Повісті Т.Г. Шевченка написані російською мовою
Антикріпосницька направленість простежується і в повістях Т. Шевченка, написаних російською мовою. Коли саме поет почав працювати над повістями, конкретних даних немає, можливо це було ще до арешту 1850 р. Але повісті «Наймичка» і «Варнак» датуються 1844-1845 р., можливо, з обережності. Після смерті Миколи І Шевченко відмовився від фіктивних дат і не приховував від друзів, що пише повісті, підписуючи їх «Кобзар Дармограй».

За життя автора повісті так і не були надруковані. Після смерті Шевченка рукописи цих творів знаходились у М. Костомарова! Тільки у 80-ті роки XIX сторіччя дев'ять повістей Кобзаря (за свідченням самого Шевченка, їх було близько двадцяти) побачили світ у газеті «Труд», журналах «Исторический вестник» и «Киевская старина», а у 1888 р. з'явились окремим виданням «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, писанные на русском языке».

За тематикою проза Шевченка є органічним продовженням його поезії. І хоча в мистецькій досконалості вони поступалися перед поемами, проте містили глибшу, ніж в останніх, характеристику персонажів, мали більш чіткий побутовий фон. Отже, кожна з повістей Шевченка — це не розширений переказ змісту поеми, а новий оригінальний твір.

У повісті «Наймичка» поет продовжує розкриття образу жінки-матері вкріпосному суспільстві. Його наймичка Лукія виявляє моральну стійкість, вдруге зустрівшись зі своїм спокусником. У ліричних відступах, які органічно входять у композицію, автор виражає ставлення до зображуваних подій, вболіває за долю героїні, підносить гуманність і благородство простих людей-трудівників.

Повісті «Варнак» і «Княгиня» теж містять виразні антикріпосницькі мотиви.

Єдиною з повістей Т. Шевченка, де дія відбувається не в Україні, е повість «Несчастный». Автор показує, як формується характер людини в умовах існуючої дійсності, що призводить до морального звиродніння і падіння.

Найбільша повірть Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» засуджує антинародний характер кріпосницького суспільства. Прийом подорожі, вжитий у творі, відкрив можливості для широкого показу життя різних соціальних груп населення самодержавної Росії.

А у повістях «Художник» та «Музикант» Шевченко порушує проблему становища митця в кріпосному суспільстві.

Повість «Художник» містить міркування автора про до л і видатних митців минулого. На його думку, талант не може розвинутися повно в умовах експлуататорського ладу, бо гноблення у всіх його проявах перешкоджає мистецтву.

Повість знайомить нас з трагічною долею талановитого юнака, вихідця з народу. Твір автобіографічний, у ньому використано багато фактів з життя самого Т. Г. Шевченка та його видатних сучасників. Друга частина повісті являє собою листи героя до оповідача. Така форма викладу допомагає краще розкрити образ головного героя у його творчому зростанні. Тут також містяться автобіографічні елементи, що перемежовуються з авторським вимислом.

Образ кріпосного художника приваблює своєю чистотою і благородством. До нього з симпатією ставляться і оповідач, і такі видатні особистості, як Венеціанов та Брюллов. Навіть зовнішність юнака викликає симпатію: ^олго я держал рисунок в руках и любовался запачканным лицомявтора. В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких, как у девочки». Незвичайна зовнішність юного художника відразу впала в очі і Карлу Брюллову: «Физиономия его мне нравится — не крепостная».

Але найбільше вразив великого майстра надзвичайний талант хлопчика-кріпака. Становлення цього таланту е водночас становленням особистості юного художника. Його цікавив не лише живопис, який просто був частиною його єства. Хлопчика цікавили література і театр, він дуже швидко з несміливого підлітка-кріпака перетворився на освічену, ерудовану людину.

Вражає благородство юнака у ставленні до його приятеля Демського. Він із власних коштів заплатив за квартиру помираючого приятеля, за свої гроші поховав його. А яке благородство виявив герой у ставленні до дівчини-сироти Паші! Дізнавшись про те, що Пашу скривджено негідником мічманом, художник врятовує дівчину від безчестя, одружившись з нею.

Водночас поглиблюється конфлікт талановитої людини з навколишнім оточенням. Спочатку художника не допускають до конкурсу в Академії, а потім вів змушений стати ремісником, щоб утримувати сім'ю.. «...Пропавший человек, ничего больше, — говорить про художника Михайлов. — Сначала он повторял все свою «Весталку», и повторял до того, что и на толкучем перестали брать его копии; потом принялся раскрашивать литографии для магазинов, а теперь не знаю, что он делает. Вероятно, пишет портреты по целковому с рыла».

Нестерпні умови життя призвели до загибелі таланту, внаслідок чого художник божеволіє й помирає.

У повісті «Художник» Тарас Шевченко розкрив також образи своїх сучасників, художників Венеціанова і Брюллова, які сприяли викупу героя твору, кріпосного художника, з панської неволі. Для змалювання цих видатних особистостей свого часу автор використав автобіографічні дані і відомі йому факти з життя митців.

Олексія Гавриловича Венеціанова Шевченко характеризує як «человеколюбца-художника», який звершив «великодушные подвиги на поприще искусства». Саме до нього звертається за порадою оповідач, як до людини, яка вже не раз мала справу з кріпосниками з метою викупу талановитих художників; 3 усіх скрутних ситуацій Венеціанов «выходил с честью». Таи сталося і цього разу: просидівши годину у передпокої поміщика, Олексій Гаврилович домовився про викуп юного художника.

Більш повно розкрито образ Карла Павловича Брюллова, якого, за прикладом Василя Жуковського, сучасники називали Карлом Великим. Брюллов завжди підтримував молодих художників. Для нього не існувало соціальної нерівності, а мав значення лише талант. Іноді він навіть обідав зі своїми учнями в недорогому ресторані, бо «ему нравилось, как истинному артисту, наше разнохарактерное общество».

Учні вважали Брюллова надзвичайною людиною, здатною відмовитись від аристократичної розкоші заради спілкування з друзями.

Отже, слід відзначити, що у повістях Т. Шевченка подано глибоку соціальну мотивацію взаємин між персонажами, широко змальовано соціально-побутовий фон. Деякі повісті перегукуються з соціально-побутовими поемами Кобзаря, але є цілком оригінальними. Образи ж повістей переконливо доводять, що головною причиною морального звиродніння поміщицького середовища є неробство і паразитизм.
Случайные рефераты:
Реферати - Андрій Головко
Реферати - Життя та творчість Романа Іваничука
або “паклюження соціалістичних ідеалів”?
Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:
“Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю , “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…

Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку !
Щоправда, на той час Василь вже точно знав, що йому лишилось три чисниці до смерті. Знав давно, але будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це – усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.
Сиерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання “товарища” Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської “перебудови” на цю тему було накладене якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по – звірячому “обробили”, а точніше – прибили охоронці громадянського порядку в міліцейських мундирах.
Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум – гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення.
Якби на місці Симоненка опинився будь – хто з черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядка, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того, щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі – дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки “Тиша і грім” зовсім не випадково.
У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками свого народу. У протруєнійкласовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг до голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь – якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та каральних апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово “поет” було символом не просто “гнилого інтелігента”, а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.
В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30 – х років , винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталініської політграмоти черкаські стражи порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.
Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка “душевна” розмова відбулась у них з Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.
Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Сміло негайно виїхали його колеги – журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року “Літературна Україна”. Ось уривок із нього:
“Коли Василь (визволений з ув’язнення друзями) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
- Ось подивіться …
Ми жахнулися: всі руки були в сінцях.
- А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І ціліли не по м’якому місці, а по спині, попереку.
- За що ? – вихопилося в нас.
Я, бачите, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав, і ще … Вони затятими виявилися. Як же: потрапула до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... – Василь вилаявся і потім додав: - У тому казематі мене зачинили. Я почав трюкати в двері. Довго не відчиняли. Яще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворохнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад ? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…”
Щось обірвалось усередині.. Оте Василеве зізнання друзям “по гарячих слідах” і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненківської трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли не повільне і мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притримувати які медицина виявилася безсилою.
І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були “знешкоджені” журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк.
Передчасна смерть позбавили Василя невідворотньої неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам – шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача.А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанистського благословення ім’я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсцинуацій, злісних наклепів.Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.
З неймовірними труднозами Василевим друзям доводилося “пробивати” у світ кожну його книжку. І все ж таки завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові “Земне тяжіння” (1964), збірку новел “Вино з троянд” (1965), “Поезії” (1966), “Избранная лирика” (1968), “Лебеді материнства” (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.
Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року. - 1
Реферати - Настроєний життям, як скрипка (за творчістю Б. Лепкого)
Реферати - Місце Марка Вовчка в історії розвитку української прози
Реферати - Письменники області (Івано-Франківщини)
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія