Особливості сучасної журналістики: матеріал "на замовлення"

Коли я запитала Ріхарда Керлера, виконавчого директора видавництва IPM MAGAZIN GmbH, чи є в його країні таке поняття, як стаття "на замовлення", він не зрозумів мене. Це відчувалося з його відповіді: в Німеччині, як зазначив пан Керлер, "замовленням" вважається будь-який матеріал, що його пише журналіст за дорученням редакції. Отже, це ніщо інше, в нашому розумінні, як редакційне завдання.

Гаразд, – погодилась я тоді. Але, припустимо, що журналістові, який працює у вашому виданні, хтось запропонує написати до іншого видання. І пообіцяє за цю роботу непоганий гонорар. Чи це не буде вважатись роботою "на замовлення"?

Відповідь я почула однозначну: якщо в контракті між журналістом та видавництвом передбачено, що перший не має права працювати на інші конкурентні видання, то його буде оштрафовано, переведено до авторської групи або взагалі звільнено. Мотивація досить справедлива – співробітник порушив трудову дисципліну.

Але якщо такої умови у контракті немає, то журналістові ніхто не може перешкоджати співпрацювати із іншими виданнями. А отже – висловлювати свою думку на шпальтах різних мас-медіа.

Як бачимо, все пояснюється звичайними нормативно-правовими відносинами. Але ж існує політика, політичні партії, парламентарії, які намагаються популяризувати імідж, по-своєму інтерпретувати події, що відбуваються в країні. Невже вони не спонукають журналістів писати замовницькі матеріали?

По-перше, доволі складно визначити, написав журналіст матеріал за власним бажанням, висловлюючи власну точку зору, чи він керувався думкою тих, хто до нього звернувся "по допомогу". Це скоріше питання етики та психології журналістської творчості.

По-друге, в Німеччині, за твердженням багатьох редакторів та журналістів відомих видань, із якими мені довелося спілкуватись, політика у ЗМІ є найприбутковішою справою. Відділи політики в друкованих мас-медіа публікують не лише ту інформацію про політичне життя, що користується попитом у читача.

Причин кілька. Скажімо, політична реклама регулюється законом, тобто "підробити" на рекламному політичному матеріалі видання просто не має права. А якщо воно все ж таки вирішить це зробити, то буде досить сильно ризикувати – власним іміджем. Бо окрім відповідальності перед законом, доведеться звітувати перед читачами, яких "через недовіру" до себе, можуть просто загубити. Отже за фальшиві твердження у Німеччині виданням та журналістам приходиться платити доволі високу ціну.

І знов виникає цілком логічне зауваження: але кожне видання, будь-то друковане, чи електронне, має свого інвестора, за рахунок якого воно й існує. І серед цих інвесторів чимало людей, наділених політичною владою. Тому, можна припустити, що вони диктуватимуть свою політичну волю власному виданню, особливо під час виборів: що, як і про що писати.

Але й ця думка виявляється хибною. Як зауважили німецькі колеги, в їхній країні, інвестори не мають права за законом, втручатись у редакційну, тобто внутрішньополітичну роботу видань. Концепцію друкованих та електронних ЗМІ обговорюють під час їх створення – укладається договір між інвесторами та редакційним колективом, де йдеться, що до внутрішньої політики ніхто, навіть інвестори, не мають права втручатися. Якщо й мають, то обговорюється, в яких межах.

Окрім цього, чимало видань, що вже добре "розкручені", існують за рахунок реклами. Тому й можуть досить сміливо писати про події різних царин суспільства. Й замовництво як таке просто не доцільне. Замовником стає сам попит на інформацію, тобто аудиторія.

Що ж таке матеріал "на замовлення" у нас? За яких умов він може виникнути?

Слово з редакційного сленгу "замовлення" з'явилося у нас давно – воно не є ровесником "незалежної української журналістики". На початку 90-х років, як пам'ятаємо, виникло чимало різноманітних видань. З часом чимало з них таким же чином і зникли. Але це, так би мовити, вже інша історія. Журналістам із зниклих видань довелося шукати роботу, у тих ЗМІ, які залишились. Проте це виявилося складним завданням – крупні видання, що лишились, вже мали свій укомплектований колектив, тому потрапити у штат стало мало реальним. Особливо у столичних мас-медіа.

Вільнонаймані робітники. Вихід "вільні" журналісти знайшли – вони почали виконувати, як вільнонаймані, завдання чи то редакції, чи то політичних партій, чи то комерційних структур (тут ідеться про критичні публікації) та розміщувати їх на шпальтах різних видань. Умови гри були досить нескладні: якщо зміст матеріалу не входив у суперечність із поглядами редакції, то матеріал друкували.

Але з часом галузь "замовництва" почала розширюватись. Окрім вільнонайманих журналістів, так би мовити зі сторони, робити публікації "на замовлення" почали й штатні редакційні співробітники.

Зовнішні втручання. Бажання "приробити" опанувало й штатних журналістів. Деякі з них почали домовлятися із своїм керівництвом, мовляв, є така тема, є люди, зацікавлені, щоб вийшов матеріал та готові за це платити, як за рекламу. Якщо керівництво погоджувалося, журналіст брався до справи, збирав інформацію, готував публікацію, яка друкувалась. І отримував за це свою частку.

Є й інші варіанти. Скажімо, керівництво видання за деяких умов не дає згоди на публікацію. Тоді журналіст схиляється до маніпуляцій. Приміром, коли він заздалегідь знає, що редактор не погодиться розмістити матеріал на запропоновану тему, він буде намагатись просто подати тему під найвигіднішим кутом зору. Щоб для редакції це мало вигляд досить актуальної теми, а для замовників – стало вигідною справою. Що ж до журналіста, то він зможе вбити одразу двох зайців, та й ще отримати свій гонорар.

Внутрішнє завдання. Тут мова йде про, на перший погляд, справжнє редакційне завдання. Ось приклад. Під час виборів інвестори, які мають балотуватись чи то в парламент, чи то в органи місцевого самоврядування, вирішують: видання, яке існує за їхній рахунок, повинно створити певний резонанс на задані теми, щоб створити собі позитивний імідж.

Розробляється тематичний план. Журналісти отримують завдання та пишуть "на замовлену" тему. На перший погляд їхня робота й справді нічим не вирізняється від редакційного завдання. Якби не одна умова – зміст публікації, її контекст має повністю відображати точку зору, погляди інвесторів-замовників. Думка журналіста щодо порушеної проблеми не береться до уваги. А, якщо журналіст усе таки пише те, що хоче він, воно просто не друкується.

Безперечно, хтось може зауважити, що в журналіста у такому випадку є вибір – він може відмовитись від завдання, яке суперечить його поглядам. Може. Проте ніхто не дасть гарантії, що він і надалі залишиться на роботі, що не зазнає утиску від інвесторів та керівництва редакції. А вступити у конфлікт із верхівкою редакції наважиться не кожен. І тут вже має сенс вести мову про свободу поглядів, свободу слова та ЗМІ взагалі.

Треба зауважити, що в такого типу замовлення є ще одна характерна риса – надлишкові гроші за замовлення редакція найчастіше журналістові не виплачує. Лише гонорар, який йому мають платити за законом.

Отже ми розглянули кілька типів вітчизняного замовлення. Проте ми все ж таки не з'ясували: який із них є справжнім замовленням? Для цього ми повинні визначити основні риси матеріалу "на замовлення" (безумовно, вони орієнтовні):

У матеріалі стоїть псевдонім замість справжнього прізвища автора. Це, певно, є одним із основних показників того, що автор не бажає показувати своє справжнє обличчя читачеві. А, отже, можна припустити, що він повністю не погоджується із викладеними в публікації думками. Чи навпаки – не хоче, щоб вона асоціювалась із його прізвищем.
Публікація, що з'явилася у виданні, не має свіжої інформації, є несвоєчасною чи не зовсім актуальною.
Якщо в матеріалі яскраво виражена лише одноманітна позиція якогось автора, відчувається однобокий вислів думок, бракує фактів та коментарів, а аргументи не є переконливими. У просторіччі фактаж у таких матеріалах називають "притягнутим за вуха".
Публікація дезінформує читача, надаючи йому лише шматки компромату, який яскравовиражено паплюжить імідж того чи іншого політичного, бізнесового чи комерційного угрупування. Або якщо публікація є однією з багатьох у серії однотематичних матеріалів, що друкуються постійно у виданні.
Розмір оплати роботи журналіста не є критерієм, за яким можна оцінювати: чи це був матеріал "на замовлення", чи просто вільна тема, чи справжнє редакційне завдання. Бо ніхто не може дати стовідсоткової гарантії – скільки грошей отримав журналіст за публікацію.
Отже, ми дійшли висновку: матеріалом "на замовлення" може бути будь-який із трьох типів, зазначених раніше, якщо він має хоча б кілька з названих п'яти ознак. Хочеться також зазначити, що "замовництво" досить рідко трапляється в чистому вигляді, з огляду на різноманітні умови підготовки публікації. Про камінці спотикання знають лише автори матеріалу та його замовник.

Також досить непомітна межа між редакційним завданням та матеріалом "на замовлення". Бо ж під час виконання редакційного завдання, журналіст просто з якихось інших міркувань, може вирішити, скажімо, не ставити власне прізвище. Хоча б, щоб потім не мати непорозумінь із тими, про кого пише, щоб нічого не загрожувало ані йому, ані його родині.

Тому однозначно сказати, що матеріали "на замовлення" є явищем лише притаманним нашому суспільству чи особливістю вітчизняної журналістики, це означає – помилитись. Точним формулюванням буде висловлювання, що вираз "матеріал на замовлення" є нічим іншим, як витвором сучасної лінгвістики, що виникла за умов становлення журналістики нового періоду.

Хоча, на нашу думку, вже існування такого виразу є досить тривожним дзвінком для української журналістики. Бо ніхто зараз не зможе дати гарантії, що у недалекому майбутньому це поняття й справді не перетвориться на точне визначення "журналістики на замовлення". Й буде повністю відповідати суті. А це, в свою чергу, паплюжитиме другу найдревнішу професію більше, ніж усі разом взяті утиски свободи слова та вільних мас-медіа...