Похід Карла XII на Україну
Ще на початку 1707 р. шведський перший міністр граф К. Піпер казав австрійському посланцеві при головній квартирі шведської армії графу Ф. Л. фон Цінцендорфові: "Найголовніше й найважливіше для шведської Корони - це зламати й зруйнувати московитську могутність... (яка) з часом може зробитися ще небезпечнішою не лише для шведської Корони, але й для всіх сумежних з нею християнських земель, якщо вона не буде знищена й задушена в своєму початку. Тим-то мир не може бути ніде укладений вигідніше й певніше, як тільки в самій Москві".

Передбачалося, що, в разі перемоги, московським царем, замість Петра І, буде царевич Олексій Петрович, а Московська імперія буде поділена на окремі князівства.

Карл XII ішов на чолі добірної 35-тисячної армії (піхоти й кінноти). В його розпорядженні були також: 16-тисячна армія генерала графа Левенгавпта в Ліфляндії, 12-тисячна армія генерала Лібекера у Фінляндії і 8-тисячний корпус генерала Ернеста Крассав (Krassau), тимчасово залишений у Польщі. Крім того, Карл розраховував на польське військо Станіслава Лещінського й допомогу гетьмана Мазепи, а також Туреччини й Криму.

Стратегічний план Карла полягав у тому, щоб за всяку ціну пробитися до Москви, по змозі обминаючи російське військо і ухиляючись від боїв з ним, але, у відповідних обставинах, не уникаючи генерального бою. Важко сказати, чи справді король спочатку думав іти через Псков, Новгород і Твер. Цей північний напрям був вигідніший для шведів тому, що, ідучи цим шляхом, Карл міг об’єднати всі свої сили, що діяли в Литві і Прибалтиці. Проте на цьому шляху шведське військо повинне було натрапити на сильно укріплені Псков і Новгород, облога яких могла б затримати шведів.

З другого боку, природні умови місцевості (ліси, озера, болота) і наближення осені могли зовсім зупинити просування шведської армії до Москви. Нарешті, в цьому напрямі були зосереджені головні російські сили (70-тисячна армія Шереметєва, яка обороняла підступи до Пскова, Новгорода і Смоленська; 50-тисячна армія адмірала Апраксіна, що захищала Інгрію і Псков; 7-тисячний кінний корпус генерала Боура, який стояв коло Західної Двіни).

Тому Карл вирішив пройти до Москви із заходу (через Смоленськ) або з південного заходу (через Брянськ - Калугу), сподіваючись випередити Петра і обійти лівий фланг російської армії. Шведи під Головчином розбили російський загін, що переймав їм шлях до Дніпра, і 4 - 6 серпня переправилися через Дніпро (коло Могилева). Петро вирішив не приймати генерального бою і відступити на схід.

Але становище шведів на території Білоруси незабаром стало дуже тяжке. Дороги, які йшли здебільшого по лісових і болотяних місцевостях, були зруйновані. Під загрозою московських репресій населення змушене було кидати свої оселі, забираючи з собою худобу, вивозячи або знищуючи провіант і фураж. Появилися (частково організовані Москвою) партизанські загони, які нападали на шведські обози і тим дуже утруднювали становище шведів.

Стомлене багаторічною війною і тяжким походом шведське військо зазнавало великих нестатків. Бракувало харчів, вичерпувалися бойові припаси. Почалися різні пошесті. Карл чекав приходу з Ліфляндії Левенгавпта із свіжим військом, артилерією, бойовими й продовольчими запасами. Проте Левенгавпт запізнювався, ставлячи армію Карла в дуже скрутне становище.

Тимчасом російська армія дуже турбувала шведів своїми нападами на окремі шведські загони. Скориставшись тим, що правий фланг шведської армії під командуванням генерала Рооса відокремився від головних сил, генерал князь М. Голіцин розбив шведів 30 серпня коло с. Доброго. Не маючи змоги ні пройти до Смоленська, ні залишатися далі в спустошеному краї, Карл пішов на південь, щоб пробитися до Москви або через Брянськ (через Сіверщину), або через південну Гетьманщину. 21 вересня 1708 р. шведське військо перейшло кордон України.

Петро І, довідавшись про рух Карла на південь, послав уперед кавалерійський загін генерала Іфлянта, в складі якого були й козаки, що мав перешкодити шведам в захопленні північноукраїнських фортець і нищити харчові запаси на всьому шляху шведської армії. Над лівим флангом шведів висіли головні сили російської армії на чолі з Шереметєвим, які обороняли кордони Московщини. У тилу шведів, слідом за ними, ішла кіннота генерала Боура.

Сам Петро взяв на себе справу нападу на Левенгавпта, який з величезним транспортом (7 тис. возів) повільно просувався на південний схід. Основне завдання Петра було не допустити до з’єднання армії Левенгавпта з військом Карла XII. Маючи 12 тисяч піхоти й кінноти, посадивши всю піхоту на коней (так званий "корволант"), Петро настиг Левенгавпта під селищем Лісною і 28-29 вересня завдав йому поразки. Шведи втратили більш як половину людей, всю артилерію і обоз. Тільки рештки своєї армії привів Левенгавпт до Карла.

Ця перемога російської армії мала дуже важливе значення. Вона позбавила Карла необхідних для нього свіжих підкріплень, артилерії, бойових і харчових запасів. У чужій країні шведське військо було відрізане від своєї основної бази. Це був дуже поганий початок кампанії.

Звичайно, рух шведської армії на Україну був визначений насамперед воєнно-політичними міркуваннями. Неможливість пробитися до Москви із заходу (через Могилів - Смоленськ) примусила Карла XII шукати до неї південно-західних шляхів - спочатку через Брянськ, а потім через Україну. Можливо, що Карл XII не думав спочатку про похід на південь Лівобережжя, а сподівався пробитися до Брянська через Сіверщину, і лише помилка генерала Ляґеркрони, який втратив дорогу до Стародуба і прийшов туди, коли він був уже в руках росіян, і поразка Левенгавпта під Лісною остаточно примусили короля повернути на південь. Будь-що-будь, Карл, що мав угоду з Мазепою, не міг не розуміти величезного політичного, економічного і стратегічного значення України.

Можливість шведського наступу на Україну не була несподіванкою. Ще 1706 р. Петро І передбачав, що шведи можуть піти на Київ, у зв’язку з чим і було збудовано нову фортецю на Печерську. А року 1708, коли Карл XII вирушив на Москву, про рух шведів на Україну говорилося одверто і в Західній Європі, і в Росії. Чутки про це ширилися ще в першій половині 1708 р. в польських, французьких і голландських урядових та дипломатичних колах.

26 липня 1708 р. Петро І писав великому коронному гетьманові Сєнявському: "Сказывают взятые языки, что непріятель болши намЂряет поход свой к УкраинЂ". Добре обізнаний англійський посол у Москві Вітворт 11 серпня 1708 р. інформував свій уряд, що "шведам дуже важко, мабуть, неможливо буде проникнути в Росію на просторі від Великих Лук до Гомеля; а тому... вони підуть праворуч, до Чернігівської області і України"; а кількома днями пізніше (25 серпня) він прямо сповіщав про те, що шведи "очевидно, ідуть на Україну". Можливість такого руху шведського війська особливо турбувала головну команду російської армії, хоч сам Петро І спочатку думав, що Карл XII піде на Інґрію і Новгород. Хоч як це дивно на перший погляд, але найменше говорили про цю можливість на Україні, мабуть, тому що найменше цього хотіли.

Можна повірити Мазепі, який у своїй присязі перед старшиною 1708 р. категорично твердив, що "не його заходами", а "за особливою спонукою Бога" Карл XII "увійшов із своїми військами в нашу Україну". Цьому нібито суперечить повідомлення професора І. Борщака про те, що писав французький посол при Карлі XII Безенваль міністрові закордонних справ Франції де Торсі 18 вересня 1708 р. (в день переправи шведів через р. Сож): "Понятовський (резидент С. Лещінського при Карлі XII, один із головних посередників у зносинах Карла з Мазепою) дістав аудієнцію у шведського короля, якому розповів, що козацький гетьман Мазепа обіцяв, як тільки шведське військо підійде до кордонів України, повстати з козаками для визволення своєї країни. Його величність (Карл XII) дуже задоволений з цього, і, дійсно, це є подія великої ваги".

Сталося те, чого Мазепа найбільше боявся: терен воєнних дій був перенесений на Україну. А головне, це прийшло тоді, коли Гетьман не був на те приготований. Ні політично, ні мілітарно, ні дипломатично Україна не була ще готова до війни з Московщиною. Провідні українські кола переживали важку кризу, що її викликала справа Кочубея та Іскри. Загострення соціальної боротьби паралізувало політичну активність старшини. Широкі верстви населення перебували в стані непевності, остраху перед воєнною руїною й загальної депресії. Відносини Гетьманщини й Запоріжжя не були унормовані. Процес консолідації правобережної й лівобережної частини Української козацької держави далеко ще не був завершений. Брак національної єдності й соціальної солідарності не віщував доброго скутку великим замірам Гетьмана.

Український народ був зовсім дезорієнтований дальшим розвитком подій, і тут дуже далася взнаки конспірація, що її мусів був дотримувати Мазепа, готуючи справу українсько-шведського союзу.

8 років Україна, як союзник (хоч і не вільний) Московщини, воювала зі Швецією, і ця війна коштувала їй великих жертв і втрат. І ось цей противник (шведи) раптом з’являється на території України, щоб протягом якогось місяця, цілком несподівано для маси української людності - і то всіх її верств, перетворитися на союзника України проти Москви. А гетьман Мазепа, який напередодні й навіть вже після приходу шведів на Україну перестерігав людність щодо ворожого наступу й закликав до боротьби з ним, одного жовтневого дня опинився з усім своїм урядом і частиною українського війська у шведському таборі! Надто сильна й несподівана була ця метаморфоза, щоб українська людність могла її психологічно витримати й правильно зрозуміти.

Мілітарне становище України було дуже небезпечне. Козацьке військо було розпорошене, й велика частина його перебувала поза межами країни. З десяти лівобережних полків лише три - Лубенський, Миргородський і Прилуцький - були тоді при Гетьмані. Полтавський полк був посланий для боротьби проти Булавина й до вересня 1708 р. знаходився на Дону. Полки Київський і Гадяцький були відряджені на Правобережну Україну для допомоги польським союзникам Москви (великий коронний гетьман А. Сєнявський). Полки Стародубівський, Чернігівський, а згодом також Ніжинський і Переяславський у серпні й вересні 1708 р. за наказом царя були послані на Білорусь, і потім, перебуваючи на Сіверщині, фактично були в розпорядженні московського військового командування, що позбавило їх змоги в критичний момент боронити інтереси України.

Всі спроби Мазепи повернути бодай частину козацького війська на Гетьманщину були марні: навпаки, цар вимагав, щоб Гетьман вислав ще більше війська на Правобережжя, та й сам ішов до Білої Церкви. Лише наближення шведів до кордону України дало можливість Мазепі уникнути цього походу й залишитися на Лівобережжі.

За таких обставин головною військовою силою українського уряду залишалися охотницькі полки, хоч деякі з них (компанійські полки Ю. Кожуховського й А. Танського і сердюцький полк Бурляя) були також поза межами Гетьманщини. На початку українсько-московської війни Мазепа міг диспонувати, окрім згаданих вище трьох козацьких полків, лише трьома компанійськими (Г. Ґалаґана, Андріяша і, можливо, ще четвертого Волковицького і Ю. Кожуховського, який щойно повернувся з Дону) і чотирма сердюцькими (Д. Чечеля, Я. Покотила, Дениса й Максима) полками, не рахуючи невеличких військових з’єднань запорозьких (що були при Гетьмані) і найманих чужих (волоських і калмицьких). Частина цих військових сил була приділена для оборони фортець, які до того ще не були як слід направлені, а друга мусіла під той неспокійний час виконувати також функції поліційного характеру. Щоправда, в резерві залишалися ще правобережні ("тамобочні") козацькі полки, але, за винятком хіба Білоцерківського, який був посланий на допомогу Сєнявському, вони не були ще як слід зорганізовані та укомплектовані ("малолюдні полки переборні").

Єдине, що встиг зробити Гетьман, це підготувати запаси зброї (зокрема артилерійської в Батурині), транспортові засоби й великі склади харчів та одягу для війська (Батурин, Новгород-Сіверський, Полтава тощо). Це мало неабияке значення для шведського війська, яке прийшло на Україну дуже виснажене тривалим походом і браком живності на території Білоруси, спустошеної москалями, і позбавлене належного артилерійського озброєння, внаслідок поразки Левенгавпта під Лісною.

Дуже важливою перешкодою було й те, що широко запланована дипломатична акція Мазепи ще не була завершена. Плани Гетьмана щодо Дону і підтримки з боку донських інсургентів були знівечені поразкою Булавина, до якої мимоволі причинився й сам Мазепа, змушений до цього виступом Кочубея та Іскри. Позиція Запоріжжя була, як звичайно, неясна. Хоч кошовим отаманом був тоді великий ворог Москви - Кость Гордієнко, але Мазепа, з багатолітнього досвіду своїх відносин із Запоріжжям, ніяк не міг покладатися на реальну допомогу з цього боку.

Не з’ясована була також позиція Туреччини і Криму. На жаль, бракує матеріалів, які могли б докладніше з’ясувати історію переговорів Гетьмана з турецькими і кримськими урядовими чинниками до початку українсько-московської війни. Здається, справа була на добрій дорозі, незважаючи на всі заходи московської дипломатії не допустити до союзу Туреччини зі Швецією. Але пересправи не були закінчені, коли вступ Карла XII на територію України примусив турецький (а тим самим і кримський) уряд стриматися з остаточним рішенням, а наступні події зробили цю справу неактуальною для Туреччини принаймні на ближчий час.

Та особливо небезпечною для планів гетьмана Мазепи була політична ситуація в Польщі. Хоч боротьба шведофільської і москвофільської партій в Речі Посполитій дала можливість Гетьманові реалізувати свої плани щодо Правобережної України, але політичне роздвоєння Польщі мало в собі велику загрозу для Мазепи. Як офіційний союзник Москви, Гетьман мусів мати контакт з лідером августівської Польщі Сєнявським, посилати йому на допомогу козацьке військо, тримати там свого резидента тощо. І водночас, як фактичний союзник Карла XII і Станіслава Лещінського, Мазепа мусив провадити свою акцію в Польщі з величезною обережністю й надзвичайним риском.

Досить сказати, що російський уряд за певних обставин був готовий визнати Станіслава польським королем (очевидно, коштом відмови Польщі від союзу зі Швецією), і московський резидент у Польщі (при Сєнявському) А. І. Дашков мав повноваження в слушний момент актуалізувати цю справу. Невідомо, чи знав Мазепа про цей план, який, на випадок реалізації, загрожував не лише цілій акції Мазепи та його персональній безпеці, але взагалі інтересам української державності. Зрештою, про це можна було довідатися. Може, цим пояснюється спроба Мазепи (будь-що-будь, дуже ризикована) прихилити Сєнявського, що весь час хитався між Августом і Станіславом, на бік Швеції, відкриваючи тим самим свої власні політичні карти.

Нарешті, не можна випускати з ока й особистого стану Гетьмана в момент зриву з Москвою. Від кінця 1707 р. Мазепа переживає важкі удари долі. Смерть матері (в листопаді 1707 р.) була не тільки великою родинною втратою для нього, але й позбавила Гетьмана, мабуть, єдиної в світі людини, якій він цілковито довіряв і яка протягом довгих десятиліть була його наставником і головним дорадником на всіх шляхах його життя й діяльності. Хоч і іншого характеру, але не менш дошкульною для Мазепи була справа Кочубея, що перекреслила багатолітню й складну історію взаємин цих двох приятелів і в той же час противників. Гетьман витримав і цей удар і вийшов переможцем у боротьбі політичних і особистих пристрастей, амбіцій, а можливо, навіть персональних ревнощів. Але ця справа не могла не залишити глибокого сліду в душі Мазепи.

Зрештою, не маємо права не довіряти численним вісткам, які походили і від самого Мазепи, і від його ближчого та дальшого оточення, що старий (йому доходила вже сімдесятка) Гетьман від якогось часу був поважно хворий. Звичайно вважають скарги Мазепи на важку хворобу за дипломатичні хитрощі, якими він хотів прикрити свої антимосковські акції. Але важкий стан здоров’я Гетьмана взимку 1708-1709 рр. і його скора смерть вказують на те, що міцний організм Мазепи вже точила якась небезпечна недуга.

У такому стані Гетьман мусив ще гостріше відчувати небезпеку деконспірації, що ставала чимраз більшою. Хоч Петро І ставився до Мазепи і далі зі звичайним респектом і приязню, але в московських урядових колах ніколи не було повного довір’я до Гетьмана, як і взагалі до українських державних діячів. Справа Кочубея та Іскри не могла не залишити тіні, а низка дальших подій ще більш насторожувала Москву щодо лояльності Гетьмана. Перестороги йшли з польських кіл (через московського резидента Дашкова), де досить багато говорилося про антимосковські плани та зв’язки Мазепи. Але чутки про це ходили і в Москві, в колах чужоземних дипломатів, ще в листопаді 1707 р. У червні 1708 р. до Гетьмана був приставлений стольник Федір Протасьєв.

Сумніви московського уряду стали збільшуватися, коли Карл XII прийшов на Україну. 1 жовтня 1708 р. в руки москалів потрапив шляхтич Якуб Улашин, що мав при собі листа до Мазепи від Станіслава Понятовського. Лист був у приватній справі Понятовського, але на тортурах Улашин признався, що Понятовський доручив йому усно передати Гетьманові, щоб той ішов з усім військом до Карла XII, коли шведи вступлять на Україну. Хоч Ґоловкін послав (10 жовтня 1708 р.) зізнання Улашина Гетьманові "для извЂстія", але ця справа не могла не збентежити Мазепу, який, зрештою, міг думати, що Улашин на тортурах розповів ще більше.

Важко сказати, чи справді була тоді реальна загроза для Гетьмана, але він сам не міг не побоюватися передчасного розголосу і викриття справи.

Тим часом шведи були вже на Україні, і незабаром становище Мазепи стало критичним. Як союзник Москви, він мусив виконувати накази царя й чинити опір шведам, своїм новим союзникам. Перед Гетьманом стояло надзвичайно складне завдання: допомогти дальшому наступові Карла XII на Москву і, разом з тим, уникнути воєнної руйнації України й окупації її московським військом. Можна думати, що спочатку Гетьман сподівався, що шведам удасться опанувати Сіверщину й, маючи на правому фланзі союзний український уряд та військо, продовжувати свій рух на Москву через Брянськ і Калугу. Та ця надія завела. Хоч населення Сіверщини спочатку поставилося до шведів непогано, але місцева влада не мала певних директив од свого уряду, а тому й не могла зустрінути шведське військо інакше, ніж вороже.

Стародубівський полковник і наказний гетьман козацького війська на Сіверщині Іван Скоропадський був прихильником і приятелем Мазепи, але ледве чи він був повністю втаємничений у справу українсько-шведського союзу, отже, змушений був діяти у спілці з московським військовим командуванням, яке одразу опанувало ситуацію. Шведи не спромоглися оволодіти Стародубом, а тим часом московські залоги були введені в усі головні міста Сіверщини.

Стародуб, Мглин, Почеп, Погар, а згодом Новгород-Сіверський поставили шведам збройний опір. Сіверщина, а разом з тим можливість наступу на Москву через Брянськ-Калугу, були для шведів утрачені. Терен боротьби переносився на південь, до центральної частини Гетьманщини. Зберігати далі зв’язок з Москвою було для Гетьмана неможливо. Тоді головним завданням його стає залишатися десь на лівому боці Десни, в районі Батурина й, чекаючи на прибуття шведського війська, охороняти фортеці, військові склади й комунікаційні лінії для дальшого руху шведів і зв’язку з Правобережжям, Запоріжжям, Кримом і Доном.

Така постава Гетьмана цілком суперечила планам Москви й навіть прямим наказам царя. Петро І вимагає від Мазепи чинити опір шведській інвазії. Спочатку Гетьманові указано було йти на правий берег Десни або послати туди якнайбільше свого війська для стримання шведського наступу. Та під претекстом хвороби й потреби боротися з внутрішніми заворушеннями Мазепі вдалося затриматися на лівому боці Десни, коло Батурина, в районі Салтикова Дівиця - Борзна. Але московський уряд у середині жовтня 1708 р., залишаючи Гетьмана при обозах настоював, щоб він "лехкое войско, компанЂйцов и сердюков и протчих послал c наказным и велЂл им стать между Стародуба и Чернигова и чинить под непріятеля партіи" (себто військові диверсії). А "ради престереженія возмущенія в Малороссійском краю" (чого найбільше боялася Москва) наказано було київському губернаторові князеві Д. Ґоліцинові "итти в средину Украины для надежды и постраху Малороссійскому народу".

Це дуже занепокоїло Мазепу. Ставало ясним, що московський уряд або не довіряє йому особисто, або принаймні не певний, що тяжкохворий Гетьман здолає "уберегати внутренняго зла", себто спокою і ладу на Україні в умовах шведського наступу. Зрештою, Москва не так боялася нелояльності Гетьмана, як заінтересована була в його лояльності. На всякий випадок Мазепу хотіли тримати далі і від шведів, і від його власного війська.

В обличчі цієї небезпеки Гетьман і старшина вирішили зав’язати безпосередній контакт зі шведським королем. 16 жовтня у Салтиковій Дівиці Гетьман дав прощальну аудієнцію московським посланцям - дворянину Феодосієві Дурову і под’ячому Михайлові Второву, а 18 жовтня в с. Понурівці (коло Стародуба) з’явився до шведського короля посланець Мазепи Бистрицький з проханням гетьмана про шведську протекцію для України і з його порадою королеві йти на Новгород-Сіверський, щоб "заволодіти лінією Десни, з’єднати обидва війська та доставити досить провіанту для армії (шведської)". Сам Гетьман переїхав до Борзни, щоб бути ближче до Батурина на час приходу короля.

Але московське коло дедалі звужувалося. З трьох сторін ішло до центру Гетьманщини московське військо: з північного сходу наступала армія Шереметєва, до якої поспішав зі Смоленська Петро І; із заходу йшли полки С. Неплюєва (авангард війська князя Голіцина); з північного заходу - кіннота Меншікова, яка загрожувала перегородити шлях шведській армії до Десни й Батурина.

Гра ставала надто небезпечною: треба було поспішати. Посланий удруге Бистрицький передав королеві прохання Гетьмана якнайшвидше йти на південь для злучення з ним. Але 23 жовтня прискакав до Борзни Войнаровський, який сповістив Мазепу, що наступного дня приїде туди Меншиков. Хворий Гетьман "порвався, як вихор" і того ж дня приїхав до Батурина, щоб дати останні розпорядження.

У неділю 24 жовтня вранці Мазепа покинув свій улюблений Батурин. Надвечір того дня він був у Короні, а в понеділок 25-го вранці переправився через Десну коло с. Оболоння. 28 жовтня Гетьман у супроводі всіх членів уряду, кількох полковників та іншої старшини з невеличким військом прибув до шведської штаб-квартири в с. Горках (Новгородської сотні), де відбулася його перша зустріч з королем Карлом XII.

Тепер усе залежало від постави української людності й, кінець-кінцем, від воєнного щастя шведського короля.
Случайные рефераты:
Реферати - Основ’яни про творчість Т.Шевченка
Реферати - Петро Гулак-Артемовський
Реферати - Засудження егоїзму і бездуховності у повісті Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім’я"
Реферати - Життя і творчість Юрія Яновського
Реферати - Життя і творчість Дмитра Білоуса
Реферати - Життя та творчість Тараса Шевченка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 16
    Гостей: 16
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта