Постмодернізм як мистецький напрямок двадцятого століття
Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки і які характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму і авангарду.

Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва, представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями життя, але фрагментами реального життєвого процесу. Останній тут звичайно лише критично корегується, а не перетворюється цілком у щось нове і небачене. (Нерідко дане поняття застосовується розширено, називаючи «постмодерністської» всі останні десятиліття ХХ століття в цілому, з їхній новий, тобто комп’ютерною, науково-технічною революцією, розпадом соціалістичної системи і т.д.).

У своєму принциповому антиутопізмі постмодерн відмовляється від підміни мистецтва філософією, чи релігійною політикою (не відмовляючись, однак, від різноманітних видів художнього експрес-аналізу всіх цих сфер культури). Відновлення чистоти й автономії творчості спричиняє посилення його незалежної, по-своєму «постідеологічної» (тобто вільної) соціально чутливості.

Окремі передвістя постмодернізму не раз виникали в середовищі колишнього авангарду (наприклад у дадаїзмі), але першим етапним стилістичним рубежем з’явився постмодернізм в архітектурі (який протиставив чистому функціоналізму різноманітні іронічні діалоги з традицією), а також поп-арт. Тут, а також, трохи пізніше, у відео мистецтві і фото реалізмі були зняті всі залишки колишніх естетичних табу, усі розмежування між «високим і низьким», звично прекрасним і звично потворним. Старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки, ліплення і т.д.) ввійшли в безпрецедентно щільне спілкування з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис, електронні звуко-, і світло- і цветотехніка), проявивши насамперед у поп-арті і кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливих складності в «віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління.

Мистецтво хеппенінга обновило взаємозв’язок образотворчих мистецтв із театром. Нарешті, концептуальне мистецтво як найважливіший поряд з поп-артом етап постмодерна, ставши творчістю «чистих» ідей, відкрило нові можливості діалогу зорових і словесних форм художньої культури. У відношенні до стилів минулого установилася принципово полістилістична чи історично-багатомірна позиція: архаїчна стародавність і суперсучасність, співіснують тут невимушено, наприклад, ганьбив-тік в архітектурі і дизайні сусідить з нарочито «варварською» чи «первісною» живописом «нових диких».

На відміну від колишнього неприйняття чи практики випадкових контактів з масовою культурою мистецтво поставангарда активно вступає в неї, іронічно її переосмислюючи і даючи їй випереджальні завдання в сфері моди, музики, танцю, реклами. Так складається єдине, пульсуюче художнє середовище, де колишні поняття «елітарного» і «масового» утрачають усякий зміст. Новації постмодернізму відзначені сильним впливом філософії структуралізму і «нової критики» (Р. Барт, Ж. Деррида, М. Фуко, Ю. Кристева, Ж. Бодрийяр, Ж. Делез, філософська спадщина М. М. Бахтина й ін.); критичний умогляд стає тепер навряд чи не самою впливовою формою літературного листа.

Постмодерністську культуру часто характеризують як явище, пройняте настроями «кінця історії», коли вже все сказано, немає підґрунтя для виникнення нових, оригінальних ідей, панує компілятивна естетика художнього ар’єргарду. Однак вагомішою, переконливішою є концепція постмодернізму як культури нового художнього змісту (Д. Барт), а зовсім не занепаду, вичерпності.

Зазначені концептуальні розходження, інші розбіжності в тлумаченні постмодернізму свідчать насамперед про недостатнє вивчення цього явища, його неоднозначність, відсутність усталених підходів. Навіть стосовно того, вважати найхарактернішими ознаками постмодернізму, існує дуже широкий спектр думок.

Фази постмодернізму

Предтечами літературного постмодернізму визнані Д. Джойс, У. Фолкнер, Г. Гессе, Р. Музіль, Х. Л. Борхес, Г. Міллер. Як самостійне художнє явище в мистецтві постмодернізм зароджується у США наприкінці 50-х, а на початку 60-х років вже вступає у свою першу фазу. Концептуальна новизна цього періоду полягає у неприйнятті усталеного на той час поділу мистецтва на елітарне й масове та у висуненні ідеї їхньої дифузії. Уже в цей час формується постмодерністська домінанта – іронічний синтез минулого і теперішнього, високого і низького в мистецтві, установка на полігамність естетичних смаків. (Теоретики: М.Маклюен, С.Зонтаг, Л.Філдер, І.Хассан, Р.Гамільон, Л.Еловей; письменники: Д.Селінджер, Н.Мейлер, Д.Керуак та ін.).

Друга фаза розвитку постмодерністського мистецтва пов’язана з його поширенням у Західній Європі в 70-ті роки. Її виразними особливостями стають плюралізм і еклектизм, а ключовою постаттю теорії постмодернізму – італієць У.Еко з його концепцією іронічного прочитання минулого, метамови та постмодерністської психології творчості. Серед письменників, яскравих представників цього періоду, називають І.Кальвіно, Г.Гарсіа Маркеса, С.Беккета та ін. Цю фазу вважають початком формування культури постмодернізму.

З кінця 70-х років постмодернізм вступає в період зрілості. Він поширюється і в країнах Східної Європи в його політизованому різновиді. Теоретиком-лідером цього періоду стає Ж.Дерріда. І хоча постмодернізм є явищем інтерконтинентальним, на різних континентах і в різних країнах він зберігає і свої регіональні ознаки (скандинавська неоготика, слов’янський соц-арт, латиноамериканський «магічний реалізм» та ін.). У кожному окремому випадку постмодерністські твори набувають національної забарвленості. У своїй сукупності ці національні риси і становлять той специфічний конгломерат, який спонукає говорити про постмодернізм як про особливий естетичний феномен.

Постмодернізм як напрям у сучасній літературі та літературній критиці спирається на теорію і практику постструктуралізму (у лінгвістиці) та деконструктивізму (у філософії). До його теоретиків та ідеологів належать Жак Лакан, Мішель Фуко, Жиль Делез, Фелікс Гваттарі, Юлія Крістева, Жак Дерріда, Ролан Барт, Жан-Франсуа Ліотар, П’єр Клоссовські та ін.

Постструктуралісти, досліджуючи феномен тоталітаризму і тотальної свідомості, їх зв’язки з мовою, оголосили боротьбу з тотальністю в усіх її видах. Вони не прийняли ті форми знання, які претендують на універсалізм, узагальнюючий характер інформації про світ, оволодіння абсолютною істиною. Звідси у постмодерністів «сумнівність істини», її множинність, «відсутність остаточної істини». Як зазначив у своєму романі «Ім’я троянди» У.Еко, один із найвизначніших представників людей, - вчити сміятися над істиною, вчити сміятись саму істину, тому що єдина тверда істина полягає в тому, що необхідно звільнятися від нездорової пристрасті до істини».

Постмодерністи сповідують принцип «методологічного розуму» щодо всіх «позитивних істин», установок, переконань, котрі існують в західному суспільстві. Стратегія «законодавчого розуму» розвіюється як авторитарна, замінюється стратегія. «розуму інтерпретуючого». Сама безкінечність світу передбачає (ще за Ніцше) безкінечну кількість інтерпретацій. Отже, постмодерністи відмовляються від догматизму, чітких кордонів. Натомість у них з’являється роздвоєність, багатозначність, рухливість, творче ставлення до традицій, відкритість.

Деконструктивісти (Жак Лакан, Жак Дерріда та ін.) висунули ідею деконструкції як основного принципу аналізу тексту. Деконструкція (за Деррідою) еквівалентна переконструюванню. Одне з найважливіших завдань деконструкції – у виявленні внутрішньої суперечливості тексту, у віднайдені в ньому прихованих, непомітних не лише для читачів, але й для самого автора, «залишкових смислів», які тут наявні як спадок минулих культурних практик.

Постмодернізм не заперечує класичні традиції, не конфліктує з ними, а прагне їх використати на новій теоретичній основі. Для постмодернізму наслідування реальності неможливе, оскільки він визначає, не одну, а безліч реальностей, і йому властива лише «віртуальна реальність».

Образ постмодернізму

«Образ» як основна категорія в класичній літературі у постмодернізмі замінена «симулякром». Симулякр – від лат. simylakrum – зображення, подібність, видимість. Природний світ замінюється його штучною подібністю, «другою природою»: реальність (річ) – образом. Симулякри сприймаються як об’єкти «третьої природи», вони є не подібністю світу, а подібністю його існуючого образу.

За Бодрійаром симулякр – це «псевдоріч», що замінює реальність постреальністю шляхом симуляції, видає відсутність за присутність, стирає відмінність між реальним та уявним, «сублімуючи зміст у форму».

Для прикладу можна взяти героя роману У.Еко «Ім’я троянди» Вільгельма Баскервільського. Автор створює його, орієнтуючись не на певну людину реального світу, на що натякає і прізвище героя, а на штучну конструкцію щонайменше з двох уже існуючих образів: Шерлока Холмса Конан Дойла – знаменитого детектива – та Хорсе Луїса Борхеса – відомого письменника, колишнього директора Аргентинської Національної бібліотеки. Як бачимо, відсутність відображуваної функції і штучність – визначальні для симулякра. Відомо, що символом класичної культури є дерево як образ світу взагалі. У ній все структуроване, ієрархічно упорядковано. Звідси класична ієрархія цінностей, їхні якісні відмінності.

Символ постмодернізму

Символ постмодерністської культури – різома, лабіринт.

Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого центрального підземного стебла (за І.Ільїним).

Книга – корінь – новий тип естетичних зв’язків, заплутана коренева система, в якій окремі відростки, волосинки, регулярно відмираючи і заново відростаючи, перебувають в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того, різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює «поперечні зв’язки». Тож якщо світ – хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то книга стає не космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем. У.Еко, створивши найпопулярніший і «еталонний» взірець постмодерністського роману, зізнався, що керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій шедевр.

У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве», «верх – них», «високе – піднесене», відсутній смисловий центр, будь-яка ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні, неупорядковані.

Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність, безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна, дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним. Центральне місце посідає іронія.

Іронія у постмодернізмі

Іронія стає «радикально, самодосконалою грою…» (І.Хасан). Іронія, пародія, принцип гри – широко вживані естетичні прийоми постмодернізму. Іронія як гра з дефініціями, категоріями, фактами, жанрами, стилями та ін. породжує необмежену кількість іронічних значень твору, тоді як модернізм шукав єдине, найостанніше, найсучасніше значення.

На думку У.Еко, «відповідь постмодернізму модернізмові полягає у визнанні минулого: оскільки його не можна зруйнувати.., його слід переглянути – іронічно, буз наївності».

Надзвичайна толерантність та відкритість постмодернізму до всесвіту гри допускає дифузію великих стилів, еклектичне змішування художніх мов, знищення меж між традиційними видами і жанрами мистецтва, розвиток тенденцій синестезії, в основі яких лежить іронія. Отже, іронізм стає повідним смислотворчим і формотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Відмовившись від класичної системи естетичних цінностей, постмодернізм зробив зрушення у напрямку до більшої толерантності, виробив нові стосунки з масовою культурою. Антитеза «високе – масове» мистецтво не сприймається постмодернізмом як актуальна. Масове має такі самі права у мистецтві постмодерністів, як і високе, традиційне, гуманістичне. Що є стосується ставлення до людини, гуманізму, то постмодернізм робить акцент на екології самого життя, умовах і чинниках виживання не лише окремої людини, а всього людства або його частини.

Постмодернізм як світовідчуття

Умберто Еко в статті «Постмодернізм, іронія, цікавість», вміщеній у циклі, названому письменником «Нотатки на берегах «Імені троянди», зазначає: «Мушу сказати, що я сам переконаний у тому, що постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б kunstwollen (художницька воля) – підхід до роботи. В цьому сенсі правомірною є фраза, що будь-яка епоха в певний момент підходить до межі кризи…» Ця думка може бути відправною точкою у наших роздумах про постмодернізм.

Справді, постмодернізм – це насамперед особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризує кризову епоху. Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпності буття. Постмодернізм не лишає жодних надій, він засвідчує кризові моменти у розвитку суспільства й людини, які, за образним виразом У.Еко, «перебувають на самому краю прірви». Далі вже йти нікуди. Людині, що опинилася на її краю, відкривається зовсім в іншому ракурсі життя і смерть, саме існування, яке й підводить її до цього жахливого стану. І оскільки будь-який реальний крок у напрямку до себе, зазирнути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції цієї крайньої межі. І той погляд, відкриває всю неприховану правду невпорядкованого й досі належно не влаштованого людського життя, позбавленого високої мети, духовного смислу.

У.Еко розмірковує: «Якщо важко дивитися, то чи варто взагалі зазирати туди, куди, можливо, й не слід?..» Варто. Бо постмодернізм – це не просто кризове світосприйняття, а ще й усвідомлення кризи і самоусвідомлення себе у цьому неспокійному, несталому світі, де руйнуються самі засади буття. І сам це – усвідомлення й самоусвідомлення – визначає актуальність творів постмодернізму.

Кілька слів про термін «постмодернізм»

Термін «постмодернізм» виник у період Першої світової війни в роботі В.Паннвіца «Криза європейської культури» (1917). У 1947р. Тойнбі в книзі «Вивчення історії» використовує його у культурологічному розумінні. На його думку, постмодернізм символізує кінець західного панування у релігії і культурі. У працях Кокса 1970-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко застосовується поняття «постмодерністська теологія». У 1960-1970-х роках на термін «постмодернізм» звернули увагу під час визначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації й техніцизму. Поширення термін «постмодернізм» набув завдяки праці Ч.Дженкса «Мова постмодерністської архітектури» (1977). Невдовзі він з’явився і в літературі та малярстві.

Розвитку поняття «постмодернізм» сприяли міркування філософів Ж.Дерріди, Ж.Баттея, Ж.Ф.Ліотара, а також концепція семіотика і письменника У.Еко.

Сьогодні точиться чимало дискусій щодо того, що ж таке постмодернізм. Усі визначення, подані у сучасних словниках й довідниках, неточні. Однак, напевне, точності бути й не може, оскільки, по-перше, будь-яке літературознавче поняття є умовним і дати одне-єдине його визначення нереально, а по-друге, постмодернізм – явище, яке ще активно розвивається, і тому всі крапки над «і» тут ставити зарано. Втім, можна все ж таки визначити, що ж ми розуміємо під словом «постмодернізм» у загальному смислі.

Поняття «постмодернізм» у сучасному значенні охоплює передовсім тенденції або явища у мистецтві, які з’явилися в останній третині ХХ ст. і на початку ХХІ ст. Латинське post – префікс, що означає наступність, французьке modern – сучасний, найновіший. Тобто у самій назві терміна підкреслюється, що постмодернізм з’являється після модернізму. Однак точніше було б сказати, не після модернізму, а він просто не такий, як модернізм. Це вже щось інше.

Оскільки більшість літературознавчих понять є багатозначними, то не слід обмежувати хронологічні рамки постмодернізму лише кінцем ХХ – початком ХХІ ст., хоча стосовно сучасного мистецтва цей термін вже прижився й увійшов у широкий обіг. І все ж таки щодо хронології. Слушною є думка Д.В.Затонського, висловлена у його книзі «Модернізм і постмодернізм» (2000), про те, що постмодернізму притаманна певна циклічність, він виникає у різні періоди розвитку культури внаслідок своєї специфічної еклектичності, синтезу традиційного і новаторського, а також кризовості відчуття, що характерно для будь-якої зміни епохи.

Отже, слово «постмодернізм» означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі ХХ – ХХІ століть, і художній напрям (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького напрямку). Водночас поняття «постмодернізм» використовується і як характеристика світовідчуття кризової епохи, і як особливий спосіб організації художньої реальності, що може виявитися за різних періодів розвитку культури. І вже настає час, коли поняття «постмодернізм» означає і певну добу в історії світового мистецтва, як це сталося, наприклад, за термінами «Відображення», «бароко» чи «романтизм». І якщо вже розуміти під «постмодернізмом» добу, то тут, звісно, мається на увазі передовсім сучасний етап. Отже, ми живемо за доби постмодернізму.

Поняття «постмодернізм» багатозначне й умовне, однак це не заважає його глибокому вивченню й визначенню характерних ознак, які, звісно, не є остаточними, оскільки це явище надзвичайно динамічне й не застигле у своїх формах.

Світ у творах постмодернізму

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у світі. Дисгармонія і деструкція – такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі не має завтрашнього, розвитку, замкнений лише сам собі. Неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний.

Створення художнього світу в творах постмодернізму відбувається у підкреслено умовному ключі. «Текст» зображується як «світ», а «світ як текст». Твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з митцем тощо. Тут ідеться про специфічну особливість постмодерного письма, що передбачає підкреслену умовність зображуваного.

Твір – це так званий умовний текст і умовний світ. І все у ньому підпорядковується правилам естетичної гри. Ігрове начало притаманне більшості творів постмодернізму. У читачів виникає враження, що герої не живуть, а граються у життя. І митець начебто не пише, а грається в літературу, грається з читачем. За законами гри в постмодерних творах можуть відбуватися різноманітні події на грані реального та ірреального. Гра дає можливість вільного переходу з одного часу в інший, з дійсності – у світ підсвідомості тощо.

Світ у творах постмодернізму зображується з позиції «ідеологічного поліфонізму» (термін М.Бахтіна), який реалізується в поєднанні різноманітних елементів, стилів, цитат, ремінісценцій тощо. Неоднозначність і суперечливість світобудови призводить до того, що правом на остаточну істину про світ не володіє ніхто. Д.В.Затонський відзначає: «Немає у цьому світі нічого певного, вповні завершеного: ні морального витоку, який не може бути переглянутий, ні морального заохочення, яке ніколи й нікому не здається незаслуженим.

Кожна брехня приховує у собі частинку істини, і кожна істина приховує у собі краплинку отрути, так слава й ганьба нерідко переходять одна в одну, навіть заміняють одна одну…» Тому монополією на знання про цей світ у творах постмодерну не володіє ніхто. Ні герої, ні автор, ні читач. І тому ці твори можна прочитувати по-різному. Вони лишають величезний простір для читацької уяви. Вони лишають величезний простір для читацької уяви. Вони змушують думку напружено працювати, шукати втрачені моральні домінанти та орієнтири. І навіть якщо вони не знайдені, ця праця розуму й душі надзвичайно корисна, а це ще раз свідчить про те, що твори постмодернізму варто вивчати у школі, щоб молода людина не заспокоювалася у своєму існування, щоб вона вчилася мислити, шукати.

Література

1. Кравченко А.І. Культурологія.

2. Лиотар Ж.Ф. Состояния постмодернизма. – М., 1998.

3. Затонський Д.В. Модернізм і постмодернізм. – Харків, 2000.

4. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до кануна столетия и эволюция научного мира. – М., 1998.

5. Бегун Б. – Феномен постмодернізму.

6. Малюга Ю.Я. – Культурологія.

7. Культурологія. Енциклопедія. ХХ ст.

8. Ніколенко О.М. Всесвітня література, 1, 1999.

9. Ніколенко О.М. Всесвітня література, 4, 2002.
Случайные рефераты:
Реферати - Історична повість Богдана Лепкого "Мотря": хронотопічна структура твору
Реферати - Євген Маланюк
Реферати - Підручник з літератури в східній діаспорі
Реферати - Богдан Лепкий
Реферати - Драматургія В.Винниченка та її роль у становленні українського модерного театру
Реферати - Багряний і "Тигролови"
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 12
    Гостей: 12
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта