Стародавні земні цивілізації
Однією з давніх є культура Дворіччя (Месопотамії), а точніше — стародавніх шумерів і аккадців. Саме тут з кінця IV тис. до н. е. на зміну первісній культурі приходить міська. Міські поселення з'являються на берегах річок і каналів як найзручніших шляхів сполучення.

Міста Дворіччя, що були невеликі за чисельністю населення, мали форми державного правління, в яких необмежена влада належала цареві; правові відносини були чітко регламентовані. Яскравим прикладом є закони Хаммурапі. У Дворіччі зароджується писемність. Це спричинилося потребою ведення великої кількості документів, а також виконання розрахунків, що були потрібні для здійснення іригаційних робіт. Освічених людей у Дворіччі було небагато, як і в інших країнах Стародавнього Сходу. Навчатися мали право лише діти вищих соціальних станів: жерців, управителів, чиновників, капітанів кораблів і родовитої аристократії.

Незважаючи на те що писемність була прерогативою панівної верхівки, вона зафіксувала реалії культурного співжиття, мислення, бачення світу і суперечностей, що виникали в суспільстві. Модель земного буття переносилась на діяльність пантеону богів. Досить високо розвиненою була магічна свідомість, вбачалися прямі взаємозв'язки земного і позаземного. Так, вважалося, що Бог Мардук очолив боротьбу молодшого покоління богів зі старшим; у разі перемоги він матиме право визначати долі всього сущого як на небі, так і на землі.

Історія зберегла безліч пам'яток писемності Дворіччя, але тривалий час прочитати їх не було можливості, і лише на початку XIX ст., у 1835 р., Г. Раулінсон відкрив білінгву на Бехистунській скелі, де було викарбовано напис трьома мовами: новоеламською, аккадською та староперською. Це дало змогу завдяки порівняльному аналізу дешифрувати клинописні тексти. Ученим відкрилися культурні багатства стародавнього Шумеру, було визначено час його утворення — III тис. до н. е. Знайдено величезну бібліотеку (близько тридцяти тисяч глиняних пластинок), що належала царю Ашшурбаніпалу. В ній міститься багато текстів, які передують грецькій міфології, а також збереглася інформація, викладена пізніше в Біблії. Як свідчать клинописні таблички, Ашшурбаніпал був книголюбом.

На одній з табличок написано: "дорогоцінні таблички, яких немає в Ашшурі, знайдіть і доставте мені...", на іншій: "У той день, коли ти одержиш цього листа, візьми з собою Шуму, брата його Бель-Етира, Алла та художників з Борсиппи, яких ти знаєш, збери всі таблички, що зберігаються в їхніх домах, а також у храмі Ізиди". І нині вражає порядок, у якому зберігалась бібліотека. Таблички лежали у спеціальних ящичках і були розставлені за відповідними розділами. Серед них — історичні тексти, зводи законів, медичні довідники, описи подорожей, міфи і молитви, гімни та оповіді, словники зі списками шумерських складових знаків та граматичних форм і навіть словники іноземних мов, адже Ассирія була зв'язана майже з усіма країнами передньої Азії. Писемність — вирішальний чинник культури, бо лише вона дає змогу майже в недоторканній формі зберегти інформацію. Вийшовши із Дворіччя, вона через передню Азію ввійшла в Європу і поширилася там.

Єгипет був закритою країною. Землі його простягались уздовж Нілу, який був годувальником єгиптян, приносячи щороку родючий мул зі своїх верхів'їв. Завдяки цьому єгиптяни збирали щороку три врожаї, що давало їм змогу цілком забезпечувати себе і торгувати продуктами із сусідами, одержуючи великі прибутки. Надлишок робочої сили реалізовувався по-різному: одні займалися ремеслами, інші стали інтелектуальною елітою — жерцями, які утворили своєрідну наукову корпорацію, що розробила писемність, міфологічну систему, пізніше релігію, записувала історичні події, вела поточну документацію. Єгиптяни зробили також надзвичайно велике відкриття — винайшли матеріал для писання: гладенький, еластичний і надзвичайно зручний папірус. Незважаючи на те що зараз ніхто не пише на папірусі, це слово у значенні паперу ввійшло до багатьох мов: papier — німецькою, papier — французькою, paper — англійською, папір — українською. Утримання в належному стані іригаційних систем, грандіозне будівництво упродовж тисячоліть у Єгипті також було в колі уваги жерців. Досить часто пірамідам надають містичного змісту, виголошуються сміливі гіпотези про застосовані технології їх побудови. Вони приваблюють дослідників, адже ці рукотворні гори, створені людиною, вражають своєю величчю.

У житті єгиптян реальне й уявне злилися воєдино. Машинізм як принцип культуротворчості витворив мегамашину, що поєднала фізичний ансамбль людських і технічних зусиль, які й створили унікальну цивілізацію. Вона поділяється на чотири періоди.

Давнє царство — епоха спорудження великих пірамід. Фараон уособлює Сонце на Землі і є верховним жерцем. До цього періоду належить комплекс пірамід Хеопса, Хефрена, Мікеріна в Гізі.

Середнє царство — це розпад держави з утворенням двох центрів — у Дельфах і Фівах. У цей час особливо популярними стають скульптурні зображення, які набирають портретних рис. Помітні навіть спроби передати психологію особистості.

Нове царство. Започатковується з XVIII династії. У XVI ст. до н. е. Єгипет розквітає знову. Будуються культові споруди, які стають сакральними центрами культурного простору. Особливо багато уваги приділяє будівництву цариця Хатшепсут. За її правління зводяться тридцятиметрові обеліски, перебудовуються храм Амо-на та інші споруди. Тутмос III, який прийшов після неї, ці пам'ятники нищив. Найбільшої могутності Єгипет здобуває за Аменхотепа IV, який узяв собі нове ім'я — Ехнатон, син Сонця. Цей період завдяки зміненій релігії позначився найбільшою людяністю в мистецтві Єгипту.

Пізнє царство. Цей період припав на останні роки розквіту держави. У 525 р. до н. е. Єгипет захопили перси, у 332 р. — греки. Тоді еллінізм адаптує величезну спадщину тисячолітньої єгипетської культури, уводить її на територію Європи.

Світоглядна система Єгипту мала глибоку історію, її міфологія почала формуватися ще в VI—IV тис. до н. е. Кожний регіон складав свій пантеон і створював культ богів, який був тісно пов'язаний із природним середовищем. Серед персоніфікованих богів най-шанованішими були Ізида — богиня-мати та богиня Нут, яка уособлювала небесне склепіння; богом землі був Геб, а богом Нілу — Хапі. Потойбічний світ належав Осірісу, він же вершив суд над небіжчиками.

Обожнювалися тварини. Так, боги Апіс, Мневіс, Бухіс, Бата ототожнювалися з образом бика, а Хатор, Ізида з образом корови, Амон і Нум — барана, Себек — крокодила, Гор — сокола. Пантеон богів мав чітко визначену ієрархію, яка видозмінювалась, доповнювалась, а деякі боги з часом втрачали силу свого впливу. Значна частина багатого міфологічного корпусу розповідає про створення світу за загальноприйнятою моделлю — із первісного океану з'являються боги, які створюють землю, небо, тварин і рослини. Інші міфологічні моделі були менш популярними.

Єгипетська релігія з її ідеєю загробного перетворення і вічності життя створила своєрідний культурний простір для єгиптянина. Навколишній світ уособлював світ земний, світ потойбічний і Сонце, яке однаково було життєдайним як для живих, так і для мертвих. Вічне життя пов'язувалось із збереженням тіла (бальзамування), що стало не лише своєрідним ритуалом, а й уособленням світобачення та мислення. Необмеженість влади фараона автоматично переносилась на необмеженість влади верховного божества Ра, і до нього, як до самого звичайного бюрократа на землі, потрібно було прийти з повним життєписом і проханнями, викладеними в письмовій формі. Тому, вірогідно, таку особливу роль в Єгипті відігравала писемність, окрім суто прагматичної — фіксувати щоденне життя і вести облік земних прибутків.

В уявленнях єгиптян про потойбічний світ дедалі помітнішим стає етичний елемент, але він не переріс у систему особистісних орієнтацій: ідеалом було не майбутнє як найвища цінність, орієнтована на сьогодення, а умиротворене минуле. Це була спроба пов'язати життя праведника на землі зі сподіванням блаженного буття в потойбічному світі. Люди почали боятися часу і створеного ними на землі. Красномовно звучить щодо цього сентенція: "Усе на світі боїться часу, але час боїться пірамід".

До найрозвиненіших давніх цивілізацій належить культура Ірану. Слово "Іран", за самовизначенням його народу, означає "культура аріїв", які належали до індоєвропейської групи, але досить швидко асимілювалися протоіндійською культурою. Іранці-арії створюють міцну державу, підкоряють багато народів, синтезують зовнішні впливи, виробляють своєрідний тип культуротворчого процесу, який умовно можна назвати синтетичним, оскільки він адаптує ознаки цивілізацій сусідніх народів. Із цією культурою можна ознайомитись, вивчаючи археологічні пам'ятки: переважно це кераміка "сірого типу" та вироби з металів, на яких помітні цитати з ассирійської та вавилонської культур. Серед розмаїття археологічних пам'яток безліч бронзових предметів побуту, серед яких переважають декоративні малі форми — зображення демонів, антропоморфних божеств, а також реальних тварин, зокрема оленів та муфлонів, які за формальними ознаками перегукуються зі скіфськими мотивами.

Розвиток цивілізації Ірану визначають історичні періоди. Наведемо найважливіші з них.

Елан — землеробська цивілізація, розташована поблизу річок Карун і Керхе. Завдяки досконалим іригаційним системам жителі завжди одержували високі врожаї; у гірських районах переважало скотарство. Сузи були першою столицею Іранської держави. Суспільний устрій визначався як форма "ранньої демократії". Цей період належить до III тис. до н. е. Досить жорсткими були закони суспільного життя, зокрема каралися брехня, крадіжки та інші порушення, які, з точки зору іранців, негативно позначились на суспільстві. Суспільний устрій проходить через фазу матріархату до патріархату. Якщо спочатку на чолі пантеону богів стояла Пінекір — "Велика Богиня", то вже наприкінці II тис. її заміщає Бог Хумбаі.

Близько III тис. виникає піктографічна писемність, яка з часом переходить у лінійне складове письмо. Великого поширення набуло виготовлення керамічного посуду, для оздоблення якого характерними стали зображення птахів, тварин, людей, а також грифонів, крилатих левів, демонів.

Мідійська епоха починається в І тис. до н. е. за часів правління Саргона II. Точаться постійні війни, переможцями виходять перси. Від цього періоду збереглося багато пам'яток, виготовлених із бронзи (литво і карбування); їх характерна особливість — симетрична побудова зображення. Своєрідних рис набирає архітектура; переважно це храми і святилища, які нагадують оборонні споруди. Вони оздоблені численними декоративними прикрасами: "сліпі" вікна, ніші, декоровані зображеннями тварин. За уявленнями іранців, боги уособлювали лише символи, перед людьми вони завжди з'являлись у вигляді тварин і птахів — барана, лева, орла, сокола та ін.

З 525 р. до н. е., коли Кір II захопив Єгипет, кордони Ахеме-дінської держави сягнули меж від річки Інт до Егейського моря зі Сходу на Захід і від Вірменії до першого Нільського порогу з Півночі на Південь. Так розпочалась епоха Ахемедінів. Соціально-економічні її інститути діяли і після завоювання цих територій Олександром Македонським. Вседержавне утворення було поділено на двадцять округів — сатрапій. Кожний сатрап був намісником царя і мав необмежену владу. Склалися нові відносини в соціальному житті людини: оподаткування, єдина монетарна система, регулярна армія, спеціалізовані торговельні доми, банківська система.

Політично-адміністративною столицею були Сузи, ритуальним центром — Персеполь. Кожне із цих міст виконувало певну функцію. У Персеполі найбільшою мірою розвивалися культурні процеси. Тут виробився своєрідний архітектурний напрямок, який вплинув на забудову міст Середземномор'я. Найзнаменитішим був храм Персеполя, спалений з ініціативи відомої гетери Таіс Афінської. У Персеполі сформувалися мистецькі та філософські школи, було вироблено жорсткі вимоги до іконографії в мистецтві, а також релігійний канон. Зороастризм, який народився й утвердився в Ірані, передував християнству, істотно вплинув на релігії євразійського континенту. Так, Заратустра проголосив себе "посередником" між Богом і людиною; цю тезу активно підхопили та використали пізніші релігії.

Заратустра вплинув на уявлення іранців про космос: первинною субстанцією вони визначали вогонь, тому зороастрійців називають ще "вогнепоклонниками". В їхніх храмах вогонь горів постійно і був символом вічного життя. На базі виведених постулатів розуміння світу Заратустра виконував функцію "першолюдини " і навчителя. Справи Заратустри продовжували його сини — яскравий зразок утворення типової родової моделі теократичної держави. Як антитеза зороастризму в Ірані зароджується маніхейство. Базуючись на зороастризмі, але на противагу йому, Сураїк, прозваний Мані, категорії добра і зла вивів рівноправними персоніфікованими іпостасями, розробив учення, яке ставило за мету врятувати людство від першості світового зла.

Іранці поважливо ставились до краси фізичної та духовної, і про це виразно свідчать тексти "Авести", які збереглися. У них оспівується божественна мета людини. Скульптурні зображення були вишуканими. Багато досконало виконаних фігур прикрашали Персеполь і площі міста. Провідною тезою в мистецтві іранців було світло, яке вони вважали універсальним благом, бо воно поборювало темряву; світлоносність пронизувала всі твори мистецтва, літератури, скульптури, архітектури.

На розвиток культури євразійського континенту істотно вплинула культура Індії. Вона вийшла на історичну арену, коли на ці території у XIII ст. до н. е. прийшли арії. Найповніше світоглядна система, світобачення та ідеологія були викладені у збірниках "Рігведа " (книга гімнів), "Яджурведа " (книга жертв), "Самаведа " (книга пісень), "Артхарваведа" (книга жерців), де розповідається про бачення історичного походження людства, богів; збереглися численні побутові замальовки життя індійців. З VI—V ст. до н. е. з'являються коментарі до цих збірників. Деякі з них зажили слави самостійних творів, наприклад "Брахмани", де обґрунтовується провідна роль жерця в суспільстві, визначається мета релігії, декларується провідна тема злиття людини з Богом.

Створюється своєрідний жанр — сутра, тобто короткий виклад певної теми. Особливість пантеону божеств полягала в тому, що головним ставав той Бог, в якому на той час була потреба. У суспільному житті жрець був водночас вождем і главою роду. Суспільство було поділене на касти, і перехід з однієї касти в іншу практично був неможливий. До вищих каст належали жерці й воїни, до нижчих — місцеве населення: дравіди і мунда. Така ідеологія уможливлювала здійснення жорсткої системи управління. Вважалося, що порушення кастової приналежності може призвести в наступній інкарнації до переродження людини у тварину. Ці тези активно декларувалися і у згаданих збірниках.

Соціальне розмежування суспільства зумовило фракційну боротьбу. Почали створюватись релігійно-філософські системи: веданта, миманса, йога, ньяя, вайшешика, джайнізм і буддизм. Майже всі вони намагалися розвивати таку модель поведінки, яка б сприяла максимальному самозахисту від соціальних потрясінь. Як ідеал пропонувалися аскетизм, містична умоглядність, віра у спасительну силу Будди; пропагувалися відхід від життя, самоізоляція.

Завдяки розмаїттю культових напрямків з III ст. до н. е. розпочинається активне будівництво храмових споруд, їх вирубували у скелях, зводили в наземний спосіб; стіни прикрашали розписами і скульптурними рельєфами, що розповідали про життя богів і людей. Життя богів уявлялося таким самим, як життя людей.

Усі вищі божества і боги — це вчителі, а вчитель в Індії був дуже поважаною особою. До нього зверталися з молитвою, в якій була хвала йому. Поряд з богами з'являються вищі істоти — Бодхисатви, тобто суб'єкти, які досягли вищого рівня досконалості й могутністю допомагають людям у духовних і світських справах. Це один з різновидів і уособлень Будди. Найяскравіше це реалізовано у традиціях ламаїзму на Тибеті.

Із середини VI ст. відбулося різке розмежування на сільське і міське населення; міста стали провідними осередками розвитку культури. Тут зосереджувалися ремісники провідних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації, що давало їм змогу виконувати великі за обсягом і значущістю роботи, наприклад колону Чандрахупти II у Делі з нержавіючого заліза; велику бронзову статую Будди в Султанганджі. Розвиненою була також банківська діяльність.

З усіх мистецтв найбільшого розвитку дістала скульптура; вона тісно пов'язана з архітектурою. До вироблення канону художники віддають перевагу портретним зображенням. Навіть робилися спроби психологічного вирішення і розкриття характеристики особистості. Високого рівня майстерності з IV ст. досягає Адхарська школа. Тут перевагу віддавали ліпленій скульптурі, опісля фігури розписувались. Із завоюванням західних областей Олександром Македонським помітними стали античні впливи: фігури вдягають у гіматій, але при цьому втрачається індивідуалізація рис, з'являється штучність у трактуваннях фігур; у зображеннях Будди утверджується канонічно-традиційний образ. Це відбувається в період переходу від старої ери до нової.

У розмаїтому суспільстві, яке утворилося в Індії на початку нової ери, завдяки глибинним творчим процесам починається розквіт авторської лірики і драматургії. Найпопулярнішим став поет Калідаса (IV—V ст.). У кращих традиціях епічного жанру, який він продовжив у поемі "Рід Рагху", у поетичній формі розповідається про Раму та його життєвий шлях, царський рід виводиться як доброчинні ідеальні правителі (існує думка, що автор в основу сюжету поклав діяльність династії Гуптів). Цей поет написав також багато ліричних і драматичних творів, позначених філософськими роздумами про кохання, почуття героїв, зв'язок людини з природою. До класики староіндійської літератури цього жанру належать поема "Хмара-вісник" і драма "Шакунтала", особливо шановані читачами.

Поряд з офіційною придворною літературою розвивалася світська, яка досить скептично ставилась до релігійного аскетизму. Так, у повістях Дандіна (VI—VII ст.) описуються любовні походеньки відлюдників, буддійських монахів та інших священиків. Багато уваги приділяється опису жіночих принад ("Походеньки десяти принців"). Літературно-поетичним творам стають притаманні вишуканість форми, що висвітлено у трактаті "Зеркало поезії", де викладаються уявлення того часу про необхідні якості поетичного твору, про тонкощі літературних прийомів і стилів. З аналізу літературних творів і теоретичних постулатів випливає, що поезія того часу призначалася для декламації.

Культура Китаю — одна з найстаріших на Далекому Сході. Вона налічує близько семи тисячоліть. Державне утворення виникло на базі родового ладу. Міста держави виникають на початку II тис. до н. е. У середині II тис. до н. е. утворюється ієрогліфічне письмо. У IV—III тис. до н. е. у районі річки Хуанхе виконуються великі іригаційні роботи; упорядковується централізована система державного управління; виробляється законодавча база. Скасовуються спадкові титули, ранги надаються за заслуги перед державою, і лише вони дають право посідати адміністративні пости, мати землю і рабів. Було узаконено заставу і скупку землі. Ці революційні перетворення в середині IV ст. до н. е. здійснив міністр Шан Ян. Проведені ним реформи не влаштовували багатьох у суспільстві, особливо родовитих, але навіть після його смерті в 341 р. до н. е. вони діяли ще протягом 100 років.

Жорстокі утиски нижчих соціальних груп селян і ремісників призводили до частих повстань. У 202 р. до н. е. виходець із родових общинників Лю Бан очолив повстання, вийшов переможцем і був проголошений імператором династії Хан, яка й проіснувала 400 років. Цей період став одним із вищих культурних надбань Стародавнього Китаю. Лю Бан проголосив конфуціанство державною ідеологією, яка й протрималась аж до 1911 р. Провідні його тези: звичай, ритуал, мораль — вищі від закону.

У зв'язку з розшаруванням суспільства та великою кількістю адміністративно-управлінського персоналу починають формуватися великі міські осередки. Міста будуються на великих територіях, з широкими вулицями (за окремими відомостями, ними могли проїхати 9 колісниць). У містах розвиваються ремесла і мистецтва, зокрема архітектура. Палацова архітектура має монументальний характер, їй притаманні високі міцні стіни, які виконували також оборонні функції. Палацові комплекси складались із з'єднаних дерев'яних будинків, критих червоною черепицею із загнутими кутами (вважалося, що нечиста сила, яка впаде на покрівлю, скотиться з неї і знову полетить на небо). Палацові споруди оточувалися садами. Платформи, на яких зводились будинки, облицьовувались каменем, дерев'яні елементи покривались червоним лаком. Серед культових споруд вирізнялися пагоди, які зводилися на узвишшях, в оточенні зелених насаджень. Найвідомішою є пагода Даньята — велика пагода диких гусей у Сіані (652—704 pp.), що досягає 60 метрів заввишки. Загальна забудова була двоповерховою, місто обносили стіною з воротами, які на ніч зачиняли.

Китайці рано навчилися виплавляти метал, переважно бронзове литво з багато декорованою поверхнею. Улюбленими були зображення драконів, відливалися також дзвони для пагод, які мали своєрідне звучання і при вмілому доборі давали певну музичну фразу.

У скульптурі збагачується пластична форма; зображення спочатку виліплюються з глини, а потім відливаються в металі; переважають статуї Будди, а також постаті, які охороняли храм або житло духів, танцівниць і круглолицих бодисатв.

Стародавній Китай славився виробництвом фарфору. Було розроблено складну технологію, яка уможливлювала виготовлення майже прозорого виробу, який розписувався. Особливо цінними серед аристократії вважалися розписи, виконані синьою фарбою. Із другої половини XV ст. почали виготовляти кольоровий фарфор; з нього робили блюда та вази, які декорувалися пейзажними сюжетами; став популярним жанр "квітів і птахів".

Широкого розвитку і високої довершеності набуває китайський живопис тушшю на шовку та папері. Жанр "квітів і птахів" із вазопису переходить на сувій; урізноманітнюються і розширюються об'єкти зображення; художники малюють тварин, комах, риб та іншу живність. Живописом прикрашаються віяла, ширми, декоративні вставки, які використовуються в інтер'єрі. У пейзажних мотивах превалюють споглядальність і відстороненість від реалій життя. У картину як акомпануючий, а часто й конструктивний елемент вводиться текст, який доповнює і поглиблює зміст твору; художник і поет часто виступають в одній іпостасі. Значний внесок у ці жанри зробили Лі Сисунь, Лі Ждаво-дао, Го Си, Ма Ю Ань та ін.

Поетичні рядки живописних творів породили своєрідний літературний жанр — "ши"; започаткувати його приписують Конфу-цію. Цей жанр мав виконуватися в пісенній формі. Починаючи з XIV ст. під час правління династії Мін стає популярною історична драма, де оспівувалися романтичні історії про кохання та високі якості правителя. Починаючи з XVI—XVII ст. у літературу входять нові сюжети та жанри, зокрема прозова повість, де переважають фольклорно-казковий характер, побутові звороти мови, приказки, прислів'я, сюжет розвивається непередбачене, з порушенням життєвої логіки. Робиться спроба ввести в літературу авантюрні сюжети, любовно-еротичні теми. З'являються романи з моралізаторською спрямованістю, формується сатиричний напрямок, в якому висміюється бюрократична інтелігенція. Усе це протиставлялося творам "високого" жанру. Популярності на цій ниві зажили автори Фен Мен Лун, Лін Мен Чу, Лі Жуч Жень, Цао Су Ецінь та ін.

У період, коли формувалась державність Японії, на неї значний вплив справила культура Китаю. Але вже з VIII ст. Японія закривається від зовнішнього світу і на її території утворюється своєрідний культурний конгломерат. За основу світоглядної системи береться буддизм. Писемність також була взята китайська, але трансформована та ускладнена з урахуванням японської мови. Базові обрядові системи і міфологічні уявлення злилися з буддизмом й утворився відмінний від сусідів пантеон божеств. З VIII ст. буддизм перетворюється на централізовану державну релігію Японії. З XII ст. посилюється феодалізм, постає потреба у значній кількості служивого люду. Так зародилась Каста самураїв ("самура " — служити). Вона виробила своєрідний кодекс честі — повна покора своєму господареві й повна васальна відданість сюзерену. Феодали обмежили владу імператора, відокремивши його від підданих, двір став місцем для розваг і своєрідним культурно-мистецьким осередком.

Митці, які групувалися навколо нього, почали творити мистецтво для мистецтва, яке було повністю відірване від життя. Темами творів були ідеалізовані сцени чайних будиночків, портрети "чайних" дівчат, акторів, пейзажі, зображення рослинного і тваринного світу, який оточував японців. Запозичена у китайців форма картини, поєднаної з письмовим текстом, стала широко побутувати в японському середовищі. Цей віршоживопис віддавав данину ідеології дзен-буддизму і слугував йому.

Починаючи з XV ст. популярним стає театр; провідними стали театральні акторські групи "Но" і "Кабукі". Театральне дійство будувалося на пластиці акторів засобами пантоміми; рухи і танці виконавців були повільними і величавими; актори накладали грим так, що їхні обличчя набирали вигляду маски з містична застиглим виразом.

У XVIII ст. значного поширення набуває гравюра, яка дала можливість зробити твори образотворчого мистецтва доступними широким верствам населення, оскільки відбитки, на противагу живописним роботам, були дешевими і їх могли придбати навіть селяни.

Малоземелля в Японії зумовило своєрідний архітектурний напрямок, що поєднує будинок і садибу, де кожний елемент самодостатній: дерево, кущ, камінь — природа стає своєрідним мікрокосмом, в якому живе японець.

Навколишнє середовище — малоземелля — виробило особливе ставлення до праці, сформувало її культ. Кожна справа мала бути виконана на найвищому рівні — чайні церемонії, мистецтво аранжування квітів (ікебана), вироби з дерева, кістки, металу відзначаються вищою естетикою і любов'ю до кінцевого продукту. Кожний японець постійно самовдосконалюється, а це сприяє підвищенню продуктивності праці.

Культурологи вважають, що поєднання азіатських культур, де особистість може поступитися власними інтересами перед суспільними, зможе врівноважити Схід і Захід у почутті обоє'язку суспільства перед особистістю.

У Європі найстародавнішими були культури Середземномор'я. На цих територіях утворились і розвинулись культурні процеси, які сприяли розвитку культур європейського континенту; тут вироблено динамічну цивілізацію, що називається античною; вона адаптувала цінності сусідніх цивілізацій, виробила новий тип світобачення, який утвердив свою самодостатність, його особливість — це універсалізм, який поєднав громадське, особисте та особистісне; на цьому ґрунті утворилася культурна спільність Європи.

Антична старогрецька культура сформувалася на базі попереднє культур. Найстарішою з них була критська (мінойська) культура — III—II тис. до н. е. її особливості визначалися запозиченням найкращого, що мало Середземномор'я. Критяни були вправними мореплавцями і здійснювали торгові операції на всьому узбережжі Середземного моря. Матеріальні засади цієї культури базувались на відтворюваному господарстві. На Криті переважало міське населення. Міста формувалися навколо палаців, які займали значні території. За археологічними знахідками вивчаються пам'ятки мистецтва, зокрема архітектури, того періоду. Палацова архітектура нагадує міста-лабіринти, що складаються з великої кількості приміщень, з'єднаних коридорами-переходами; стіни прикрашені яскравими фресками та гіпсовими рельєфами, на них зображені сцени придворного життя, полювання, спортивні змагання, велика рогата худоба, кабани, зайці, півні та ін.

Характерна особливість цих зображень — максимальний реалізм, який був доступний художникам того часу.

Критомікенці володіли писемністю. У палацових спорудах знайдено багато табличок, де зафіксовано, як велось господарство; перелічуються провідні на той час професії; часто згадуються гончарі, теслі, ковалі, кораблебудівники, пекарі, ювеліри, зброярі; різноманітний одяг, предмети розкоші та господарський реманент.

У релігійних текстах перелічуються боги і божества, яким віддавали шану і поклонялися критяни.

Правителем острова був цар; він же був найбільшим землевласником, навколо якого групувалася бюрократична система намісників, старійшин і чиновників, які забезпечували управління державою.

Жодне місто на Криті не мало оборонних споруд, адже береги-самомури забезпечували охорону острова.

Материкова Греція за соціально-політичним устроєм була схожа на критомікенську. Проте якщо Крит і його міста захищало море, то на материку всі поселення були укріплені міцними стінами та оборонними спорудами. Міста Стародавньої Греції були досить урбанізовані, мали водогін і каналізацію, що сприяло високому санітарному стану у містах.

Різке збільшення населення при нестачі родючих земель змушувало греків активно розселятися не лише по середземноморському, а й по чорноморському узбережжю, створюючи землеробські колонії, які ставали торговими центрами, були посередниками між Грецією та сусідніми країнами. Таким чином, в активні торговельні зв'язки були втягнуті всі країни Середземномор'я та північного Причорномор'я. Завдяки розвитку торгівлі розвивалося суднобудування. Переважно будувалися два типи суден — для цивільного використання (на них можна було розмістити значну кількість товарів) і бойові кораблі (популярною була маневрена трієра). Кораблі були великими, завдовжки близько 40 метрів і водотоннажністю понад 100 тонн.

Важливішим ремеслом Стародавньої Греції стала кераміка; гончарі використовували гончарний круг та печі для обпалювання виробів. Ремісники виготовляли посуд у великому асортименті — від грубої до вишуканої кераміки, черепицю та ін., забезпечували своїми виробами не лише співвітчизників, а й жителів сусідніх держав.

Розвивається металургія; греки плавлять мідь, срібло, золото, залізо; вдосконалюється видобуток руди; шахти досягають глибини 120 метрів; винайдено метод ковальського зварювання, амальгамацію — спосіб для добування благородних металів; удосконалено технологію кування, литва, штампування металів та ін.

Низкою законодавчих документів суспільство регламентувало демократичні відносини, але це стосувалося лише вільних громадян, раби були поза законом.

Значну роль в еволюції розвитку соціальних структур відігравав громадський світогляд. Утворюється міфологічна система (міфи про богів та їхні діяння); на першому етапі відображався сезонний землеробський цикл; особливо шанувалися Деметра, Діоніс, орфічний культ. Пізніше, при ускладненні суспільних відносин, з'являється мотив потойбічного світу. Формується обрядова система, яка передбачала певну театралізацію. Ці культи виконували консолідуючу роль для суспільства, були своєрідною ідеологією для міжполісних об'єднань, зокрема навколо святилища Аполлона в Дельфах. Ці об'єднання на релігійному ґрунті стали прообразом майбутніх політичних і воєнних союзів.

Виробляються ціннісні орієнтації та установки на ідеал, який дотримується норм законів, що регламентують співжиття; завдяки цьому формується особистість, виникає інтерес до внутрішнього духовного світу людини, його індивідуальних особливостей. Ця кардинальна зміна мислення сприяла розвитку суспільної свідомості і як найвищого її уособлення — розвитку мистецтв.

Інтерес і потяг до висвітлення внутрішнього світу відбились у ліричних сповідях, що визначило своєрідний літературний жанр, де, природно, провідною темою стало кохання. Поетами цього жанру були Сапфо, Алкей, Піндар, які описували у своїх віршах-одкровеннях любов-гру як розвагу чи різновид інтелектуального спілкування, наголошуючи на проявах індивідуальності героїв. Поряд з інтимною лірикою (чи, можливо, на противагу їй) створюється громадянська лірика — це звернення до суспільства, а не до окремої особистості (салон Тірей); пишуться також повчальні вірші, часто сатиричного спрямування. У цьому жанрі працювали поети Архілог, Пімнерм, Гіппонакт та ін.

Підгрунтям грецької трагедії як найвищого досягнення античної культури стало поєднання світоглядних позицій на ліричній основі. Трагедія виникла з культових ігрищ і ритуалів свята Діоніса. Це був складний діалог хору з актором. Пізніше кількість акторів збільшувалась. Великі діонісії, які святкувались у березні-квітні, передбачали змагання трагіків; кожен із них виносив на суд глядачів три трагедії, драму сатирів. За змістом трагедія мала відображати пристрасті та страждання людини.

Свідок розвитку афінської демократії Есхіл, "батько трагедії", перетворив трагедію з обрядового дійства на драматичний жанр. Він уперше ввів другого актора, що зумовило діалогічний конфлікт. Форма трагедій драматурга позначена рисами архаїчної монументальності; хор виконував провідну роль; характеристики героїв відзначаються цільністю і виключають суперечності (трагедія "Орестея", "Семеро проти Фів"). У драмі "Прикутий Прометей" Есхіл наділяє героя рисами борця, який свідомо йде на страждання задля щастя людей.

У трагедіях яскраво відображуються страждання людини, над якою тяжіє об'єктивно-ідеалістичне уявлення про долю. Так, Софокл через свого героя Едіпа розповідає про спробу протистояти і боротися з невідворотним, наперед визначеним. Еврипід через образи своїх героїв доводив, що "людина — міра всіх речей", а соціальні норми, звичаї та уявлення протистоять їй, вони ворожі особистості. Цю тезу він красномовно проводить у трагедії "Медея". Арістофан орієнтувався у своїх комедіях на високоосвічену, високоінтелектуальну аудиторію, доводив неприйнятність суб'єктивного трактування соціальних процесів і норм індивідуалізму, обстоював позиції общинної моралі.

Він розумів щастя людини як уособлення і вищий вияв щастя суспільства, усвідомлюючи, що політична боротьба приводить до влади щораз страшніших людей. Арістофан вважав, що лише старі героїчні ідеали зможуть гуманізувати Афіни. Щоправда, він добре розумів, що це лише мрії, адже героїчні ідеали прямо пов'язані з війною, а війна дає зиск багатим і пройдисвітам ("архаянам"). Він упроваджував ідею про справедливий розподіл нажитого. Виходячи з цього скептично ставився до філософів-софістів, зокрема до Сократа, а в літературі "розвінчував" Еврипіда як носія скептицизму, який оспівував темряву душі. Літератори Греції повною мірою відображали боротьбу існуючих соціальних ідей, завжди перебуваючи на вістрі життя.

Ускладнення соціальної структури суспільства виробило норми планування грецьких міст. На узвишші зводився Акрополь, де зосереджувались святилища та громадські будівлі, тобто культурний і діловий центр. Нижче, у долині, розташовувалась Агора — площа для громадських зборів, уособлення демократичного устрою в історії полісу. Ще нижче розташовувалось місто, де залежно від соціального стану надавалося місце для зведення житла. Двори були закритого типу, тут розміщувалися будинок, господарські споруди та підсобні приміщення. У центрі двору громадян, які мали достаток, був басейн, часто з водограєм, він давав прохолоду у спекотні дні. Щоправда, не всі могли дозволити собі такий комфорт.

Найбільшого розвитку архітектура Греції досягла у зведенні храмів. За визначенням Вітрувія, було розроблено класичну модель — головне приміщення копіювало прямокутний зал царського палацу — житло Бога, храм був оточений колонами, які символізували священний гай.

Греки розробили класичні архітектурні ордери: іонійський, корінфський і дорійський. Кожний із них мав певні символічні прочитання — дорійська колона вважалася символом чоловіка, іонійська — жінки, корінфська — дівчини, яка несе корзину з дарами землі. Зокрема, у храмах дорійського ордеру колони інколи замінювались або доповнювались чоловічими фігурами (атлантами), а колони іонійського ордеру — жіночими (каріатидами).

Храмові споруди декорувались барельєфами, горельєфами та круглими скульптурами, які розповідали про життя богів, їхню духовну і фізичну красу. Це підкреслювало благородство аристократичних родів, мало доводити подібність їх життя до діяльності пантеону богів.

ХIV—III ст. до н. е. популярними були зображення переможців спортивних змагань та олімпійських ігор. Скульптури виконувались із мармуру, родовищ якого було багато у Греції. Заслужено славились скульптори Мірон, Поліклет, Фідій, Скопас, Пракситель та ін. Усі вони у своїх творах досягли високого художнього рівня, оспівуючи ідеал краси греків.

Постійні війни, які точилися на півострові, позначалися на культурно-мистецькому процесі. Перемога аристократичної Спар-ти над демократичними Афінами змінила ідеалізм Платона на більш приземлену філософію Арістотеля, який утверджував приватну власність не за результатами праці, а через загарбання матеріальних і духовних цінностей сусідніх держав. Ці уроки блискуче засвоїв і реалізував його учень Олександр Македонський, який завдяки своїм військовим походам поширював і намагався утверджувати грецьку духовну культуру (еллінізм) на завойованих територіях. Водночас елліни засвоювали досягнення інших національних культур, і досить успішно.

Мистецтво розподіляється на жанри, з яких виокремлюється декоративно-парадний — багатофігурні рельєфи і скульптурні композиції величезних масштабів (Колосе Родоський, фігура Зевса в Афінському храмі). Започатковується експресивно-героїчний жанр (статуя "Піка Самофракійська", яка була зведена на честь розгрому флоту Птоломея). Спостерігається поступовий відхід від монументалізму до інтимного сприйняття скульптурного твору. У цьому напрямку працював Лісіпп із Сітіону, останній скульптор класичного періоду і перший скульптор еллінізму (до речі, улюблений митець Олександра Македонського).

Серед повсюдно визнаних шедеврів античної скульптури — фриз храму олтаря Зевса в Пергамі (горельєф був завдовжки 120 метрів), на якому зображено битву богів-олімпійців з гігантами, скульптурна група родоської школи "Лаокоон" майстрів Агесандра, Атенодора та Полідора, де вони провели гуманістичну ідею боротьби добра зі злом, вирішили складне композиційне завдання — передали у скульптурі рух і простір.

У період еллінізму стало популярним будівництво величних споруд, деякі з них належать до сімох чудес світу, зокрема Олександрійський маяк, зведений у 280 р. до н. е. на острові Фарос. Його висота досягала 135 метрів, на вершині було встановлено бронзову статую Посейдона заввишки близько 7 метрів, під куполом його постійно горіло вогнище, яке вказувало шлях мореплавцям. Свідченням технічних досягнень еллінів стало будівництво ще одного чуда світу — Колоса Родоського, статуї бога Геліоса заввишки 32 метри, величезної для того часу позолоченої бронзової фігури.

Завдяки високому рівню матеріального забезпечення, особливо після походів Олександра Македонського, вільні громадяни мали багато вільного часу, який вони присвячували спортивним змаганням, театральним виставам, інтелектуальним заняттям. Гуманітарії та інтелектуали починають "демократизувати" літературний процес, уводять у твори "койне" (мову, наближену до побутової). Водночас грунтовно вивчається грецька мова; на цій базі формується філологія як наука. У драматургії різко змінюється домінанта — трагедія обов'язково мала красиво закінчуватися, дрібнішають літературні жанри; популярними стають епіграми, ідилії, буколіки (сценки із життя "пастухів").

Але грецька культура на завойованих греками територіях не скрізь сприймалася позитивно. Зокрема, у парфянському царстві вона була зовсім чужою; як до культури поневолювачів ставились до неї іудеї. Свідченням цього було повстання маккавеїв у 165— 142 pp. до н. е. Прихід римлян в елліністичний світ багатьма сприймався як миротворчий.

Культура Риму склалась і сформувалась під впливом культур багатьох народів, передусім етрусків і греків, акумулювавши кращі їхні досягнення. У більшості випадків римляни перевершили своїх учителів. У свою чергу, у період найвищого розквіту римська культура справила величезний вплив на подальший розвиток Європи.

Римляни суттєво вдосконалили сільськогосподарські знаряддя, які отримали у спадок від греків. Зокрема, до плуга вони додали колеса, ніж і відвал; цей прототип відомий і сьогодні. Винайшли серп та жатку. Почали варити і розливати віконне скло (у Помпеях було знайдено бронзові рами з рештками скла розміром 100x70 см). Удосконалили колісний транспорт, зробили для воза поворотний передок і голоблі.

Суттєво змінилось розуміння моделі світу, пантеон богів став чітко регламентований. Водночас відбулася регламентація і в організації держави, що було зафіксовано в римському праві, згідно з яким визначено функції кожного члена суспільства. Це сформувало раціоналізм мислення, привело до введення майнової ієрархії (реформи Сервія Тулія), надало кошти для утримання армії як соціального інституту. Посада царя стала вибірною, він ділив владу з радою старійшин, сформувалася своєрідна стадія воєнної демократії, вищі посади в державі збігалися з військовими.

Суспільство структурується. Вищим посадовим особам забороняється займатися торгівлею і фінансовими операціями, це дозволяється лише "вершникам". Починають процвітати торгівля і банківська справа; значні прибутки дає землеволодіння, що приводить до суттєвих соціальних змін. Соціальне і економічне розмежування, завойовницькі походи провокують громадянські війни, війни двох аристократій, що врешті-решт призвело до диктатури Юлія Цезаря і, як наслідок, до єдиновладдя — принципату (імперії).

Боротьба за владу потребувала величезних коштів, лихварство набуло державних масштабів, римська знать щораз більше і більше купалась у нечуваній розкоші та розбещеності. Жінки не відставали від чоловіків, сім'я деградувала.

На такому соціополітичному тлі в Римі та Римській імперії утворився своєрідний культурний процес, превалюючим принципом якого був принцип доцільності, сміливості інженерного мислення, що давало змогу задовольняти побутові потреби численного населення, вишуканий естетичний смак аристократів (їх вілли з парками та палаци були фантастично дорогими).

Етруська спадщина в архітектурі, будівельні традиції, винайдення бетону дали змогу римлянам перейти від простих балочних перекриттів до зведення арочних споруд. Вони зводили багатоповерхові будинки (до 8 поверхів). У будівництві широко використовувався бетон, зокрема при зведенні Пантеона, діаметр купола якого сягав 43 метри, Колізею, будівництві мостів, акведуків, шляхів та ін. Будівельники Риму вперше застосували знамениту хрестово-купольну систему, що стало основою майбутніх християнських храмів. У будівлях Риму несучим елементом була стіна, а колони та інше декорування виконували лише оздоблювальну функцію.

У численних архітектурних спорудах, зведених за грецькою традицією, художники виконували стінні розписи, де провідними були міфологічні сюжети, а також: сюжети з життя римлян. Це підтверджується багатьма зразками, які було знайдено під час розкопок Помпей і Геркуланума. Найвищим досягненням римської скульптури став портрет. Скульптори не лише фіксували риси пор-третованого, а й розкривали його як особистість, виводили образ на рівень соціальна значущого ідеалу. Індивідуалізація людини вивела на перший план ідею духовної краси.

Підвалини римської літератури заклала грецька література. Зокрема, було перекладено латиною "Одіссею" та інші класичні твори, які стали взірцем для римських письменників. Веселе й безтурботне життя римських патриціїв потребувало веселих жанрів. Одним із перших, хто зумів, не опускаючись до рівня споживача й утримуючи високі літературні традиції, писати літературні твори високого рівня, був Ют Макцій Плавт. Публій Теренцій Авр віддавав перевагу "серйозним" комедіям, перероблюючи грецькі на свій лад. Проте якщо в оригіналах глядач знав закінчення сюжету, то в Теренція глядачі, а часто й герої п'єси, не знали, як завершиться дія. Сучасники шанували Теренція більше як стиліста, ніж драматурга.

Поезія римського періоду позначена високою культурою форми, якій надавалась перевага. Поети писали великі "вчені" твори, а також невеликі вірші легкого жанру. Найпомітніший внесок у поезію зробили Вергілій, Горацій, Овідій, Сенека, Петроній. У Римській імперії література цікавила не лише читача, а й політиків, які намагались у своїх інтересах керувати нею. Так, за "державним" замовленням Вергілій написав "Енещу", епічну поему про міфічного "божественного" предка римської аристократії й Августа-Енея; у ній настійно проводиться теза єдності Риму з усією Італією. Це був твір, в якому обстоювалась ідея національного патріотизму.

Поети-лірики спробували стати в опозицію до офіційної поезії. Вони пропагували й утверджували її як чистий жанр, де можна без жодних обмежень оспівувати людські пристрасті і, зокрема, пристрасті кохання. Найпопулярнішим у цьому жанрі був Овідій, який у своїх поетичних творах, наприклад у збірці "Аморес", описував гру кохання і підносив її до рівня обожнення (тобто ставив вище за державне). Августу це не сподобалось, він вислав Овідія в північне Причорномор'я, яке, на жаль, не дало йому творчої наснаги.

Поряд з поезією починає формуватися проза. Спочатку це були "листи", які в художній, псевдоісторичній, реалістичній формах описують події, адресовані неіснуючій особі, точніше, спрямовані на читача. З часом вони збільшуються за обсягом і з'являються романи, де описуються карколомні пригоди, любовні переживання героїв ("Дафніс і Хлоя" Лонга). Деградування особистості, як і суспільства в цілому, знайшло відображення і в літературі: з'являються сатиричні романи і романи-пародії Лукіана, Апулея, Петронія.

У III ст. настав кінець рабовласницькому ладу; на зміну прийшло кріпосництво; центр імперії переходить із Рима до Константинополя; християнство стає панівною релігією. Завоювання Римської імперії "варварами " повністю знищило античне суспільство, створило умови для переходу до феодалізму, обірвало традиції старих культурно-мистецьких форм і лише частково трансформувалося в період Середньовіччя.

Список літератури

1. Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — Львів, 1993.

2. Кертман Л. С. История культуры стран Европы и Америки. — М., 1987.

3. Конрад Н. И. Очерк истории культуры средневековой Японии. — М., 1980.

4. Куликов В. С. Китайцы о себе. — М., 1989.

5. Культура Древнего Египта. — М., 1976.

6. Культура Древней Индии. — М., 1975.

7. Культура и развитие человека. — К., 1989.

8. Культура і побут населення України. — К., 1991.

9. Культура Средних веков и Нового времени. — М., 1987.

10. Культура українського народу: Навч. посібник. — К., 1994.
Случайные рефераты:
Реферати - Грабовський
Реферати - Василь Стус (пошукова робота)
Реферати - Життя і творчий шлях Павла Грабовського
Реферати - Життя і творчий шлях Івана Франка
Реферати - Драматургія В.Винниченка та її роль у становленні українського модерного театру
Реферати - Народнопісенні особливості інтонації поезій Івана Франка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 2
    Гостей: 2
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта