Останні роки життя і творчості (1857-1861) Т.Г. Шевченка
З нагоди коронації Олександра II (1855 р.) багато політичних в'язнів одержали амністію, але прізвища поета в їхньому списку не значилось. Завдяки клопотанням друзів поета в Петербурзі (найбільше віце-президент Академії мистецтв Ф. П. Толстой) 2 серпня 1857 р. Шевченко одержав офіційне звільнення. Того ж дня на рибальському човні він відбув до Астрахані. Очікуючи пароплава, він змушений був зупинитись у цьому місті на тривалий час. Спочатку йому дав притулок офіцер Новопетровського укріплення Л. О. Бурцев, який квартирував в Астрахані, а потім поет сам зняв невелику комірчину. Шевченко здружився з представниками місцевої інтелігенції, ознайомився з історією міста, відвідував єдину в місті бібліотеку.

Долею поета спочатку переймався його колишній знайомий по Академії, а потім відомий рибопромисловець О. Сапожников, який заі пропонував Шевченкові їхати до Нижнього Новгорода в каюті з його сім'єю. Але згодом Шевченко записав у «Журналі», що Сапожников почав цуратися його, ставився до нього, як вельможа.

У Нижньому Новгороді, куди Шевченко прибув у другій половині вересня 1857 p., його чекало «предписание», «дабы он не выезжал в обе столицы и не проживал в них, а немедленно возвратился в г. Оренбург, где он должен иметь местожительства впредь до окончательного увольнения его оттуда». Щоб не вирушати «по этапу» до Оренбурга, Шевченко, посилаючись на хворобу, Пройшов офіційний медичний огляд і одержав дозвіл залишитися в Нижньому Новгороді. У грудні 1857 р. у місті перебував М. С. Щепкін, який не побоявся зустрітися з поетом. За участю видатного актора пройшло кілька вистав. На одну з них, «Москаль-чарівник», Тарас Григорович відгукнувся рецензією в місцевій газеті.

Лише 1 березня 1858 р. Т. Шевченкові прийшов дозвіл на проживання в Петербурзі під суворим наглядом поліції. Через тиждень поет виїхав до Москви, де змушений був затриматись на два тижні через хворобу. У Москві на нього чекали зустрічі зі старими друзями (Щепкіним, Бодянським, Максимовичем). Приїзд у Петербург приніс Тарасові Григоровичу нові знайомства — з майбутнім грузинським письменником Акакієм Церетелі та актором Айрою Олдріджем..

Ще на засланні поет винайшов новий спосіб гравірування. По прибуттю в Петербург це дало йому змогу стати співробітником Академії мистецтв, а у 1860 р. Шевченко одержує звання академіка-гравера. Наприкінці травня 1859 р. поет, нарешті, одержав дозвіл виїхати в Україну, де зустрівся з рідними, гостював у М. Максимовича.

У цей же час Шевченко намагався придбати ділянку землі на березі Дніпра у поміщика Парчевського, але 15 липня його знову заарештували, і він змушений був повернутись до Петербурга з забороною жити в Україні.

У 1859 р. у лейпцизькому виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» були опубліковані заборонені твори Кобзаря: «Заповіт», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та інші. У Росії ці вірші поширювались нелегально. Цензура дозволила у 1860 р. видати твори, які публікувалися ще до арешту поета. Так у 1860 р. з'явився «Кобзар».

Першим же твором, який Т. Шевченко написав після заслання, була поема «Неофіти». Цей алегоричний твір поет присвятив «возлюбленику муз і грацій» М. Щепкіну. Алегорія поеми така прозора, що в ній неважко вгадати події, які відбувались в Російській імперії, яку поет замаскував під Давній Рим. В образах перших християн-неофітів слід вбачати революціонерів-декабристів, з якими жорстоко розправився російський Нерон — Микола І. У типових явищах життя Римської імперії легко вгадуються ознаки російського самодержавства. Навіть початок твору містить у собі приховану іронію:

Не в вашім краю,
Богу милім,
Не за гетьманів і царів.

А в римській ідольській землі
Се беззаконіє творилось.

У матері-римлянки росте син Алкід. Як і вся тогочасна молодь, він веде безтурботне розбещене життя. Мати молиться богам за його щасливу долю. Але після зустрічі з апостолом Цетром життя Алкіда і його друзів різко змінилось, вони стали християнами-неофітами, борцями за правду і добро. Невдовзі Петра повісили, неофітів «у Сіракузи в кайданах одвезли». Звертаючись до матері новонаверненого християнина, поет говорить;

А ти, прескорбная, не знаєш.
Де він конає, пропадає!
Ідеш шукать його в Сибір
Чи теє... в Скіфію...

«Неофіти» — не перший твір, у якому Шевченко порівнює правління Миколи І з правлінням найжорстокішого римського імператора Нерона. І як Нерона проголосили богом Юпітером, так російські самодержці вважались помазаниками Бога на землі.

Розбещеному самодержавству поет протиставляє образи борців-революціонерів. У новому псалмі, який співає Алкід, міститься відкритий заклик до боротьби.

У творі поет пророкує цареві ганебний кінець:

Не громом праведним, святим
Тебе уб'ють. Ножем тупим
Тебе заріжуть, мов собаку,
Уб'ють обухом.

По-новому трактує автор і образ матері, який є уособленням величі матерів і дружин декабристів. Алкідова мати — не просто мати-страдниця. Смерть сина не вбила її і не зломила: мати продовжує боротьбу, розпочату сином.

Тему викриття самодержавства Шевченко продовжив у творі «Юродивий». Цей незавершений твір, можливо, був вступом до сатиричної поеми.

Поет показує безчинства, які творили в Україні царські сатрапи. Шевченко в «Юродивому» розвінчав їх до найнижчих чинів, назвавши царя фельдфебелем, а йото підлеглих «капралами» та «ундірами». Царизм осипав почестями своїх підлеглих, які в Україні «добра таки чимало натворили, чимало люду оголили».

Українське дворянство не стало на захист свого народу, бо «розпинать, а не любить ви вчились брата». У той час, коли «німії, подлії раби, підніжки царськії, лакеї капрала п'яного» мовчки дивились, як царизм знущається з українського народу,

Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів,
Що царство все оголосив:
Сатрапа в морду затопив.

Шевченко дорікає землякам за те, що вони не підтримали сміливого «святого лицаря», а оголосили його юродивим, дозволили цареві послати його на каторгу.

Шевченко гнівно засуджує антинародну політику царизму, а до самодержця звертається: «Безбожний царю! Творче злаї Правди гонителю жестокий!»

Гнів поета спрямовано і проти церкви, яка допомагала царизмові запроваджувати політику соціального і національного гноблення. У творі також яскраво зображено вболівання поета за долю народу і його захисників, «споборників святої волі».

«Я не нездужаю, нівроку...». Останні роки життя Шевченка були сповнені революційної пристрасті. Продовжуючи тему, розпочату в «Неофітах» та «Юродивому», поет дає відповідь на питання, як досягти повного визволення селянства. Це питання було дуже актуальним, оскільки в той час самодержавство готувало селянську реформу. Шевченко ж проголосив, що єдиним шляхом до визволення є селянська революція.

З перших інтимно-ліричних рядків твору ми дізнаємось, що неспокій поетової душі спричинений не хворобою, а передчуттями, бо його «серце жде чогось» і болить, «мов негодована дитина». Риторичне запитання: «Лихої тяжкої години, мабуть, ти ждеш?» — переходить у відповідь:

...Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола,
її приспав.

Отже, нічого чекати свободи від царської реформи. Вказавши на винуватців горя народного, на можновладців, які «приспали» волю, поет закликав до боротьби:

А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.

Це був відкритий заклик народові готуватись до збройного повалення самодержавства, до революції. До Шевченка такого заклику ніхто не проголошував так відверто і пристрасно.

У цьому творі ми також бачимо яскраве сатиричне викриття ганебної ролі панства в поневоленні У країни. Бо саме воно зрадило свій народ, віддавши його на знущання російському самодержавству.

У вірші широко використано алегорію. Так, бажана воля — «небога», «будить» її — значить боротися проти царської сваволі, «миром, громадою обух сталить» — готуватися дозбройного повстання проти самодержавства.

Упродовж усього свого життя Т. Шевченко мріяв про щасливе майбутнє рідної України. В останні роки життя мрії поета набули пророчого звучання, вислови стали твердими і рішучими. У поезії «І Архімед, і Галілей...» поет висловлює переконання, що в майбутньому на всій землі пануватимуть свобода і братерство між людьми:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Поет не деталізує шляхів оновлення, а стверджує, що люди не просто існуватимуть, а будуть жити щасливо. Дієслова «буде», «будуть» набувають у творі узагальнюючого значення: бути — значить жити повнокровним життям.

Тему щасливого майбутнього Тарас Шевченко продовжує й у вірші «Ісаія. Глава 35». Пророцтва стародавнього єврейського пророка Ісаії, автора однієї з книг Біблії, стали для Шевченка джерелом наслідування. Поет змальовує справжній рай, який може запанувати на землі лише тоді, коли незрячі люди «дива Господнії побачать», коли «німим отверзуться уста», коли раби стануть вільними і зможуть подивитись на світ іншими очима, і не боятимуться сказати слово правди. Тобто коли мільйони усвідомлять себе людьми, тоді й прийде кінець поневоленню.

У перших же рядках автор створив гімн щасливому вільному життю:

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле не повитая
Квітчастим злакомі Розпустись,
Рожевим крином процвіти!

Поет переконаний, що земля обов'язково оновиться і буде такою ж квітучою, «мов Іорданові святиє луги зелені, береги!» Але оновлення відбудеться тільки тоді, коли буде встановлено справедливість («на землю правда прилетить»). Вільна праця на благо людей, які усвідомили свою гідність, створить диво «і пустиню опанують веселії села».

Поет переосмислює біблійні образи: картини природи України порівнюються з лугами і берегами палестинськими. У нове щасливе життя знайдуть дорогу тільки раби, тобто тогочасне поневолене селянство, а владики (поміщики й царі) «не найдуть тих шляхів».

Поет широко використовує релігійну лексику для змалювання нового життя: «радуйтеся, вбогодухі», «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста», Бог «воздає злодіям за злая!».

Творчість поета останніх років позначилась появою невеликих віршів. Деякі з них, такі як «Молитва», являють собою цикл коротких афористичних закликів. «Всесвітніми шинкарями» називає поет царів, які закували народ в кайдани соціального і національного гноблення. Його молитва звучить не як звернення смиренної людини до Бога з проханням, а як вимога справедливої кари, адже царат держав у склепі рабства не окремих людей, а цілі народи.

У цьому вірші ми бачимо яскраве поєднання двох протилежних мотивів, характерне для всієї творчості великого Кобзаря, — народолюбство та цареборство. Так, поет звертається до Бога з молитвою «царів, кровавих шинкарів, у пута кутії окуй, в склепу глибокім замуруй», а людям фізичної та розумової праці на користь народу («робочимголовам, рукам», «трудящим людям») прохає ниспослати Божу силу.

Оскільки тільки Бог спроможний вершити справедливу кару, тільки Богові дано судити людей за їхні вчинки, то тільки він, все-благий, і може воздати людям за їх терпіння. Але не милості прорить поет для свого народу, а сили, щоб зламати кайдани. Ця сила потрібна всім, хто чистий серцем, щоб цю чистоту не забруднили гнобителі.

Собі автор не просить милості, не просить в Бога матеріальної винагороди за страждання, а просить: «Подай любов, сердечний рай», а також «любити правду на землі». А<для всього українського народу Шевченко просить Бога послати «єдиномислія» і «братолюбія», бо тільки з ними можна добудувати нове щасливе майбутнє.

Для більш точного вираження основної ідеї вірша поет широко використовує контраст («царі, всесвітні шинкарі» — «робочі голови, руки»), риторичні звертання («мій Боже», «всеблагий;, «о Господи») і повтори («всесвітні шинкарі» — «кроваві шинкарі», «на сій окраденій землі...» — «на їх окраденій землі свою ти силу ниспошли», «а чистих серцем? Коло їх постав ти ангели свої...»), церковнослов'янізми («доброзиждущим рукам», «єдиномисліє», «злоначинающиї спини»).

У 60-ті роки XIX ст. широкого розмаху набуває організація недільних шкіл. Уже тяжко хворий поет створює для них «Буквар», який вийшов друком у січні'І861 р. Буквар містив багато текстів для читання, у яких перевага віддавалася народним думам, прислів'ям і приказкам. Т. Г. Шевченко мріяв написати й інші підручники для недільних шкіл, але хвороба й передчасна смерть не дозволили йому здійснити цей намір. Останній свій вірш «Чи не покинуть нам, небого...» великий Кобзар написав за 10 днів до смерті.

Десятого березня 1861р. Тарас Григорович Шевченко помер. Спочатку його було поховано в Петербурзі на Смоленському кладовищі, а в травні 1861 р. перепоховано на Чернечій горі поблизу Канева.

Доля Великого Кобзаря склалася трагічно, але одне його ім'я наганяло страху на панівну верхівку царської Росії. Навіть смерть поета могла стати першою іскоркою того великого вогню боротьби за незалежність, який в усі віки жив в українському народі. Тому уряд прагнув, щоб звістка про смерть Кобзаря не набула широкого розголосу. У петербурзьких газетах про смерть Шевченка було повідомлено лише двома днями пізніше — у день похорону. Але вже під вечір 10 березня були надіслані телеграми в Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та інші міста, куди можна було подати звістку телеграфом. Царський уряд заборонив служити панахиду по померлому, оскільки він був «політичний злочинець». І тільки після клопотань громадськості було дозволено відправити панахиду в академічній церкві. Того ж дня панахиди відбулися і в багатьох містах України, хоча і під наглядом поліцій. Вся Україна поринула в жалобу.

Звістка про смерть Шевченка дійшла в Дрезден до родини Толстих, у Лондон — до Герцена, у Париж — до Марка Вовчка та Тургенева.

Ховали Кобзаря на кошти, зібрані його товаришами-художниками. Його друзями було вирішено перевезти прах поета (відповідно до його поетичного заповіту) в Україну; спорудити пам'ятник Кобзареві; заснувати народну школу імені Шевченка, утримувати кількох стипендіатів в Київському та Харківському університетах, в Одеському ліцеї та Академії мистецтв. Було також вирішено здійснити перевидання творів поета, призначити премії за кращу біографію Шевченка українською мовою та за кращий критичний огляд його творів, а також надати допомогу родині поета. Друзі Шевченка вирішили, що один з них щорічно відвідуватиме могилу Кобзаря в Україні.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя та творчість Пантелеймона Куліша
Реферати - Життєвий та творчий шлях Григора Тютюнника
Реферати - Життя та творчість Володимира Сосюри
Реферати - Микола Вінграновський
Реферати - Літературний гурт "Молода муза"
Реферати - Біографія Євгена Маланюка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 22
    Гостей: 22
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта