Розвиток культури України в часи перебудови та у роки становлення незалежності
У першій половині 80-х років керівництво СРСР постало перед вибором: розпочати реформи застарілої системи чи залишити все, як є. В результаті боротьби прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов представник молодшого покоління партійної номенклатури М. Горбачев. Було розпочато реформи в економіці та політиці, соціальному і духовному житті.

Новий курс партії передбачав радикальні економічні перетворення, демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Планувалося побудувати "гуманний, демократичний соціалізм", в якому поєднати ринок з централізованим плануванням, політичну толерантність з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Однак практика перебудови радянського суспільства показала, що ця система важко піддається реформуванню, перебудова, що здійснювалася керівництвом країни зверху, не досягла поставленої мети. Проте вона зумовила революційний процес знизу, який і призвів до розвалу держави. "Нове мислення", проголошене М. Горбачовим, мало визначити перевагу загальнолюдських цінностей над класовими. Цьому сприяла низка радикальних заходів: припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, було підписано перші договори про роззброєння та скорочення стратегічних озброєнь, виведено радянські війська з Афганістану та країн Східної Європи, завдяки цьому впали комуністичні режими та "Берлінська стіна", що роз'єднувала німецький народ. Розпочався розпад блоку країн — учасниць Варшавського договору і РЕВ. Світова соціалістична система перестала існувати.

Складовою перебудовчого процесу стало національне-державне відродження в республіках СРСР, зокрема в Україні. І що правда, коли гласність завойовувала позиції в Москві та інших регіонах Союзу, Україна внаслідок консервативності мислення першого секретаря ЦК КПУ В. І_Цербицького залишалася заповідником застою. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції розбурхала інтелігенцію, яка була невдоволена повільними темпами змін. Почали створюватися "неформальні" об'єднання і групи. У 1989 р. утвердилася перша масова політична організація, опозиційна до КПУ, — Народний рух України за перебудову. Почала оприлюднюватися інформація про маловідомі сторінки української історії XX ст. — про Українську Народну Республіку, Центральну Раду, голодомор 1933 p., сталінські репресії, ОУН-УПА. Розгорнулася дискусія щодо правомірності національної символіки. Почався масовий вихід з КПРС.

Важливим випробуванням для демократії стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р. Вперше за роки радянської влади на одне місце претендувало кілька кандидатів. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від республіки було висунуто 650 кандидатур. Незважаючи на перешкоди, народними депутатами СРСР було обрано багатьох прихильників радикальних реформ, серед них письменники Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак, Р. Братунь. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, де з 442 обраних депутатів 111 було обрано від демократичного блоку. Вибори засвідчили, що монополія компартії на владу похитнулася, а Україна одержала демократично обраний парламент.

Демократизація суспільства активізувалася завдяки появі політичних партій, опозиційних до КПРС. У 1990—1991 pp. на ґрунті різних "неформальних" об'єднань, організацій, груп виникло близько 20 партій, серед яких найвпливовішими були Українська республіканська партія, Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Партія демократичного відродження України, Партія зелених України та ін. Більшість із них були нечисленні, слабкі організаційно і матеріально. Безперечно, вони не могли конкурувати з КПРС, яка ще контролювала реальні важелі влади. Але їх кількість та конструктивна позиція завдали відчутного удару по монополії КПРС в утриманні владних структур.

Під натиском опозиції 16 липня 1990 р. Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня — Закон "Про економічну самостійність Української РСР". Такі самі процеси відбувалися в усіх союзних республіках. Консерватори із союзного керівництва 19 серпня 1991 р. зчинили заколот і запровадили надзвичайний стан у країні. Дії гекачепістів остаточно дискредитували компартію. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла "Акт незалежності України", який був підтверджений на всенародному референдумі 1 грудня того ж року. Водночас було прийнято рішення про деполітизацію армії та правоохоронних органів, з ЗО серпня Президія Верховної Ради заборонила діяльність Компартії України. Частина колишніх комуністів у жовтні створила Соціалістичну партію України. 7—8 грудня 1991 р. президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заявлено про створення Співдружності незалежних держав.

Таким чином, Україна мирним шляхом здобула незалежність і суверенітет, почався процес утвердження державності. Цьому значною мірою сприяло визнання України світовим співтовариством. Лише за грудень 1991 р. Україну визнали 62 держави, а впродовж 1992 р. ще 64. У день прийняття Акта незалежності України парламент подбав про оборону держави, прийнявши постанову "Про військові формування в Україні", якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді, було створено Міністерство оборони України. 4 листопада 1991 р. було прийнято закони "Про державний кордон України", "Про Збройні сили України", "Про Національну гвардію України". Восени цього ж року було утворено Службу безпеки України, прийнято важливі закони "Про прокуратуру", "Про громадянство України" та ін.

На початку 1992 р. було затверджено національну символіку держави: Гімн на музику М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", малий Герб — тризуб князя Володимира та Прапор — синьо-жовте знамено. Одночасно йшла реорганізація органів влади, створювалася дипломатична служба України.

Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України. Цей день святкується як національне свято. Відтепер українці остаточно визначилися як окремий, великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу. Згідно з Конституцією України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Національно-культурне відродження

Перебудова радянського суспільства в останні роки функціонування СРСР не стала прикладом до змін в Україні. Тут продовжувалася політика попередніх років правління за моделлю Л. Брежнєва і М. Суслова, яка передбачала денаціоналізацію і духовне спустошення. Цю політику підтримував перший секретар ЦК КПУ В. І_Цербицький. В Україні активно поширювалася русифікація, катастрофічне зменшувалася кількість шкіл з українською мовою навчання, в вузах українською мовою читалося близько 5 відсотків лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Українські театри перейшли на так званий двомовний режим. Частка українців зменшилась з 76,8 % у 1959 р. до 72,6 % у 1989 p., тоді як частка росіян збільшилась з 16,9 до 22 %. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільного життя, духовне життя занепадало.

Розбудив Україну Чорнобиль. Все, що робилося в дні після аварії на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було злочином перед людством і зокрема перед українським народом.

Першими, хто подав голос на захист збереження української культури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії України, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, В. Яворівського, Ю. Щербака, Б. Олійника і багатьох інших. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О. Гончар на Всесоюзній творчій конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р. На всесоюзну трибуну було винесено проблему засилля атомних станцій в Україні, висловлено протест проти планового будівництва АЕС поблизу Чигирина і в Криму, вказано на загрозу екології від реалізації проекту каналу Дунай — Дніпро, який мав перегородити увесь Дніпровсько-Бузький лиман, від чого гирло Дніпра перетворилося б на величезне смердюче болото. О. Гончар висловив думку, що література і наука повинні спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім'я людини.

Значною подією цього періоду, яка вийшла далеко за межі України, було проведення у вересні 1986 р. у Львові міжнародного симпозіуму "І. Франко і світова культура", присвяченого 130-й річниці від дня народження письменника та виходу в світ 50-го видання його творів. У ньому взяли участь провідні славісти, письменники і перекладачі з країн Західної Європи і США. В грудні цього ж року на Львівщині відзначалися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху "Русалка Дністрова". На батьківщині письменника в с. Підлісся Золочівського району відкрито літературно-меморіальний музей. У 1987 р. з ініціативи ЮНЕСКО в усьому світі святкувався сторічний ювілей від дня народження одного з визначних українських акторів і режисерів Леся Курбаса. До цієї дати в с. Скала на Тернопільщині, де Курбас провів дитячі роки, було відкрито музей, організовано наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито меморіальні дошки у Львові і Києві. Саме в цей час на пленумі Спілки письменників України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор 1932—1933 pp., який замовчувався упродовж десятків років.

У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських вчених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відомий літературний критик І. Дзюба. А через кілька днів у Львові відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Знаменною подією загальнокультурного значення стало видання з весни 1990 р. журналу "Кур'єр ЮНЕСКО" українською мовою.

У наступні роки було багато зроблено для відродження історичної пам'яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. У 1990—1991 pp. окремими виданнями побачили світ праці М. Костомарова, Д. Яворницького, Л. Єфименко, М. Грушевського, І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, Д. Донцова та ін. Вийшов збірник пісень

українських січових стрільців, матеріали до Історії визвольних змагань 20—50-х років XX ст. Видано багато мемуарної літератури. На екранах з'являються фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка, К. Муратової.

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. "Основ законодавства про культуру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ "Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин", завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії.

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції "Світ культури", Інституту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі.

Загальнонаціональною подією стало святкування в 1991 р. 125-річчя від дня народження видатного історика України М. Грушевського. В серпні у Львові відбулася конференція, в роботі якої взяло участь понад 150 науковців з України, США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини і Ватикану. 22 листопада 1991 р. вперше ювілей М. Грушевського відзначався в столиці України на державному рівні. В театрі опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України, в музеї історії Києва було відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по вул. Володимирській, де містилася колись історична секція ВУАН і працював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні святкування відбулися і в інших містах України.

Великого резонансу набув скликаний в Одесі наприкінці 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні.

Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Всесвітній форум українців. Вперше Україна зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх куточків світу. На форумі було створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло понад 11 представників від західної і східної діаспори. Головою ради став відомий громадський діяч І. Драч. Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїзні засідання УВКР у Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсько-державний рух з відродження давніх українських столиць. На державному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Мазепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. на Харківщині відбулося свято "Слобожанський Великдень".

Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цінностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьогодні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з України в 1944 р. Повернено частину істерико-культурних документів О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка, Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо.

У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з'їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними промовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького процесу держави.

Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня 1992 р. пам'ятника Т. Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські).

А 22 серпня цього ж року на Святоюрській горі перепоховано патріарха української греко-католицької церкви кардинала Иосифа Сліпого. Цього ж року пожвавив свою діяльність український фонд "Відродження", закладений як філіал навесні 1989 р. відомим американським меценатом Дж. Соросом. У серпні відбулося святкування 50-річчя Української Повстанської Армії, в рамках якого пройшли урочисті збори в Палаці культури "Україна" і похід ветеранів УПА по Хрещатику, відвідини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді-Волинському проведено літературно-мистецьке свято "Лесині джерела". На Галичині відзначено 120-річчя від дня народження письменника Б. Лепкого. В с. Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрито музей О. Гончара. В с. Кульчиці на Львівщині відкрито пам'ятник гетьманові П. Сагайдачному, а в с. Підгірки на Івано-Франківщині — музей-садибу родини І. Франка.

Великі зрушення відбулися в культурному житті національних меншин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових і культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку національно-освітніх товариств. Особлива увага приділяється найчисленнішій нацменшині — російській. В Україні діє 2 тис. 399 державних шкіл з російською мовою викладання, 2 млн 106 тис. учнів, або 31,7 % їх загальної кількості навчаються російською мовою, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою, навчання і виховання в 17,6 тис. дитячих дошкільних закладів, вищу освіту російською мовою здобувають 35 % українських студентів. Сьогодні в нашій країні функціонує 14 російських театрів державного підпорядкування, 440 млн одиниць, або 55 /о, бібліотечного фонду України становлять книги російською мовою, видається 1195 російських газет, або 49,7 /о загальної кількості українських періодичних видань.

У дев'яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції "Світ культури", громадські об'єднання театр-студія "Арабески", "Артекзистенція", асоціація "Артгалереї України", асоціація "Нова музика", мистецьке об'єднання "Дзиґа", Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.

В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згаданого українсько-американського фонду "Відродження" створено благодійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, "Центр сучасного мистецтва", "Деметра", "Мистецьке березілля", Фонд розвитку історичних досліджень та ін.

Активно працює колектив Українського центру духовної культури. Як науково-методичний і культурно-просвітницький заклад він об'єдную багатьох відомих в Україні фахівців з історії, філософії, соціології, права, народознавства, визначних діячів літератури і мистецтва. При центрі діє "Літературна світлиця", "Музична вітальня", літературно-музичний театр "Біля Святої Софії", дискусійний клуб "Інтелект України. Проблеми пошуку оптимальних форм розвитку демократичного суспільства". Центр видав, зокрема, такі унікальні літературні серії, як "Духовні скарби України" (50 томів), "Український історичний роман" (ЗО томів), "Українська соціологічна думка" (15 томів), "Історія релігії в Україні" (10 томів).

Державні премії ім. Т. Шевченка за визначний вклад у розвиток української культури отримали В. Маняк та Л. Коваленко (посмертно), В. Голобородько, О. Лупій, О. Апанович, І. Світличний (посмертно), Н. Світлична (США), Г. Логвин, Б. Ступка, Н. Лотоцька, Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Тельнюк, А. Антонюк, В. Зінкевич, М. Герц, В. Осійчук, Б. Янівський, Р. Конквест (США), Л. Большаков (Російська Федерація), Р. Рахманний та ін.

Влітку 1993 р. у Вашингтоні в культурному центрі Міжнародного валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України "Україна: образи V—IV тисячоліття до народження Христа", приурочена до 100-річчя від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру в Україні. На виставці експонувалися 162 археологічні знахідки трипільської культури та 42 роботи сучасних молодих майстрів.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада — "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї", укази Президента "Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", "Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам'яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення.

До культурно-політичних надбань незалежної України слід зарахувати систему державних нагород. Окрім впровадженої в 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність", ордени Ярослава Мудрого і княгині Ольги.

Освіта

Великої шкоди було завдано національній школі у процесі русифікації освіти. В Україні помітно зменшувалась кількість шкіл з українською мовою навчання. Верховна Рада прийняла в 1989 р. "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною. Лише з цього часу в Україні наново відкриваються сотні шкіл з українською мовою навчання, організовуються тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, збільшується з 43,5 до 68 %.

У травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про освіту", що визначив школу як основу духовного, соціального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні, наголошувалося в ньому, ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон вніс кардинальні зміни в систему освіти, вона стала більш гнучкою та різноманітною. Поряд з класичною середньою школою з'явилася значна кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади збагатили навчальний і виховний процес учнів, сприяли поглибленому розвитку їх здібностей. Зроблено певні кроки у справі гуманізації освіти. Значно поглибилось вивчення української історії, літератури, географії, народознавства, інших суспільних наук.

Вища і середня спеціальна освіта

З метою тіснішого зв'язку з середньою освітою Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти були злиті в одне — Міністерство освіти України, яке з 1999 р. носить назву Міністерство освіти і науки України. Базовою формою навчання стала стаціонарна форма. Скасовано вечірню і значно скорочено заочну форми навчання. Здійснюється реорганізація вищої і середньої спеціальної освіти з тим, щоб наблизити її до нинішніх вимог Української держави, а також умов перебудови соціально-економічного життя. Поступово відбувається перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створено навчальні заклади, що базуються на інших формах власності. Вищі навчальні заклади стають автономними у своїй діяльності. Державні вузи практикують платну форму навчання.

До досягнень у перебудові галузі освіти варто зарахувати відновлення діяльності Києво-Могилянської та Острозької академій, відкриття в Києві Національної академії управління, Академії фінансистів у Донецьку, Дипломатичної академії в Києві, Міжрегіональної Академії управління персоналом, низки нових університетів. В Україні здійснено велику роботу з акредитації вузів, переходу їх на українську мову викладання.

Наука

Як і в попередні періоди, наука України у 80-ті та на початку 90-х років перебувала у тяжкому стані. Попри видимі зміни в суспільно-політичному житті країни Академія наук України залишалась осередком застою, де зберігалися командно-адміністративні методи керівництва, відомчі інтереси переважали над загальнодержавними, а бюрократизація пронизала всі ланки наукових закладів. Це стримувало науковий процес, ефективність наукових досліджень. За вказівками партії наукові установи займалися переважно прикладними дослідженнями, що призвело до значного скорочення фундаментальних напрацювань, падіння їх престижу.

До негативних явищ у науці слід також віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90 % не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано.

Незважаючи на те що в Україні на 1994 р. загальна чисельність науковців становила близько 300 тис. чоловік, що вдвічі більше, ніж у деяких західних країнах, ефективність наукових досліджень була набагато нижчою, ніж у Західній Європі чи Америці.

Поступово перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети, відбувається перегрупування наукових сил, посилюється увага до фундаментальних досліджень. В 1994 р. Академію наук України проголошено Національною. В її системі створено низку нових суспільствознавчих наукових інститутів: Інститут української археології ім. М. Гру-шевського (з філіями у Дніпропетровську і Львові), Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства ім. І. Крип'якевича та ін.

Значною подією в науковому житті України стало створення в 1990 р. Української наукової асоціації (УНА), яка, на думку засновників, мала сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Згодом було засновано Академію наук вищої школи, низку галузевих академій, як державних, так і громадських організацій науковців. При Київському університеті ім. св. Володимира було відкрито навчальний і науковий заклад — Інститут українознавства. Міцнішає співробітництво з науковцями української діаспори, інтелектуальні сили яких спрямовані на розвиток і утвердження української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Україні, серед них В. Гаврилишин, Б. Кравченко, Й. Пріцак, Т. Гунчак та ін.

Відчутні зміни відбулися в галузі гуманітарних наук. Спираючись на досягнення світової науки, активізується тематика досліджень, розпочалася робота з підготовки фундаментальних праць з історії українського народу, культури, літератури. В Україні створено національну систему атестації наукових кадрів.

Література

Процеси оновлення суспільства широко охопили, насамперед, літературу. Письменники звільняються від догматів комуністичної ідеології. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних подій. Сьогодні перше місце посіла публіцистика, яка висвітлює політичні процеси і зміни, що відбуваються в суспільстві. Доречно відзначити наповнену високим громадянським пафосом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, І. Дзюби, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка, О. Мусієнка, Ю. Щербака, П. Осадчука та ін. Багато хто з них сьогодні перо письменника замінив на політичну діяльність, вони займають високі державні, партійні, дипломатичні посади, є народними депутатами, що істотно позначається на їх активній творчій праці.

Вагомий внесок у відтворення історичної пам'яті та повернення забутих імен діячів культури і мистецтва зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета "Літературна Україна", часопис "Вітчизна", "Жовтень" (з 1990 р. — "Дзвін"), "Київ", "Прапор" (з 1991 р. — "Березіль"), "Дніпро", "Всесвіт", академічні журнали "Радянське літературознавство" (з 1990 р. — "Слово і час"), "Український історичний журнал", "Народна творчість і етнографія", тижневик "Україна" та щоквартальник "Пам'ятки України".

Завдяки цим виданням почали повертатися в українську літературу раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Так, зокрема газета "Літературна Україна" відкрила рубрику "Сторінки призабутої спадщини". З'явилися нові розвідки, були опубліковані твори Б. Лепкого, Г. Чупринки, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, П. Савченка, Г. Михайличенка, В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Тижневик "Україна" почав друкувати мистецтвознавчі розвідки про твори М. Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н. Онацький, О. Заливаха, І. Марчук, А. Антонюк, Ф. Гуменюк, які замовчувалися за часів застою.

Велику справу зробив журнал "Пам'ятки України", започаткувавши рубрику, в якій наводилися бібліографічні матеріали про незаслужено забутих українських краєзнавців, проблемні статті істориків М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка. Часопис "Жовтень" ("Дзвін") у 1988 р. розпочав публікацію тритомної праці Д. Яворницького "Історія запорозьких козаків". Для українського народу відкрилися незнані досі твори письменників української діаспори Є. Маланюка, Т. Осьмачки, І. Багряного, І. Салічука, І. Костюка, поетів-борців, які загинули у боротьбі з фашизмом, — О. Теліги, О. Ольжича (Кандиби).

У 1988 р. часопис "Київ" започаткував публікацію "Споминів" видатного українського історика М. Грушевського, а утворена згодом Археологічна комісія при АН УРСР почала готувати видання капітальної праці вченого — його багатотомної "Історії України-Руси".

У цей час побачили світ твори українських письменників: поезія Ліни Костенко, поема "Чорнобильська мадонна" І. Драча, документальна повість "Чорнобиль" Ю. Щербака, публіцистика І. Дзюби, низка творів В. Шевчука, Є. Гуцала, М. Вінграновського, В. Дрозда, Р. Федоріва, Р. Іваничука, М. Руденка та ін.

У 1992 р. Кабінет Міністрів України затвердив новий склад Комітету з присудження держаних премій ім. Т. Шевченка. На відміну від попереднього, куди входили переважно компартійні функціонери, до нього увійшли провідні діячі культури О. Гончар (голова), Ю. Мушкетик, І. Драч, А. Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної Україні стали в'язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), видатний письменник-емігрант, автор першого у світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський" І. Багряний (посмертно), дисиденти І. Калинець, Т. Мельничук, а також П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський та ін.

Театр

Багато складних проблем постало перед українським театральним мистецтвом. Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів. Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незначною. Після скасування цензурних обмежень провідні драматичні театри — Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М. Заньковецької — здійснили низку талановитих постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Стають україномовними багато обласних театрів.

Розвиток театрального мистецтва у другій половині 80 — на початку 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Моисеев, В. Петров та ін. Світове визнання і славу здобув Р. Віктюк, на думку діячів театру, він як режисер-новатор визначив театральну естетику XX ст.

У театрах опери і балету також відбуваються зміни. Так, починаючи з 1991 р. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І. Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсі беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн, що важливо і престижно для пропаганди музичного мистецтва України. Лише в січні 2000 р. балетний колектив Національної опери України показав дві прем'єри — балети "Вікінги" видатного сучасного українського композитора Є. Станковича і "Жар-птиця" класика музичної культури XX ст. І. Стравинського, українця за походженням. Проте, як зазначалося на засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисера та інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю їх представників.

Кіно

Відбуваються зміни в українському кіно. Розпочато підготовку режисерів і сценаристів. Створюються україномовні фільми. Наприкінці 80 — на початку 90-х років в Україні були створені фільми, які здобули широке визнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" С. Параджанова та Ю. Іллєнка, "Голод-33" О. Янчука. Фільм "Лебедине озеро. Зона" в 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю в Каннах.

У 1991 р. постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначено відомого кінорежисера Ю. Іллєнка. Цього ж року у Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам'яті І. Миколайчука. На ньому демонструвалося 20 документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів, серед яких "Танго смерті" О. Муравйова, "Кому вгору — кому вниз" С. Клименка, "Козаки йдуть" С. Омельчука, "Ізгой" В. Савельева. Головний приз одержав фільм "Голод-33", який створив на студії ім. О. Довженка режисер О. Янчук. Високу оцінку і призи на фестивалі здобули фільми "Українці: Віра" режисера В. Шматолохи (Київнаукфільм), анімаційний "Страшна помста" режисера М. Титова, художника Н. Гузь. Лауреатами фестивалю стали актори Б. Ступка, Є. Германова з Росії та Й. Поллаку з Ізраїлю.

Позитивним явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української літератури. Це, зокрема, "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" — І. Франка, "Царівна" — О. Кобилянської. Схвально було сприйнято українським глядачем показ у 1997 р. багатосерійного телефільму "Роксолана". У 1994 р. кіностудія ім. О. Довженка одержала статус Національної.

Високу оцінку дістало українське кіно на міжнародній арені. На 36-му кінофестивалі у Сан-Ремо фільмові "Ізгой", створеному за мотивами повісті А. Дімарова, присуджено Гран-прі. Успішно представили своє мистецтво кінематографісти України в 1994 р. на кінофестивалі в угорському місті Дьордь. Це форум молодих митців, на якому було репрезентовано понад 100 фільмів з країн Східної Європи, США, Японії, Австрії. З 10 призів 4 отримали українські кінострічки: "Кордон на замку" (режисер С. Лисенко), "Хроніка повстання у Варшавському гетто" (режисер Й. Дулевська), "Портрет, пейзаж, натюрморт" (режисер С. Бусовський), "Спілка одноногих" (режисер О. Столяров).

Важливою подією стало створення Спілкою кінематографістів Асоціації молодих кінематографістів України (АМКУ).

Музика

Незважаючи на економічні труднощі, відроджується в Україні музична творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють композитори О. Білаш, І. Карабиць, 0. Морозов, А. Горчинський. Відбуваються пісенні фестивалі — "Червона рута", "Пісенний вернісаж", "Таврійські ігри", "Золоті трембіти" та ін. Нові пісні дарують слухачам і глядачам О. Білозір, В. Білонож-ко, С. Ротару, Р. Кириченко, П. Дворський, В. Зінкевич, А. Кудлай, П. Зібров, Л. Сандулеса, Т. Повалій та інші майстри естрадного мистецтва. Поряд з прославленими і відомими широкому загалу співаками і виконавцями, лауреатами ставали маловідомі українському слухачеві В. Врадій, А. Миколайчук, Е. Драч, М. Бурмака, Т. Курчик, ансамблі "Млин" (Львів), "Заграва" (Коломия), "Кому вниз" (Київ). Абсолютним лауреатом "Червоної рути" став кобзар В. Жданкін — за особливу глибину виконання, яскраво національну визначеність. Останнім часом прийшли молоді виконавці української естрадної пісні І. Білик, О. Пономарьов, Ю. Юрченко і багато інших.

Протягом 1999 р. у Національному палаці "Україна" відбувся Всеукраїнський огляд народної творчості, коли всі області держави представляли свої мистецькі колективи. На початку року відбувся традиційний фестиваль української сучасної естрадної пісні "Пісенний вернісаж-98", концерти солістів М. Стеф'юк, Р. Кириченко, В. Зінкевича, Національного ансамблю танцю ім. П. Вірського (керівник Я. Вантух), Національного хору ім. Г. Верьовки, Волинського народного хору, Буковинського гуцульського ансамблю пісні і танцю.

Слід зазначити, що через економічні труднощі молоді талановиті співаки змушені виступати на оперних сценах Нью-Йорка, Москви, Парижа, Риму, Відня та інших міст Європи, а не у себе вдома. Мало хто в Україні знає таких всесвітньо визнаних артистів, як В. Лук'янець, Н. Дацко, М. Загорулько, С. Магера, О. Бень, А. Шкарган, які виконують провідні партії в оперних театрах світу, є переможцями на престижних європейських конкурсах.

Засоби масової інформації

З утворенням у 1989 р. Товариства української мови та проведенням установчого з'їзду Народного руху України пов'язаний вихід перших неформальних газет. Одними з таких перших видань стають львівські газети Товариства Лева "Поступ" та крайової організації Руху "Віче", друкований орган Товариства української мови ім. Т. Шевченка, а за ними — газета "Просвіта" Львівської обласної ради ТУМ. У 1990 р. почала виходити газета Руху "Народна газета", часопис "За вільну Україну" Львівської обласної ради. Більш помірковані позиції в цей час займали "Літературна Україна" та львівська "Ленінська молодь" (з 1990р. — "Молода Галичина"). Неформальна преса відіграла суттєву роль у піднесенні національної самосвідомості населення, помітно вплинула на результати виборів народних депутатів України в 1990 р.

Почали виходити періодичні видання в містах, де раніше про це не могло бути й мови. Це журнали "Поріг" у Кіровограді, "Борисфен" у Дніпропетровську, "Тернопіль" у Тернополі та ін. Як великий видавничий і культурний центр заявив про себе Харків, в якому відкрито низку видавництв. Відновлено видання "Збірник Харківського історико-філологічного товариства" та журналу "Чумацький шлях". Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, тут відновлено "Записки НТШ", низку періодичних збірників з різних галузей науки.

Почала виходити періодика різних товариств, громадських об'єднань і партій, зокрема "Золоті ворота" Товариства "Україна", "Державність" Української республіканської партії, "Демократ" Демократичної партії України, "Час" Народного руху України. Майже в кожному обласному центрі держави створено нові видавництва різних форм власності. Періодичні видання почали виходити майже в усіх академічних інститутах. У 1992 р. зароджується і широко розвивається в Україні військова періодична преса — "Народна армія" Міністерства оборони, "Армія України" Прикарпатського військового округу, "Слава і честь" Одеського військового округу, "Флот України" Військово-Морського флоту. В 1995 р. почав виходити журнал Міністерства оборони "Військо України". Національна гвардія України видає часопис "Сурма".

Багато проблем постало перед українським телебаченням. Як відомо, воно дістало у спадщину від СРСР відсталі технічні засоби й апаратуру, недобудований і необладнаний новий телецентр у Києві. Україна не мала власних кореспондентів за кордоном, доступу до сучасних засобів інформації та інших каналів зв'язку. Крім того, українське телебачення не охоплювало деяких районів півдня і сходу республіки, де телепростором володіло телебачення Росії. І лише після реорганізації структури телерадіокомпанії, створення незалежної телерадіокомпанії "Нова мова", утворення Держтелерадіокомітету стали відчутні певні позитивні зміни в системі державного телебачення України.

Важливим кроком до утвердження національного телебачення України стала перекомунікація з 1995 р. українського телебачення на канал, що раніше належав телекомпанії "Останкіно" (Громадське російське телебачення). Почали працювати комерційні телестудії в містах Харкові, Одесі, Києві, Донецьку, Автономній Республіці Крим.

Найшвидше і найрадикальніше змінило своє обличчя у 1991— 1993 pp. українське радіо, програми якого відзначаються професійністю і національним спрямуванням.

В умовах переходу до ринку розвиток культури наштовхувався на багато складних проблем і труднощів. Йдуть у минуле одні явища і цінності, народжуються нові. Болісний процес переоцінки відбувається в умовах складної соціально-політичної кризи; освіта, наука, літературно-художня творчість, весь культурний процес України повільно адаптується до нових умов сьогодення.

Міністерство культури і мистецтв України, враховуючи потреби часу, розробило основні положення державної концепції культурної політики, яка має спиратися не лише на досвід розвинених країн, а й ураховувати сучасне політико-економічне становище в Україні. Визнаючи самоцінність культури, воно орієнтує на необхідність підтримки її державою. В концепції проголошується поступовий перехід від адміністрування у сфері культури до пошуків нових шляхів в умовах сьогодення.

Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує волевиявлення свободи творчості, захист інтелектуальної власності. Розбудова держави потребує втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції, що відповідає вимогам світового рівня, розширення мережі мистецьких і культосвітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин України.

Культурний внесок діаспори

Складні економічні процеси, що відбувалися наприкінці XIX ст., призвели до розселення великої кількості українців на чужині. Українська діаспора (від грецьк. diaspora — розсіяння, розпорошення) за кордоном формувалася починаючи з 1877 р. за рахунок мільйонів переселенців, які виїздили з України, залишаючи свої історичні землі в пошуках роботи і кращого життя на чужині. Можна виокремити три хвилі української еміграції.

Масова еміграція українців відбувалася переважно до Північної та Південної Америки. Вона охопила передусім західні регіони України, які входили тоді до складу Австро-Угорщини. У період до Першої світової війни (до 1914р.) із Західної України (без Волині) виїхало 700—800 тис. осіб. Друга хвиля охоплює міжвоєнний період. Кількість емігрантів різко зменшилась. У цей період давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді. На захід у ці роки емігрувало близько 200 тис. чоловік. Третя хвиля: Друга світова війна та "переміщені особи". Після закінчення війни на території Німеччини та Австрії перебувало близько 2,3 млн українців, серед них переважно остарбайтери — хлопці й дівчата з Радянської України, силою

відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці на чужині. Близько 210 тис. українців рішуче відмовилися повертатися додому. Ця категорія людей називалась "переміщені особи". Серед них було чимало людей із спеціальною освітою, інтелігенції: вчителі, інженери, лікарі, юристи, вчені, духовні особи (близько 2 тис.), понад 200 тис. студентів. Потрібно зауважити, що матеріали про чисельність українців за кордоном досить обмежені. Різні джерела містять неоднакові цифри. Отже, цей момент потребує істотних уточнень. Еміграція продовжувалась і в подальші роки. Так, у 70 — на початку 80-х років з СРСР, у тому числі з України, було виселено чималу групу громадян (так званих дисидентів) з політичних міркувань. Ці переважно творчі працівники поселилися в країнах Північної Америки і Західної Європи.

Після здобуття Україною незалежності представники української діаспори за кордоном дістали можливість співпрацювати з корінним народом щодо відродження духовних скарбів, розвитку науки і культури, вирішення нагальних проблем сьогодення. У зарубіжних країнах, де зосереджена значна кількість українців і населення українського походження, створені численні прогресивні молодіжні, культурно-просвітні та інші товариства, видається україномовна періодика, організовано школи з українською мовою навчання.

Велику турботу у справі організації, утримання і тематичного спрямування українських шкіл виявляють численні громадські організації. У США, наприклад, товариства "Рідної школи", учительські громади та інші організували більшість шкіл з українською мовою навчання; такі школи створено також громадськими та культурними організаціями Канади, Польщі. Загалом рівень розвитку українського шкільництва в зарубіжних країнах невисокий. Матеріали про сучасний стан зарубіжного шкільного українознавства в нашій країні, на жаль, неповні.

У повоєнні роки помітного успіху зарубіжні українці ДОСЯГАЙ в розвитку актуальних спрямувань наукового українознавства і народознавства. Велику роботу в цьому напрямку провадять Наукове товариство ім. Шевченка (Канада, м. Торонто), Центр українознавчих студій при Гарвардському університеті, Український вільний університет (Німеччина, Мюнхен), Європейський відділ Наукового товариства ім. Шевченка і Головна редакція енциклопедії українознавства (Франція, м. Марсель), Наукове товариство ім. Шевченка (Австралія), Українська вільна академія наук (Канада, м. Вінніпег).

Сьогодні багато говорять про те, що Україну мало знають у світі, що тільки тепер світ починає знайомитися з нашим народом. А от у сербському часописі, що видавався свого часу в Америці, читаємо: "Нас виповнює гордість, що слов'яни мають чим хвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російська Велика опера і Український національний хор відкрили Америці великі скарбівні слов'янської духовної культури. Але український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, бо, по-перше, репрезентує хорове мистецтво, в якому українці визнані найвищими, і, по-друге, знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не те що дорівнює, а й перевищує найкращі фольклорні твори Заходу... Український національний хор є одним з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його батьківщиною Україною... Це є дивовижний тріумф Кошиця, його божественного хору України...".

Після масового виїзду українських біженців з Європи за океан у Нью-Йорку 26 червня 1954 р. зібрались кількадесят письменників і працівників літератури та вирішили, що від того дня діятиме об'єднання українських письменників в еміграції "Слово", яке тоді репрезентували Г. Костюк, Д. Гуменна та Ю. Лавріненко. Деякі письменники, наприклад Галина Журба, вважали, що трудівникові пера не потрібна організація, а його роль зводиться до написання вартісних творів. Однак така організація була необхідна, бо йшлося про організоване протиставлення вільної думки й слова існуючій у Радянській Україні творчості "інженерів людських душ", як називали письменників партійні цензори, що повністю контролювали їх творчість. Офіційно ОУП "Слово" почало існувати ухвалою 22 письменників, що були на нараді 19 січня 1957 p., коли було прийнято статут. До "Слова" належали такі визначні літератори, як У. Самчук, О. Тарнавський, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко (Дивнич), редактор монументальної книги "Розстріляне відродження", І. Багряний, Б. Олександрів-Грибінський, професор Я. Рудницький, Ю. Стефаник, М. Левицький, Г. Боднарчук, автор кількох шкільних підручників, численних статей на педагогічні теми, восьми збірок-новел (уже покійний).

А сьогодні членами є професори Ю. Шевельов-Шерех, Д. Нитченко з Австралії, О. Зуєвський, Я. Славутич (перше знайомство читачів України з цим самобутнім поетом сталося на сторінках "Всесвіту"), Д. Гусар-Струк з Канади, С. Фостун з Англії і багато інших прозаїків та поетів з діаспори. Сьогодні "Слово" має понад 120 членів. До 1991 р. члени "Слова" брали участь у захисті переслідуваних українських письменників через пен-клуб та "Інтернаціональну амністію", у цьому напрямку плідно попрацювали А. Палій у Канаді та О. Тарнавський у США. Напередодні 90-х років ситуація в Україні змінилася на краще. Від 1990 р. твори письменників — членів ОУП "Слово" друкувалися в Україні (наприклад, більшу частину журналу "Всесвіт" за листопад 1991 р. (№ 11) було присвячено творам українських письменників Канади й США). Після проголошення незалежності України "Слово" почало активну співпрацю зі Спілкою письменників України. Багатьох членів "Слова" прийнято до Спілки.

Незважаючи на скрутні економічні умови в Україні перевидаються окремими книжками чи друкуються в журналах твори членів "Слова". Деякі з них перебували у Києві як викладачі й виступали на своїх літературних вечорах, на радіо, у телевізійних програмах. Дехто з них отримав нагороди, наприклад Б. Рубчак і А. Палій нагороду ім. Павла Тичини за поезію, Г. Кошелівець — премію "Благовість", О. Зуєвський — ім. Г. Сковороди, Г. Качуровський — ім. М. Рильського, Д. Нитченко — ім. Лесі Українки.

Дмитро Нитченко — патріарх першої генерації українців в Австралії. Це видатний діяч на ниві української освіти та шкільництва, невтомний наставник молодої генерації українських літераторів.

Однією з визначних подій на шляху до єднання і консолідації всіх національних сил став проведений під егідою Академії наук УРСР у 1990 р. Перший конгрес Міжнародної асоціації україністів. Конгрес зібрав близько двохсот учених із 23 країн світу. На засіданнях обговорювалося широке коло тем, пов'язаних з історією України, її наукою, духовною і матеріальною культурою, гострими проблемами сьогодення, перспективами розвитку сучасного українознавства.

Конкретним результатом розширення наших зв'язків із українською діаспорою стало "пізнання культури, витвореної українською діаспорою... освоєння і введення кращих здобутків культури українців за кордоном в материкову систему національної культури". Налагоджується взаємообмін друкованою продукцією.

Найвищого рівня українська поезія в діаспорі досягла між Першою і Другою світовими війнами в творчості празької школи. Не всі українські поети, що жили тоді в Празі, до неї входили. О. Олесь і С. Черкасенко були поетами старшого, ще дореволюційного, покоління і світоглядне до неї не належали, а кілька лівоорієнтованих поетів — А. Павлюк, В. Хмелюк, М. Ірчан, С. Масляк — входили до так званого Жовтневого кола і були радянофільські. Празьку поетичну школу утворили художньо найталановитіші пореволюційні митці, більшість з яких ще недавно зі зброєю в руках боролися за Українську державу і після поразки УНР (1917—1921) опинилися за кордоном. Це Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович, закарпатські поети І. Ірлявський, І. Колос та ін.

По-новому осмислити рідну літературу допомагають ґрунтовні бібліографічні праці. Відома українська поетеса і бібліограф із США М. Тарнавська склала покажчик англомовних матеріалів з української літератури у двох частинах. У першій подано в абетковому порядку (за прізвищами авторів) опис усіх книжок. У другій частині подано в абетковому порядку українських авторів із зазначенням джерел, де вміщено їх твори. До покажчика включено прізвища перекладачів, авторів критичних праць та назви журналів.

У серії "Українські дослідження Оттавського університету" видано іншу капітальну бібліографічну працю, яка є важливим і оригінальним внеском до поглибленого вивчення міжлітературних взаємин. Автор її, відомий канадський бібліограф-україніст О. Пясецька, опрацювала значну кількість джерел і включила до покажчика відомості про англійські та французькі переклади з української літератури (незалежно від місця видання), історико-літературні огляди, критичні публікації, присвячені окремим українським письменникам та українській літературі в цілому.

У цій сфері дослідження української літератури відома праця Я. Славутича "Антонована бібліографія української літератури в Канаді" (три видання).

Поза Україною в різних країнах живе понад 200 митців українського походження різного віку і різних напрямків. Більшість з них гуртуються в "Об'єднанні митців-українців в Америці" з центром у Нью-Йорку і в "Спілці українських образотворчих митців" з центром у Торонто. Деякі їх твори були показані на "Світовій виставці українських митців", яка відбулася в Торонто в 1982 р. У 1985 р. в Торонто в галереї Канадське-української мистецької фундації і у Вінніпегу, в осередку української культури й освіти, відбулася ретроспективна виставка робіт відомого українського художника М. Левицького, присвячена 50-річчю його творчої діяльності. До М. Левицького художнього оформлення українських книжок у Канаді майже не було. Він підніс оформлення української книжки в Канаді на високий рівень, заслужено посідає одне з перших місць у всій зарубіжній українській книжковій графіці. В його творах використовуються традиції українського народного мистецтва.

Не можна не згадати прізвищ провідних українських художників зарубіжжя: Я. Гніздовський, В. Цимбал, Р. Логуш, В. Фаркавець, А. Лисак, С. Лада, О. Теліжин, В. Юрчук, І. Кейван, І. Осадча, X. Микитюк. Ім'я американської художниці О. Марищук-Кендл, українки за походженням, відоме шанувальникам сучасного малярства, її роботи експонувалися не лише в США, айв Україні. На запрошення Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном художниця була на стажуванні в Київському художньому інституті в майстерні видатного графіка В. Касіяна (1971—1973 pp.).

В історичному центрі Парижа Я. Геник, українкою за походженням, відкрито картинну галерею в січні 1989 р. з метою зібрання творів українських митців і широкого ознайомлення європейської публіки з ними, їй дуже хочеться, щоб українське образотворче мистецтво знайшло своє місце в Парижі. Для цього вона докладає всіх можливих і неможливих зусиль. Я. Геник під час Осіннього салону в Парижі організувала виставку "Художники України", на якій було показано понад 40 картин. Було випущено каталог, відбулися зустрічі з українськими митцями. В 1988 р. премію "Друзів Осіннього салону" отримав вихованець Київського художнього інституту С. Чепик.

Художні зв'язки України із зарубіжними країнами сьогодні є актуальними в мистецтвознавстві. Такі зв'язки спростовують думку про "провінційність" українського мистецтва. Українська діаспора, її художня інтелігенція прагнуть поєднатися у спільній праці з відродження духовних скарбів нашого народу, що є важливим і прогресивним явищем в історії нашого народу.

Список літератури

1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків, 1918.

2. Баран В. Д. Черняхівська культура. — К., 1981.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

4. Высшее образование в Украинской ССР. — К., 1983.

5. Говдя П. Українське мистецтво другої половини XIX — початку XX ст. — К., 1964.

6. Гординський С. Українські художники в Канаді // Всесвіт. — 1991. — №11.

7. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — № 11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

9. Жулинський М. Міжнародна асоціація українців: історія створення, перспективи діяльності (До конгресу МАУ) // Всесвіт. — 1990. — №7.

10. Заставний Ф. Українська зарубіжна діаспора // Дзвін. — 1991. — № 8.

11. Затенапький Я. П. Українське мистецтво першої половини XIX — початку XX ст. — К., 1964.

12. Історія Академії наук Української РСР. — К., 1982.

13. Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994. — Ч. II.

14. Історія України. — Львів, 1996.

15. Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.

16. Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.

17. Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.

18. Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

19. Крип'якевич І. Історя України. — Львів, 1992.

20. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. — Львів, 1937.

21. Ленин В. И. Критические заметки по национальному вопросу // Поли, собр. соч. — Т. 26.

22. Народне господарство Української РСР. Стат. щорічник. — К., 1977.

23. Народне господарство Української РСР. Стат щорічник. — К., 1982.

24. Нариси з історії українського мистецтва. — К., 1980—1984.

25. Нариси історії української інтелігенції: У 3 т. — К., 1994.

26. Науменко В. До історії указу про заборону українського письменства // Україна. — 1907. — № 5.

27. Неврлий М. Празька поетична школа // Слово і час. — 1995. — № 7.

28. Оглоблін О. Історіографія // ЕУ. — 2-ге вид. — 1950. — Т. 3.

29. Оглоблін О. Нариси історії капіталізму на Україні. — Харків; К., 1931.

30. Оксюта Я. Міжнародні зв'язки СПУ в 1990 році // Всесвіт. — 1991. — №6.

31. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. — К., 1993.

32. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1992.

33. Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — К., 1990.
Случайные рефераты:
Реферати - Петро Гулак-Артемовський
Реферати - Життя та творчість Тодося Осьмачки
Реферати - Лариса Петрівна Косач-Квітка
Реферати - М.В. Гоголь – життєвий шлях
Реферати - Л. Мартович – талант могутній, невмирущий
Реферати - Біографія Остапа Вишні
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 14
    Гостей: 14
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта