Про В. Винниченка та його ранню прозу
Довго, дуже довго пролежав під спудом доробок цього письменни­ка. Якщо ж бути точнішим, то твори Володимира Кириловича Винни­ченка (1880—1951) зникли з нашого культурного обігу більш ніж на п'ятдесят останніх років.

Тим часом ідеться про далеко не ординарне явище в історії українського красного письменства. Недарма Винниченкові оповідан­ня і повісті, романи, п'єси користувалися раніше найширшою популяр­ністю на Україні і були перекладені на багато європейських мов. Недарма до них виявляла постійний і жвавий інтерес літературна громадськість. Появу перших творів В. Винниченка (друкуватись він почав 1902 року) вітали І. Франко і Леся Українка. А М. Коцюбинсь­кий писав у 1909 р.: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка» '. Так було й надалі. Після Жовтня, попри те, що Винниченко в 1919 р. емігрував за кордон, теж. Це особливо показово, оскільки залишив він батьківщину з причин суто політичного характеру. Причому мало сказати, що Винниченко не сприйняв соціалістичну революцію — він деякий час був одним із провідних діячів української буржуазно-націоналістичної еміграції, що вела боротьбу проти Радянської Росії і Радянської України. А проте в 20-і роки і ще й на початку 30-х у нас — саме у нас, не за рубежем! — друкувалися не тільки численні окремі речі, але також багатотомні зібрання творів В. Винниченка, його постать привертала пильну увагу нашої літературної критики, він вивчався в наших вузах та середніх школах. Бо тоді ще Комуністична партія, керуючись у своїй політиці в галузі художньої культури ленінськими настанова­ми, вважала за потрібне використання в інтересах нового суспільства й творчих здобутків тих майстрів літератури і мистецтва, котрі припускалися ідейних помилок, хитань чи навіть належали до реакцій­ного політичного табору.

Нині видатний український прозаїк і драматург Володимир Винни­ченко, на всі твори якого в недобрі для життя нашого суспільства часи було накладено настільки ж категоричне, наскільки й безпідставне табу, повертається до радянського читача.

Не викликає сумніву демократична і гуманістична спрямованість його літературно-художньої творчості. Хоч важливо відразу наголоси-

1 Листування М. Коцюбинського з В. Винниченком.— Рад. літера­турознавство.-1988.-№ 2.- С. 50.

ти: мається на увазі не геть уся спадщина письменника. Адже з-під його пера з'являлися і твори, що поривали з прогресивними тра­диціями вітчизняної літератури,— погляди Винниченка-політика не могли, звичайно ж, не впливати на роботу Винниченка-худож-ника.

Втім, політична позиція В. Винниченка зазнавала істотних змін у різні періоди його діяльності. На цьому треба зупинитись окремо, без урахування цього неможливо пояснити і складність його творчого шляху.

Виходець із низів, селянський син, Винниченко на власні очі бачив, як нестерпно важко живеться трудовому людові України, запряжено­му в ярмо соціального та національного гніту. І ще в студентські літа (1901 року він був прийнятий на юридичний факультет Київського університету) Винниченко вирішив присвятити своє життя революцій­ній боротьбі і вступив у створену в 1900 р. Революційну українську партію (РУП); його привабили соціалістичні гасла цієї партії, хоча насправді вона являла собою типову дрібнобуржуазну організацію '. Вже в 1902 р., після арешту, «неблагонадійного» студента виключають з університету, і далі — постійні переслідування властей, нові арешти й ув'язнення (в 1903 і 1906 рр.), солдатчина, неодноразові від'їзди за кордон і 1914 року остаточне (до революції) повернення на батьків­щину, де Винниченкові доводиться жити на нелегальному становищі. Впродовж майже всього цього часу він веде енергійну політич-но-гіропагандистську роботу, наполегливо обстоює соціалістичні ідеї.

Але за який саме соціалізм боровся Винниченко? «Я причисляю себя к группе социалистической и притом той, которая организована на основах марксизме», — писав він 1911 року в брошурі «О морали господствующих и морали угнетенньїх»2. Запевнень у вірності марксистському вченню не бракує і пізнішим його публіцистич­ним виступам. Та слова словами, а діла ділами. Факти показують, що в своїх світоглядних орієнтаціях і в своїй політичній практиці він здебільшого не піднімався вище від дрібнобуржуазного соціа­лізму.

1 Докладна характеристика діяльності РУП та інших українських
політичних партій, що виникли пізніше на її базі, дається в книжці
І. Ф. Кураса «Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутст­
во Української соціал-демократичної робітничої партії)» (К., 1986).
При цьому автор зупиняється і на постаті В. Винниченка як
політика.

2 В. Винниченко. О морали господствующих и морали угнетен­
ньїх.- Львов, 1911.- С. 4.

Те як Винниченко зустрів Жовтневу революцію, підтверджує такий висновок особливо наочно.

Читаємо в його щоденнику (запис 10 лютого 1918 р.): «...яке повинно бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись? Що їй робити?» ' Винниченко лукавить: він, ні на мить не вагаючись, став на бік ворогів більшовизму. Вже через два дні після перемоги збройного повстання в Петрограді, 27 жовтня 1917 р., очолюваний не ким іншим, як ним, Винниченком, Генеральний секрета­ріат Центральної ради, створеної українськими буржуазно-націоналіс­тичними партіями в березні 1917 р., виступив із зверненням «До всіх громадян України», проголосивши в ньому, що рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати це повстання. В такому напрямку Центральна рада і діяла, ставши, за словами В. І. Леніна, «на цей шлях нечуваної зради щодо революції, на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящої і експлуатованої маси, кадетів і каледі-нців...» 2.

Діяльність В. Винниченка як одного з керівників Центральної ради і потім, у 1918—1919 рр., як голови Директорії — уряду Української народної республіки (УНР) — є, дуже м'яко кажучи, не найкращою сторінкою в його політичній біографії.

Щоправда, після залишення Винниченком на початку 1919 р. поса­ди голови Директорії і його еміграції тоді ж за кордон для нього настає час болісних роздумів і певної переоцінки цінностей. Він доходить висновку: в 1917—1919 роках Центральна рада і Директорія воювали «в суті з власними народними масами», внаслідок чого й зазнали поразки. Процитовані слова — з тритомної мемуарно-публі­цистичної праці Винниченка «Відродження нації» (1920). В ній, по­ряд зі спробами автора виправдати дії націоналістичних партій та організацій, міститься і доволі гостра критика на їх адресу, а водночас тепер уже отак говориться про більшовиків: «Не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення в самих його основах, у самому його грунті капіталістичного ладу, ми й другим не вірили, не розуміли їх, не розуміли великої, могутньої простоти більшовизму, тої простоти, яка є властивою всім щирим, послідовним, для блага людськості напрямле­ним вченням. Не демагогія, а велика простота й щирість їхніх

1 Володимир Винниченко. Щоденник.— Едмонтон — Нью-Йорк,
1980.- Т. 1.- С. 278.

2 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 35.— С. 138. Див. також: Там
хе.- Т. 36.- С. 96.

стремлінь, їхньої акції тягли до себе страждучі, експлуатовані маси» '.

Дальшими кроками, що засвідчили прагнення Винниченка порвати з минулим, були організація ним у Відні закордонної групи Укра­їнської комуністичної парті (УКП), його спрямовані проти петлюрів-щини і білогвардійщини статті в органі цієї групи — газеті «Нова доба», деякі інші його виступи в пресі у 1919—1920 рр. і, нарешті, прийняте ним рішення повернутися на Радянську Україну, щоб там, як він писав у датованому 4 травня 1920 р. відкритому листі «До класово несвідомої української інтелігенції» (і до чого закликав усіх прогре­сивно настроєних українців-емігрантів), «віддати всі свої сили тіла й душі» справі революції, захисту соціалізму.

Зважаючи на те, що В. Винниченко публічно заявив про свій перехід на платформу Комуністичної партії і Радянської влади, його звернене до уряду РСФРР прохання дозволити йому приїхати на Україну було задоволено. «Щодо Винниченка в принципі згодні»,— повідомляв В. І. Ленін Ф. Я. Кона і X. Г. Раковського в телеграмі від 4 травня 1920 р. 2. А в примітці до цього документа у Повному зібранні творів В. І. Леніна роз'яснюється: «Враховуючи, що за спи­ною Винниченка та інших націоналістичних вождів стоїть численна українська еміграція і з метою відриву від них трудових елементів, що помилялися, було вирішено залучити Винниченка до радянської ро­боти» 3.

Однак перебування Винниченка в Москві і на Україні тривало недовго, лише з кінця травня по кінець вересня 1920 р. Чому? По-перше, ЦК КП(б)У відхилив ту висунуту Винниченком політичну програму, в залежність від реалізації якої він ставив можливість свого співробітництва в уряді УСРР,— програма ця в ряді істотних мо­ментів ішла врозріз із тодішньою національною політикою Комуніс­тичної партії України. По-друге, людина вельми амбітна, Винниченко образився, що хоч йому і було запропоновано вступити в партію і обійняти посади голови Раднаркому і наркома закордонних справ республіки, його, однак,не ввели до складу Політбюро ЦК КП(б)У. Власне, в кінцевому підсумку саме це спричинило його поспішний від'їзд за кордон. 10 вересня Винниченко занотовує в щоденнику: «...мене не допущено в Політбюро. Себто, єдиного, де хоч тро­хи (?— /. Д.) можна було б брати участь в дійсній відповідальній роботі,— мене позбавлено. Виходить те саме, що весь час: не допусти­ти... Я категорично, рішуче й твердо заявив, що без участі в Політбю-

В. Винниченко. Відродження нації. [Історія української револю­ції (марець 1917 р.- грудень 1919 р.)].- Київ - Відень, 1920.- Части­на II.- С. 151, 93-94.

2 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 190.

3 Там же.- С. 421.

по в партію не вступаю й з уряду виходжу». І далі: «Питання про вступ у Політбюро явилось останнім пробним каменем їхньої щи­рості» '.

У перші ж дні після повернення за кордон Винниченко, начисто відмежувавшись од усіх своїх недавніх декларацій, розгортає активну антирадянську кампанію. В численних усних і друкованих виступах він у суціль негативному дусі оцінює політичну ситуацію на Україні, кличе український народ до боротьби з «московським більшовизмом» тощо.

Відтак, здавалось би, годі було тепер чекати від Винниченка ворот­тя до тих ідейних настроїв, які володіли ним перед приїздом на Радянську Україну. А проте минуло зовсім небагато часу, і він — слід гадати, насамперед під враженням успіхів соціалістичного будівницт­ва в СРСР — знову якнайгостріше засуджує політичну метушню укра- їнської націоналістичної еміграції і знову солідаризується з лінією Комуністичної партії! 1926 року з'явилась його брошура «Поворот на Україну». Вона не відзначалася теоретичною строгістю і послідовніс­тю розвитку думки (це, між іншим, характерно для більшості Винни-ченкових трактатів, розвідок, есе), але в ній було чітко сказано про національну політику, здійснювану на Україні, як єдино правильну, . єдино перспективну політику. «...Факт створення Союзу Радянських Республік,— підкреслюється в брошурі,— є дуже важний і позитивний для національного відродження факт. Українська держава існує і має свою державну владу. Всякі ж інші емігрантські «державні центри», «влади», «уряди» є шкідливі для українського відродження забавки» 2. Або взяти написану Винниченком уже в 1934 р. велику статтю «За яку Україну?» — в ній він, торкаючись своїх політичних поглядів, кілька разів повторює, що стоїть тільки «за Україну радянську, соціалі­стичну».

Констатуючи різкий перелом, який відбувся у світогляді Винничен­ка в середині 20-х років (відгомони давніх націоналістичних передсу­дів, правда, звучали і в його публікаціях пізнішого часу), слід відзначити й таке: «новий» Винниченко теж критикує недоліки в тогочасному житті радянського суспільства, але — вже з найкращими намірами, турбуючись про долю цього суспільства. Один приклад. Незадовго до початку другої світової війни Винниченко в «Одвертому листі до Сталіна і членів Політбюро ВКП», не просто вказуючи на негативні явища в сфері національних відносин у СРСР, а наголошую­чи важливість «мобілізації національного почуття» всіх народів пер­шої країни соціалізму перед лицем фашистської воєнної загрози,

1 Володимир Винниченко. Щоденник.— Т. 1.— С. 479, 480.

2 В. Винниченко. Поворот на Україну.— Львів — Пшібрам, 1926.

С. 18.

писав: «Офіціально вважається і проголошується в СРСР, що націо­нальне питання там розв'язано ідеально. На великий жаль, це не так. В глибині своєї свідомості ви й самі, звичайно, знаєте, що до ідеально­го розв'язання питання ще дуже далеко» '. Виходячи з наших сьогодні­шніх історичних знань, до слова, мусимо визнати, що висновок цей був аж ніяк не безпідставним...

Наостанку ще два штрихи до політичного портрета В. Винниченка. В роки війни, під час окупації Франції (з 1925 р. Винниченко жив у Парижі і з 1934 р. до кінця своїх днів у селі Мужен поблизу Канна), він рішуче відхилив пропозицію гітлерівців співпрацювати з ними, за що був кинутий у концтабір. А в повоєнний час Винниченко невтом­но виступає із закликами до боротьби за мир між народами, до налагодження контактів і співробітництва між різними соціальними системами.

Взагалі ж після переїзду (з Німеччини) до Франції Винниченко припиняє активну політичну діяльність, «обтрушує з себе всякий порох політики», якщо скористатись його власним виразом. Він відмовився од будь-яких контактів з агресивно настроєною щодо СРСР частиною української еміграції, зазнавши через це всіляких нападок та утисків з її боку. В той же час чергові його спроби налагодити взаємини з ЦК КП(б)У залишилися безрезультатними; в роки, коли набирала силу сталінщина, офіційні кола оголосили Винниченка «ворогом соціалізму, агентом імперіалістичних держав, інтервентом» і відповідно реагували на висловлене ним знову бажання «повернутися в СРСР і взяти участь у справі будування соціалізму» (лист «До Політбюро ЦК КП(б)У», 1933 р.). Й остан­ні два з половиною десятиліття свого життя Винниченко присвя­тив головним чином письменницькій роботі, а також малярству і студіюванню наукової літератури з філософії, етики, естети­ки...

Думається, всього сказаного досить, щоб побачити, яким напрочуд звивистим був політичний шлях В. Винниченка, які найкрутіші пово­роти траплялися на ньому. Він ще потребує поглибленого вивчення, і слово тут — за істориками.

«Політбюро констатує мінливість настрою т. Винниченка...» — так було записано в рішенні Політбюро ЦК РКП(б) від 6 вересня 1920 року при розгляді питання про прийняття В. Винниченка до партії 2. От на оцю «мінливість настрою» Винниченка-політика не можна не зважати при характеристиці Винниченка-художника.

Як і на те, само собою зрозуміло, що зв'язок між світоглядом і творчістю письменника, митця має далеко не простий, не механічний характер. Незмінне прагнення Винниченка до життєвої правдивості своїх художніх образів найчастіше долало нечіткість, суперечливість (на певних же етапах його діяльності й хибність) властивих йому соціально-політичних переконань. Життєдайними соками живило та­лант Винниченка також те, що він, нехай і не раз жорстоко помиляю­чись як політик, усім серцем любив свою батьківщину, пристрасно бажав щастя рідному народові.

Першим друкованим художнім твором Володимира Винниченка була повість «Сила і краса» (в наступних перевиданнях —«Краса і сила»), яка з'явилася в 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Цей твір, інші оповідання і повісті Винниченка, що побачи­ли світ незабаром, відразу зробили широко відомим ім'я їх автора. Причому передова літературна громадськість не вагаючись констату­вала, що народився талант, котрий здатен сказати своє, оригінальне слово в українській прозі.

«Серед млявої тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменни­ків,— писав І. Франко в рецензії на збірку оповідань В. Винниченка «Краса і сила» (1906),— раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка» '. Як бачимо, Винниченко про­тиставляється не тільки декадентствуючим літераторам з їхнім тяжін­ням до «чистого мистецтва», ігноруванням змістовного начала в художній творчості, але також епігонам традиційної для української літератури манери письма.

Більше того, Винниченко прагне якнайрішучіше оновити цю мане­ру, влити свіжу кров у поетику «старого» реалізму.

За чотири роки до появи Винниченкової збірки «Краса і сила» І- Франко в одній зі своїх літературно-критичних праць переконливо аргументував той висновок, що новаторство молодих українських письменників, передусім Стефаника і Коцюбинського, «лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше — в способі, як бачать і відчувають ті письменники життє­ві факти». Коли Панас Мирний, Свидницький, Нечуй-Левицький, Карпенко-Карий — І. Франко називає їх «великими епіками» —«завсі-



1 Трудова Україна.-1937.- Ч. 6-7.- С. 7. Див.: Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 421.

' Літературно-науковий вісник. —1907.— Річник X, т. XXXVIII,— С 139.

ди клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий а такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окруження, нові письменники кладуть собі іншу задачу. Для них головна річ — людська д у ш а, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах...» '. У річищі цього, за визначенням найновішої академіч­ної «Історії української літератури», «оновленого, соціально-психоло­гічного (чи філософсько-психологічного) реалізму», що зайняв домі­нуючі позиції в українській літературі кінця XIX — початку XX століть і виводив її на ширшу світову арену, розвивалась, у цілому, і творчість В. Винниченка.

Уже повість «Краса і сила» (до речі, сам Винниченко називав її, як і більшість своїх повістей, оповіданням) була загалом вдалою спро­бою письменника відійти від застарілих літературних стереотипів. Відійти навіть у стилістиці. Так, перед тим як подати портрет Мотрі, героїні повісті, автор з неприхованою іронією говорить: «То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Голов­не ж, Винниченко в «Красі і силі» заглиблюється найперше саме у внутрішній світ людини, чого бракувало творам побутово-етногра­фічного характеру в українській реалістичній літературі.

Сюжетні перипетії розгортаються в повісті навколо взаємин Мотрі з двома парубками-злодіями —«гарним та здоровим», але слабоволь-ним, нерішучим Ільком і розумним, упевненим у собі, завзятим, хоча й зовні непривабливим, Андрієм. Обидва вони люблять Мотрю, а вона ніяк не може віддати перевагу котромусь із них, зробити вибір між «красою» і «силою». Врешті-решт, після того як Андрій тяжко пора­нив у сварці Ілька і був засуджений, Мотря виходить заміж за Андрія і їде з ним у заслання... Не все тут психологічно вмотивовано. Як зазначала Леся Українка в своїй незакінченій статті про Винниченка (написана російською мовою, стаття ця, очевидно, мала бути надруко­вана в журналі «Жизнь»), у «Красі і силі» «фабула и психологические перипетии все-таки оставляют много желать», оскільки «трагическая дилемма вьібора между красотой и силой, стоящдя перед героиней, далеко неясно виражена конкретними воплощениями ее». Але в той же час Леся Українка не відмовляла авторові повісті у проникли­вому аналізі людських почуттів і, зокрема, вказувала на «замечательно верньїе и тонкие психологические штрихи в обрисовке внутренней драмьі Мотри» 2. Щодо цього особливо велику роль у «Красі і силі»

відіграють «естественньїе», за виразом Лесі Українки, монологи і діалоги героїв. Найменше розмірковуючи про почуття, переживання Мотрі, автор дає можливість «висловитись» їй самій, а відтак ми й одержуємо її психологічну характеристику:

« — Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, парши­вий!.. А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він — гарний, а ти — рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! — і, тикнув­ши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору».

На думку декого з дослідників, повість «Краса і сила», поза іншим, сповнена соціально-критичного пафосу. Мовляв, хоч Ілько і Андрій є злодіями, але, як заявляє один із них, то багачі «саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного — а я з бідного не деру», а отже, злочинні дії героїв твору породжені соціальними причинами, мають своїм джерелом звичаї капіталістичного ладу і т. п. Проте бачити в Ількові й Андрієві таких собі українських Робінів Гудів аж ніяк не доводиться. Мала рацію Леся Українка: «Конечно, среди воров и разбойников встречаются люди с чисто реформаторскими наклонно-стями, о чем свидетельствует вместе с историей и мировая литература, и народная поззия, но герой г. Винниченко ничем не напоминают зтого типа, они слишком мелкотравчатн и в чувствах и в поступках, позтому фраза Илька о том, будто они «з бідних не деруть», а только «з багачів», отзьівается лицемерием или авторской «вьідумкой», так как зти «идеи» вовсе не мешают приятелям фактически «драть» главньїм образом с крестьян, вовсе не принадлежащих к «багачам», а скорее равньїх по положенню самим героям» 1.

Мотиви осудження соціального зла на повен голос звучать у багатьох інших оповіданнях і повістях В. Винниченка, написаних ним напередодні та під час першої російської революції (а почасти й у наступні роки). І те, що пером Винниченка рухали тоді його нехай не в усьому чіткі й не завжди послідовні, але щирі соціалістичні переконання, засвідчила не тільки ціла низка його творів про трагічне становище селянства, затисненого в лабетах експлуатації і безправ'я («Контрасти», «Голота», «Біля машини», «Хто ворог?», «На пристані», «Голод», «Кузь та Грицунь» та ін.). Життєві «університети», що їх пройшов Винниченко, дозволили йому сказати чимало нещадної прав­ди і про солдатчину («Боротьба», «Мнімий господін», «Честь»), і про тюремні будні («Темна сила», «Промінь сонця», «Маленька рисочка»), ' про побут та мораль ліберальствуючого панства, дрібнобуржуазної



Іван Франко. Зібр. творів у 50 т.- К., 1982.- Т. 35.- С. 107, 108. Леся Українка. Твори.- X., 1930.- Т. 12.- С. 238, 241.

Леся Українка. Твори.- Т. 12.- С. 242.



10

11

інтелігенції, провінційних акторів тощо («Заручини», «Уміркований» га «щирий», «Малорос-європеєць», «Антрепреньор Гаркун-Задунайсь-кий»). А в таких Винниченкових оповіданнях, як «Роботи!», «Сту­дент», «Зіна», представлені і образи українських інтелігентів, котрі роблять усе для того, щоб пробудити соціальну активність народу, революціонізувати його свідомість.

Не зайвим буде відзначити в цьому зв'язку, що розширення тематич­них обріїв української літератури взагалі належить до числа істотних заслуг Винниченка перед нею; аніякого перебільшення нема в твердженні критика: «Обсягом і різноманітністю своєї тематики, діапазоном проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської» '.

Як викривач існуючих соціальних порядків Винниченко в своїй прозі виступає з піднятим забралом. Іноді навіть публіцист тут у ньому бере гору над художником. «Обкрадені, обідрані тими, хто мав силу обідрати, вони йдуть продавати себе, свої сили, своє здоров'я, своє тіло, сором, любов; вони йдуть найматься до ситих, розпутних, ледачих людей, які мають землю, гроші, але які не обробляють сеї землі, бо мають другу роботу: їсти, пити і розпутничать», — це про сільських наймитів-заробітчан («На пристані»). Однак, звертаючись і .до зовнішньо безстороннього способу малювання життя, не даючи публіцистично-прямих оцінок зображуваному, Винниченко не залишає сумнівів щодо свого ставлення до цього зображуваного. В оповіданні «Контрасти», де теж мовиться про поневіряння заробітчан, автор начебто тільки фіксує свої спостереження (його позиція певною мірою виражається хіба що в деяких репліках молодого скульптора Івана). Але хіба не несе в собі цілком певне ідейно-смислове наванта­ження змальована в оповіданні точними реалістичними мазками і психологічно переконлива сцена випадкової зустрічі в степу цих знедолених, нещасних людей з багатійкою Гликерією та її товариша­ми по чарці? В одній групі «всі ніби однакові: темні, худі, похмурі і всі наче одного якогось сірого кольору, нема ні білявих, ні чорня­вих,— усі сірі» (тижнями блукаючи у пошуках роботи, вони покрили­ся з ніг до голови порохом). У другій же —«гарно одягнені, чисті, багаті люди», яким живеться легко і приємно. Це не просто один із тих звичних для нашого ока контрастів, що їх так часто пропонує реальна дійсність, це, як каже Іван, «справжній контраст». Перед нами дві соціальні сили, між якими нема і не може бути взаєморозуміння: «...дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на

вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливості, страху, а друга — заздрості, похмурої туги й ніяковості».

Наголос на типових для тогочасного життя суспільства різких соціальних контрастах зроблено також у найзначнішому творі ранньо­го Винниченка — повісті «Голота» (1905). «З двора (панського.— І. Д-),— пише про її зміст І. Франко, — в злудному світлі пливе запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі... все-таки мусять служити і заробляти в дворі і мов риба об лід б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат» '.

Характеризуючи «Голоту» з «соціологічного погляду», І. Франко лише побіжно зауважує, що вона являє собою «майстерну спробу змалювання» життя українського народу в перехідну історичну добу. Леся Українка ж у своїй статті про Винниченка приділяє основну увагу якраз художнім достоїнствам твору. Особливо приваблює її те, що автор повісті підходить до «толпьі» — Леся Українка зближує в цьому відношенні «Голоту» з «Ткачами» Г. Гауптмана і називає такий метод зображення дійсності «новоромантизмом» — не як до безликої, однобарвної маси, а як до «собрания определенньїх личнос-тей». «Г. Винниченко взял обт.ектом своего наблюдения небольшую толпу людей, 12 человек рабочих в акономии, но зато всю ее изучил и расчленил и вьіяснил личность каждого члена в ее сущности и в ее отношении к окружающим» 2.

Звичайно, та або інша із цих дванадцяти осіб зображується в «Голоті» з різною мірою повноти художнього аналізу.

Чи не найдетальніше, передусім у психологічному плані, виписаний в повісті образ наймички-куховарки Килини. Це розумна і красива молода жінка, яка всіма силами прагне вирватися з батрацької неволі. Вона, каже у творі дід Юхим, «аж дрижить, щоб хазяйкою стати», і смертельно боїться залишитися на все життя «голодранкою», не хоче, щоб її, як «гулящу» Софійку, «якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала», щоб її діти, як дівчинка-сирота Маринка, «під стусанами виростали». Ось чому Килина поставила собі життє­вою метою вийти заміж за «хазяйського сина» Андрія, давно закохано­го в неї. Правда, вона не любить його, одначе й не приховує цього від нього; через те, за влучним спостереженням Лесі Українки, її поведін­ка аж ніяк не має характеру нав'язування себе в жінки Андрієві,— Ки­лина лише чесно й відверто ставить свої умови: Андрій робить її «хазяйкою», а вона за це любитиме його «так, як нікого не любила». Та Андрій виявляє нерішучість, а далі події розвиваються таким чином,



1 Анд. Річицький. Володимир Винниченко в літературі і політи­ці.- X, 1928.- С. 33.

12

' Літературно-науковий вісник. —1907,— Річник X, т. XXXVIII.— С. 140-141.

2 Леся Українка. Твори,- Т. 12.- С. 255.

13

що Килині взагалі довелося облишити думку про одруження з ним. І, втративши надію знайти якийсь інший, кращий шлях якщо не до щастя, то принаймні до матеріального благополуччя, вона після тривалих вагань вирішила стати коханкою панича-офіцера. Причому Килина до кінця щира і з ним: «Ви кажете, що любите мене... Я цьому не вірю... І сама вас не люблю... А ви хочете мене за полюбовницю взяти... Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю... дасте мені в руки 300 карбованців, Чуєте? — і тоді... тоді я вас слухатимусь...» Килина, отже, процитуємо ще раз Лесю Українку, «горда», в ній «сильно чувство собственного достоинства», вона «не лжет ни жениху, ни офицеру». І було їй, читаємо в повісті, «безмірно тяжко» пропонувати себе в «полюбовниці» офіцерові, у розмові з ним «вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама вона стала знов мертво-блідою». (Напрошується порівняння Кплини з панночкою Галею, однією з героїнь написаного приблизно в той же час, що й «Голота», оповідання Винниченка «Заручини». Дочка бідної вдови полковника, Галя теж продається — «вьіходит не за меня, а за мой капитал», як висловлюється її багатий наречений. Але Галя, на відміну від гордої Килини, саме нав'язує себе, І досить-таки безсором­но, своєму «обранцеві» й при цьому анітрохи не переживає, не відчуває ані найменших докорів сумління). Отож не можна не посперечатися з О. Дорошкевичем, який у своєму «Підручнику історії української літератури» (1924) не знайшов для Килини іншого визначення, ніж «розміркована егоїстка».

Так само досить виразними є психологічні портрети тих персона­жів повісті «Голота», яким у ній відведено порівняно невелике місце; автор уміє небагатьма словами, як правило, вкладаючи їх в уста інших своїх героїв, дати читачеві уявлення про особистість, характер людини. Приміром, слухаючи того ж діда Юхима, ми ясно «бачимо» сирітку Марину («Залякане, засмоктане. Воно тобі не те що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Усяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне... кому воно, нащо воно?)» або робітника Трохима, котрий люто ненавидить панів, але не знає, як діяти проти них («Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить... Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах — то вже нам не знати»). Та, власне, й про особистість самого діда Юхима ми багато чого дізнаємося з тих його характерис­тик. Як і з такого роду сентенцій цього старого наймита, що прожив велике і нелегке життя, «і по тюрмах сидів, і по світах бував»: «Правда — то от той самий п'ятак: подивись з одного боку — орел; переверни той самий п'ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду,

14

то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся...»

Далекий від септиментально-народницького замилування людьми з низів, Винниченко і в інших своїх творах про сільську та міську голоту правдиво показує, що в умовах панування соціальної нерівнос­ті народ приречений на темноту і забитість («На пристані», «Голод», «Баришенька»), що навіть непересічні його представники в цих умовах не завжди витримують тиск життєвих обставин і моральна деградують («Терень»). Разом із тим на сторінках Винниченкових творів живе чимало образів простих, «маленьких» людей, які є носіями І виразниками найкращих начал народного буття. Це селянин Василь, який «коло череди» навчився грати на сопілці й зворушує серця своїх товаришів чудесною музикою, натура справді артистична («Раб кра­си»). Це син робітника Федько — розбишакуватий, але чесний і сміливий хлопчик, що ладен із благородних міркувань пожертвувати собою («Федько-халамидник»). Це «найменший, найпослідній чоло­вік» (таким його всі вважають) ПІня, якого політичні в'язні обрали тюремним старостою І який ціною власного життя довів свою відда­ність громаді («Талісман»)... І, зрозуміло, як істинно позитивних героїв Винниченко зображує тих «голодних», що не тільки мучаться, страждають, а й рішуче виступають проти «ситих».

Революція 1905 року, писав В. І. Ленін у статті «П'ятдесятиріччя падіння кріпосного права», «вперше створила в Росії з юрби мужиків, пригнічених проклятої пам'яті кріпосним рабством, народ, який почи­нає розуміти свої права, починає відчувати свою силу» '. Ми знаємо, що цей процес зростання самосвідомості трудящих мас знайшов глибоке художнє осмислення в творчості І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника. Позначені неабия­кою реалістичною силою оповідання В. Винпиченка про зародження революційних настроїв І революційного руху на селі — такі, наприк­лад, як «Біля машини», «Салдатики!», «Хто ворог?» — теж належать до безсумнівних здобутків української демократичної літератури почат­ку XX століття.

В основі сюжету «чудового нарису» (І. Франко) «§іля машини» — конфлікт між економом Ґудзиком та селянами-заробітчанами, з яки­ми він, маючи на меті свою користь, не хоче вчасно розраховуватися. Сподівання панського лакизи, що вони «постоять, погомонять, почуха­ються й підуть собі з богом до другої суботи», виявилися марними: змінилося село, виросли в ньому безстрашні бунтарі, як-от Карпо й Андрон. «Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Он у Полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас... Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!»— гнів-

Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 20.— С. 134,
Случайные рефераты:
Реферати - Л. Мартович – талант могутній, невмирущий
Реферати - Леся Храплива. Життя і творчість.
Реферати - Життя та творчість Ліни Костенко
Реферати - Дмитро Васильович Павличко
Реферати - Василь Стус (науковий реферат)
Реферати - Життя і творчість Миколи Хвильового
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 5
    Гостей: 5
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта