Репресії проти українського народу в Радянському Союзі
Icтopiя Радянського Союзу від часу його заснування у 1922 р. налічує кілька виразних етапів. Найбільших страждань його населенню завдала кривава доба сталінізму. Ві­домий німецький філософ Карл Ясперс, який сам переслідувався у нацистській Німеччині, аналізуючи альтернативу демократії і деспотизму у своїй книзі «Витоки історії і її мета», зазначав, що коли суспільство відкидає принципи політичної свободи, то це спричиняється до «панування мас, здійснюваного демагогами, які згодом стають деспо­тами, перетворюють усіх людей на рабів і наповнюють життя страхом. Це шлях, на якому зростаючий страх зму­шує деспотів весь час посилювати терор, тому що вони постійно відчувають недовіру до людей, що їх оточують, а це, у свою чергу, примушує всіх жити в страху й недо­вір'ї, бо над кожною людиною нависає постійна загроза». Така характеристика досить точно змальовує психоло­гічний портрет радянського суспільства 1920-х — першої половини 1950-х років, де жертвами системи впали мільйо­ни людей і яке перманентно стрясалося від галасливих пропагандистських кампаній по боротьбі з черговими «во­рогами народу».

Починаючи з жовтня 1917p., режим, що утвердився на території колишньої царської Росії, стало вдавався до ре­пресій щодо представників усіх соціальних верств і прошарків, але найбільших втрат зазнали селянство та інтелігенція.

Вороже ставлення до інтелігенції, спершу лише до ста­рої, «буржуазної», а згодом і нової, яка сформувалася вже після повалення старої влади, було органічно притаманне сталінській партійно-державній машині на всіх етапах її існування. Ця упередженість, протиставлення інтелігенції іншим верствам населення пояснюється багатьма причи­нами. Першою серед них, на нашу думку, слід назвати провідну роль, що відіграє інтелігенція у розвитку духов­ної культури суспільства, адже від духовної культури чи не найбільше залежить формування особистості, її соці­альних установок. Певній соціальній системі відповідає певний духовний світ, що впливає на свідомість людини через суспільну ідеологію, різні системи знань (наприклад, науки), мистецтво, суспільну психологію.

У Радянському Союзі, де Політбюро ЦК ВКП(б) чи ЦК КП(б)У свої­ми постановами визначало репертуар театрів, напрямки розвитку літератури («соціалістичної за змістом, націо­нальної за формою»; за недодержання пропорцій і збочен­ня у бік національного карали нещадно), а особисто Ста­лін вигадував назви до художніх кінофільмів і на підставі аналізу політичної кон'юнктури вирішував, кому саме дати чергову Сталінську премію в галузі літератури...

Отже, репресії проти інтелігенції мали подвійну мету — ізоляцію і подальше винищення дисидентів, а на їх при­кладі — залякування усіх інших і залучення їх до «вихо­вання нової людини» згідно із пануючою доктриною (зрозуміло, у сукупності із інтенсивною ідеологічною обробкою і «свідомим самовихованням»).

В Україні сталінські репресії відзначалися особливою в жорстокістю й мали певні особливості. На долі україн­ської інтелігенції трагічно позначилася сталінська націо­нальна політика. Будуючи тоталітарну державу, що пригноблювала усі народи країни, радянське керівництво сві­домо завдавало удару, насамперед, по представниках національної інтелігенції як носіях національної самосві­домості. Розуміючи місце і роль України в СРСР, Сталін намагався вирвати з корінням саму можливість національ­но-визвольного руху в Україні. Цим пояснюється жорсто­кість, з якою винищувалися тут усі, хто виявляв ознаки (чи у кого їх могли запідозрити) національної свідомості. Тоталітарний геноцид національної інтелігенції дістав у за­рубіжному українознавстві влучну назву — «розстріляне відродження”.

Ці процеси в УСРР з симпатією сприйма­лися значною частиною галицької інтелігенції, хоча, зви­чайно, і в ті часи серед її представників не бракувало нещадних критиків радянської системи й комуністичної ідеології у будь-якій іпостасі — порівняно ліберальній чи — згодом — тоталітарній. Сприяли зацікавленню перебігом подій в УСРР також відверта криза українських урядів та політичних партій на еміграції, як рівночасно й політи­ка уряду Польщі щодо своїх національних меншин, серед яких українці посідали чільне місце, з «забороною на професії» для українців, полонізацією Східної Галичини і т. ін.

Отже, за цих обставин, як тільки з'явилась така мож­ливість, тисячі галичан приїхали в УСРР, щоби взяти без­посередню участь у розбудові економіки й культури рес­публіки. Водночас розширювалися й зміцнювалися контак­ти між діячами науки і культури західноукраїнських зе­мель та Радянської України.

Вихідці із «недержавної України» внаслідок самого свого походження, наявності родичів за кордоном, що меш­кали на територіях, які належали тоді Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, були напрочуд зручним об'єктом для різноманітних інсинуацій про «шпигунів» і «зрадників», до яких залюбки вдавався сталінський режим та його намісники в Україні. Отже, уродженці західноукраїнських зе­мель, що жили й працювали в УСРР, чи не найпершими серед представників національної Інтелігенції України по­трапили у вир репресій.

Після приєднання західноукраїнських земель «переви­ховання» місцевої інтелігенції зумовлювалось потребою якнайшвидшої інтеграції західноукраїнського суспільства в радянську систему. Це інтегрування відбувалося приму­совими методами. Боротьбою проти збройних формувань УПА та підпілля ОУН сталінська адміністрація прикрива­ла розправу з усіма, хто виступав проти її політики. Ві­дома теорія про «загострення класової боротьби» тепер вже у західному регіоні республіки широко використовувалась як прикриття для розгортання репресій, розпалювання ан­тагонізму між місцевими та приїжджими фахівцями та ін.

Зміна в національній політиці більшовиць­кої партії відбулася на XII з'їзді РКП (б) (17—25 квітня 1923 p.), який проголосив курс на коренізацію, тобто за­кликав до переведення на мову корінного населення кож­ної із республік СРСР роботи державного апарату, судо­чинства, культосвітніх та навчальних закладів. В Україні реформи почалися проголошенням ЦК КП(б)У у червні 1923 р. політики українізації. Важливим практичним кро­ком у цьому напрямку став декрет ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допо­могу розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 р, (опублікований у «Вістях ВУЦВК» 28 серпня). Передба­чалося протягом нетривалого часу здійснити дерусифікацію політичного й громадського життя, запровадити обов'язкове вживання української мови в установах, особли­во тих, що обслуговували сільське населення республіки, українізувати судочинство, зміцнити позиції української школи «(початкової, середньої та вищої), науки, культури та ін.

Властиво, цьому не суперечили погляди й діячів культури, які належали до націонал-комуністичного табору.

Українізацію — як часткове здійснення національних прагнень — досить пози­тивно сприйняли на західноукраїнських землях та в емі­граційному середовищі. Проаналізувавши у циклі статей новий курс в Україні, львівське «Діло» підсумовувало з обережним оптимізмом: «При таких матеріальних умовах, при обмеженості культурних сил, які будуть використані, при допомозі розвиткові тільки української «революцій­ної» культури результати теперішнього українського курсу можуть бути лише дуже обмежені... При всій цій ситуації годі особливо захоплюватись теперішньою полосою украї­нізації.

Але, коли не треба нею захоплюватись, то разом з тим не слід й забувати, що при всій обмеженості теперішніх українізацій них спроб, все ж вони мають певне позитивне значіння. Являються вони очевидним доказом тої елементарної сили, яку має наш національний рух, коли він при­мушує серйозно рахуватись з ним большевицький уряд... Знайдуть теперішні події свій відгук серед тих частин на­шого народу, які знаходяться поза межами совітського кордону, збільшать там енергію й певність в тому, що здійснення наших національних Ідеалів наближається до реалізації хоч повільною, але певною й невпинною ходою. На берегах Дніпра кладуть підвалини того національно-державного будинку, який об'єднає в собі всі частини нашої роз'єднаної й розшматованої тепер землі.

Таким чином, із 1923 р. збільшується в'їзд закордонної української інтелігенції на територію УСРР. Окрім уро­дженців Наддніпрянщини, чимало було галичан, переваж­но молоді, що мала за плечима досвід першої світової та громадянської війни (у лавах австро-угорської чи Україн­ської галицької армії (УГА) й отримала вищу освіту в Німеччині, Австрії, Чехо-Словаччині або ж в українських високих школах у Львові.

Чимало представників української інтелігенції, які перебували в еміграції, почали повертатися на Батьківщину. Додаткові стимули для виїзду до Радянської України мали західно­українські інтелігенти, які в умовах польського колоніза­ційного режиму дуже часто не мали змоги дістати роботи за фахом. Тому з другої половини 1923 р. зростав приїзд до УСРР інженерно-технічних працівників, творчої інтелі­генції, кваліфікованих робітників із західноукраїнських земель. Як справедливо зауважував І.Кошелівець: «Якщо йдеться про приїжджих з Галичини... це були просто щирі українські патріоти, яким дорога була справа національної суверенності. Вони прибували на Україну, повіривши, що тут будується хай і комуністична, але українська держава.

Залучення західноукраїнської інтелігенції для обслуго­вування потреб індустріального й культурного будівництва в Радянській Україні відповідало інтересам партійно-дер­жавного керівництва УСРР. Це, з одного боку, підносило його авторитет, було вагомим аргументом для обгрунту­вання теорії, що Радянська Україна є «П'ємонт усього українського народу», а з іншого — залучення галицької інтелігенції у культурно-освітню сферу УСРР давало по­тужний імпульс втіленню у життя політики українізації, сприяло подоланню опору російської чи зросійщеної інте­лігенції Наддніпрянщини. Паралельно це давало можли­вість послабити вплив українських закордонних політиків, внести незгоду в середовище національної еміграції.

У доповіді на X з'їзді КП(б)У в листопаді 1927 р. Л. И.Г.Каганович згадкою про Остапа й Андрія з «Тараса Бульби» Гоголя «передбачливо» натякав на можливість появи зрадника Андрія у лавах КПЗУ. Протягом 1928 р. він поглиблював «аргументацію» цієї тези і провів за до­помогою свого московського патрона — Й. В. Сталіна — ряд відповідних рішень на рівні Виконкому Комінтерну. Таким чином, Л. М. Каганович кинув тінь підозри на минуле Компартії Західної України, яка начебто вийшла не з пролетарського, а з націоналістичного середовища, і започаткував концепцію про «перманентну зраду» керівництва КПЗУ. Ці політичні обвинувачення мали нега­тивні наслідки не лише для активістів Компартії Західної України, які перебивали на терені УССР, але й для всього загалу західноукраїнської еміграції.

У 1927 р. в Західну Україну дійшли глухі звістки про таємні репресії щодо галичан в УСРР. Відомості щодо цього були одержані, зрозуміло, з приватного листування мешканців двох частин української землі, поділених кордо­ном. Коментуючи один із таких листів, редакція «Діла» зазначала; «З листа довідуємося, що переслідування звер­нені не тільки проти безпартійних уродженців Галичини, але й проти партійних, але не тих, що позасідали в Рад-наркомі та у виконкомах усяких центральних установ, а проти тих рядових чорних робітників, розкинених по всій Україні, по найдальших її закутинах. Виходить, що всіх їх уважають там органи червоної політичної жан­дармерії небезпечними націоналістами... Не можуть вони ніяк стравити того, що галичани своєю працею та щирим національним почуттям з'єднали для себе... симпатії міс­цевого населення...

Політика сталінського керівництва СРСР щодо західноукраїнської інтелігенції, підвалини якої були закладені ще у вересні 1939 р., з повоєнний час залишила­ся фактично незмінною у своїх основних рисах Для цієї по­літики характерними були політична недовіра до місцевої інтелігенції, систематичні кампанії щодо її ідеологічного «виховання», насаджування на всіх більш-менш відпові­дальних посадах надісланої зі східних районів України та з Росії номенклатури, моральні та фізичні репресії по від­ношенню до галицької інтелігенції. Саме радянська но­менклатура виступала провідником русифікації регіо­ну, спричинила розпалювання недовіри до місцевої інтелі­генції.

Репресивна політика щодо інтелігенції у 20-х — на початку 50-х років XX ст. була запрограмована самою природою сталінщини. Проникаючи у всі сфери суспільно-по­літичного життя і намагаючись підкорити його своїм інте­ресам, встановити за ним жорсткий контроль, тоталітарна система безжалісно придушувала щонайменші спроби іна­комислення й опору (реального, потенційного чи вигаданого). Масові репресії — це не лише боротьба проти інако­мислення, а й засіб загального залякування з метою уне­можливити будь-які прояви невдоволення. Лише застосо­вуючи тотальний терор, можна було перетворити мільйони людей на слухняні «гвинтики» сталінської державної машини.

За сталінщини репресій зазнали всі соціальні верстви радянського суспільства. Проте кампанії проти інтеліген­ції (технічної, військової, наукової, творчої тощо) трива­ли практично безперервно, супроводжуючись незліченними жертвами й катастрофічним падінням інтелектуального по­тенціалу суспільства.

Становище української інтелігенції погіршувалося відо­мим ворожим ставленням Сталіна до українського народу, про що відверто сказав М.С.Хрущов у своєму виступі на XX з'їзді КПРС. Тому репресії проти діячів української науки й культури були особливо жорстокими, тривалими та систематичними, розпочавшись наприкінці 20-х років — набагато раніше, ніж на решті території СРСР. Серед пер­ших жертв цих репресій були численні галицькі інтеліген­ти, які повірили в політику українізації й прибули до УСРР, щоб взяти участь у національно-культурному відро­дженні українського народу. Зрозуміло, що до такого кро­ку представників західноукраїнської інтелігенції спонукав не самий лише процес державного будівництва України (хай і під комуністичними гаслами), але й колоніальна по­літика польської адміністрації у Східній Галичині, що провадила систематичний наступ на українську науку і культуру на західноукраїнських теренах

14 березня 1923 р. рішенням Антанти було визнано за­конною анексію Східної Галичини Польщею. Таким чином, зникли останні сподівання на відродження у тій чи іншій формі ЗУНР. Майже водночас із цим рішенням партійно-державне керівництво УСРР від декларованої українізації переходить до практичного втілення у життя цієї політики. З другої половини 1923 р. стрімко зростає кількість захід­ноукраїнських інтелігентів, які приїздять з-за кордону для праці в УСРР. Разом з тим чимала кількість уродженців західноукраїнських земель перебувала в Наддніпрянській Україні ще з часів першої світової та громадянської вій­ни Вихідці з «недержавної» України, що працювали па різноманітних посадах в УСРР, зокрема й освітянських, були важливою рушійною силою у проведенні україніза­ційного курсу. На них значною мірою спирався й М.О. Скрипник, який у 1927—1933 pp. очолював Наркомат освіти УСРР.

У 20-ті — на початку 30-х років доволі плідними були культурні та наукові зв'язки УСРР та західноукраїнських земель. Серед наукових контактів помітно вирізнялися зв'язки історичної секції ВУАН на чолі із академіком М.С.Грушевським та Науковим Товариством їм. Шевчен­ка у Львові, очолюваним К.Й.Студинським. Зрозуміло, що і тоді на культурних і наукових зв'язках обох частин України позначався характер пануючого в УСРР режиму, який прагнув заідеологізувати ці контакти, а західноукра­їнських культосвітніх діячів та науковців підпорядкувати власним політичним цілям.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років у зв'язку із за­гостренням ситуації в СРСР, висуванням на перший план потреб сталінської «надіндустріалізації», примусовою ко­лективізацією тощо українізаційний курс відсувається на другий план, а потім брутально припиняється. З 1929 p., коли розпочалися арешти у справі СВУ, розгортаються широкомасштабні репресії проти української інтелігенції. Особливо показовою в цьому відношенні була справа так званої «Української військової організації» 1933 р., до якої було притягнуто чимало представників західноукраїн­ської інтелігенції, які працювали в УСРР. Арешти за на­лежність до УВО тривали і в подальші роки. Надзвичайно тяжкі наслідки для всієї української інтелігенції, а також для вихідців зі Східної Галичини, зокрема, мали репресії 1937—1938 pp.

Коріння антиукраїнської кадрової політики і терору проти галицької української інтелігенції, що особливо да­лися взнаки у повоєнний час, сягають часів «великого пе­релому» кінця 20-х — початку 30-х років. Перманентні ре­пресії (фізичні га ідеологічні), моральне цькування га­лицької інтелігенції були одним із засобів «советизации західноукраїнського суспільства, інтегрування населення цих земель у сталінську тоталітарну систему.
Случайные рефераты:
Реферати - Дитяча творчість Івана Франка
Реферати - Новаторство в поезії Павла Тичини
Реферати - Життя та творчість Бориса Грінченка
Реферати - Засудження егоїзму і бездуховності у повісті Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім’я"
Реферати - Дмитро Білоус
Реферати - Життя та творчість Євгена Маланюка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 23
    Гостей: 23
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта