Поняття "українське відродження"
З утвердженням в СРСР тоталітарної державної системи потрапила під сувору заборону сама проблематика історії українського національного руху, який, власне, й становив основу того явища, що його найвидатніші класики української історіографії XX ст. Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич назвали українським відродженням.

Саме вони ввели в науковий обіг це поняття, розуміючи його як комплекс подій і явищ кінця XVIII - початку XX ст., пов'язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців. Вони розглядали національне відродження як два потоки - однакові за змістом, паралельні за напрямком, одночасні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально: один протікав на українських землях під владою Російської імперії, а другий - під владою Австрійської (пізніше - Австро-Угорської) імперії.

Можливо, й події нашої сучасності майбутні історіографи визначатимуть як ще одне українське відродження чи його початок. У кожному разі варто надати їм цю можливість, з огляду на випробувану "теорію дистанції: велике бачиться на відстані. Адже й названі нами корифеї історіографії уже з височини завершеного XIX ст. побачили в ньому сторічний процес українського відродження.

Ще пізніше, уже в другій половині XX ст., українсько-діаспорний учений Іван Лисяк-Рудницький уточнив його хронологічні рамки, розсунувши їх, так би мовити, вниз і вгору поза календарним XIX ст. Це він увів у науковий обіг поняття "українське XIX століття" для позначення періоду від кінця української козацької державності (80-і рр. XVIII ст.), що в історичній пам'яті народу залишилася під назвою "Гетьманщина, до початку Першої світової війни 1914-1918 рр.

З висоти кінця ХХ ст., мабуть, можна уточнити й названі завершальні хронологічні рамки - вважати ними не 1914 рік, а 1917, тобто, початок Української національно-демократичної революції, що постала як логічне завершення й апогей усієї попередньої історії українського відродження.

А воно справді розпочалося на руїнах Української гетьманської держави, що проіснувала майже 100 років. 1775 р. російський царизм підступно зруйнував славнозвісну Запорозьку Січ (це, за влучним висловом українського історика Миколи Аркаса, "серце України, котре билося для неї, де народ український знаходив собі притулок і оборону від усякого гніту і насильства"), а на початку 1780-х рр. так само брутально знищив і самоврядування Гетьманщини.

Було ліквідовано українську адміністративну, фінансову і судову системи, остаточно знівельовано місцеві особливості церковного життя, розформовано козацькі підрозділи. Запровадження тоді ж кріпаччини на московський лад, надання козацькій старшині прав російського дворянства, здавалося, мали б цілком задовольнити й колишні правлячі верстви Гетьманщини.

Та не так сталося, як гадалося. Хоча чимало українців з тих таки колишніх правлячих верств справді пішли служити колонізаторському поневолювачу України - Російській імперії, освічені й заможні шари українського суспільства здебільшого неприязно зустріли акт ліквідації Гетьманщини, їхні настрої так підсумовано у щойно виданій монографії українсько-діаспорного історика Зенона Когута "Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830": "Вболіваючи за майбутнє, українці оглядалися назад на ідеалізоване, здебільшого міфологічне минуле, коли шляхетна старшина була незаперечною верховною владою у фактично незалежній державі, коли козаки були елітою привілейованих вояків, коли міщани контролювали гомінливі містечка й міста, і коли духовенство управляло своєю власною гілкою православної церкви".

У цих ностальгійних суспільних настроях, особливо поширених серед різночинців (полупанків), дітей духівництва, козацьких синів Лівобережжя і Слобожанщини на рубежі XVIII і XIX ст., академік Сергій Єфремов побачив найвиразнішу ознаку започаткування українського відродження. "... нехай що говорять скептики, а загальне підґрунтя тодішніх настроїв зарисовується з столітньої перспективи цілком ясно, - доводив він на сторінках збірника "Декабристи на Україні". - Цим підґрунтям була ідея українського відродження, що виникла з самих підстав тодішнього українського життя й непереможно тягла людей з демократичних і демократизованих класів назад до народу, конкретного українського народу. З цих причин сталося літературне відродження України, ці ж причини владно і неминуче провадили й до політичного відродження, що, своєю чергою, нерозривно зв'язане було з великою соціальною проблемою".

Українське відродження всього періоду "українського XIX століття'' пов'язане з:

соціотворчим процесом формування української національно свідомої інтелігенції, "що очолив національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах";
націотворчим процесом становлення української нації - "перетворенням етнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту". "Якщо знищення козацької державності й русифікація козацької аристократії вивели були Україну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічної маси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація".
Більше того, з початком українського відродження відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці України щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім'я його остаточної мети у майбутньому - досягнення державної незалежності. Цей перелом чи злам так характеризував дослідник тієї доби Борис Ольхівський у своїй праці "Вільний нарід": "Стара українська суто державницька національна свідомість ставала в умовах першої половини XIX ст. практично непогідною, ставша Україну перед примарою національної смерті.

Висунення на перший план "мужицького" етнографізму замість панського політичного історизму, демократичного народництва замість аристократичного державництва під знаком "прав і пришив" було під той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи культурної творчості, шлях від вивчення життя мас до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї.

Немов би розвиваючи ці міркування, ще один визначний українськодіаспорний історик, нині академік Національної академії наук України Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних публікацій середини 1970-х рр. (на сторінках наукового збірника українознавчих студій, підготовленого у Гарвардському університеті США) висловив цікаву думку, нібито започаткування процесу українського відродження саме в Слобідській Україні можна пояснити тим, що вона, на відміну від Гетьманщини, не була пов’язана чисто державницько-політичною автономістичною традицією.

Згодом захоплення народознавством серед національно свідомої інтелігенції охопило всі регіони України і протягом цілого XIX ст., за характеристикою Михайла Грушевського, "і поодинокі люди, і цілі групи, гурти, верстви, відбившися від національного життя, чи відірвані від нього, чули потребу вернутися до своєї народності, вчилися наново мови, навіть з книжки, з словника, як чужої, студіювали своє письменство, народне життя й відновляли розірваний зв’язок з своїм народом, своїм краєм, його минувшиною, його будучністю. Щоб чути наново себе синами попередніх поколінь, учасниками їх праці і змагань, поривів і страждань.

Література

Батенко Т. Анатоль Вахнянин (1841-1908). Біля джерел національного відродження. – Львів, 1998. – 140 с.
Борисенко В. Й. Курс української історії. – К., 1998. – 426 с.
Верига В. Нариси з історії України (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Львів, 1996. – 447 с.
Гуржій О. І., Демченко М. В., Мельник Л. Г. Історія України: в двох книгах. Книга 1 (З найдавніших часів до кінця ХІХ століття). – К., 1991. – 571 с.
Нариси з історії Українського відродження. – К., 1994.
Равченко О. Нариси Української історіографії в епоху національного відродження. – Харків, 1992. – 226 с.
Україна крізь віки. В 15 т. Том 9: Національне відродження України / В. Г. Сарбей. – 1999. – 336 с.
Случайные рефераты:
Реферати - Микола Куліш
Реферати - Іван Франко
Реферати - Огляд творчості Юрія Яновського
Реферати - Іван Франко. Курсова робота
Реферати - Леонід Смілянський
Реферати - Борис Дмитрович Грінченко
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 18
    Гостей: 17
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта