, 2001. – 328 с.
Герчикова И. Н. Международное коммерческое дело: Учеб. пособ. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1996. – 654 с.
Дацишин М. Конкурентні переваги структурно слабких територій України // Пріоритети. – 2003. – №5 (11). – С. 26-32.
Економіка зарубіжних країн: Підручник / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І. В. Бураківський та ін. – К.: Либідь, 1996. – 416 с.
Зовнішня торгівля України за відповідні роки. – К.: Держкомстат України, 2001.
Киреев А. Международная экономика: В 2-х ч. – М., 1998. – Ч. 1. – С. 285-320.
Клочко В. П. Зовнішньоторговельні відносини України в умовах посилення інтеграційних зв'язків // Актуальні проблеми економіки. – 2003. – № 11. – С. 141-155.
Козик В. В., Панкова Л. А. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – Л., 1995. – 158 с.
Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини. – Л., 1999. – 277 с.
Козик В. В., Панкова ЛА., Карп'як Я. С. Зовнішньоекономічні комерційні операції та контракти: Навч. посіб. – Л.: Оксарт, 1998. – 252 с.
Корчун B. C. Савчук О. П. Основні напрями зовнішньоекономічної політики України в аспекті процесів європейської інтеграції // Науковий вісник ВДУ. – № 8. – 2003. – С. 83-89.
Кур'янович Ю. Протекціонізм чи свобода торгівлі // Діло. – 1998. – № 1.
Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. О. В. Ивановой. – М.: Прогресс, 1992. – 520 с.
Максимова Л. М., Носкова И. Я. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. – М.: Банки и биржи: ЮНИТИ, 1995. – 152с.
Международные экономические отношения: Учеб. пособие / Под ред. С. Ф. Сутырина, В. Н. Харламовой. – СПб.: Изд-во СПбУ, 1996. – 248 с.
Міжнародна економіка. Збірник наукових праць інституту економіки і міжнародних відносин НАН України. – Вип. 33. – К., 2002. – 356 с.
Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник / А. С. Філіпенко, B. C. Будкін, О. В. Бутенко та ін. – К.: Либідь, 1992. – 191 с.
Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини: Підруч. для студентів екон. вузів і ф-тів / А. С. Філіпенко, С. Я. Боринець, В. А. Вергун та ін. – К.: Либідь, 1992. – 255 с.
Можайська О. О., Корчун B. C. Вдосконалення політики державного регулювання зовнішньої торгівлі в умовах переходу до ринкової економіки // Науковий вісник ВДУ. – № 8. – 2003. – С. 44-47.
Мотиваційні чинники міжнародних економічних процесів // Фінанси України. – 2004. – № 12. – С. 50-57.
Нікітіна М. Г. Світове господарство і міжнародні економічні відносини: просторові аспекти розвитку: Навчальний посібник. – Київ: "Центр навчальної літератури", 2004. – 192 с.
Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. – К.: КНЕУ, 2003. – 948 с.
Овчинников Г. П. Международная экономика: Учебное пособие. – СПб, 1998. – С. 244-350.
Пилипенко С. Основні напрями вдосконалення зовнішньоекономічної політики України // Вісник КНТЕУ. – 2004. – № 3. – С. 5-12.
Розширення Європейського Союзу та зовнішньоторговельна політика України // www. analitik. org. ua.
Рут, Франклін P., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції / Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – 743 с.
Україна в цифрах у 2001 році. Короткий статистичний довідник. – К.: Техніка, 2002. – 258 с.
Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь, 2002. – 470 с.
Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник / Під заг. ред. А. І. Кредисова. – К., 1998. – 448 с.
Фільюолі Л. Україна: політика в галузі зовнішнього сектору у середньостроковому періоді. Основні положення // Вісник НБУ. – 2003. – № 10. – С. 8-9.