Особливості української архітектури та будівництва у 13-15 ст
Містобудівні програми XIII ст. Визначальним моментом у розвитку архітектури та будівництва другої половини XIII — першої половини XV ст. було притаманне середньовічній культурі домінування ансамблю, що знаходило свій вияв як у великих містобудівних програмах, так і в малих ансамблях окремих споруд чи комплексів споруд.

Загалом, зазначений період в історії архітектури та будівництва на українських землях відомий, фактично, лише в окремих своїх проявах, оскільки тогочасних автентичних пам’яток збереглося мало, а дотеперішні археологічні та історично-архітектурні дослідження перебудованих чи втрачених споруд не завжди дають достатньо вагомий матеріал для їхньої обґрунтованої історико-архітектурної реконструкції.

Розглядуваний період дуже скромно забезпечений писемними джерелами, за винятком самих початків, де ситуацію певною мірою виправляють літописні дані. Відомості до історії архітектури досить нерівномірно розподілені і в географічному плані — як і в усій культурі українських земель відповідного періоду, тут однозначно домінують західноукраїнські території. З-перед кінця XIII ст. для більшості регіонів розвитку української мистецької традиції документальні свідчення практично повністю відсутні.

Розвиток тогочасної архітектури, природно, пов’язаний насамперед з містами. Їхнє планування було вільним, визначалося передовсім особливостями рельєфу місцевості, що найкраще видно на прикладі Кременця чи Кам’янця. Елементи регулярного планування міст з’являються на українських землях лише від середини XIV ст. із початком поширення у західноукраїнському регіоні міських поселень, що мали Маґдебурзьке право.

Проте навіть у таких містах регулярно планувалося лише середмістя, тоді як забудова передмість зберігала вільний характер. Тому навіть ці міста демонструють змішаний тип планувальної структури, посилюваний ще й тією обставиною, що регулярна міська мережа завжди виникала на місці вже існуючого поселення, яке неминуче так чи інакше накладало свій відбиток на новоспоруджуване місто.

Початки розглядуваного періоду пов’язані з останнім століттям княжої доби в історії українських земель, що надавало відповідного забарвлення архітектурній творчості. Вона розвивалася під опікою представників княжої еліти, що значною мірою визначало як загальний характер тогочасного будівництва, так і цілий ряд специфічних особливостей його еволюції та функціонування.

За тодішніх умов основним напрямом його розвитку, природно, виступає продовження найзагальніших тенденцій, вироблених на місцевому ґрунті перед серединою XIII ст. Діяльність князів галицько-волинської династії, у якій на перший план виразно висувається краще засвідчена літописом містобудівна програма Данила Галицького (відповідний напрям активності його брата Василька на Волині зафіксований лише лаконічною літописною згадкою, що, однак, дає підстави здогадуватися про так само добре осмислений характер), виступає центральним явищем в історії західноукраїнської архітектури та містобудування цього століття.

Утвердившись на престолі в напруженій боротьбі, Данило Галицький від 1230-х рр. розгорнув широку державницьку діяльність у різних напрямах, одним з важливих аспектів якої стало закладання міст. Тому, попри природну розбудову уже існуючих міських поселень, для середини — другої половини

XIII ст. особливого значення набрало заснування нових міст, значною мірою визначене започаткованою ще в період правління Романа Мстиславича політикою, спрямованою на розвиток території князівства у північно-західному напрямку. Очевидно, нові міста виникали насамперед як укріплені пункти, необхідні з огляду на централізаторську політику Данила в рамках його напруженої боротьби проти боярської опозиції за зміцнення княжої влади, безперервних княжих міжусобиць та постійної зовнішньої загрози з боку литовців, поляків і угорців.

Від 1241 р., коли до Галицько-Волинського князівства докотилася монголо-татарська навала, міста набирають також функції укріплених пунктів проти ординців. Під 1259 р. літописець прямо вказує на таке призначення новозасновуваних укріплених поселень, зазначаючи, що Данило закладав нові "городи" "проти безбожних татар".

Однією з характерних особливостей містобудівної політики Данила Галицького поряд із зрозумілою увагою до історичних теренів Галицького князівства було акцентування ваги північно-західної території русько-польсько-литовського пограниччя, метою якого було не лише освоєння цих земель, але й їхнє укріплення в перспективі неминучих приграничних конфліктів, оскільки існуюча тут система оборони мала явно недостатній характер. Скеровуючи свої інтереси у північно-західному напрямку, Данило, цілком очевидно, продовжував відповідний напрям політики батька — Романа Мстиславича, обірваний його передчасною смертю. На цій спадкоємності літописець прямо наголошує під 1251 р.

За літописними даними, до найдавніших міст фундації майбутнього галицького короля належав названий його іменем Данилів. Час його заснування літопис не фіксує, проте зазначає, що під час монголо-татарського нашестя 1241 р. наїзники разом з Кременцем не змогли його взяти, як, зрештою, не захопили вони і лише недавно спорудженого Холма. Це вказує на важливе місце Данилова в оборонній системі Галицько-Волинської Русі середини XIII ст. Серед нових міст слід відзначити також Стожок, який 1259 р. разом з Даниловом, Львовом і Кременцем "розметали" на вимогу хана Бурундая — тоді лише Холм уцілів завдяки докладно переказаній на сторінках літопису хитрості князя Володимира Васильковича.

Регулярні татарські вимоги нищення укріплених міст і їх руйнування ординцями свідчать, що татарська сторона добре розуміла головну спрямованість містобудівних заходів галицько-волинських князів.

З міст, посталих на північно-західних теренах, літопис насамперед фіксує Угровськ, у якому одразу ж засновано єпископську кафедру, що вказує на особливі плани Данила Галицького щодо нього. Проте новозаснованому місту судилася коротка доля — воно поступилося місцем новому "фаворитові" майбутнього короля — Холму, заснованому, за свідченням літопису, на порожньому місці й наділеному особливою опікою Данила Галицького, який невдовзі переніс до нього свою столицю.

Під 1248 р. літопис зазначає, що 1234 р. Холма ще не було, а при монголо-татарському нашесті 1241 р. він став одним з небагатьох міст Галицько-Волинської Русі, які вистояли і не були захоплені. Внаслідок активної політики князя до міста стікалося різнорідне населення, в тому числі і, як наголошує літописець, ремісники з країн німецького кола, що дозволило за короткий час перетворити Холм у справжній центр держави, яка переживала період чергового піднесення.

За характером забудови Холм належить до міст з укріпленою княжою резиденцією на природному узвишші й демонструє тип міської забудови, відомий також з інших містобудівних фундацій Данила Галицького, насамперед — Львова. Важливим елементом його фортифікацій була споруджена в центрі укріплень вежа, призначена, за словами літописця, для обстрілу — "знизу зведена з каменю п’ятнадцять ліктів у висоту, а сама зроблена з тесаного дерева, і вибілена".

Вона згоріла під час відомої пожежі міста і далі не відбудовувалася, оскільки, за твердженням літописця, Данило був зайнятий спорудженням інших укріплених пунктів проти татар. Проте, мабуть, з розбудовою міста вежа втратила певні функції свого первісного призначення, і саме це стало головною причиною відмови від її відновлення. За походженням і типом це, безперечно, був західноєвропейський донжон, проте поєднання у ньому каменю і дерева дає приклад дуже своєрідної інтерпретації європейської ідеї на місцевому ґрунті.

Одночасно таке поєднання вказує, мабуть, також на початковий характер відповідного напряму діяльності, оскільки всі пізніші відомі галицько-волинські оборонні вежі будувалися лише з каменю. При спорудженні веж Данило, звичайно, орієнтувався не лише на європейську практику, а насамперед на місцеві аналогічні споруди, які вперше з’явилися на території князівства за часів його батька — мабуть, саме до його нетривалого правління належить найраніша з-поміж веж XIII ст. у Стовпі (від другої половини XVI ст. Столп’є) поблизу Холма. Окрім втраченої ще за життя Данила холмської вежі, він звів також вежу в Білавині поблизу Холма (нині на території міста), залишки якої були знищені під час останньої війни.

Окрім того, кам’яна вежа на дванадцять ліктів, за свідченням літопису, була зведена "за поприще від Холма" й увінчана скульптурним зображенням орла. Останнім часом віднайдено фундаменти вежі в Угровську. Збережену до нашого часу вежу у Кам’янці, вірогідно, споруджено за наказом князя Володимира Васильковича після заснування цього міста. З території Волині відома також втрачена вежа, яку, за даними літопису, князь Мстислав Данилович спорудив у Чорторийську на самому початку свого правління (1289). Ця найпізніша серед зафіксованих літописом волинських веж і завершує столітню історію цієї своєрідної сторінки оборонного будівництва, започаткованої князем Романом Мстиславичем на зламі XII — XIII ст.

Пам’яткою цієї групи з-поза меж Волині була втрачена вежа Спаського монастиря біля Старого Самбора фундації, вірогідно, Льва Даниловича. До неї ж належить також кругла вежа на подвір’ї замку в Любліні.

На загальному тлі оборонного будівництва Галицько-Волинського князівства вежі-донжони виступають як доволі своєрідне і досить мало поширене явище, що, очевидно, певною мірою пов’язано із значними видатками на їхнє спорудження, але насамперед із застосуванням у них каменю, що загалом не було притаманним оборонному будівництву Галицько-Волинської Русі. Мабуть, саме звідсіля перша вірогідна спроба Данила Галицького у цьому напрямі — холмська вежа — була наполовину дерев’яною. Попри свою рідкісність, галицько-волинські донжони залишаються цікавими і характерними пам’ятками оборонного будівництва й ще одним — поза білокам’яними храмами — важливим свідченням наявності елементів європейської орієнтації у галицько-волинській оборонній архітектурі.

Окрім менш дослідженого, і через те поза літописом маловідомого Холма, найхарактернішим прикладом міст Данила Галицького виступає Львів. На відміну від Холма, спорудженого, як підкреслює літописець, на порожньому місці, він виник на місці не зафіксованого історичними джерелами й відкритого щойно під час археологічних досліджень розбудованого міського поселення з розвинутою інфраструктурою, на яку, зокрема, вказує низка мощених деревом вулиць, невелика ділянка якої відкрита на заболоченій низинній території на правому березі Полтви.

Місто Данила продовжило свого анонімного попередника, розвинувши вже існуючу міську структуру. Окрім безслідно втраченого княжого замку, її визначальними елементами виступають найдавніші храми. Центральне місце серед них посідає Миколаївська церква, яка, з огляду на підтверджений літописом розвинутий особисто князем культ св. Миколая Мирлікійського, може бути визнана його фундацією.

Посереднім підтвердженням на користь такого припущення служить наявність у Холмі церкви св. Миколая біля підніжжя Замкової гори (так само зліва від дороги до замку!) і присутність ротонди св. Миколая праворуч від дороги до замку в Перемишлі (під пізнішим латинським кафедральним костьолом). Очевидно, за трьома зазначеними пам’ятками стоїть спільна традиція, яку, з огляду на наявність у переліченій групі львівської та холмської споруд, є підстави пов’язувати з Данилом Галицьким.

Княжою фундацією Данилового наступника Лева, мабуть, є згодом докорінно перебудований монастирський комплекс св. Онуфрія. До княжого періоду, очевидно, належить заснування П’ятницької церкви й латинського парафіяльного храму Марії Сніжної на околиці княжого міста. Первісно він, мабуть, був дерев’яним або фахверковим — принаймні Мартин Ґруневеґ, який перебував у Львові в 1582 — 1602 рр., свідчить, що лише в його часи костьол споруджено у камені.

Очевидно, окрім історичного ядра міста біля північно-західного схилу Замкового пагорба, на території якого збереглися найдавніші львівські храми, уже в княжі часи забудова зайняла також нижчу частину схилу біля західного підніжжя Замкової гори, де згодом, у другій половині XIV ст., розвинувся центр "магдебурзького" Львова. За традицією, новий центр міста заснував князь Лев Данилович 1270 р., а версія походження львівського середмістя лише з другої половини XIV ст. утвердилася лише в новішій літературі. Зміни у розвитку планувальної структури середмістя засвідчує відмінність мірної системи розпланування забудови окремих ділянок території "міста в мурах".

Хоч внаслідок особливостей історичної долі Львів виступає як найхарактерніший приклад містобудівної фундації Данила Галицького, він не демонструє ситуації унікальної. Його своєрідним старшим ідейним двійником, вірогідно, був згадуваний Данилів, який, однак, не зберігся як місто. Правдоподібно, фундація міст на честь Данила Галицького та наступника престолу вказує на певну ширшу програму, відображення якої на іншому рівні можна бачити також в заснуванні у Львові монастирів св. Онуфрія та Георгія — вірогідно, на честь святих покровителів Лева Даниловича і Юрія Львовича.

Тогочасна містобудівна система передбачала спорудження міст насамперед як укріплених поселень, проте відомостей про оборонну архітектуру міст другої половини XIII — першої половини XIV ст. поки що зібрано небагато, а мало не єдиним конкретним писемним джерелом тут виступають скупі свідчення Галицько-Волинського літопису. Вони стверджують, що у новоспоруджуваних містах Данила Галицького увага концентрувалася на будівництві укріпленої княжої резиденції.

Нерідко на території княжого замку розміщувався також головний храм міста, як, наприклад, кафедральний собор св. Іоанна Златоуста у Холмі, у чому проявилася тенденція, вперше засвідчена на західноукраїнських землях ще в Перемишлі близько 1120 р. За літописними повідомленнями, укріплення таких резиденцій були земляними, з ровами і валами та дерев’яними стінами, що прямо підтверджено щодо Львова та Холма.

Комбінований характер укріплень потверджують також свідчення літописця, що на вимогу монголо-татар окремі міста були "розметані" або ж розкопані самими татарами на знак перемоги. Такий характер укріплень становить одну з прикметних рис оборонного будівництва Галицько-Волинської Русі, що продовжувало традиційну для цього регіону систему фортифікацій із засипаних землею клітей і дерев’яних стін, обнесених ровами.

Окрім Данила Галицького, активну містобудівну політику, як зазначалося, проводив також його брат Василько на Волині, проте про неї не збереглося майже ніяких конкретних відомостей поза лаконічною літописною згадкою під 1276 р. про численні городи, споруджені в часи правління князя. Продовжувачем цієї діяльності став його наступник Володимир Васильковим, який успадкував від батька не лише сам інтерес до містобудівного руху, але й тих майстрів, які реалізували відповідні задуми.

Одним з них, безперечно, був згаданий у літопису під 1276 р. у зв’язку із заснуванням Кам’янця княжий будівничий — Олекса, який, за словами літописця, спорудив чимало укріплених городів для Василька Романовича і продовжував працювати для Володимира Васильковича. Наведене свідчення вказує, що діяльність Олекси мала розпочатися задовго до 1276 р., й він належав до артілі майстрів, яку Володимир Василькович успадкував від батька. Це дає підстави висловити здогад, що засвідчена значно скромнішими даними містобудівна діяльність волинських князів так само була результатом широкої продуманої політики, що спиралася, як свідчить особа Олекси, насамперед на місцеві кадри майстрів.

Як і в Данила Галицького, містобудівна політика Володимира Васильковича також скеровувалася перевалено у напрямку північно-західного прикордоння. Тут, за свідченням літопису, князь заснував Кам’янець, перебудував Берестя. Проте, як і Данило, він не полишав поза увагою давні волинські терени, хоч про них літописець повідомляє значно менше.

Наприкінці життя Володимира Васильковича улюбленим місцем його перебування став Любомль, проте сліди місцевої княжої резиденції до цього часу не віднайдені. Єдина джерельна згадка щодо Луцька початку правління Мстислава Даниловича стосується заміської княжої резиденції в урочищі Гай, до комплексу якої, за свідченням літопису, як і в Любомлі, також входив храм.

Очевидно, відповідна традиція мала більше поширення і не лише у княжому середовищі — на це вказують насамперед особливості розпланування Галича. Таку ж роль своєрідного "супутника" щодо Звенигорода міг виконувати анонімний попередник Львова. Правдоподібно, резиденцією такого роду є недавно вікрите городище з храмом другої половини XIII ст. у Терепчі поблизу Сянока — на далекій південно-західній околиці Галицько-Волинського князівства.

Унікальним на загальноєвропейському тлі явищем в оборонному будівництві княжої доби є розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Підкамені. Завдяки вирубаним у скелях пазам, в яких кріпилися конструкції дерев’яної забудови, існує унікальна можливість їхньої ймовірної реконструкції. Хоч усі ці оборонні комплекси виникли ще в ранньокняжу добу, вони функціонували та розвивалися в другій половині XIII ст. З-поміж західноукраїнських наскельних дерев’яних фортець найбільшим було ґрунтовно досліджене укріплення у Тустані, що входило до оборонної системи Карпатської укріпленої лінії 6. На етапі найбільшого розвитку укріплення його дерев’яні стіни сягали висоти 21 — 22 м, воно займало площу 3 га.

До менш відомих аспектів оборонного будівництва княжого періоду належать укріплені монастирі, їхній оборонний характер обумовлювався як загальними тенденціями еволюції тогочасної архітектури, так і конкретною роллю окремих монастирських комплексів, нерідко засновуваних як важливі стратегічні пункти на найголовніших дорогах чи навколо міст. Їхні укріплення споруджувалися в руслі загальних тенденцій тогочасного оборонного будівництва й мали комбінований землянодерев’яний характер.

Лише в поодиноких випадках до таких комплексів входили об’єкти мурованої оборонної архітектури — вежа Спаського монастиря поблизу Старого Самбора 7, пізніше, уже, мабуть, у XV ст., у цьому монастирі споруджено муровані стіни, незначні залишки яких виявлено археологічними дослідженнями. Вежа Спаського монастиря вказує, що мілітарні елементи могли відігравати важливу роль у системі укріплень окремих монастирських ансамблів.

Скромний характер доступних відомостей про оборонну архітектуру княжої доби не дозволяє розглянути її докладніше, оскільки у своїх найхарактерніших виявах вона стала фактично втраченою сторінкою історії українського будівництва, а нечисленні її залишки досліджені мало.

До маловідомих аспектів історії тогочасного будівництва належить міська забудова. Княжі та боярські двори створювали у ній своєрідний акцент, проте суттєво вирізнялися, мабуть, насамперед розмірами і декорацією, кількістю поверхів. Тодішня рядова міська забудова — виключно дерев’яна, нерідко, очевидно, поверхова, як на це вказує будинок ще з-перед середини XII ст., відкритий на території передмістя Звенигорода поблизу Львова. Конкретних прикладів такої забудови з розглядуваного періоду до цього часу не віднайдено. У літописній розповіді під 1261 р. про взяття татарами Судомира 1259 р. згадано, що будинки у місті були вкриті соломою, що засвідчує одну з прикметних особливостей тодішніх міських рядових житлових будівель.

Храми XIII ст. Попри важливість світських напрямів розвитку архітектурної творчості у загальному контексті тогочасного будівництва, вони відомі значно менше; як джерелами, так і оригінальними пам’ятками набагато краще засвідчене церковне будівництво. Проте, аналізуючи його, слід мати на увазі, що до нас, фактично, не дійшов навіть у перебудованому вигляді жоден з визначніших зразків тогочасної церковної архітектури, що, цілком природно, накладає своєрідний відбиток на систему нинішніх уявлень про тогочасне церковне будівництво.

До того ж залишки таких центральних її пам’яток, як, наприклад, холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста, майже не досліджені. Тому нинішні уявлення про церковну архітектуру пізньої княжої доби неминуче будуються на скупих літописних свідченнях, а також нечисленних залишках поодиноких оригінальних споруд здебільшого скромнішого, на тогочасному тлі, характеру та значення.

Попри активне поширення галицько-волинського церковного будівництва на північно-західних територіях об’єднаного князівства, практично жодна з пам’яток цього регіону, який нині знаходиться за межами України, поза літописними даними невідома. Проте сам факт розгортання мурованого церковного будівництва на цій території є одним з показових моментів в історії відповідного етапу церковного будівництва на західноукраїнських землях. Центральною спорудою цієї групи пам’яток, безперечно, був холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста.

Це типова для тогочасної архітектури чотиристовпна хрестовокупольна споруда, характерною особливістю декорації екстер’єру якої було використання декоративного, у поєднанні з елементами фігурного різьблення з місцевих порід кольорового каменю, з обов’язковим для тогочасної мистецької практики застосуванням малярського розфарбування і позолоти.

Щодо цього холмський собор продовжував традиції галицьких білокам’яних храмів попереднього століття. Зазначене в літопису ім’я "хитреця" Авдія, який працював над його скульптурною декорацією, — митця, безперечно, місцевого походження — дає підстави здогадуватися, що на будівництві була зайнята артіль місцевих майстрів, яка працювала під княжою опікою і над виконанням княжих замовлень.

Про це, зрештою, опосередковано свідчить і характер храмового будівництва під патронатом Данила Галицького — така широко запланована будівнича діяльність, безперечно, мусила опиратися насамперед на належно підготовлені і фахово вишколені кадри. Тобто відповідна політика, цілком очевидно, мусила бути продуманою і в цьому напрямі, хоч, поза самим іменем Авдія, від неї не залишилося жодних інших прямих джерельних слідів.

Зрештою і сама професійна діяльність майстрів Данила Галицького нині відома майже виключно із скупих літописних свідчень — насамперед переліку, безперечно неповного, храмів його фундації. У самому Холмі, окрім кафедрального собору, це були також церкви Різдва Богородиці та св. Кузьми і Дем’яна. Церкву Богородиці князь збудував також у Дорогичині. Літопис зовсім не торкається храмів, споруджених в інших містах Данилової фундації, тому наші уявлення про цей аспект його діяльності, цілком природно, далеко і далеко не повні.

Ці, загалом скромні, літописні дані певним чином доповнюють вцілілі лише у незначних залишках на рівні фундаментів найдавніші храми княжого Львова, щодо яких немає сучасних джерельних свідчень. На перше місце серед них висувається Миколаївська церква, яка, мабуть, стояла у своєму первісному вигляді до кінця XVII ст. Про це дозволяє здогадуватися зображення складеного з кам’яних блоків храму за мурами Львова в одній із заставок львівського видання "Требника" 1682 p.

Це — досить рідкісний для українського мурованого церковного будівництва тип храму. Про первісний вигляд докорінно перебудованої Онуфріївської церкви нині судити важко. Так само на підставі одних лише вцілілих фундаментів складно виробити повніше уявлення про первісний вигляд П’ятницької та монастирської Святоюрської церков.

Завдяки літописним свідченням трохи краще відоме храмове будівництво Волині під опікою князя Володимира Васильковича. Воно не виступає в літопису у такому концентрованому вигляді, як у Данила Галицького, проте, як і в нього, теж мало активний північно-західний напрям поширення. Князь збудував церкву апостола Петра у Бересті іцеркву Благовіщення у Кам’янці. У Володимирі-Волинському він спорудив церкву св. Дмитрія і святих Апостолів з монастирем. Проте всі ці храми до цього часу не віднайдені. З церковних фундацій Володимира Васильковича збереглася тільки Георгіївська церква у Любомлі, яка дійшла до нашого часу лише у фундаментах, значною мірою перекритих збереженою спорудою XVIII ст.

Як показали проведені археологічні дослідження, значно перебудована Онуфріївська церква у Лаврові у вівтарній частині збереглася з XIII ст. 9 Спасопреображенська церква Спаського монастиря, яка, судячи із вцілілого схематичного плану та короткого візитацінного опису XVIII ст., продовжувала традицію вертикально розвинутих храмів з перелому XII — XIII ст., розібрана на початку XIX ст.

Тому чи не єдиним, вірогідно, краще збереженим мурованим храмом з-перед середини XIV ст. може бути скромна церква-ротонда св. Василія Великого у Володимирі-Волинському — найпізніший відомий зразок західноукраїнських ротонд, споруджена, згідно з нововідкритим написом на фасаді, 1294 р. За свідченням літопису під 1289 р., у місті Володимир Василькович спорудив також церкву Іоакима і Анни в монастирі над гробом своєї баби — храм з таким посвяченням джерела фіксують на території замку ще 1513 р. 11

Важливим напрямом розвитку церковної архітектури, очевидно, було дерев’яне будівництво, у якому найповніше розвивалася і виражалася місцева будівельна традиція. З поширенням християнства й розвитком парафіяльної мережі його роль на заключній стадії княжої доби української історії, природно, мала неухильно зростати. Наскільки можна здогадуватися, саме на час від кінця XIII ст. з припиненням мурованого церковного будівництва під княжим покровительством припадають початки остаточного утвердження дерев’яного церковного будівництва в ролі домінуючого напряму еволюції відповідного аспекту української будівельної традиції.

У тогочасному дерев’яному церковному будівництві існували різні типи споруд. Найпростішими були дводільні храми на зразок відомої з фундаментів та фрагментів деревини (аналіз дав 1270 p. ± 40 р.) нововідкритої церкви у Терепчі поблизу Сянока. Одночасно поширювалися й класичні тридільні храми, відомі уже в XII ст. (Звенигород). Очевидно, мусили існувати й аналоги висотно розвинутих мурованих храмів, які згодом лягли в основу відповідної традиції дерев’яної церковної архітектури Києва і Лівобережжя XVII — XVIII ст. Не виключено, що вже в цей час набув поширення або принаймні складався відомий за численними значно пізнішими пам’ятками (XVII — XVIII ст.) храм з дзвіницею та каплицею на емпорі.

До подібного висновку приводить наявність саме такого типу споруди у клеймі з зображенням поховання святої невідомого походження житійної ікони св. великомучениці Параскеви у збірці Національного музею в Кракові. Історично-політичні переміни середини — другої половини XIV ст., внаслідок яких українські землі втратили свою самостійність, відійшовши у більшій частині до складу Великого князівства Литовського, а в меншій — до Польщі, поклали початок новому періоду еволюції будівництва.

Поряд із продовженням давніх традицій — воно найвиразніше виступає на литовській території, відображаючи відому модель литовської політики на українських землях: непорушення старовини і невпровадження новин, — у тій частині західноукраїнських земель, які відійшли до Польщі, розпочинається процес утвердження західноєвропейської будівельної системи, яка згодом виступатиме у своєрідному місцевому варіанті, твореному, однак, здебільшого приїжджими німецькими майстрами.

Вестернізація як цілісний розбудований напрям, що саме в архітектурі набрав найширших і найпослідовніше виражених проявів, стала однією з найяскравіших демонстрацій наслідків входження частини українських земель до складу Польщі з західною орієнтацією її мистецької культури. Причому орієнтація на Захід проявилася не лише в поширенні на західноукраїнських землях західноєвропейського готичного будівництва, а й у проникненні певних його елементів в українське церковне будівництво, що, безперечно, було певним чином підготовлене західними тенденціями в розвитку будівельної справи ще в Галицько-Волинській Русі та діяльністю тут окремих будівельних артілей і майстрів майже від самих початків XII ст.

На українських землях це — чергове в історії мистецької культури — звернення до Заходу найповніше проявилося насамперед на львівському ґрунті. З підтвердженням місту Магдебурзького права (1356) й дальшим напливом сюди німецьких колоністів, Львів став поступово перетворюватися у найхарактерніше на західноукраїнських землях міське поселення на німецькому праві — висунутий найдалі у східному напрямку осередок німецького колонізаційного руху на Схід.

Посиленню і зміцненню цих тенденцій у його розвитку послужила дальша розбудова нового центру міста, відкоригована відповідно до засад планувальної структури міст на Маґдебурзькому праві. Поодиноким "націям" — руській, вірменській та єврейській — у межах середмістя було виділено для заселення лише окремі невеликі квартали. Судячи з відомої дати спорудження Вірменського собору — 1363 р. — така планувальна структура "міста в мурах" була вироблена й склалася як остаточна не пізніше початку 1360-х рр. внаслідок часткового коригування уже існуючого середмістя відповідно до засад планувальної організації поселень на німецькому праві — з Ринковою площею, ратушею в центрі й системою вулиць, що виходили з кутів Ринку.

Сторони центральної площі були розділені на рівні вузькі, витягнуті в глибину ділянки, призначені для житлової забудови. Ця планувальна структура середмістя визначила характер його забудови впродовж майже всієї її історії, проте з найранішого часу, через неодноразові пізніші перебудови, реально могли вціліти хіба що підземні та приземні частини окремих споруд.

Показово, що побудоване в середині XIV ст. (за іншими даними — наприкінці XIII ст.) перше місто німецьких колоністів так само було дерев’яним. Значення дерев’яної забудови у тогочасному місті засвідчує той факт, що навіть львівська резиденція галицького архієпископа ще на початку XV ст. була дерев’яною.

Впродовж другої половини XIV ст. частинами споруджено мури середмістя з вежами. Поступово складався відомий у пізнішій традиції готичний Львів. Проте, незважаючи на поширення мурованої забудови, значна частина будинків середмістя і переважаюча — передмість й надалі залишалася дерев’яною, й у загальній картині міської забудови дерево продовжувало домінувати. Вірогідно, значного поширення набула також характерна для країн німецького кола фахверкова дерев’яна конструкція з цегляним заповненням, яка, однак, не пережила відомої пожежі міста 1527 р.

Проте загалом, завдяки новій європейській орієнтації міського оборонного будівництва, стався відхід від притаманних княжій добі дерев’яно-земляних фортифікацій. Характерним акцентом міських укріплень став включений у їхню систему розташований у південно-західній дільниці Низький замок з мурованими стінами, королівською і старостинською резиденціями, приміщеннями для гарнізону й окремо стоячою каплицею св. Катерини. В останній третині століття у середмісті постали парафіяльний та монастирські костьоли, що заклали початок готичної будівельної традиції на західноукраїнських землях.

Приклад Львова найвиразніше демонструє характер тих змін, які від середини XIV ст. набирали дедалі більшого розвитку в західноукраїнському реґіоні. Важко конкретно стверджувати, наскільки вони проявилися у менших осередках міського життя, де не дійшло до таких виразних слідів вестернізації, оскільки їхня насамперед дерев’яна давня забудова безслідно зникла.

Проте перенесена на західноукраїнський ґрунт від середини XIV ст. планувальна структура міських поселень на Магдебурзькому праві чітко виступає у цілому ряді міст з теренів Галицького князівства (Дрогобич, Самбір), навіть таких, де вціліла забудова походить лише з-перед кінця XIX ст. (Золочів, Стрий, Яворів).

До важливих моментів історії цього періоду належить та обставина, що внаслідок польського просування на схід з другої половини XIV ст. для української мистецької традиції значною мірою було втрачено північно-західні й західні терени Галицько-Волинського князівства, на території яких особливо активно розвивалося будівництво під княжою опікою у середині — другій половині XIII ст. У перспективі це призвело, зокрема, до втрати посталих тут пам’яток.

Оборонне будівництво XIV — XV ст. У літературі існує підтримуваний польськими дослідниками погляд, нібито вагому роль у поширенні оборонних укріплень на західноукраїнських землях мав відіграти король Казимир III, якому приписують будівництво оборонних споруд Львова, Галича та ряду інших міст (у контексті пущеної в хід Яном Длуґошем заманливої романтичної формули, що нібито він зайняв дерев’яну Русь, а залишив її по собі кам’яною).

Проте насправді за нею стоїть лише відзначена зміна будівельних традицій, пов’язана з переходом від системи дерев’яно-земляних укріплень княжої доби до мурованого оборонного будівництва західноєвропейського типу. Окрім того, слідом за Я. Длуґошем, нерідко також значно перебільшується особиста роль Казимира III в поширенні оборонного будівництва західноєвропейського зразка на приєднаних до Польщі землях Галицької Русі.

Принаймні львівські дані вказують на спорудження міських укріплень у пізніший період, і, як завжди в містах, королівська влада не докладала до цього якихось особливих зусиль. Не знайдено слідів казимирівських фортифікацій і в Галичі, де найновіші археологічні дослідження засвідчили натомість розбудовану систему укріплень Замкової гори ще з XII ст.

Незалежно від цього, не може підлягати сумніву, що нова історична ситуація привела до докорінної переміни системи і характеру оборонного будівництва, пов’язаних з утвердженням західної традиції. Це знайшло вираз не лише у містах, а й у резиденційній архітектурі, поширюваній з напливом на західноукраїнські землі магнатерії та шляхти з території Польщі.

З розглядуваного періоду до нашого часу не дійшла жодна її пам’ятка, проте серед них мусили бути характерні для свого часу споруди, як, наприклад, резиденції короля Владислава II Яґайла у Городку чи Добростанах на Яворівщині. Унікальним прикладом оборонного залишку провінційної резиденції є вежа (інші елементи укріплення були дерев’яними) у П’ятничанах на Жидачівщині — вірогідний релікт "форталіціум", існування якого потверджене документальною згадкою 1454 р. 13

Очевидно, ще до цього періоду належать початки класичних резиденцій волинської княжої знаті на зразок частково збереженого замку Острозьких в Острозі. Проте найважливішим на Волині, безперечно, був Луцький замок, який включав Верхній замок, збережений у досить доброму стані, і частково вцілілий Нижній, або Окольний, замок, мурована частина якого мала стіну і чотири вежі, з яких до нашого часу дійшла вежа князів Чарторийських.

Верхній замок знаходиться на території укріплень княжого часу, які, за свідченнями Галицько-Волинського літопису, були комбінованими — дерев’яними і земляними. На їхньому місці в XIV ст., "за князя Любарта", як стверджено в урядовому описі замку 1545 р. 14, споруджено муровані стіни з трьома вежами, у яких виразно виступають елементи готичного будівництва. Розпочате за Любарта спорудження обох замків згодом продовжив князь Свидриґайло.

На території замку був розташований також палац. Мурований Верхній замок споруджувався поступово, починаючи від в’їзної вежі. На відміну від нього, Нижній був мурований лише частково. Інші вежі й частина стін замку залишалися дерев’яними — він не був домурований.

Така комбінація, безперечно, існувала й в інших замках у період їх перебудови, проте у луцькому Нижньому замку заміну не було завершено, що й визначило своєрідне поєднання мурованого та дерев’яного оборонного будівництва. У другій половині XIV — першій половині XV ст. Луцьк був головним центром литовської частини українських земель, що і визначило загалом малотиповий для них характер його фортифікацій.

До регіонів, на території яких найактивніше поширювалася оборонна архітектура, належить також Поділля. Тут з-перед кінця XIV ст. розвивається унікальний оборонний комплекс Кам’янця-Подільського, характер якого багато в чому визначений розташуванням міста на острові, утвореному глибоким природним каньйоном.

Зрештою фортифікації Кам’янця-Подільського найдавнішого періоду їхньої історії збереглися лише у незначних фрагментах, оскільки згодом міські укріплення неодноразово істотно перебудовувалися. Кінець XIV ст. ознаменований виникненням на Поділлі цілого ряду укріплених замків — у Бучачі, Язлівці, Сатанові, Скалі Подільській, Теребовлі, Хотині, пізніше неодноразово добудовуваних і перебудовуваних, від яких починається історія мурованого резиденційного оборонного будівництва на місцевому ґрунті.

Починаючи від XIV ст., досить активно укріплюється територія Закарпаття. Цим століттям датується збережений в руїнах замок у Королевому та рештки замку в Невицькому під Ужгородом. З-перед кінця XIV ст. веде свою історію найкраще збережений у регіоні Мукачівський замок, заснований після того, як 1386 р. цю територію отримав князь Федір Коріятович. Його первісним ядром був донжон (втрачений), навколо якого згодом розросталася розбудована система укріплень, більшість яких виходить поза часові рамки розглядуваного тут періоду.

Коли на включених до складу Польщі західноукраїнських землях внаслідок перенесення на місцевий ґрунт європейської будівельної традиції поширюється мурована оборонна архітектура, витісняючи на дальший план притаманні попередній епосі дерев’яно-земляні укріплення, які й надалі зберігалися у вжитку й мали чимале поширення, на "литовській" території України і далі продовжували активно використовувати дерево, не переходячи на привнесений з Європи тип мурованого оборонного будівництва. Класичний приклад активного використання дерева в укріпленнях литовського періоду дає споруджений у Києві в останній третині XIV ст., за першого князя литовського походження Володимира Ольґердовича, замок на Киселівці.

Особливу сторінку в історії оборонного будівництва на українських землях становлять укріплення Криму — як князівства Феодоро, так і генуезьких колоній, що надзвичайно активно розвивалися упродовж розглядуваного періоду. Це було кам’яне оборонне будівництво західноєвропейської традиції, відповідні укріплення, природно, збереглися лише частково. Для зміцнення своїх позицій на півострові генуезці у 1357 — 1433 рр. збудували на території нинішнього Севастополя фортецю Чембало у складі верхнього укріплення св. Миколая та нижнього — св. Георгія.

Найпотужнішою фортецею генуезців на території Криму були найкраще збережені укріплення в Судаку, які будувалися між 1371 — 1469 рр. У 1383 — 1386 рр. було закінчено міську фортецю у Феодосії (Кафі). До початку XV ст. належить фортеця Комітату, яку князівство Феодоро збудувало на протилежному березі бухти як противагу генуезьким укріпленням Чембало. До найпотужніших оборонних споруд на українських землях належить фортеця у Білгороді-Дністровському. Найдавніша частина — цитадель — датується другою половиною XIII — першою половиною XIV ст.; у 1438 — 1454 рр. під керівництвом майстра Федорка було споруджено найбільшу на українських землях муровану фортецю, до комплексу якої входило 35 веж.

Сакральне будівництво XIV — XV ст. Незважаючи на зовні несприятливі умови, в другій половині XIV ст. на західноукраїнських землях продовжувало розвиватися церковне будівництво. Насамперед тут виділяється Львів, де в цей час зводиться щонайменше два мурованих храми східної традиції — монастирська церква св. Георгія (Юра), яка, за свідченням Мартина Ґруневеґа, простояла до кінця XVI ст. 15, та вірменський кафедральний собор Успіння Богородиці. Спорудження обидвох пам’яток пізні львівські джерела пов’язують з іменем померлого не пізніше 1384 р. будівничого Дорінґа. Вірменський собор — перша львівська споруда, яка, попри значні пізніші добудови, досить добре зберегла первісний вигляд.

Унікальною пам’яткою мурованого церковного будівництва цього періоду на території Галича виступає збережена в стінах (реконструйована на початку нашого століття) церква Різдва Христового (точніше датування не встановлене).

Мурована передвівтарна перегородка як особливість організації інтер’єру виступає у невеликій церкві Різдва Богородиці в Росохах на Старосамбірщині, що зберігає найдавніший варіант вівтарної перегородки з одним отвором лише для царських врат.

Найпоказнішим західноукраїнським храмом цього періоду є церква Різдва Богородиці у Рогатині (з добудовами), у якій простежується своєрідне поєднання традицій мурованого церковного будівництва княжої доби (тринавний план з двома опорними стовпами, арки в завершенні стін, плоско, на зразок пілястрів, потрактовані контрфорси) і європейської готики (контрфорси, зірчасті склепіння з нервюрами). Рогатинська церква демонструє найраніший приклад використання європейського готичного досвіду в українській мурованій церковній архітектурі.

Окрема реґіональна школа церковної архітектури розвивалася на Волині, де з розглядуваного часу немає, однак, жодної добре збереженої споруди. Найважливішою пам’яткою тут виступає збудований наприкінці XIV ст. і вцілілий лише у нижніх частинах стін кафедральний собор св. Іоанна Богослова в Луцькому замку, який демонструє приклад чотиристовпного хрестовокупольного храму. В самому місті комплекс храмів існував на території Окольного замку. З них до розглядуваного часу є всі підстави відносити церкву св. Якова 16 — очевидно, збудовану у зв’язку зі смертю в місті у день пам’яті цього святого (1430) великого литовського князя Вітовта.

Мабуть, до другої половини XIV ст. належить і найстаріша частина монастирської церкви св. Онуфрія у Посаді Риботицькій (з частковими перебудовами перелому XV — XVI ст.). Останніми роками відкрито частини збудованої перед кінцем XIV ст. церкви Спасопреображенського монастиря у Стовпі (Столп’є) поблизу Холма 17.

Мабуть, до того ж часу належить і недавно відкрита церква Перенесення мощів св. Миколая у Збручанському на Тернопільщині, заснування якої є підстави пов’язувати з подільським періодом історії родини Коріятовичів — один з небагатьох українських храмів з мурованою вівтарною перегородкою Ч У ній виразно виступають балканські зв’язки в плануванні та декорації, що становить один з характерних моментів розвитку архітектури подільського регіону.

Вони присутні також у церкві Покрови Богородиці у Шарівці (1430-ті рр.), що вказує на ширше значення балканських контактів у тогочасному українському мурованому церковному будівництві Поділля. Шарівська церква демонструє своєрідний варіант планувальної структури, що виводиться від афонських триконхових храмів, у ній так само на перший план виступає захисний характер, підкреслений оборонною вежею на фасаді.

Своєрідну сторінку мурованого церковного будівництва Поділля становить вірменська архітектура Кам’янця, найдавнішою пам’яткою якої була перебудована ще наприкінці XV ст. заснована 1398 р. церква св. Миколая. Скромна за характером вірменська церква Богородиці з XIV ст. збереглась у Білгороді.

Упродовж розглядуваного періоду активно розвивалася мурована церковна архітектура Криму, де найактивніше виступає вірменське середовище. Його пам’ятками є церкви Іоанна Предтечі (1348), Георгія (XIV ст.), архангелів Михаїла та Гавриїла (1408) в Євпаторії, церква св. Саркіса (Сергія) у Феодосії (XIV — XV ст.).

Пам’яткою молдавської будівельної традиції на території України є Воскресенська церква в Лужанах поблизу Чернівців, традиційно датована після 1453 р., але, за найновішими дослідженнями, вона виявилася ранішою за походженням, проте з пізнішими перебудовами.

Перелічені пам’ятки вказують на розвиток традиції мурованої церковної архітектури в різних напрямах, проте загалом вона, очевидно, займала скромніше місце у церковному будівництві епохи.

Не може підлягати сумніву, що період перед серединою XV ст. відзначений остаточним утвердженням на українських землях домінуючого значення дерев’яного будівництва як у містах, так і в сільській місцевості. Ані автентичних його пам’яток, ані документальних відомостей про них до нашого часу не дійшло за винятком відкритих залишків церкви Іоанна Хрестителя у луцькому Ринку.

Попри це, є достатні підстави стверджувати, що завершальний етап княжої доби української історії відіграв вагому роль у розвитку дерев’яного церковного будівництва та передачі традицій дохристиянського та ранньохристиянського часу наступним історичним епохам.

Якщо українське церковне будівництво з-перед середини XV ст. виступає як наступна ланка багатовікового процесу внутрішньої еволюції, то церковна архітектура західноєвропейського родоводу не мала на місцевому ґрунті таких глибоких основ. Їх не могли закласти ані поодинокі храми княжого періоду на зразок львівського костьолу Марії Сніжної, ані діяльність на території Галицького князівства будівельних артілей з Польщі та Угорщини, з якими пов’язаний розвиток місцевого білокам’яного церковного будівництва XII — XIII ст.

Готична церковна архітектура західноєвропейського зразка з’явилася на західноукраїнських землях внаслідок входження їхньої частини до складу Польщі й пов’язаного з цим поширення у регіоні католицьких церковних структур. Хоч до 1412 (1414) р. латинське архієпископство знаходилося у Галичі, найвагомішу роль на початковому етапі поширення готичного стилю в церковній архітектурі на західноукраїнських землях відіграв Львів, і саме на місцевому ґрунті постали й збереглися найхарактерніші його зразки.

Рання львівська архітектура готичного періоду складає досить цілісну групу пам’яток, у якій домінують збережений парафіяльний костьол та втрачені у XVIII — XIX ст. костьоли монастирів домініканців і францисканців. Усі вони закладені на єдиному плані з вузькою витягнутою вівтарною частиною і вкороченою прямокутною, близькою до квадрата, навою, й демонстрували характерні приклади "цегляної готики", однією з прикметних рис якої виступає майже цілковита відсутність монументальної скульптурної декорації. Найзагальніші принципи планово-просторової організації перших львівських готичних храмів витворили популярну на місцевому ґрунті схему, яка залишалася актуальною до самого початку XVII ст. (костьоли монастиря бернардинів та св. Марії Магдалини).

Серед трьох найстаріших готичних храмів Львова особливе місце мав посідати новий парафіяльний костьол. Пізніша традиція приписує його закладення Казимирові Великому, проте відомі моменти історії спорудження храму не дають жодних свідчень щодо якоїсь опіки над його будівництвом з боку вищої державної та церковної влади, що, на перший погляд, виглядає нібито досить несподіваним у контексті особливої ролі Львова в утвердженні польського панування на новопридбаних територіях.

Зокрема, до нас не дійшло відомостей про королівські фундації на користь головного парафіяльного храму міста, хоч Людовик Угорський і Владислав Яґайло щедро обдарували, наприклад, монастир домініканців. Спорудження головного латинського парафіяльного храму Львова велося на кошти самих міщан, до яких лише від початку XV ст. починає приєднуватися навколишня магнатерія, і йшло досить повільно. Лише 1404 р. було засклеплено вівтарну частину храму, яку освячено наступного року.

Будівництва не прискорило навіть перенесення до міста центру латинської архідієцезії на західноукраїнських землях. Остаточне завершення споруди (без парної вежі на фасаді, що так ніколи і не була збудована), припадає тільки на кінець XV ст. Костьол є прикладом базиліки з трьома навами, розділеними стовпами, та вівтарною частиною і двома вежами на фасаді.

Характерною особливістю його планово-просторової структури виступає розташований обабіч бокових нав вінець каплиць; до вівтарної частини храму примикають лише дві симетричні каплиці біля її початків. Каплиці згодом неодноразово перебудовувалися й практично втратили первісний готичний характер. Готичні риси екстер’єру храму приховує отинькування стін з другої половини XVIII ст.

Спорудження костьолу було справою рук вроцлавських архітекторів німецького походження, які, за наявними даними, повністю здомінували місцеве середовище. Родовід будівничих львівського кафедрального костьолу засвідчує сілезькі пов’язання ранньої львівської церковної готики й готичної будівельної традиції на місцевому ґрунті.

Другою за значенням спорудою серед ранніх готичних храмів Львова був розібраний у середині XVIII ст. костьол монастиря домініканців, найповніше уявлення про який дає опис М. Ґруневеґа. Лише у найзагальніших рисах відомий також костьол монастиря францисканців.

Ранню львівську готику у значно скромнішій редакції демонструє також невеликий однонавний з малою гранчастою апсидою костьол Іоанна Хрестителя, який належав общині вірмен-католиків — Владислав Опольський передав його їм 1375 р. 20 Іншими зразками львівської готики виступають втрачені каплиця св. Катерини на території Низького замку, шпиталь Святого Духа та костьол св. Станіслава.

Поза Львовом найхарактернішою пам’яткою ранньоготичної архітектури на західноукраїнських землях є парафіяльний костьол у Дрогобичі, який наслідує планово-просторову структуру львівського парафіяльного костьолу, але без системи каплиць та веж на фасаді. Дрогобицький костьол вигідно вирізняється також тим, що щасливо уник тинькування зовнішніх стін.

Ще перед серединою XV ст. костьоли з’являються і на Волині, хоч тут загалом до XVII ст. вони були поширені дуже мало. До найстаріших належав втрачений костьол домініканців в Острозі, заснований 1432 р. Найстарішою вцілілою автентичною пам’яткою костьольної архітектури на території Волині є датований 1450 р. скромний однонавний з трансептом костьол св. Петра і Павла фундації Радивилів в Олиці.

Окремим регіоном розвитку культової архітектури західної традиції на українських землях перед серединою XV ст. було Закарпаття. Тут збереглася чимала, як на ті часи, кількість мурованих костьолів, однонавних, простих у плані, нерідко в селах, які репрезентують провінційну готичну будівельну традицію. До найхарактерніших належать пам’ятки, збережені у Берегові, Виноградові, Добросіллі, Зміївці, Струмківці, Хусті.

Окрім мурованої, на західноукраїнських землях поширювалася також дерев’яна костьольна архітектура, проте, як і дерев’яне церковне будівництво, вона так само втрачена повністю і безслідно. Ця архітектура відігравала особливо важливу роль на ранній стадії поширення на західноукраїнських землях католицьких парафіяльних структур, насамперед там, де міцно вкорінилася нова феодальна знать, що напливала з території Польщі.

У рамках розглядуваного періоду розвиток архітектури західноєвропейської традиції на західноукраїнських землях охоплює неповне століття, яке становить початковий етап її утвердження і поширення на місцевому ґрунті.

Тому на загальному тлі історії будівництва з-перед середини XV ст. здобутки цього нового для місцевих умов напряму презентуються, скоріше, досить скромно, й показові насамперед як свідчення утвердження західноєвропейського будівництва як самостійного напряму розвитку місцевої архітектури і як перші кроки у характерному для пізнішого періоду здомінування місцевої будівельної ситуації майстрами-професіоналами європейського походження.

Період XIII — середини XV ст. посідає важливе місце в історії архітектури та будівництва в Україні. Як і мистецька культура українських земель загалом, він на своїх початках виступає як час активного розвитку будівельної справи у Галицько-Волинському князівстві середини — другої половини XIII ст. й продовження її здобутків за умов входження українських земель до складу Литви та Польщі від середини XIV ст.

Це були ті моменти, які демонструють українську архітектуру у її внутрішньому розвитку й окреслюють розглядуваний період насамперед як черговий етап еволюції української будівельної справи. Другим, скромнішим за значенням у загальноукраїнському контексті, але важливим в історичній перспективі явищем виступає поширення на західноукраїнському ґрунті європейської будівної системи та початок діяльності в регіоні будівничих європейського походження, які репрезентували провінційні школи німецького кола.

Це поклало початок співіснуванню на західноукраїнському ґрунті двох будівельних орієнтацій і двох архітектур, поступовому опануванню українського мурованого церковного будівництва західними майстрами. Вироблене й утверджене перед серединою XV ст. співіснування двох напрямів розвитку будівельної справи — пов’язаного з продовженням власних традицій з-перед середини XIV ст. і привнесеного після цього періоду відгалуження європейського будівництва — визначило основні тенденції розвитку архітектури і будівництва на українських землях у наступні періоди їхньої історії.

Література

1. Історія архітектурного розвитку в Україні. – К., 2000.
Случайные рефераты:
Реферати - Історична повість Богдана Лепкого "Мотря": хронотопічна структура твору
Реферати - Іван Драч
Реферати - Короткий літопис життя і творчості Панаса Мирного
Реферати - Борис Дмитрович Грінченко
Реферати - Десталінізація. Літературне оновлення 60-х років
Реферати - Іван Кочерга
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 5
    Гостей: 5
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта