Повість Стругацьких “Важко бути богом” як антиутопія
Творчість російських фантастів Аркадія і Бориса Стругацьких не належить до розважальної літе­ратури і "легкого” чтива. Стругацькі продовжують і розвивають ту лінію наукової фантастики, котру визначають як фантастику соціальну, що була започаткована Гербертом Уеллсом ("Війна світів”, "Звільнений світ”, "Самодержавство містера Паргема” та інші). Одним з великих завоювань реалістичної літератури Нового часу є її критична позиція у ставленні до сучасного суспільства. Ця позиція властива і творчості Уеллса: він виявляв небезпечні тенденції у розвитку людської цивілізації (війна як звичне і "нормальне” явище; використання досягнень науки для поневолення людини; тенденції фашизації в країнах ” культурної Європи”; духовна деградація людини). Фантастика Уеллса – реалістична, бо вона в умовній формі розкриває реальні соціальні суперечності і загрози у розвитку суспільства, втрату ним гуманістичної орієнтації; страх перед невідомістю похмурого майбутнього, наступ котрого ще вчора був підготовлений "людиною нерозумною”. Проблема соціальної нерозумності і конфлікт з нею одиноких носіїв розуму – головний у його творчості. Саме цей конфлікт на першому плані і в повісті Стругацьких "Важко бути богом”.

Подальший розвиток соціальної фантастики у творчості К.Чапека ("РУР”, "Біла хвороба” "Мати”), О.Хакслі ("Новий прекрасний світ”, "Мавпа і сутність”, "Острів”), І.Єфремова, ("Туманність Андромеди”, "Час Бика”), С.Лема ("Повернення з зірок”, "Футорологічний конгрес”), Р-Д.Бредбері ("451 по Фарен­гейту”, "Марсіанські хроніки”), Р.Мерля ("Мадрапур”) та інших фантастів ХХ ст.

Існує багато визначень сутності наукової фантастики: "галузь художньої літератури”, "вид художньої фантастики”, "художнє прогнозування майбутнього” і т.д. І треба погодитися з тим, що головний спосіб творення фантастичного світу – так званий "мисленний експеремент”. У його основі – якесь припущення, котре і виступає причиною дії фантастичного твору: "а що було б далі, якби … сталось таке”. Основою сюжету у цьому разі стають незвичайні соціальні, наукові, етичні наслідки цієї причини. "Науковість” наукової фантастики у тому, що ця фантастична причина – вірогідна, можлива, не суперечить досягнутому рівню знань, висновкам сучасної науки, а значить – і логіці мислення. Але логіка фантастичного твору – парадоксальна, вона різко розходиться з "правильною логікою” так званого здорового глузу – прямолінійного і поверхового мислення самовпевненого обивателя, який "все знає”.

Головне "надзавдання” соціальної фантастики – винести на "поверхню” свідомості масового читача суспільні наслідки не тільки нових можливостей прогресу, але й загроз і небезпек, які несуть людству непередбачувані і передбачувані тенденції розвитку суспільства і відкриття сучасної науки. Наслідки – несподіванні, особливо у розкритті надскладних, а тому суперечливих і парадоксальних шляхів розвитку суспільства. Соціальна фантастика формує здатність до нестандартного і "глибинного” мислення – вміння бачити приховані наслідки (часто руйнівні) тих чи інших суспільних подій. Нерідко вони, ці події, – свого роду обманна піна, збурення "поверхні”, котра до часу приховує глибинну течію магістрального потоку життя, поки що не побаченого і не усвідомленого людським загалом. Талановита фантастика у своїх найвищих взірцях – це справжня "велика література”, а не розважальне чтиво для диванного відпочинку. Така література вимагає неабиякої напруги пізнавальних зусиль читача, неприземленої уяви, здатності відмовитися від порушених стереотипів. "Велика фантастика” розковує розум читача, поневолений буден­ною рутиною життя, що немилосердно руйнує духовні сили опору людини.

Головний жанр соціальної фантастики сьогодні – антиутопія (роман, повість, оповідання, драма), пафосом якого є застереження, попередження про ті соціальні небезпеки, котрі становлять загрозу для існування суспільства. Події, про які йде мова, будуть розвиватися саме так, як показано їх у творі-антиутопії.

Повість Стругацьких "Важко бути богом” (1964) повністю відповідає змістовним жанровим ознакам антиутопії. Образний світ письменників парадоксальний у своїй актуальності: складається враження, що багато чого в соціальних процесах Східної Європи 80-90-х років, проблеми нашого сьогоднішнього буття давно були передбачені і зрозумілі проникливим реалістам. І хай нас не бентежить термін "реалізм” стосовно фантастичних творів: фантастика не суперечить реалізмові, головний принцип котрого – соціаль­ність, аналіз явищ життя (в тому числі і психології людини) з соціальної точки зору. Але правда життя не тотожна реалізмові, а тому її різнобічну сутність можуть розкрити автори різних літературних напрямів. Згадаємо "Острів доктора Моро” Г.Уеллса, "Острів пінгвінів” А.Франса, "Залізну п’яту” Д.Лондона, "Війну з саламандрами” К.Чапека, "Замок” Ф.Кафки, "Чевенгур” А.Платонова, "Ми” Є.Замятіна. Саме у цих творах з вражаючою силою були передбачені головні тенденції розвитку світової історії ХХ століття.

Кращі твори Стругацьких – "Спроба до втечі” (1962), "Важко бути богом” (1964), "Друге нашестя марсіан” (1967), "Пікнік на узбіччі” (1972), "За мільярд років до кінця світу” (1977), "Жук у мурашнику” (1980), "Хвилі гасять вітер” (1986), "Обтяжені злом” (1988), "Місто приречене”(1989). Усі вони – помітні явища у літературному процесі 60-80 років. Їх вирізняє інтелектуалізм, єдність трагічного і гуморис­тичного, "піднесений побутовізм”. І, нарешті, – рідкісні властивості таланту – вміння гіпотетичному надати рис реальності, збагнути психологію людини майбутнього. Все це робить творчість Стругацьких особливо привабливою для мислячого читача.

Повість – антиутопія "Важко бути богом” – твір реалістичний, бо змістовне ядро її творчого методу –соціальний аналіз причин і наслідків історичного парадоксу – так званого "зигзагу історії”: зловісна тінь майбутнього невідворотно насувається з минулого (майбутнє – фашизм ХХ століття у виродженому симбіозі з примітивним і кривавим феодалізмом минулого). В основі сюжету повісті – фінал експедиції землян, співробітників. Інституту експериментальної історії на далеку планету, в соціальному устрої котрої загрозливо переплелися ранній феодалізм і фашизм, відомий нам із земної історії ХХ століття.

Проблема соціальної нерозумності і безумства на черговому повороті історичного процесу – головна у цьому творі.

Головний герой повісті – земний учений – історик Румата Есторський разом з тим і чудовий актор, котрий уже шість років тому з метою конспірації ввійшов у роль місцевого задерикуватого і спесивого аристократа, забіяки і дуелянта, шляхетного придворного у королівській столиці Арканарі. "Фат и прожигатель жизни, любимец дам и запуганных преследованиями ученых”, – так іронічно і серйозно характеризує героя один з літературних критиків. У суспільстві королівства Арканарського – однієї з держав далекої планети – ситуація тотального занепаду і деградації. Румата Есторський, людина майбутнього, потрапляє в історичне минуле, бачить неймовірні страждання переважної більшості населення держави. Цілком зрозумілим є його людський порив – змінити становище народу на краще. Але втрутитися – значить принести людям ще більші страждання. Трагічна дилема безвиході: суспільство ще "не доросло” до того, щоб зрозуміти своє становище і звільнити себе від страждань власними силами. Допомога "збоку” – передчасна, бо суспільство саме повинно вистраждати свою свободу, свій суспільний утрій і майбутнє. І ця історична необхідність страждань як хресний шлях олюднення – найбільша мука гуманіста Румати. Інструкція організаторів експедиції вимагає від її учасників: уся земна могутність, у тому числі і зброя, буде при вас: "Але пускати його в дію вам не дозволяється ні при яких обставинах. Ви мене зрозуміли?”. Але збурена совість Румати штовхає його на рішучі дії, бо він не може байдуже дивитися на біль і муку людей. Але могутній розум владно йому диктує: зупинися, бо такий стан суспільства на даному етапі його розвитку – історично необхідний. Сама думка про таку "необхідність” для нього – нестерпно палюча. І перемогла совість, але вона призвела до поразки: такий ось діалектичний парадокс трагічності героя.

Його "неземний розум”, вражаюче вміння володіти зброєю, гуманізм і вища інтелігентність людини, яка прийшла з майбутнього, викликають до нього підозру, і не тільки найбільш проникливих. Тут щось не так – ось-ось збагнуть ті, з ким стикається Румата. А дехто так і говорить, що він – не людина, а один з богів, який видає себе (надзвичайно вміло!) за людину. Він допомагає книжнику Кіуну, котрий рятується втечею із страхітливої столиці. Шляхетний дон Румата занадто добрий для жорстокого світу, в якому майстер катування Реба є вищим авторитетом, бо це сатана у подобі людини. Мордаті штурмовики ("сірі сотні”), що хлебчуть низькопробний самогон, з сокирами чи палицями в руках, "всім серцем віддані сірому слову і сірій справі”. Неймовірно тяжко дивитися на світ пануючого зла і не втручатись у його справи, як бог світозарних висот, Румата не може, але і провалити експеремент, загубити експедицію також не може. Тупикова, точніше, трагічна ситуація непереборної безвиході. У хвилину душевної слабкості Румата з гіркотою роздумує: "Значить, так і треба, – думав він, – значить, інакше просто неможливо! Там, де вищою честю вважається бути "звичайним донищиком у таверні "Сіра радість”. Але і роздуми розумника Кіуна про мораль у суспільстві нагадують обтяжливі роздуми Румати. І в цьому надія. Правда, не все так просто. Стихійні бунтівники типу Арати Горбатого на терор відповідають терором. І розмотується безкінечний ланцюг насильства, самопожирання суспільства. І навіть дон (чи бог) Румата поки що не може зупинити цей кривавий колообіг. Дійсно важко бути богом, якщо ти – людина, до того ж з доброю душею.

По всій країні "гримлять кованими чобітьми приземкуваті червонопикі хлопці в сірих сорочках, з важкими сокирами на правому плечі. І принишкли зацьковані грамотії, "оголошені поза законом за те, що вони вміють і хочуть лікувати і вчити свій замучений хворобами і погрузлий у неуцтві народ”. Один з них, батечко Кабані, "винахідник корисних речей”, розповідає Руматі, що винаходи використовуються у королівстві Арканарському проти людей. До того ж він першим відкрив процес виготовлення самогону і побудував спиртогонний апарат. Такі ось трагікокомічні парадокси наукового прогресу. Виявляється, що так званий П’яний Барліг батечка Кабані є однією з добре замаскованих баз земних пришельців.

Дон Кондор – суддя у сусідній торговій республіці Соан, він же і керівник земної експедиції, прибував у Барліг батечка Кабані для зустрічі з Руматою. Стривожений Румата повідомляє, що "становище в Арканарі виходить за межі базисної теорії”, бо кат дон Реба "свідомо нацьковує на вчених всю сірість у королівстві. Все, що хоч трохи піднімається над середнім і сірим рівнем, опиняється під загрозою”. В атмосфері страху не тільки місцеві вчені, але й сам Румата. У крамничці цінителя високої поезії батечка Гаука Румата обговорює достоїнство віршів місцевого поета і читає монолог "Бути чи не бути” з "Гамлета” В.Шекспіра у власному перекладі аруканською (місцевою) мовою. Захоплений Гаук питає Румату, кому належать вірші вражаючої сили. Розвідник – історик, хоробрий Румата змушений був сказати, що вірші його власні. Безслідно зник видатний медик доктор Будах – " прекрасний і справжній інтелігент, переконаний гуманіст і безсрібник: все його майно – мішок з книгами. Так кому ж ти міг знадобитись, докторе Будаху, у присмерковій країні неуцтва”. Румата рятує кращих учених країни: книжника Кіуна, космографа Тарра, історика Наніна, розшукує медика Будаха і, заради їх порятунку, наносить візит головному "ловцю розумників” – вождю злочинних сил – Вазі Колесу (від "колесування”), цьому "озлобленому павуку”, котрого не завадило б "виловити і вивезти на Землю” у якості страхітливого експоната. Прокуратор Патріотичної школи, високовчений” отець Кіц, є садистом-вбивцею і разом з тим приймає чернецький постриг. Він викладає Руматі основи державної іделогії королівства Арканарського: "Розумні нам – без надобності. Надобні – вірні. Установлення прості, їх всього три: сліпа віра в безгріш­ність законів, безсловесний отим послух, а також безсонне спостереження кожного за всіма”, "Сіра бойова худобина” – всюдисуща, це свого роду щуролюди, котрим невідома жалість, проблиск думки. Повинні пройти віки, перш ніж люди тут усвідомлять, хто вони, якими їм належить бути. Але навіть у Румати – "бога” кінчиться терпіння віками дивитись і дивитись на всю цю мерзоту, не втручаючись, заради чистоти експеременту. Трагічна іронія Румати спрямована на своїх сподвижників: "Залишимось гуманними, всіх простимо і будемо спокійні, як боги. Хай оті ріжуть і оскверняють, ми ж будемо спокійні, як боги. Богам спішити нікуди, у них попереду – вічність”. А в цей час підозрілих книжників "саджають на кіл, король, як годиться, - великий і світлий, а дон Реба – безмежно розумний і завжди – на сторожі!.”

Що ж далі? Обмежитися комічно дрібними реформами? Наприклад, увести в побут нижню білизну? Але "природним чином” це можна було зробити тільки через жінок, а Румата і в цьому відрізнявся неможливою для розвідника розбірливістю: "Румата тримався тільки на марнославстві цих дурнуватих і до відрази розпусних бабів, але проблема нижньої білизни залишалась відкритою”. Правда на рефор­маторському видноколі є й деякі скромні успіхи: "На першому ж балу Румата витяг із-за вилоги рукава вишукану мережану хустинку і промокнув нею губи. На наступному балу бойові гвардійці вже витирали спітнілі обличчя великими і малими шматками матерії різних кольорів”. Як мало все ж таки треба, щоб навіть дона Румату (він же людина, врешті-решт) вивести з рівноваги: у Румати витягли гаманець з грішми, а ті, хто це зробив або бачив, витріщалися на нього і втішалися. І не грошей жаль Руматі (він їх має вдосталь), а неможливо для "благородного дона” перенести підлоту: "Співробітнику Інституту було на це наплювати, але благородний дон Румата Есторський осатанів. На секунду він втратив контроль над собою”. Думаючи про свою” занадто людську” істоту, Румата приходить до висновку: "Я ж їх ледве що не зарубав… Ось так бог! Озвірів … Я ж все-таки людина, і все тваринне мені не чуже… А головне – це відчуття наповзаючої тіні. Незрозуміло, чия, незрозуміло, звідки, але вона наповзає і наповзає абсолютно невідворотно. І ця невідворотність відчувалась у всьому”. А тим часом король підписує "жахливі накази, що прирікають на мученицьку смерть найчесніших і безкорисливих людей”. Румата загостреною інтуї­цією відчуває, що в королівстві "визрівав страхітливий гнійник, і прориву цього гнійника треба було чекати не сьогодні – завтра”. Натовпи збуджених людей на вулицях, розтерзаний штурмовиками поет отець Гаук…

Румата говорить керівнику експедиції дону Кондору про нестерпність свого становища: "Мені не подобається, що ми зв’язали себе… самою постановкою проблеми… Тому що у моїх умовах це науково обгрунтоване лихо… мені дуже важко тримати себе в руках”. Дон Кондор заперечує Руматі, нагадуючи, що всі вони прибули сюди "для того, щоб допомагати цьому людству, а не для того, щоб втамувати свій справедливий гнів”. Так, гнів небезпечний тим, що він часто виходить з берегів, але нікуди не дінешся від того, що цей гнів справедливий. У суперечці Кондора і Румати відстоюються різні позиції. Для Кондора – невтручання у хід історії суспільства Арканарського королівства, а з точки зору Румати,– будь-яка теорія – не саме життя, а лише чергова спроба зрозуміти поки що невідомі закони життя. І в головному спра­ведливість – на боці Румати, бо він бачить головне – надлишок соціального зла у королівстві Арканарському, цього зла – більше, ніж "необхідно” як з точки зору "басизної теорії”, так і для виживання самих носіїв зла. І найстрашніше те, що не видно меж росту зла, немає реальних стримуючих його факторів чи обмежувачів. Румата з гіркотою роздумує: "Один я на всій планеті бачу страшну тінь, що наповзає на країну, але якраз я не можу зрозуміти, чия це тінь і нащо вона”.

Якщо для Кондора "найстрашніше – ввійти в роль”, то для Румати постійна загроза – вийти з ролі "благородного дона” і "розрядити ненависть”. Але це – недозволена розкіш, бо в минулому вже були приклади справедливого, але передчасного нетерпіння. Всі вони закінчувалися поразкою… Де ж вихід? Пустити в хід зброю проти "сірої наволочі”? "Потім неминуче. Кривавий хаос у країні… І скам’яніле лице того, хто буде посланий з Землі тобі на зміну і знайде країну обезлюділу, залиту кров’ю, що догоряє пожежами, в якій все прийдеться починати спочатку”. А люди? Як знайти шлях до них, бо "їх ще неможливо навчити, об’єднати, спрямувати, врятувати від самих себе”. І те, що тисячі "благородних людей фатально приречені, викликало в грудях льодовий холод і відчуття власної підлоти”.

Румата роздумує над помилками землян у їх концепції історичного процесу, де, на його думку, не враховується конкретика буднів повсякденності, котра формує психіку людини: "Вважаємо ми, що завжди будемо зберігати ясні уявлення про добро і зло, про ворога і друзів. І ми думали, взагалі, вірно, тільки багато чого не врахували… Це безнадійно, подумав він. Ніяких сил не вистачить, щоб вирвати їх із звичного кола турбот і уявлень”. У цьому разі маєш справу "з горою традицій, правил стадності, свячених віками… доступних будь-якому тупаку, правил, котрі звільняють від необхідності думати і цікавитись”.

А події насуваються і їх не зупинити. Вага Колесо – ватажок злочинного світу, таємно вступає у змову з керівником державної служби безпеки Ребою. І Румата розумів, що наступив якісно новий момент у розвитку подій: "Він повинен чути розмову двох павуків”, і йому вдалося це зробити. "Павуки домовились”, і результатом цієї змови став державний переворот, повалення королівської влади, отруєння короля, а потім – масове знищення "сірих” штурмовиків і обивателів. Жорстокий Реба для зміцнення свого "авторитету” стає єпископом і робить свої злодіяння вже від імені церкви. Несподівано для земних пришельців і спостерігачів, озброєних "надійними” знаннями, історія королівства Аркарського пішла непередбачуваним шляхом. Ніхто не чекав політичного "перевтілення” поліцей-міністра в єпископа, надання Ребою своєму режиму церковно-релігійного забарвлення: озброєні ченці замінили "сірих” штурмовиків.

Якщо подієвою кульмінацію повісті є державний переворот у королівстві Арканарськім, то духовна кульмінація – це дискусія Румати з Ребою (керівником нового режиму), Будахом (врятованим королівським лікарем) і Аратою (вождем народних повстань). У всіх трьох епізодах співбесідники Румати здогадуються, що Румата – "не звідси”, істота не цього світу. Для Реби Румата або сам диявол, що вміє виготовляти монети із золота неймовірної чистоти, або, у крайньому разі, – з найближчого оточення диявола. Для Будаха Румата – людина, але таких здібностей і можливостей, котрі неможливі на планеті Арканарі. Арата вважає Румату одним з богів, але богом дивним, котрий міг би допомогти його військам страшною зброєю, але ця зброя настільки жахлива, що її бояться навіть боги. Тим більше, що вона може потрапити в руки безчесних і жорстоких правителів.

Бойовики Реби штурмують дім Румати, і дві арбакетні стріли на смерть вражають Кіру – кохану Румати. Милосердний Румата з планети Земля за п’ять років у Арканарському королівстві пережив сто двадцять шість дуелей – і жодного вбитого. Після вбивства коханої Румата "став чекати, коли впадуть двері” під ударами вбивць. І "бог” добра і світла, благородний дон Румата Есторський, став людиною з мечем в руках і перегородив дорогу злу. Бо для нього ні в якому разі недопустимо експериментувати життям людей.

В епілозі ми дізнаємося, що Румата був врятований екіпажем патрульного дирижабля землян і доставлений на Базу. А тепер він уже на Землі. Друзі дитинства, Пашка і Анка, через багато років знову у лісі своїх дитячих ігор, про які вже оповідалось у пролозі. Вони йдуть на зустріч зі своїм давнім товаришем Антоном. Це йому належало стати доном Руматою на далекій зловісній планеті в Арканарському королівстві. Вони бачать будиночок з лужком – притулок втомленої душі Антона-Румати. Видно, що багато чого порушено у душі Румати пережитим на Арканарі. Анка, "не дихаючи дивилась, як через галяву до них іде Антон – величезний, широкий, з світлим, але засмаглим обличям. Нічого у ньому не змінилось, він завжди був трохи похмурий. Вона пішла йому назустріч … Він простягнув до неї величезні руки. Вона несміливо потягнулась до нього і тут же – відсахнулась. На пальцях у нього… Але це була не кров – просто сік суниці”.

Вражаюча сила мистецтва Стругацьких дозволяє нам збагнути глибинну реальність фантастичного світу, вчить нас вдивлятись у наше земне життя і розуміти його приховані, потаємні імпульси, робить нас мудрішими, чистішими і добрішими.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчість Дмитра Білоуса
Реферати - Героїчне минуле українського народу в ранній творчості Т.Г.Шевченка
Реферати - Життя та творчість Леоніда Глібова
Реферати - Андрій Головко
Реферати - Значення і світова слава Тараса Шевченка
Реферати - Олена Теліга – "поетка вогненних меж" Д. Донців
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 28
    Гостей: 28
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта