Походження та розвиток естетичної думки у стародавній культурі
Первісне суспільство. Для первісної культури характерна єдність, синкретизм утилітарного і художнього елементів. Уява людини про світ ще не сформувалася. Сама людина і суспільство розглядаються як частина навколишнього світу, відображеного в міфах. Міфологічне мислення формувалося на основі практичного відношення до світу. Міф значною мірою був пов’язаний із розвитком фантазії, уяви і спочатку супроводжував магічні ритуали й обряди. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природних або суспільних процесів доповнювалося фантастичними антропоморфними зв’язками і відношеннями.

Міфологія — це форма суспільної свідомості, засіб розуміння взаємопов’язаності і причинно-наслідкової обумовленості природної і соціальної дійсності як одного цілого, спрямована на подолання фундаментальних протиріч людського існування, на гармонізацію відношень особистості, суспільства і природи. Зміст міфу уявлявся первісній свідомості реальним, тому що втілював колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності множиною поколінь.

Цей досвід служив предметом віри, а не критики. Міфи підтверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і установлювали певні норми поведінки. Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» було, по-перше, те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного і соціального середовища, і, по-друге, те, що мислення зберігало нероздільність, було невіддільне від емоційно-афектної, моторної сфери життя людини та його психіки.

Наслідком цього явилося наївне олюднення всієї природи, загальна персоніфікація, метафоричне зіставлення природних, соціальних і культурних об’єктів. На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалася піднесеність, розумність, людські почуття, часто і зовнішня антропоморфність, і, навпаки, міфологічним предкам могли бути привласнені риси природних об’єктів, особливо тварин.

Визначені сили і спроможності могли бути пластично виражені багаторукістю, багатоокістю, найдивовижнішими трансформаціями зовнішнього образу; для міфу характерно, що різноманітні духи, боги і герої, а тим самим і подані ними стихії, природні об’єкти і людські спроможності були пов’язані сімейно-родовими відносинами. Розповідь про події минулого служить у міфі засобом опису устрою світу, засобом пояснення його теперішнього стану. Найважливіша функція міфу — створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для імітації та відтворення, міфічні герої одночасно «випромінюють» магічні духовні сили, що продовжують підтримувати порядок, встановлений у природі і суспільстві.

Підтримання такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона здійснюється за допомогою ритуалів. У них міфічний час і герої не тільки зображуються, але ніби відроджуються з їхньою магічною силою, події повторюються і наново актуалізуються. Міф і ритуал складають дві сторони — так би мовити, теоретичну і практичну – одного і того ж феномена: забезпечення «вічного повернення» і безперервності природних і життєвих циклів, збереження колись встановленого порядку.

Отже, основними властивостями міфу є: конкретність події; тілесність, осяжність діючих сил; емоційність викладу; проекція людських якостей на предмети навколишнього світу; чуттєве сприйняття навколишнього; образність розповіді Міфологія є найдавнішим, архаїчним ідеологічним утворенням, що має синкретичний характер. У міфі переплетені зародкові елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з ритуалом, що здійснювався музично-хореографічними, «передтеатральними» і словесними засобами, мав свою приховану, неусвідомлену естетику. Мистецтво згодом цілком відокремилося від міфу і ритуалу, але зберегло специфічне поєднання узагальнень із конкретними уявленнями. Збереглося і широке оперування в ньому міфологічними темами та мотивами.

Античність: Стародавня Греція та Стародавній Рим

Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїм витоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Для них характерний підкреслений космологізм. Космос, на погляд античних мислителів, хоча і просторово обмежений, але характеризується гармонійністю, домірністю і слушністю прямування, що відбувається в ньому, структурно і ритмічно оформлений, вражає піднесеною величчю. Він виступав як втілення найвищої краси.

Все інше наділялося красою лише в тій мірі, у якій воно наближалося до цієї абсолютної гармонії, а створена людиною річ розглядалася як імітація космосу. Подібні уявлення про чуттєво-матеріальну організацію Космосу були властиві ранньому, натурфілософському періоду розвитку античної думки, що намагалася сконструювати Космос з таких фізичних елементів, як вогонь, ефір, земля, вода, повітря.

Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в період VII ст. до н.е. — III ст. н.е., коли на зміну чуттєво-наочному, інтуїтивному уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до самої людини, що пізнає. Античні мислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики: питання про відношення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистецтва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства.

Вони розробили теорію естетичного виховання. Велика заслуга античних мислителів в аналізі естетичних категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін. Естетичні поняття і терміни оформлюються уже в ранній грецькій літературі — в епосі Гомера і Гесіода. У Гомера зустрічаються найважливіші естетичні терміни: «красота», «прекрасний», «гармонія» та ін. В «Ілліаді» і «Одісеї» даний опис танків, розповідається про те, яке місце займали спів і музика в житті греків.

При цьому раціональні думки Гомера про мистецтво вигадливо поєднуються з міфологічними уявленнями. Поєднання міфологічного і раціонального ми зустрічаємо й у Гесіода — автора поэм «Труди і дні» і «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться як такі, що виходять від богів. Художню творчість він також вважає актом божественним. Проте ні Гомер, ні Гесіод не створили естетичних теорій, що виникли в надрах античної філософії. Грунт для них підготували мілетські матеріалісти — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен (кінець VII —VI ст. до н.е.).

Найбільш ранньою школою грецької філософії, що розробила важливі естетичні поняття, була піфагорійська школа. Вона була заснована Піфагором у VI ст. до н.е. у місті Кротоне (Південна Італія). Згідно з поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію.

Піфагорійці вважали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка діє в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві. Піфагор перший звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у Всесвіті. Космологічна теорія піфагорійців носить естетичний характер. Детально поняття гармонії Піфагор досліджує на прикладі музики.

У працях піфагорійців про музику вперше була висунута думка про те, що якісна своєрідність музичного тону залежить від довжини звучної струни. На цій основі піфагорійці розвинули вчення про математичні основи музичних інтервалів. Так, ними були встановлені такі музичні гармонії: октава 1:2, квінта 2:3, кварта 3:4. Піфагорійці шукали об’єктивний бік естетики. Вони розуміли гармонію як «згоду незгодних», тобто акцентували увагу на примиренні протилежностей, порушили питання про об’єктивні основи прекрасного. Діалектичні здогадки піфагорійців про основні естетичні поняття одержали розвиток у Геракліта Ефесь-кого (бл. 520—460 до н. е.).

Розвиваючи матеріалістичні вчення милетських філософів, за першооснову всього існуючого він бере «вічно живий вогонь». Згідно з Гераклітом, у світі царює сувора закономірність і в той же час у ньому немає нічого постійного — усе тече і змінюється. На відміну від піфагорійців він робить акцент не на примиренні протилежностей, а на їхній боротьбі. Виходячи з цих загальних методологічних принципів в аналізі естетичних категорій, Геракліт, так само як і піфагорійці, вважав, що прекрасне має об’єктивну основу, проте цю основу він бачить не в числових відношеннях як таких, а в якостях матеріальних речей, що подають собою модифікації вогню.

Конкретизуючи поняття краси, Геракліт говорить про гармонію як єдність протилежностей. Гармонія для нього, як і краса, виникає через боротьбу. Гармонія, що є основою краси, за Гераклітом, має універсальний характер: вона лежить в основі Космосу, складає основу людських відносин, вона ж є присутньою у витворах мистецтва. Геракліт трактує міру як одну з найважливіших естетичних категорій. Міра, згідно з Гераклітом, як і гармонія, має загальний характер.

У центрі уваги давньогрецького філософа Сократа (470— 399 до н. е.) знаходиться людина. При цьому людина цікавить Сократа з боку її практичної діяльності, поведінки, моральності. З цих позицій Сократ розглядає і естетичні проблеми. Відповідно до поглядів Сократа, всяка людська діяльність переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною, тому її продукти повинні оцінюватися з погляду відповідності певній цілі.

Отже, за Сократом, прекрасне не існує як абсолютна властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише в їх (предметів і явищ) відношеннях і у своїй сутності збігається з доцільним. Такий підхід до естетичних категорій призвів до того, що прекрасне як центральне естетичне поняття стало розглядатися Сократом у дусі відносності. Геракліт також говорить про відносність прекрасного. Проте в нього краса, прекрасне визначається приналежністю до різних родів матеріального світу. Відносність же прекрасного у Сократа є наслідком співвідношення предметів із цілями людської діяльності. Сократ підкреслює органічний зв’язок етичного і естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна духом і тілом людина.

Мистецтво, за Сократом (особливо скульптура), зображує не тільки тіло людини, а й її душу. В цій думці Сократа викладена його концепція духовної красоти. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси, що мала винятково формальний характер. Там красоту вбачали в пропорції, тут — ще й у вираженні душі. Сократ зв’язав прекрасне з людським тісніше, ніж це можна було спостерігати у піфагорійців, що бачили красу скоріше в Космосі, ніж у людях. Сама ж думка про духовну красу не була архаїчною, вона з’явилася тільки в класичний період. Але в пізніших естетичних системах обидва мотиви — краса форми і краса душі — знаходили сильне і живе вираження, що одержало назву калокагатії — єдності добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.

Такий потужний крок у розвитку естетичних ідей античності зробив великий давньогрецький філософ Платон (427— 347 до н.е.). Згідно з Платоном, чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зникають, і вже в силу цього не являють собою сутності буття. Справжнє буття властиве лише особливого роду духовним сутностям — «видам» або «ідеям». «Ідеї» Платона — це загальні поняття, що подають собою самостійні сутності, верховною ідеєю є ідея блага. Питання естетики піднімаються у багатьох творах Платона — «Гиппій Більший», «Держава», «Федон», «Софіст», «Пир», «Закони» та ін.

Прекрасна ідея протиставляється Платоном чуттєвому світу, вона знаходиться поза часом і простором, не змінюється. Оскільки краса має позачуттєвий характер, то вона осягається, за Платоном, не почуттями, а розумом. Ця ідеологія стала у Платона базою для аналізу мистецтва. Відомо, що попередники Платона розглядали мистецтво як відтворення дійсності через імітацію. Так підходили до мистецтва Геракліт, Сократ. Платон також говорить про імітацію чуттєвих речей, що самі, проте, є відбитками ідей. Художник, що відтворює речі, відповідно до поглядів Платона, не піднімається до розуміння істинно існуючого і прекрасного.

Створюючи витвір мистецтва, він лише копіює чуттєві речі, які, у свою чергу, є лише копіями ідей. Виходить, зображення художника є не що інше, як копії з копій, імітації імітацій, тіні тіней тощо. Як повторний відбиток, як відбиток відбитого, мистецтво, за Платоном, позбавлене пізнавальної цінності. Більше того, воно брехливе і перешкоджає пізнанню істинно існуючого світу. У аналогічному плані Платон розглядає і творчий процес. Він різко протиставляє художнє натхнення пізнавальному акту. Натхнення художника ірраціональне, протирозумне. Характеризуючи творчий процес, Платон користується такими словами, як «натхнення» і «божественна сила». Поет творить «не від мистецтва і знання, а від божественного визначення й одержимості».

Платон, таким чином, розвиває містичну теорію поетичної творчості. Відповідно до цієї теорії, художник творить у стані натхнення і одержимості. Платон не обмежується загальним розбором категорій прекрасного, природи мистецтва і сутності художньої творчості. Його цікавить і соціальний бік естетичного. У діалозі «Держава» Платон вважає, що мистецтву взагалі немає місця в ідеальній державі. Проте він допускає витвір і виконання гімнів богами, оскільки вони збуджують мужні і громадянські почуття.

Одним із найвизначніших критиків платонізму був Арістотель (384—322 до н. е.). Він детально проаналізував платонівську теорію ідей і дійшов висновку про її неспроможність. Питання естетики обговорюються Аристотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика» і особливо в «Мистецтві поезії». Цей твір, названий коротко «Поетикою», дійшов до нас у неповному і недостатньо обробленому вигляді. «Поетика» Аристотеля є узагальненням художньої практики свого часу і, так би мовити, склепінням правил для творчості, тобто носить певною мірою нормативний характер.

На противагу Платонові, що переважно схиляється до умоглядного, абстрактного трактування естетичних категорій, Арістотель, навпаки, виходить завжди з практики мистецтва. Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними видами прекрасного, за Аристотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель бачить завдання мистецтва в імітації (з грец. — мимесис). У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно до Аристотеля, різняться засобами імітації: звук — засіб для музики і співу; фарби і форми — для живопису і скульптури; ритмічні прямування — для танків; слова і метри — для поезії.

Названі види мистецтва Арістотель поділяє ще на мистецтва прямування (поезія, музика, танок) і мистецтва спочинку (живопис і скульптура). Особливо докладно філософ зупиняється на розподілі словесного мистецтва на роди і види, в основу якого кладеться особливість об’єктів і форма імітації. Він описує своєрідність епосу, лірики і драми. Драма поділяється на комедію і трагедію. Трагедія, за Аристотелем, впливає таким чином, що збуджує співчуття і страх, вона очищає ці пристрасті (з грец. — катарсис — очищення). Арістотель називає катарсис ціллю трагедії. Відповідно до орфічно-піфагорійських уявлень, катарсис відбувався за допомогою музики. Арістотель розділяв цю точку зору, класифікувавши тональності на етичні, практичні і надихаючі. Останнім він і приписував спроможність викликати розрядку почуттів і очищення душі.

Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу творчого процесу. У Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення художніх творів, а також їхнє сприйняття є, за Арістотелем, інтелектуальними актами, філософ підкреслює зв’язок творчого процесу з пізнавальною діяльністю людини. Що стосується естетичного споглядання, то воно, на думку Арістотеля, базується на радощах упізнавання. Отже, з його точки зору, творчий процес є збагненним і таким, що піддається контролю. Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

У післякласичний (елліністичний) період Космос як основний об’єкт античної думки трактується вже у світлі суб’єктивних людських переживань. Міра, ритм, гармонія та інші категорії естетики з відокремлених і абстрактно загальних схем космічного буття все більше перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини. Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої античності — стоїки, епікурейці, скептики та ін.
Случайные рефераты:
Реферати - Біографія Остапа Вишні
Реферати - З історії української освіти в діаспорі
Реферати - Анатолій Дімаров
Реферати - Микола Бажан
Реферати - Життя і творчість Володимира Винниченко
Реферати - Балади
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 9
    Гостей: 9
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта