Розвиток української літератури на початку 20 ст. (1900-1930 р.)
Кінець XIX — початок XX ст. — один із найскладніших періодів не лише в суспільному житті, а й у мистецтві. Передреволюційні роки, Перша світова війна були роками, в які, за словами Винниченка, настала «ніби повна смерть нації». Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. На роздоріжжі стояла й література. Не задовольняючись формами критичного реалізму, вона теж не знала, у якому напрямку розвиватись.

Своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення.

Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Це період народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і «чистого мистецтва».

У цей період в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму і яка характеризується розмаїттям художніх методів та стилів. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Потужним поштовхом для розвитку літератури стали революційні роки, які сколихнули суспільство. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу. То була справді велика історична доба. Народ, усвідомивши свою силу, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України».

Вперше за довгі сторіччя українська книга вільно зустрілася зі своїм читачем. Розвиваються преса і журналістика. Упродовж чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні: революційні романтики (В. Еллан, В. Чумак), неокласики (А. Кримський, М. Рильський, П. Филипович, В. Отроковський), символісти (Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський, В. Ярошенко), футуристи (М. Семенко), кларнетисти (П. Тичина, Аркадій Казка, В. Свідзінський, О. Слісаренко).

Лесь Курбас заклав новий експериментальний «Молодий театр», що пізніше вилився в блискучу добу «Березіля». Тріумфального піднесення здобув національний дореволюційний реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського.

Засновано Українську академію наук. Закладаються Академія Мистецтв та Архітектурний інститут. Починає працювати ряд видавництв: «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» та інші. Виходять літературно-критичні місячники та альманахи: «Літеатрально-науковий вісник», «Шлях», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагєт», «Наша думка», «Мистецтво», «Зшитки боротьби», «Гроно» та інші.

Національно-визвольна революція 1917 року дала поштовх для розвитку української літератури. Поруч з визнаними митцями — В. Винниченком, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Олесем, М. Філянським, М. Вороним, Г. Чупринкою, П. Карманським, В. Пачовським — відбувається творче становлення молодих талановитих поетів: П. Тичини, М. Рильського, П. Филиповича, Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка, М. Семенка, В. Еллана, В. Чумака, М. Зерова та інших.

У роки національно-визвольної революції українські письменники були зі своїм народом. Дехто з них загинув на фронті (М. Євшан, А. Заливчий), дехто — від куль убивць, підісланих ворогом (І. Стешенко, О. Єфіменко, М. Леонтович), від куль денікінської розвідки (Г. Михайличенко, В. Чумак, Клава Ковалева), у підвалах ЧК (Григорій Чупринка, Олександер Грудницький). Усі вони — не лише носії українського слова і української свідомості, а й натхненні трибуни і просто рядові борці української революції.

Серед письменників є й такі, що не тримали в руках зброї, але не випускали пера, а значить були зі своїм народом. Це такі майстри слова, як О. Олесь, В. Самійленко, М. Філянський, С. Черкасенко, М. Вороний, П. Тичина, Д. Загул, М. Зеров, Я. Савченко, Л. Курбас, О. Слісаренко, М. Семенко, П. Филипович, М. Рильський.

Кінець 1920 року вилився для України в катастрофу, яка замикає добу Української Народної Республіки, а з нею і літературний процес цієї доби. Від 1921 року українська література вступає в новий період свого розвитку, виявлений багатьма стилями, напрямками, ідеями.

Літературний процес доби Української Народної Республіки після 1920 року пішов двома шляхами:
1) літературний процес у радянській Україні;
2) літературний процес поза її межами:
— у Західній Україні;
— в еміграції.

Цей феномен був зумовлений суспільно-політичними обставинами України, внаслідок яких, з одного боку, українські землі відійшли до інших держав, а з другого — значна кількість відомих і відданих народові письменників змушена була виїхати в еміграцію і започаткувати там літературний процес.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів — серед яких і письменники західноукраїнських земель — стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями. У такому блискучому контексті твори Василя Стефаника були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне і цілковито новаторське.

Література Західної України, крім Стефаника, представлена й такими іменами, як Ольга Кобилянська, Петро Карманський, Василь Пачовський, Михайло Яцків, Богдан Лепкий, Роман Купчинський, Юрій ШкрумеляК, Василь Бобинський, Михайло Рудницький, Антін Крушельницький, Василь Гренджа-Донський та ряд молодих письменників — Ігор-Богдан Антонич, Вадим Лесич, Святослав Гординський, Богдан Кравців та багато інших.

Літературний процес в радянській Україні започатковує у вересні 1921 року збірник «Жовтень», що після довгої паузи став маніфестом нового покоління письменників. Відкривався збірник «Універсалом ». Це було своєрідне звернення трьох маловідомих українських письменників — Миколи Хвильового, Майка Йогансена і Володимира Сосюри — до українських пролетарів. Не приєднуючи себе до жодної існуючої школи чи літературного напрямку («неокласиків», «футуристичних безмайбутників», імажиністів, комфутуристів тощо), вони оголошували «нову еру пролетарської поезії», пророками якої стали Шевченко і Франко. А літературний критик того ж гуртка Володимир Коряк в своїй статті «Етапи» висловився за знищення всіх традицій у зв'язку з початком «нової ери». Тож серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом цього періоду, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу та проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.

Проте, не дивлячись на всю наївність і патетику висловлювань молодих літераторів і критиків, вони мали велике значення, бо започаткували новий ідейно-мистецький період становлення української літератури.

Провідною ідеєю літератури 20-х років є гуманізм, а носієм і виразником цієї ідеї — людина. Ця ідея включала в себе цілу гаму проблем: соціальних, моральних, культурних. До неї схилялись всі українські письменники, не залежно від того, де вони творили — в радянській Україні, в Західній Україні чи в еміграції.

20-ті роки характеризувались боротьбою різних стилів та напрямків за вищий рівень мистецького бачення світу.

Саме в цей період поезія, проза, драма вперше досягли різноманітного жанрового і мистецького вияву: від лірично-пісенної поезії Андрія Панова — до модерних, сповнених гострої іронії творів Миколи Бажана, Василя Мисика та Євгена Плужника; від реалістично-побутової повісті Андрія Головка й імпресіоністичної новели Григорія Косинки — до соціально-утопічного роману В. Винниченка; від революційно-побутової і психологічної драми Якова Мамонтова — до нової філософсько-трагедійної, активно-романтичної драми Миколи Куліша.

На 20-ті роки припадає зростання української літературної критики й наукового літературознавства. Молоді українські письменники і літературознавці на чолі з Сергієм Єфремовим, Володимиром Перетцом, Миколою Зеровим, Олександром Білецьким, Павлом Филиповичєм, Миколою Хвильовим, Володимиром Юринцем, Андрієм Річицьким, Яковом Савченком та багатьма іншими розпочали дослідження тисячолітньої історії української літератури: від фольклорної доби — до найновіших пореволюційних зразків.

Вперше до українського читача дійшли найкращі твори зарубіжної літератури, а світова література стала об'єктом досліджень кваліфікованих українських дослідників і критиків.

На цей період припадає розквіт українського театру, зокрема «Березілю» з Курбасом на чолі. Разом з театром зростає національна драматургія Миколи Куліша, Івана Дніпровського, Івана Кочерги, Мирослава Ірчана.

Досягає значного розвитку українське образотворче мистецтво. На світову арену виходить українське кіномистецтво. Фільми Олександра Довженка «Звенигора» й «Земля» й досі представляють Україну на світовому екрані.

Покоління молодих майстрів слова занепокоєне тим, що українство в більшості своїй недооцінює власну значущість. Унаслідок вікового рабства, фізичного і психологічного приниження у народу з'явився комплекс нижчої вартості та провінційності. Тож однією з панівних ідей 20-х років була ідея боротьби з так званим «малоросійським комплексом», яка знайшла свій вияв в літературі. Ця ідея пронизує комедію «Мина Мазайло» і «Патетичну сонату» М. Куліша та багато інших творів, включаючи «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Вертеп» Аркадія Любченка, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Розмова сердець» М. Бажана, «Майстер корабля» Ю. Яновського, «Чорнеозеро» В. Гжицького, «Нас було троє» О. Досвітнього, «Робітні сили» М. Івченка, «Місто» В. Підмогильного.

Це була доба активного романтизму, «українського ренесансу», який поклав кінець вікової гегемонії російської літератури в Україні. Українська література стала на власний суверенний шлях розвитку, орієнтуючись на здобутки світової літератури.

Нова доба свідчила, що народжувалась і утверджувалась свідомість молодої нації, свідомість народу, «що вгору йде, хоч був запертий в льох». І тепер цей народ повірив у своє майбутнє. Це було становлення народу і становлення його літератури, яка утверджувалась на високих мистецьких позиціях двадцятих років.

Роком «великого перелому» став 1929 рік, бо перекреслив всі досягнення і здобутки двадцятих років. Постанова ЦК ВКП(б) від 22 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій» остаточно припинила буремне життя літератури. Настала доба нав'язаного «згори» творчого методу «соціалістичного реалізму», який став єдиним творчим методом письменників радянської країни.

Літературний процес вступив у моторошну добу «проклятих років». «Український ренесанс» зустрівся зі страшною дійсністю. Українським письменникам не можна було не писати, бо це розцінювалось би, як вияв протесту проти режиму. Треба було або писати так, як того вимагали, або йти на загибель. Більшість — понад 220 письменників — була знищена. Меншість — близько тридцяти шести — писала. До неї долучались молоді письменники, і літературний процес зовні продовжувався.

Розпочалась страхітлива доба «культу особи», яка визначила ідейно-мистецьку спрямованість літератури. Почали з'являтися програмові і пропагандистсько-партійні твори, витримані ідеологічно, але художньо безбарвні і неправдиві. Лише кілька виданих в ті роки творів можна виділити з маси сірих і бездарних — «Кварцит» О. Досвітнього, «Вершники» Ю. Яновського і «Людолови» Зінаїди Тулуб, але всі ці романтичні твори присвячені героїчній боротьбі минулого.

Поезія перетворюється на примітивну пропаганду з бойовими воєнними маршами, лозунгами і гімнами вождю.

Подібна криза позначилась і на української драматургії. Драма цих років — це не художнє зображення життя, а примітивна пропаганда антинародних, антиісторичних і антинаукових політичних гасел та настанов партії в добу терору і «культу особи».

Українське літературознавство фактично перестало існувати. У ті жахливі роки не вийшло жодної солідної монографії, жодного підручника з історії української літератури. Не вийшло жодного академічного видання класичної літератури. Цілий ряд творів, що не відповідали духу того часу, було просто викинуто з повної збірки.

Отже, тридцяті роки — це роки терору і знищення всіх основних письменницьких кадрів. Для літературознавства, критики й мистецької літератури це — мертва доба.
Случайные рефераты:
Реферати - М.С. Грушевський і розвиток школи й педагогічної думки в Галичині та Україні
Реферати - Життя і творчість Олекси Стефановича
Реферати - Життя і творчий шлях Андрія Малишка
Реферати - Євген Маланюк
Реферати - Життя і творчість Валерій Шевчук
Реферати - Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 12
    Гостей: 12
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта