Поява й розвиток феодалізму у Візантії
Поява й розвиток феодалізму у Візантії

Другу половину VII ст. аж до XII.ст. розділяють на час іконоборства (друга чверть VIII ст. — 40-і роки IX ст.), далі час правління імператорів Македонської династії (так зване «Македонське відродження»: 867—1056 рр.), а також час царювання Комнінів («Комнінівське відродження»: 1081-1185 рр.).
Знаменно, шо до середини VII ст. християнський світогляд безроздільно заволодів духовним життям імперії.
Тепер не догматичні суперечки викликали в людей глибоку релігійність. До кордонів імперії «наближався» іслам, який прагнув знищити язичників — сло-в`ян і протоболгар. Роль церкви в цей період чимраз більше посилюється. Це стає можливим, завдяки нестабільності життєвих підвалин, невпорядкованості — господарській та побутовій — широких мас населення, нестерпній убогості й постійної небезпеки з боку зовнішнього ворога. Піддані імперії шукали підтримку в релігії, вірячи в чудеса й знамення, намагаючись урятуватися завдяки молитвам і самозреченню. Стан ченців стрімко зростав, так само швидко будувалися й нові монастирі. Швидкими темпами розвивався культ святих. Часто практикувалося поклоніння тим святим, котрі були відомі в певній місцевості. Їм люди довіряли свої долі.
Повсюдно були поширені забобони, що допомагали церкві підкоряти інакомислячих й іновірців. Завдяки такому панівному положенню церква могла поповнювати свої багатства, зміцнюючи свій авторитет. Були ще причини, через які вплив церкви чимраз більше зростав рівень грамотності населення незмінно знижувався, та й світські знання ставали чимраз більш поверховими.
У той час правила теологія, шо встановлювала свої порядки за допомогою насильства. Це могло спричинити непередбачені наслідки. Іновірці та єретики піддавали таку теологію справедливій критиці. Тому однозначно треба було реформувати теологію, розвивати її далі.
Необхідність реформації богослов'я давно зріла у вузьких колах еліти церкви, шо була досить освіченою й релігійною. Була потрібна якнайшвидша систематизація всієї системи богослов'я. Передбачалося, що теологи знову звернуться до духовної античної скарбниці, тому що церква була впевнена в безпорадності сучасних богословів.
З другої половини VII ст здійснювали спроби знайти оригінальні філософські й богословські ідеї, однак щось справді цінне було створене в наступному столітті.
У середині VII ст. відчувався дуже сильний занепад візантійської культури. Однак це не торкнулося теології, що переживала навіть певний підйом. Пояснювалося це просто правляча еліта, видаючи свої сподівання за нібито інтереси широких мас. дуже сильно потребувала теологічної підтримки. Філософ Мак сим Сповідник висунув нові ідеї, за що зазнав гонінь з боку імператора Константній II. Однак це не перешкодило теологічним ідеям Максима розвиватися далі, що відповідало потребам панівного класу. На цих ідеях було побудоване й «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна.
Основою богословського вчення Максима була ідея повного злиття людського з божественним. Людина повинна перебороти прірву між плотським і духовним. Це злиття й було спочатку задумане вищим розумом, тому що людина є частиною цілого. Але людина повинна сама знайти свій шлях, за власною волею.
Іоанну Дамаскіну вдалося виконати ті завдання, які він перед собою поставив. Філософ розкритикував ворогів правовірності, до числа яких належали несторіанці, маніхеі, іконоборці. Друге його завдання полягало в тому, щоб створити особливу систему ідей про Бога, створення світу й людини, указавши її місце в зовнішньому й потойбічному світах.
Дамаскін вибрав собі девіз «Не люблю нічого свого». Основним методом його роботи була компіляція, в основі якої лежала арістотелівська логіка. Дамаскін часто користувався й природно-науковими уявленнями філософів античності, і вченнями своїх попередників, однак намагався відібрати тільки ті, які б відповідали канонам Вселенських соборів.
Але у філософії Дамаскіна не було нічого оригінального, навіть за серед ньовічними мірками Йому вдалося надати церковним догматам систематичності, усунути всілякі протиріччя Однак Дамаскш не запропонував жодного доводу на захист традиційних уявлень і релігійних обрядів, хоча його роботи й відіграли значну роль у боротьбі з іконоборством.
Розпалювалися запеклі суперечки між іконоборцями й іконошанувальника ми Однак саме вони й послужили тому, що були розроблені нові ідеї, які стосуються проблем співвідношення іуху і матерії, вираження думки та її сприйняі тя, стосунків Бога й людини. Це був крок уперед порівняно з попередніми століттями.
Однак усе-таки до середини IX ст. візантійські філософи й богослови не виходили за рамки традиційних ідей пізньоантичного християнства.
Виникла гостра ідейна боротьба в епоху іконоборства. Вона, а також поши рення павлікіанскої єресі допомогли духівництву зрозуміти, що необхідно підви щувати свою освіченість і освіченість вищих прошарків суспільства. Почався загальний підйом духовної культури. А у творчості патріарха Фотія знайшов відображення новий напрямок у науковій і філософській думці Візантії. Ця людина зробила дуже багато для відродження й розвитку наук в імперії. Патріархові вдалося дати власну оцінку й відібрати наукові й літературні праці попередніх епох і своєї сучасності. Він спирався не тільки на церковні догми, але й орієнтувався на практичну користь. Потім він спробував за допомогою відомих природно-наукових знань пояснити причини всіх природних явищ. За часів Фотія зростає не тільки раціоналістичне мислення, але й відроджується інтерес до античності. Найбільш відчутним це стало в XI—XII ст.
Особливо помітним було те, що поряд із чимраз більшим раціоналізмом поширювалися й містичні настрої, що мають місце в теорії. На рубежі X—XI ст. виникла одна з таких богословських теорій, яка пізніше виросла в могутню течію в православній церкві — їсихазм (XIV—XVI ст.) Однак у XI—XII ст. ця теорія не набула широкого поширення. Утім, їсихаст-містик Симеон Новий Богослов розвинув тезу про можливості для людини реального єднання з божеством, поєднання чуттєвого й розумового (духовного) світу шляхом містичного самоспоглядання, глибокої смиренності й «розумної молитви».
Було відомо, що ще за часів Фотія виявилися протиріччя між ідеалістичними концепціями Арістотеля й Платона, а також їхніми прихильниками. Епоха переважання вчення Арістотеля тривала досить довго. Однак уже в XI ст філософська думка розвивається в бік платонізму й неоплатонізму. Особливо видатним філософом-неоплатоником був Михайло Пселл. Цей філософ дуже поважав античних мислителей, любив їх цитувати, але зумів залишитися досить самобутнім філософом, уміло поєднав у своїх працях античну філософію та християнський спіритуалізм. Йому також удалося підкорити таємничі пророцтва окультних наук ортодоксальній догматиці.
Інтелектуальна візантійська еліта намагалася впровадити в життя раціоналістичні елементи античної науки, однак це не дало позитивних результатів. Навпаки, виникали чимраз складніші ситуації. Наприклад, був відлучений від церкви й засуджений учень Пселла філософ Іоанн Італа. Та й ідеї Платона були загнані у тверді рамки теології. Раціоналізм зможе повернути собі втрачені позиції тільки в XIII -XV ст., коли почне розростатися криза й почнеться запекла боротьба з містиками-ісихастами.
У «темні віки» візантійська література пережила значний занепад: панували відсутність літературного смаку, вульгаризація, переважали шаблонові ситуації га характеристики Література в другій половині VII ст. — першій половині IX ст. не відрізнялася оригінальністю. Вона відійшла від античних зразків, тому що це не заохочувалося суспільством. Чорне духівництво стало тим цінителем літератури, на якого вона орієнтувалася. Ченці претендували на написання практично всіх житійних зразків літератури. На першому місці в замовників літератури стали агіографія й літургійна поезія. А головним ідейним змістом стала проповідь аскетизму, смиренності, сподівань на чудо й потойбічну допомогу.
Візантійська агіографія в IX ст. піднялася на найвищий рівень. Симеон Метафраст (Логофет) став відомим хроністом, якому вдалося обробити й переписати близько півтори сотні найбільш популярних житій. Це відбулося в X ст, а вже в XI ст. житійний жанр занепав. Тепер тут панували шаблон, схематичність, сухість.
Чимраз більше зростав вплив житійного жанру на розвиток усієї візантійської літератури X ст. і XI ст. Цей жанр продовжував користуватися величезною популярністю серед народу. У таких творах була присутня як вульгаризація, так і реалістичність описів, яскрава образність. У житіях святих й інших героїв було чимало персонажів, які належали до найбідніших прошарків населення. Вони намагалися вступити в боротьбу з багатими й сильними світу цього, щоб здійснити який-нсбудь зі своїх подвигів. Гуманізм і милосердя цих творів привертали увагу людей.
І в поетичних творах того періоду переважала релігійна тематика. Чимало з них мали безпосереднє відношення до літургійної поезії. Це й гімни, і церковні співи. Решта вихваляла релігійні подвиги. У Візантії жив поет Федір Студит, який у своїх творах прославляв чернечі ідеали, у тому числі й розпорядок монастирського життя.
В XI—XII ст. відродилася літературна традиція орієнтуватися на кращі твори античності, намагаючись їх переосмислити. Це проявилося в новому підході до вибору сюжетів, жанрів і художніх форм. Розвивалася епістолографія, яка використовувала сюжети з давньої греко-римської міфології, досягала високої емоційної насиченості, підкреслювала авторський стиль. Однак не тільки античність цікавить візантійських прозаїків. Вони охоче звертаються й до сюжетів східної та західної літератур, іноді беруть за основу своїх творів і східні форми. З'являються переклади з латини й арабської мови. Літературні твори чимраз більше наближаються до розмовної, народної мови: це тільки перші спроби створення поетичних творів народною мовою. Виникає цикл народномовної літератури, це підтверджує епічна поема про Дігеніса Акріта, у якій використані цикли народних пісень X—XI ст. Що дивно, фольклорні мотиви помітні також в елліністичному любовно-пригодницькому романі, що набув нового розвитку.
У другому періоді великого розквіту сягає візантійська естетика. VIII—IX ст. характеризуються боротьбою навколо культових зображень. Іконошанувальники змушені були заново розглянути головні християнські концепції образу, розробити нову теорію співвідношення образу й архетипу, це в основному стосувалося образотворчого мистецтва. Мистецтвознавці вивчали функції образу, звертаючись до духовної культури минулого, спробували провести порівняльний аналіз образів міметичних, тобто наслідувальних, і символічних. Також по-іншому було переглянуте відношення образу до слова. Була піднята проблема верховенства живопису в релігійній культурі.
У цей час естетика постійно орієнтувалася на античні критерії прекрасного Знову відродилася зацікавленість фізичною красою людського тіла світське мистецтво звернуло увагу на еротизм. Відродилася також теорія символізму, особливо концепція алегорії. Садово-паркове мистецтво знову розцвіло. Драматичне мистецтво теж одержало нові імпульси; у той період йому поч&яи присвячуватися спеціальні праці.
VIII—XII ст. стали для Візантії часом найвищого розквіту естетичної думки. що вплинула на художню естетику багатьох інших країн Європи й Азії
У VII—IX ст. сильно відчували кризу, особливо це стосувалося образотворчого мистецтва. Воно гостріше за інших відчувало на собі вплив іконоборства Лише після перемоги іконошанування, у 843 р., відновився розвиток найбільш масових, релігійних видів образотворчого мистецтва, до числа яких належали іконопис і фресковий живопис. Особливістю нового етапу було те, що античний живопис почав впливати на розвиток образотворчого мистецтва, відбувалося становлення нового іконографічного канону, що диктував стійкі норми щодо обраного сюжету, співвідношення зображуваних фігур, їхніх поз, підбору фарб і т. д. Це протиріччя стало причиною народження нового стилю, якого будуть надалі дотримуватися візантійські художники. Однак це було не єдине нововведення. У зв'язку зі створенням мальовничого трафарету посилилася стилізація намагалися передати через зоровий образ не стільки людську подобу, скільки релігійну ідею, що й була закладена в цьому образі.
У цей період особливого розквіту набуває мистецтво кольорового мозаїчного зображення. Здійснюється й реставрація старих пам'яток культури, наприклад храму Св. Софії. Усе це відбувається в IX—XI ст. Одночасно виникають в архітектурі й нові сюжети, у яких виражалася ідея єдності держави та церкви.
IX—X ст. стають часом збагачення й ускладнення декору рукописів Книжкові мініатюри й орнамент стали багатшими й різноманітнішими. Розквіт книжкової мініатюри припадає на XI—XII ст., що збігається з розквітом константинопольської школи майстрів у цій області мистецтва Значну роль у живописі загалом у цю епоху почали відігравати столичні школи, що характеризувалися дивовижною досконалістю техніки й смаку.
У VII—VIII ст. у храмовому будівництві Візантії й країнах візантійського культурного кола панувала хрестово-купольна композиція, що виникла ще в VI ст її характерною рисою було досить невиразне зовнішнє оформлення. У IX—X ст. під час поширення нового архітектурного стилю великого значення набув декор фасаду. Він виник завдяки розквіту міст, посиленню суспільної ролі церкви, зміні соціального змісту самої концепції сакральної архітектури загалом і храмового будівництва зокрема (храм як образ світу). З'явилася безліч нових храмів, збільшилося число монастирів, хоча вони й були невеликих розмірів.
Крім зміни декоративного оформлення будинків, почали оновлюватися й архітектурні форми, сама композиція будівель. Зросло значення вертикальних ліній і членувань фасаду, що змінило й силует храму. Будівельники чимраз частіше використовували візерункову цегельну кладку.
У ряді локальних шкіл також можна було помітити прояв рис нового архітектурного стилю. Греція в X—XII ст. славилася збереженням певної архаїчності архітектурних форм (нерозчленованість площини фасаду, традиційні форми невеликих храмів) із подальшим розвитком і зростанням впливу нового стилю. Тут помітним є підвищений інтерес до використання петельного декору й поліхромної пластики.
VIII—XIІ ст. стали початком формування спеціального музично-поетичного церковного мистецтва Тепер фольклорна музика не мала такого впливу на музику церковну, а раніше й мелодії були помітні навіть у літургіях. Усе це стало можливим завдяки високим художнім цінностям церковної музики. Щоб ще більше ізолювати музичні основи богослужіння від зовнішніх впливів, церковники канонізують лаотональну систему — «октоїх» (восьмиголосся). Іхоси відігравали роль певних мелодійних формул. Музично-теоретичні пам'ятки дають можливість стверджувати, що система іхосів не виключала звукорядного розуміння. Найбільш популярними жанрами церковної музики були канон (музично-поетична композиція під час церковної служби) і тропар (чи не основний осередок візантійської пмнографії). Тропарі писалися до всіх свят, усіх урочистих подій і пам'ятних дат.
Музичне мистецтво прогресувало: візантійці створюють нотний лист (нотації), їм удається написати літургійні рукописні збірники, у яких можна було зафіксувати пісні (або тільки текст, або текст із нотацією). Люди не мислили собі життя без музики У книзі «Про церемонії візантійського двору» є відомості майже про 400 пісень. Серед них і пісні-ходи, і пісні під час кінних процесій, і пісні при імператорському застіллі, і пісні-акламації.
Настає момент, коли інтелектуальну еліту починає цікавити антична музична культура — це відбувається в IX ст. Однак цей інтерес не можна було назвати практичним. Візантійців цікавили в основному твори давньогрецьких музичних теоретиків. Згідно з відомими історичними даними, у другий період свого розвитку Візантія стала однією з найбільш могутніх і найбільш культурних держав. Суспільний розвиток Візантії, еволюція її культури в цей період сповнені протиріч, що виникли завдяки її серединному положенню між Сходом і Заходом.
Третьому періоду, що тривав з XII ст. по XIV ст., можна дати таку характеристику це найвища точка розвитку феодалізму й розпад Візантійської імперії. На жаль, про цей період залишилося не так уже багато історичних даних. Відомо лише, що Візантія проіснувала на 1000 років довше, ніж Римська імперія Але в XIV ст. її вдалося завоювати туркам-сельджукам. Внесок Візантії в розвиток світової культури дуже вагомий. Сусідні держави перейняли дуже багато з її культури, більш того, середньовічна Європа взяла собі за зразок досягнення візантійської культури. За правом Візантія може вважатися «другим Римом», тому що ЇЇ внесок у розвиток Європи й усього світу воістину неоціненний.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя та творчість Володимира Винниченка
Реферати - Життя і творчість Романа Андріяшика
Реферати - Життя та творчість Тодося Осьмачки
Реферати - Громадська і політична діяльність Миколи Куліша у 1917 – 1920 роках
Реферати - Життя і творчий шлях Андрія Головка
Реферати - Життєвий і творчий шлях Василя Стефаника
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 7
    Гостей: 7
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта