Оскар Уальд
План

«Любов до себе — початок роману, який триває все життя»..............................3 стр.

«Модно лише те, що носиш ти сам»..........................................................................4 стр.

«Єдине хороше товариство — це ти сам»................................................................5 стр.

«Не час створює людину, а людина створює свій час».........................................7 стр.

Письменник, про якого йтиметься, напевно знав, що «афоризм — закінчена думка, висловлена стисло й лаконічно», але доводити справедливість цього твердження в тиші затишних кабінетів не став. Він народжував і вивіряв їх власним життям, приймаючи це поняття як декларацію, як якийсь згусток таємних думок та ідей, як заповітну релігію внутрішнього «Я». Список крилатих фраз, які вийшли з-під його пера, займає пристойний епістолярний обсяг, відображаючи далеко не повний перелік того, що вилили його вуста, оскільки безліч їх записаними не були й залишилися висловлюваннями лише в пам'яті сучасників. Те, що про нього говорили й писали, саме собою становило великий ряд піднесеного захоплення: «Батько афоризму й ілюзії парадоксу», «Майстер красномовства», «Апологет краси», «Король життя», «Підкорювач духовних вершин». Панове — Оскар Уайльд!

«Любов до себе — початок роману, який триває все життя»

16 жовтня 1854 року у відомого дублінського лікаря сера Вільяма Уайльда народився син, якого назвали розцвіченим ім'ям Оскар Фінгал О'Флаерті Уїлс. Батько бурхливо радів, мати ж хотіла дочку й тривалий час не могла змиритися з даністю, називаючи малого «вона», обряджала дівчинкою, привчаючи до жіночої манірності та чуттєвості. Батьки взагалі були оригінальною парою: батько, талановитий хірург, славився веселим, галасливим норовом, любив гарних жінок і різні веселощі, буквально ненавидів спокій та бездіяльність — організовував власні лікарні, видавав медичний журнал, був непоганим етнографом-любителем, писав книжки й безмежно любив свій край, досконало знаючи історію милої серцю Ірландії. Мати — повна протилежність чоловікові — тиха, романтична, екзальтована жінка, писала вірші і вважала своє дівоче прізвище Елджі похідним від Аліг'єрі, відрекомендовуючись усім як далека родичка великого поета.

Активна життєва позиція старшого Уайльда була чужа кабінетній статиці, у зв'язку з чим він постійно здійснював етнографічні експедиції країною, збираючи стародавні легенди, притчі, народні пісні та обряди, залишаючи де-не-де живі підтвердження свого захоплення давніми традиціями. Щойно вік сина дозволив подорожувати, сер Вільям незмінно брав його із собою, прилучаючи до розуміння красот і щедрот рідного краю, навчав любити батьківщину й народ, який дав світові чимало великих і знаменитих співвітчизників.

У десятирічному віці хлопчика віддали до знаменитої Портора-скул — суворої, фундаментальної, по-справжньому англійської школи. Спочатку ні успішністю, ні старанністю він не відзначався, оскільки важко витримував суворий режим, але швидко навчився самостійності й уміння пристосовуватися до обставин, чим відразу вирізнився з-поміж учнів, — зі смаком вдягався, був бездоганний і охайний у побуті, стриманий і розважливий у словах та вчинках. Рано став захоплюватися серйозною, «дорослою» літературою, пробував писати сам, а смерть Діккенса, якого він любив, буквально приголомшила підлітка й остаточно визначила напрям його подальших занять. В останні роки навчання Оскар відчув нездоланний потяг до краси, викликаний захопленням культурою Стародавньої Греції, — це стало основою його культурно-естетичної життєвої позиції, якої він не зраджував упродовж усього свого бурхливого й насиченого життя.

Наступним етапом його освіти був коледж Трійці у Дубліні — інтернат із не менш суворими правилами, ніж у Портора-скул. Попри це, студенти тут чистотою й високою мораллю не переймалися — відверто гуляли по шинках та будинках розпусти, пропиваючи і прогулюючи стипендіальні суми, відпущені на осягнення наук і духовності. Молодому Уайльду це категорично не подобалося, настільки він був уже привчений до стриманості, сприйняття краси й почуттєвого романтизму. Всі три роки він ні з ким із учнів не дружить, проводячи вільний час на самоті, з подвоєним старанням вивчаючи запропонований навчальний матеріал. Це принесло свої плоди: коледж він закінчив із золотою медаллю.

Далі — Оксфорд. Тоді, втім, як і завжди, цей знаменитий університет був більше схожий на великосвітський клуб освічених джентльменів із-поміж аристократичної молоді, ніж на колиску освіти й науки. Перебування тут вимагало чималих коштів, яких, на жаль, в Оскара не було, а потрібно було чинити згідно з правилами. Він обирає точний інструмент на шляху до поваги однокурсників — відособленість, оригінальність і винятковість. Селиться в маленькому житловому блоці, який обставив і декорував у стилі почуттєвої винятковості, що стала еталоном затишку і роздумливого зосередження, зробивши культ приємних слабин і дрібниць головною метою світосприймання. Це невдовзі помітили товариші по навчанні й гідно оцінили: у нього стали бувати, а ще згодом ця оселя витонченого смаку та оригінальності і взагалі перетворилася на клуб цінителів краси, спокійної розмови та розумних думок. Членам цього гуртка господар пропонував усе для досягнення самовдосконалення: гарну сигару, екзотичні марки чаю і кави, рідкісні вина та повний набір милих дрібниць, які повсюди тішили філософічну публіку. А обговорювати юнакам було що — з викладачами їм дуже пощастило — професор Мехаффі, Уолтер Патер, знаменитий Рескін. Доби не вистачало, щоб оцінити й засвоїти те, що дарували благословенні часи, проведені на лекціях і в розмовах із цими достойними людьми. Все це, безумовно, лягало на благодатний грунт допитливих молодих умів, залишаючи незгладимий слід у їхніх душах на всю решту життя, виховавши щиру любов до краси і захоплене поклоніння перед справжнім мистецтвом.

Прийшли перші відчутні успіхи — він почав публікуватися. Це були вірші, як дві краплі води схожі на автора: давні статуї, м'яке світло старих картин, троянки, що страждають від нещасного кохання, цитати з грецьких і латинських авторів, молоді юнаки в сумних зітханнях. Час перших віршів подвигнув на укрупнення поетичних форм — він почав писати балади, складні за формою і малозрозумілі за змістом, що врешті-решт породили сонети. Нарешті пише поему «Равенна», яка зараховується як випускна робота й вінчає автора високою університетською нагородою.

Навчання завершено, настав час приймати головне життєве рішення: «Що робити?» Звісно ж, він писатиме. Як і про що — наразі не відомо. Та він був переконаний в одному — це має бути гарно, розумно й поетично. Для здійснення задуманого йому був потрібен Лондон, тим паче мати кликала до себе: через серйозні сімейні неприємності їй також довелося переїхати до столиці. Річ у тім, що вірний собі батько спокусив чергову пацієнтку, яка виявилася дуже практичною дівицею і на відмову сера Вільяма її утримувати відповіла офіційною заявою в суд про згвалтування. Це погубило його — він змушений був залишити роботу, громадські обов'язки, став пити й 1876 року помер.

«Модно лише те, що носиш ти сам»

Лондон зустрів юнака холодною зневагою й невірою в його винятковість. Потрібно було доводити протилежне. Попри досить ніжний вік, Оскар мав певний досвід у цій справі. Він облюбував Гайд-парк, де став з'являтися в суворо визначений час, одягнувшись у дуже екстравагантний костюм. Ця процедура повторювалася щодня. Незабаром його помітили. День у день убрання ставало дедалі безглуздішим: неймовірних розмірів краватка, вигадливий берет, яскраві середньовічні панчохи, атласні штани до колін, а в руках незмінний величезний квітучий соняшник. Він наполегливо демонстрував себе й мовчав. Манірні англійці спочатку здивувалися, потім обурилися, а потім зосередилися на дивній постаті. Хто він? На клоуна не схожий, на божевільного також, а може, він нігіліст чи революціонер? Коли Оскар заговорив, то з'ясувалося, що він «учитель естетики». Всі учасники паркової тусовки буквально оніміли. Їх можна було зрозуміти: вікторіанський консерватизм не здатний був розібратися в новому феномені. Це сьогодні людина, яка викладає естетику, абсолютно звичайна і навіть необхідна, тоді ж це було чимось аморальним та непристойним, що таїть злочин морального й суспільного плану, який межує з уселенським гріхом. Проте Уайльд досяг основного — привернув до себе пікову увагу та дедалі більшу цікавість. Довершили справу карикатури на нього з недвозначними підписами й анотаціями в найпопулярнішому журналі Англії «Панч».

Антиреклама — найдійовіша форма реклами. Його впізнавали, його сварили, над ним знущалися, за ним стежили — він відбувся. У численних газетах та журналах стали з'являтися його статті з естетики, які безбожно крушили манірні вікторіанські підвалини. Навколо нього стало формуватися певне коло молодих людей із-поміж «найпросунутіших», для яких він став кумиром, їхнім апостолом. Консерватори жахалися, що кількість його послідовників катастрофічно зростала. Тепер «соняшниковий гуру» не мовчав, навпаки — його неможливо було зупинити: влучне слівце, віртуозні парадокси, нескінченні оди нев'янучій красі, афоризми, він запускав шпильки з приводу патріархальних підвалин і закликав до здійснення духовних сходжень до вівтаря прекрасного.

Він відкриває свій салон, де на гостей чекали картини позамежного змісту, неймовірні за кольором і виконанням драпіровки, портрети знаменитих акторок, східні килими й численні дрібнички, що несуть, на думку господаря, винятковий культовий смисл. Він міцно входить у моду. Він — «нове». Тріумфом сходження явилася новоявлена мода — естетичний дендізм, який він проповідував.

Чого ще можна було прагнути? Але, на його думку, все тільки-но починалося. Лондонське суспільство вирувало. На кожному кроці цитувалися його висловлювання, коментувалися вбрання та манера поведінки, всім було цікаво, де й що він їв, із ким розмовляв, якого кольору бутоньєрка була в його петлиці, у якому екіпажі їздив та які сигари курив. Фундаментальним поясненням і виправданням цієї незвичайності стала його книжка «Вірші», випущена 1881 року, яка лише за кілька тижнів перевидавалася чотири рази (!). Не оминув він своєю увагою й театри, був бажаним і «почесним громадянином лаштунків», частенько виступав із критичними або полемічними статтями з приводу театрального життя, ну, а після прем'єр усі чекали тільки його розумної думки. Дійшло до того, що його грали — у половині репертуарних п'єс фігурував персонаж, чимось схожий на Уайльда — чи то вбранням, чи манерою поведінки, чи його крилатими фразами. Логічним наслідком цієї залаштункової катавасії став скандальний роман із відомою акторкою, яка певною мірою ідеалізувала його, сподіваючись, що екстравагантний коханець допоможе їй зробити кар'єру. Невдовзі грянув гучний розрив, про який тривалий час усі говорили, додаючи очки його оригінальності.

Досягши певної популярності на батьківщині, Оскар вирішив підкорити закордон. Спочатку він їде до загадкової тоді Америки з лекціями «про ренесанс англійського мистецтва», потім у Париж, де за короткий час познайомився з Гонкуром, Бурже, Верленом і дуже постарілим Гюго.

«Єдине хороше товариство — це ти сам»

Подивившись світ і показавши себе, він повертається до Лондона, сповнений рішучості стати багатим і по-справжньому знаменитим. Наймає квартиру в аристократичному кварталі, щосили демонструючи свою довершеність і смак, що саме собою коштувало не дешево, а до багатства було ще далеко. Часто заради цього доводилося тижнями голодувати, але він послідовно «осліпляє світ».

«Піджививши» собою столицю, він вирушає в подорож Англією з метою повернути людей до витоків англійського ренесансу й просвітити їх у частині «мистецтва оздоблення жител». Фінансовий результат підприємства виявився більш ніж жалюгідним, зате він привозить із поїздки дружину Констанцію Ллойд, дочку адвоката з Дубліна. Сирота, скромна, серйозна дівчина англійської краси, побачили в Уайльді казкового принца й закохалася в нього без пам'яті.

У травні 1884 року вони одружилися. Настав час сімейної розсудливості та стабільності. Оскар наймає особняк на Тайт-стріт і тепер приймає виключно вдома. Гостями сімейних раутів стають геніальний Рескін, Марк Твен, Сара Бернар та інші представники театрально- художньої богеми. Чи було щастя в цьому домі? Відповідь — так. Оскар ніжно й віддано любив свою дружину. Свідченням цього стала поява в Уайльдів двох чарівних діток — Сіріла та Вівіана, яких він також палко любив. Задля сімейного благополуччя він влаштовується головним редактором журналу мод «Вуменз уорлд», де впродовж двох років править, редагує, пише нудні статті на побутові теми, рекламує дамські капелюшки та білизну. Це дозволяло утримувати сім'ю, але спосіб життя повинен відповідати внутрішньому образові людини. Звісно, ті шість фунтів на тиждень, які він отримував за свою працю, могли цілком влаштовувати зразкового сім'янина, але естетствуючу душу невиправного бонвівана вони зовсім не гріли.

Йому знову треба було щось змінювати. Він дедалі рідше буває вдома, вирішивши штурмувати нову, тепер уже позахмарну вершину: Уайт-клуб — найстарший і найконсервативніший клуб в Англії. Його членами були міністри, лорди, відомі політики, барони та герцоги. Своєю появою там він потряс найстаріший заклад до підвалин. Обуренню не було меж, проте вже через тиждень зневага змінилася зацікавленням, а невдовзі повагою, навіть якимось шануванням. Тепер він із легкістю обідає з герцогинями, дає поради потомственим аристократам стосовно цінності їхніх картинних галерей і бібліотек, бере участь в оформленні салонів та замків, при цьому даючи їм те, чого від нього чекають: епатаж, екстравагантність, граничний сарказм і дотепність.

Спілкування з новими друзями наклало певний відбиток і на нього. Він раптом пригадав, що є нащадком давніх ірландських королів, оскільки його повне ім'я містило й «О'Флаерті», відтепер, підписуючись, незмінно про це нагадував, а матір називав не інакше як «Її милість». Чи був він причетний до королівської фамілії, автор судити не береться, проте сподіватися, тим більше що були підстави, на приналежність до найяснішого роду Уайльду дозволити собі можна. Адже приписав до свого імені дворянський префікс «де» Бальзак. То чим він гірший?

Так, він жив, але не писав, дуже прагнучи цього. Статті, літературні й театральні рецензії, нариси — все це не задовольняло, хотілося чогось іншого. Його слухали захоплено, тішилися його дотепністю, намагалися бути схожими на нього, але це в житті, а на папері... Безрезультатно він марнував ночі, сидячи за своїм унікальним письмовим столом, намагаючись створити щось нове. Навіть використання гігантських за розміром аркушів паперу (наслідуючи Гюго) не породило гігантських форм бажаного.

Осінило його 1886-го. Відповідь була проста: потрібно описати в літературній формі своє власне життя. Те, що він із таким успіхом і захопленням проповідував у салонах та вітальнях, необхідно вдихнути у вуста персонажів, браку в яких лондонське суспільство не відчувало. Він нарешті осідлав свого коня, «влучив у чижа на стрімкому злеті вгору». Як із рогу достатку посипалися на прилавки магазинів «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіля», «Натурщик-мільйонер», «Сфінкс без загадки», цикл казок новітнього часу про Велетня — егоїста, Солов'я і Троянду, Чудову Ракету та Щасливого принца. Чимало публікувалося досить серйозних і глибоких за змістом нарисів: «Занепад брехні», «Критик як художник», «Перо, олівець і отрута», друкувалися розшифровки сонетів Шекспіра. Одне слово,1890-й і 1891-й роки минули під знаком напруженої творчої праці прославленого автора. Може, полюсність цього визнання була різною, зате однаково благотворно впливала на зростання і розширення популярності Уальда.

Вінцем його творінь того часу став довгоочікуваний роман «Портрет Доріана Грея». Це переповнило чашу терпіння пуританської Англії. На автора обрушився шквал обурення. Солідні журнали буквально захлиналися «у безсилій злобі», обвинувачуючи Уайльда і його твір у всіх тяжких гріхах. Оскар радів. Спочатку він задерикувато включився в непримиренну боротьбу з войовничим консерватизмом, трощачи направо й наліво апологетів «грубості абсолютного реалізму». Та невдовзі це йому по-людськи набридло, і він поставив крапку в цій війні пророчо геніальною фразою: «Прошу зробити мені люб'язність залишити цю книжку вічності, якій вона належить».

А життя тривало, почасти скидаючись на слов'янську охрімову свиту, примушуючи естетствуючого суб'єкта інколи думати й про хліб насущний. У розпачі від того, що не може позичити грошей «під гарні очі та слова», він вирішив розширити коло своєї діяльності, цього разу на ниві драматургії. Оскар усамітнюється в невеличкому будиночку на озері Уїндермир, проглядає гучні колись драматургічні зразки (він поняття не мав, як пишуться п'єси), досить швидко пише «Віяло леді Уїндермир». Театральний зал вибухнув овацією, а преса — злобним виттям. І те, і друге влаштовувало — тільки б не мовчання, байдужість чи поблажливість. Треба сказати, що приголомшливий успіх «Віяла» подарував йому довгоочікуване й заповітне — свободу й гроші, які принесли розкішне життя, рідкісні книжки й спокійні думки про «велике аристократичне мистецтво досконалого ледарювання». Він перестає бути письменником у загальноприйнятому сенсі, присвоївши собі титул «Принц Парадокс», ним самим даний одному з персонажів «Доріана Грея», і починає життя повне безумств, сибаритства і неприборканої вседозволеності. Це прізвисько дедалі більше відповідає його справжньому змісту: іскрометна дотепність, іронічна спостережливість, оригінальне оживлення банальностей, зведення найтоншого парадоксу в ранг способу життя, доведеного до стану щонайвищого, майже небесного абсурду.

«Не час створює людину, а людина створює свій час»

Однак життя людини так влаштоване, що, досягши апогею, вона неминуче піддається чомусь діаметрально протилежному. У житті нашого героя це невідворотно виникло в образі молодого красеня лорда Альфреда Дугласа. Уайльд раптом опиняється «під владою незрозумілого» навіть йому самому. Незабаром для нього все перестає існувати. Є тільки він — «милий мій хлопчик». Відтепер він живе тільки для нього й заради нього. Це було наслання. Оскар тремтів на згадку лише самого імені юнака, навіть думка про нього викликала критичну ейфорію, яка щільно затьмарювала розум солодким дурманним туманом. Все у «милому» здавалося йому ідеально гарним і досконалим, ніжним і витонченим. Уайльд виконував будь-яку примху друга, запобігав його бажанням, сумував за ним навіть у короткій розлуці й ревнував до всіх, хто до нього наближався. Те, що відбувалося з ним, уже не можна було зарахувати до ряду колишніх почуттєвих експериментів чи назвати звичним демонструванням екстравагантності, — це було безумство. А Бозі, як називав Дугласа Оскар, по-своєму сприймав ставлення Уайльда до нього, користуючись ситуацією сповна: вередував, кривлявся, вимагав неможливого, висмоктуючи з Оскара гроші та душевні сили.

Неприродність їхнього становища, звісно ж, викликала насторожену увагу оточуючих і близьких родичів молодика. Його батько, маркіз Куїнсберрі, не міг не помітити дивних взаємин сина з чоловіком, набагато старшим за нього й до того ж із певною репутацією. Хоч би що говорили в суспільстві про маркіза, його побоювання слід визнати обгрунтованими й справедливими, адже рід їхній був давнім і завжди перебував у всіх на очах. Дійшло до відкритих образ, які закінчилися в суді. Слухання «за обвинуваченням в аморальних діях» завершилися арештом Уайльда. Розпочався кошмар: кредитори рвали на частини його майно, він був підданий тотальному громадському остракізмові, саме ім'я «Оскар» стало загальним, банкрутство, театри в поспіху викидали з репертуарів його п'єси, припинили продаж його книжок. Сини змушені були залишити з ганьбою школу й виїхати з матір'ю в глуху провінцію. Вихід із в'язниці під заставу не змінив становища — цькування тривало. Йому повсюди відмовляли в житлі та дріб'язкових послугах, заштатні харчевні гнали його, відмовляючись годувати. Зрештою він став побоюватися за своє життя — натовп грозився його розшматувати. В остаточному вердикті суду було записано: «Визнаний винним за всіма 25 пунктами обвинувачення й засуджений на два роки в'язниці та важких робіт».

Зайве описувати смертельний жах тюремних років, до того ж восени 1895-го його переводять до Редінгтонської в'язниці з винятково суворим режимом, де, за традицією, виконували смертні вироки. Оскар був на межі божевілля, його життя було під загрозою через сильні розлади життєвих функцій організму. Вижити вдалося дивом. Нарешті, у травні 1897 року, термін його ув'язнення сплив. Що чекало на нього попереду? Він жебрак, мати померла від горя, дружина змінила прізвище, його позбавили батьківських прав. Місця на батьківщині не було. Нечисленні друзі допомагають йому виїхати у Францію під вигаданим ім'ям — свого вже не було. Але пам'ять про нього ще жила. На чужині модні журнали вимагали статей і інтерв'ю, театри — нових п'єс, та Оскар важко повертався до колишнього життя, приділяючи час лише тривалим прогулянкам і роботі над «Баладою Редінгтонської в'язниці». Коштів для існування не було.

Дружина, змушена офіційно порвати з ним, усе-таки поставилася до нього з жалем і співчуттям, призначивши утримання в 150 фунтів на рік, з обов'язковою умовою повного розриву з Альфредом Дугласом. Не можна сказати, що останній поставився до Уайльду з таким самим розумінням. Бозі вирішив продовжити знущання над нещасним: закидав його листами й телеграмами з докорами, примхами, обвинуваченнями й погрозами, передавав знайомими привіти з натяками певного значення, вимагав негайної зустрічі — і вона відбулася. Все повернулося круги своя. Бозі штовхав його до загибелі. Знову скандали, душевний біль, знову оплата примх коханого... Дружина відмовляє йому в ренті. Безвихідь. Його стали навідувати думки про самогубство. Останні надії, які він покладав на публікацію «Балади», теж не збулися — ніхто не наважився опублікувати її. Виснаживши остаточно Уайльда, Бозі кидає його наодинці з численними кредиторами та всесвітньою тугою. Оскар опиняється на вулиці. Сили залишали його.

Втім, взимку 1898 року «Балада Редінгтонської в'язниці» все-таки була надрукована під псевдонімом «С.3.3.» (тюремний номер Уайльда) і викликала сенсацію. Її називають шедевром англійської літератури, за стилістикою порівнюючи з творами Софокла, захоплюються актуальністю та зрілістю змісту. Мало того, її поява викликала в Англії шквал обурення жорстокістю тюремного режиму, що прискорило відповідну реформу уряду. Але автора це вже не стосувалося. Сонце англійського естетичного дендізму закотилося. 30 листопада 1900 року термін царювання «Короля життя» закінчився. «Принц Парадокс» не впорався із парадоксом смерті в нерівній боротьбі за життя. Парадокс? Найімовірніше — ні. Він усе пізнав і все спробував: красу та вбогість, розкіш і злидні, кохання жінок і чоловіків, п'єдестал слави і в'язницю, народження і смерть. Йому вдалося головне: «Підняти любов до життя до безуму, а безум — у ранг святості» — ось парадокс... «Нехай змилується над тобою всемогутній Господь і, простивши гріхи твої, поведе тебе в життя вічне. Амінь».
Случайные рефераты:
Реферати - Іван Микитенко
Реферати - П. Грабовський
Реферати - Життя і творчість Олексія Коломійця
Реферати - Життя та творчість Івана Карпенко-Карого
Реферати - Євген Маланюк
Реферати - Життя і творчість П. П. Гулака-Артемовського
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 19
    Гостей: 19
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта