Стоїцизм як етичне вчення античного Риму - 11 Декабря 2016 - Блог - Готові домашні завдання Онлайн 5,6,7,8,9,10,11 класи

Стоїцизм як етичне вчення античного Риму

Учення стоїків

Стоїки вважають частинами філософії логіку, фізику і етику. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом: логіка відповідає огорожі, яка його захищає, етика є деревом, що росте, а фізика – плодами.

Також свою систему класифікації, стоїки порівнювали і з твариною, і з яйцем.

У першому випадку:

кістки – логіка,
м'ясо – етика,
душа тварини – фізика.
у другому:

шкаралупа – логіка,
білок – етика,
а жовток яйця – фізика.
Етика

Головна ідея стоїчної етики – казуально і теологічно наперед встановлений хід світових подій. Оскільки зовнішні блага завжди недоступні, внутрішня позиція – єдине, що у владі людини. Зовнішня свобода людини полягає лише в співпраці з долею. Сенека говорить: "Хто згоден, того доля веде, хто не згоден, того вона тягне"

Мета людини полягає в тому, щоб жити "у згоді з природою". Це єдиний спосіб досягнення гармонії. Щастя досяжне, лише якщо спокій душі не порушує ніякий афект, який не розглядається як надмірно посилений потяг. Він за своєю природою базуються на уявленні, якому надається помилкова значення. Діючи, він стає пафосом, пристрастю. Оскільки її об'єктом чоловік рідко опановує повністю, він відчуває незадоволеність.

Стоїчний ідеал - апатія, свобода від подібних афектів. Розрізняються чотири види афектів:

задоволення,
огида,
жадання,
страх.
Їх необхідно уникати, користуючись правильною думкою (ортос логос), оскільки ваблення стає афектом лише тоді, коли розум схвалює цінність його об'єкту. Розуміння дійсної цінності речей перешкоджає прагненню до помилкових благ або гасить страх перед уявними бідами. Що розуміє властиве знання про те, що ніякі зовнішні блага не мають цінності з погляду щасливого життя.

Всі речі стоїки ділять на благо, зло, байдужість (адіафора). Благими є чесноти, до зла відноситься протилежне їм. Байдужа решта всіх речей, оскільки вони нічого не означають для досягнення щастя. Вони або абсолютно байдужі, або "переважні" або "непереважні". Вважати за краще слід речі, згідні з природою. Такі ж відмінності стоїки проводять і між вчинками. Існують погані і благі вчинки, середні вчинки називаються "належними", якщо в них реалізується природна схильність.

Чеснота – найважливіше для щастя. Вона полягає головним чином в етичному розумінні значущості речей. З цієї чесноти виходять інші (справедливість, мужність і т. д.) Чесноті можна навчитися, тоді вона стає невід'ємною. Між чеснотою і пороком немає нічого середнього, оскільки можна діяти або з розумінням, або без нього. На правильній думці базується правильне відношення до речей і до потягів. Досягнута гармонія – це і є щастя.

Центральна для етики стоїків ідея виражена у вченні про привласнення (ойкейосис), завдяки якому етичне прагнення людини вже міститься в його природній схильності. Людина привласнює схожі з її природою речі і розрізняє корисне для себе і шкідливе. Тому будь-яка жива істота і прагне до самозбереження. Дозріваючи, людина поступово пізнає, що розум – це гармонійна з його природою суть.

Луций Анней Сенека

Етика Сенеки - етика пасивного героїзму. Змінити в житті, по суті, нічого не можна. Можна тільки зневажати її напасті. Найбільша справа в житті – твердо стояти проти ударів долі. Але ж це означає, що доля активна, а людина пасивна. Він займає лише оборонну позицію. Потрібно панувати над своїми пристрастями, не бути у них в рабстві. Що ж до щастя, то воно цілком залежить від нас в тому сенсі, що нещасливий лише той, хто сам вважає себе нещасним: "Кожен нещасний настільки, наскільки вважає себе нещасним".

Краще всього приймати все, як воно є. У цьому і полягає пасивна героїка стоїцизму. У цьому і полягає та велич духу, яку проповідував стоїцизм і що привертало до нього всіх тих, по кому пройшовся каток тоталітаризму. І Сенека пише Луцилію: "Краще всього перетерпіти те, чого ти не можеш виправити, і, не ремствуючи, супроводити богові, по чиїй волі все відбувається. Поганий той солдат, який йде за полководцем із стоном". Так, "змінити такий порядок ми не в силах, - зате в силах знайти велич духу... ".

Проте фаталізм Сенеки все ж таки небагато бадьоріший. Він зовсім не проповідує повну бездіяльність як даоси або буддисти. Фаталізм Сенеки – психологічна підпора для діяльної все ж таки людини, яка не стане зневірятися, якщо у неї щось не вийде. Така людина на хвилину зупиниться, зітхне, скаже: "Не доля!", посміхнеться і знову візьметься за справу. Можливо, іншим разом повезе!

Сенека ж при всьому його фаталізмі і проповіді покірності долі вихваляє здоровий розум, мужній і енергійний дух, благородство, витривалість і готовність до всякого повороту долі. Саме при такій готовності тільки і можна досягти для себе стану сильної і незатьмареної радості, миру і гармонії духу, величі, але не гордої і зухвалої, а сполученої з лагідністю, привітністю і просвітленістю.

У трактаті "Про блаженне життя" Сенека проголошує, що "те життя щасливе, яке узгоджується з природою, а узгоджуватися з природою воно може лише тоді, коли людина володіє здоровим розумом, якщо дух її мужній і енергійний, благородний, витривалий і підготовлений до всяких обставин, якщо він, не впадаючи в тривожну недовірливість, піклується про задоволення своїх фізичних потреб, якщо він взагалі цікавиться матеріальними сторонами життя, не спокушаючись жодній з них, якщо він уміє користуватися дарами долі, не стаючи їх рабом" (Луций Анней Сенека. Про щасливе життя).

Сенека справедливо помічає, що всяка жорстокість походить від немочі. Всьому цьому і повинні учити філософія, мудрість. Таке її вище і єдине призначення.

Етика Сенеки суперечлива. Навіщо потрібна енергія, якщо все ж таки від нас нічого не залежить? Якщо немає великої мети? Цю суперечність стоїки так і не змогли вирішити. Культ розуму і сили духу і визнання безсилля людини перед незрозумілою людському розуму долею, від якої всього можна чекати, перед волею бога як особистого світового розуму, що йде непізнаваними для людини шляхами, несумісні.

Марк Аврелій

Марк Аврелій Антонін (Marcus Aurelius Antoninus) (121-180), римський імператор, представник пізнього стоїцизму, автор філософських "Роздумів".

Марк Аврелій був людиною моральною і скромною. З юності вів стриманий спосіб життя: носив простий грецький плащ, спав на землі, уникав розваг. Терпляче прагнув переносити всі мінливості, послані йому життям, "не помічаючи" бездарності співправителя Луція Вера, розпусти своєї дружини Фаустіни Молодшої, нерозуміння навколишніх людей, поганих схильностей свого сина Комода, якого оточив кращими вихователями і вчителями (згодом він став одним з найжорстокіших імператорів в історії Риму).

Єдиний твір "До самого собі" ("Роздуми") – філософський "щоденник" (що складається з окремих міркувань) в жанрі діатріби, – є одним з кращих пам'ятників моралістичної літератури. В порівнянні з Сенекою і Епіктетом Марк Аврелій менш оригінальний; його значущість – в особистому і вільному відношенні до "суми" стоїчних догм, яким у Марка Аврелія супроводять гераклітові, епікурейські, і платонічні мотиви при загальному скептичному настрої. Інтереси Марка Аврелія зосереджені в області практичної етики: гносеологія, космологія і теоретична етика цікавлять його тільки як пропедевтика. Космос доцільний впорядковане ціле, керований промислом, або загальним розумом.

Проте основа стоїчного світогляду (аналітичне з'єднання понять "космос" і "розум") стає у Марка Аврелія об'єктом скептичної оцінки і подальшого вибору: або задум і доцільність з їх неминучими витратами, або хаос атомів. Але і визнання першого не усуває сумнівів в пізнаваності миру, уявлення про яке пронизані мотивами вічного оновлення, хоча стоїчне вчення про "займання" згадується лише побіжно. Душа людини тотожна "пневматичному" началу, розум (закінчення, частинка світового розуму, ведучому.

Подібно Панецию, Посидонію і Сенеці, Марк Аврелій відкидає психологічний монізм Ранньої Стої: те, що веде різко відділяється від потягів, розум (іноді ототожнюваний з особистим "демоном") протиставляється не тільки душі, але деколи (у платонічному дусі) і речовині в цілому. Щастя поміщене в чесноті – філософській згоді із загальним розумом.

Потрібно звернутися до самого себе, зрозуміти свій розумний початок (яке єдине в "нашій владі") з природою цілого і так знайти безпристрасність. Мудрець приймає долю як належне і любить свою долю. Проте Марк Аврелій (як і всі стоїки) зацікавлений в обґрунтуванні автономії морального вибору. Чеснота повинна підкорятися іншій причинності, ніж природні явища: яку б картину світу не вибрала людина - стоїчну, атомістичну і т. п. - вона повинна зробити себе гідною божественній допомозі.

Теодіцея цілком традиційна: зло має виключно моральний характер, і боги не відповідають за нього. Іноді у Марка Аврелія проглядається огрублений інтелектуалізм – пороки суть наслідок невідання. З Сенекой, Епіктетом, а також з християнським ученням (при негативному відношенні до християн) Марка Аврелія зближують заклики до гуманності, до турботи про душу, до усвідомлення своєї гріховності космополітичний пафос знаходить особливий сенс у вустах повелителя світової імперії.

У загостреному особистому відношенні до божества, в песимізмі, близькому до трагічної безвихідності, виражається характерне для Пізньої Стої поєднання філософської спекуляції з інтимним релігійним відчуттям.

Цицерон

Марк Туллій Цицерон (Marcus Tullius Ciceron; 106 до н. е., 43 до н. е.) - давньоримський політик і філософ, блискучий оратор.

Цицерон опублікував більше сотні промов, політичних і судових, з яких збереглися 58. До нас дійшли також 19 трактатів по риториці, політиці і філософії, по яких вчилися ораторському мистецтву покоління юристів. Також збереглися близько 800 листів Цицерона, що містять безліч біографічних відомостей і масу цінної інформації про римське суспільство кінця періоду республіки.

Його філософські трактати, що не містять нових ідей, цінні тим, що висловлюють, детально і без спотворень, учення провідних філософських шкіл його часу: стоїків, академіків і епікурейців.

Етика Цицерона примикає до стоїцизму. "Вище благо полягає в тому, щоб жити згідно з природою (ex natura vivere), тобто задовольнятися малим і чеснотою; або слідувати природі (naturam sequi) і жити за її законами, тобто не відмовляти в тому, чого вона вимагає, наскільки, проте, це допускає чесноту, яка перш за все повинна служити законом". Таким чином, одного керівного початку для етичної поведінки немає: людина повинна коливатися, прислухаючись то до голосу природи, то до голосу чесноти, і вирішувати їх зіткнення за принципом, який йому не даний.

Як справжній римлянин, Цицерон не може примиритися із стоїчною думкою про необхідність і навіть можливість усуватися від політичного життя. "Вітчизна, даючи нам життя і виховання, чекає від нас винагороди: якщо воно забезпечує нам добробут, то, звичайно, не для того, щоб дати нашому неробству вірну охорону, нашій насолоді повний спокій. Ні, воно закликає собі на службу наші найвищі, самі кращі якості душі, розуму, і залишає за нами один тільки надлишок". Так говорить Цицерон мовою республіканця.

Роботи Цицерона зробили сильний вплив на релігійних мислителів, зокрема, Св. Августина, представників відродження і гуманізму (Петрарку, Еразма Роттердамського, Боккаччо), французьких просвітителів (Дідро, Вольтера, Руссо, Монтеск’є) і багатьох інших.