Олесь Гончар — на відстані серця
Є в літературі імена, без яких годі уявити саму літерату->у. От і нам, сучасникам Олеся Гончара, неможливо уявити собі >уття нашої рідної культури без його обов'язкового теплоносного мені. Так провесінь лісову не уявити собі без пролісків, без нурту бе-зезових соків, так жнивну пору годі бачити без тугого колихання шлосків, без їх солодкого музичного шемрання, так шалена гроза і грозою ніколи не стане, доки не впережеться вогняним поясом ловкової блискавки. А що наша сучасна література, а коли чесніше казати, то вся сучасна українська культура щільно вперезана його неповторним тугим шовковим іменем, то в цьому твердженні буде всього-на-всього правда.

Адже, шановний читачу, вже кілька поколінь твого роду живуть в атмосфері, твореній подвижництвом його ясного духу і вражаючої працездатності. Хто з нас на шкільній лаві не пройшов через школу його романів, але отроцтвом і юністю не вичерпались наші зацікав­лення: недавно всі ми були прилучені до музики опери Олександра Білаша «Прапороносці» і старанністю свого прослуховування допо­магали першій ході нового музичного явища.

А що вже казати про самі літературні твори, то «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря» і «Людина і зброя», «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Берег любові», «Собор» і «Циклон», «Ніч муж­ності» і «Чорний яр» — адже з цього неповторного живла духу складаємось усі ми, наповнені його місткістю і чарівністю, його снагою і незахищеністю '.

Можливо, як нікому з відомих тобі людей, знаних отак зблизька, впритул, на відстані серця і руки, притаманне О. Гончару поєднання, здавалося б, непоєднуваного, поєднання полярностей, але на такій високій градусності, на такій карколомній віддаленості одне від одного. Туга статурна сила, владний блиск очей — і неймовір'я ніжності, якась одчайдушна незахищеність первоцвіту, чиста до­вірливість бруньки, простягнутої тобі назустріч з відчайдушною безборонністю. Як це може бути не просто-таки поєднано, а просто-таки злютовано в одній іпостасі, в одній людській особистості? Як це сплетено в одному сплетиві, як це зрощено в одній органічній,

Зазначимо, що твори письменника в країні видавалися (на 1 січня 1986 р.) 312 разів загальним тиражем понад 22 млн. примір­ників.



не синтетичній структурі? Адже найбільш невідворотно саме йому притаманна риса — це оте живе, плоттєве тепло кожного слова, кожної фрази, саме видихування синтаксичної конструкції (от і слово конструкція сюди вже точно-таки не пасує), краще сказати — синтаксичного плину. Скільки таких зміщень, неправильностей, жи­вих огріхів слова, але саме таких, які творять живу душу фрази, а не її мертву конструкцію. Жива джерельна вода з ворушкими пі­щинками, а не дистильована мертвотність. І чути все це треба, від­чувати в кожній крапелині слова, в кожній животрепетності ре­чення, в кожному диханні діалогу, в кожній повноводності епізо­ду. Бути крапелиною і океаном водночас, розуміти відмінність живого життя малої частки і всевладність великих структур — це і значить бути справжнім сучасним романістом, до якого претензії стоять облогом, як читачі за автографами на авторських конфе­ренціях. Вміти диригувати складним оркестром композиції і відчува­ти, як дише кожна скрипка слова, наче мала дитина.

Ні, він все-таки не був звичайним собі мінометником чи стар­шиною мінометної батареї, цей Олександр Гончар, що дописував до армійської газети, що звірявся декому своїми віршами, писаними в окопі. Він, безсумнівно, був письменником з перших днів війни, з часів своєї студбатівської епопеї над Роською. Адже ще дев'ятна­дцятирічним юнаком, закінчуючи Харківський технікум журналісти­ки імені Миколи Островського, він виступив зі своїми першими оповіданнями на сторінках газети «Комсомолець України». Звичайно, в цих початківських творах ще ледь вчувався майбутній автор таких речей, як «Модри Камень», «Весна за Моравою», «На косі», «Геній в обмотках», «Пізнє прозріння» та багато інших творів новелістично­го жанру.

Драматичні колізії, які лежали в основі його ранніх оповідань, шукали свого оригінального мовного і поетичного вислову. Пе­люстки вмираючих черешень, порубаних п'яними білогвардійцями, що просвічуються, як вушка дитини,— скільки в цій простій і на диво точній образній знахідці саме суто гончарівського прицілу, саме його точного невідпорного ока, яке вміє у єдиній виразній деталі давати багатовимірність і глибинність світу.

Відомо, що автор семитомника не включав і не включає свої довоєнні оповідання в книги вибраного, та ще й десь охрестив свої ранні речі школярськими. На це у нього є повне право — розу­міємо його строгість і перебірливість. Але тому, хто став на дослід­ницьку стежку, неможливо простежувати шлях ріки від тої межі, ко­ли вона на ріку замахується: треба починати від найнепомітніших джерел, від струмочків, які ледь видимі у жовтій траві минулого.

Та коли зайшлося про першовитоки, то думаєш і про його си­рітську долю (мама Тетяна померла рано, всю ваготу турбот завдала

на свої плечі бабуня: «Вона була моєю долею, про неї найперше я думав у пеклі війни»,— висловився якось письменник у розмові зі мною про своє найдорожче). Коли думаєш про першооснови буття його характеру, згадуєш рідкісну фотографію: Олесь Гончар — сту­дент Харківського університету (1938). Це отой юнак, що поривався добровольцем в Іспанію (про що свідчать його юнацькі листи до друга), і Брянський, і Черниш, і Сагайда наче романтичним трипти­хом прозирають в енергійності його погляду, в спрямованості упе­ред, в непогамованому жаданні дії і в приреченості на подвиг і самопожертву. Саме людський виквіт степової Еллади пізнаємо тут з усією гіркотою пізнання — саме з цього покоління троє із сотні залишаться живими з усією відповідальністю жити і творити своєю малочисельністю за всіх полеглих — і уславлених, і поганьблених. І, може, справді сама Доля прихистила цього непогамованого роман­тика, щоб згодом він своєю творчістю, своєю неприборканою нату­рою прихистив усю літературу, весь народ?!

Отож — мінометник вже був поетом, був письменником. Свідчать про це і вірші, любовно видані зараз до 40-річчя Перемоги, вірші, написані саме в час визвольного походу, а найголовніше, свідчить сам поетичний дух трилогії. Про це не раз уже писалося, особли­во виразно, опукло засвідчив цю властивість автора Л. М. Нови-ченко в передмові до першого чотиритомника ще в 1959 році: «По суті, ми маємо перед собою оригінальний зразок роману-поеми, своєрідного лірико-романтичного епосу високої образної кон­центрації. Ця особливість «Прапороносців» зумовлена глибинним авторським задумом — дати образ самого народу, що бореться в рядах найсправедливішої армії — і прекрасно служить його худож­ньому виявленню. Епіграфи з геніального «Слова о полку Ігоревім» перед кожною з трьох частин трилогії взяті автором не довільно — вони підкреслюють і його прагнення до масштабного епічного зображення великої народної війни, і його намір проспівати про своїх героїв саме ту схвильовану й сердечну поетичну пісню, якої вони по праву заслуговують».

Що тебе найбільше вражає у статтях, дослідженнях, рецензіях на його романи і повісті, новели та есеїстику? Людське захоплення, захлинання, зачудування, здебільшого органічне, а де й синтетичне, професійно-силуване, дисертаційно-запобігливе. А ще? Багатослів'я неймовірне поціновувачів, з якого часом важко, а то й неможливо вилущити зерно: стільки словес, такі вони пишні й ніякі, підставляй тільки того чи іншого романіста, ту чи іншу новелу, як у старій добрій фотомайстерні — мармизу лише вставляй у отвір, а кінь чи зебра давно вже намальовані і гарцюють під тобою. А кожна ж особистість, особливо яскрава, видатна особистість вимагає і кон­тексту широкого, і знання глибокого, і розмислу парадоксально-



го («... и гений — парадоксов друг». О. Пушкін)... Захлинатися од захоплення легше, аніж аналізувати і зіставляти, розмірковувати і конденсувати — мислити, одним словом. Будучи в твердій певності того, що цією рідкісною якістю і ти не в достатніх параметрах наділений, все ж намагайся не збиватись на славослів'я, на пишність і декор, а скажи про своє індивідуальне відчуття неповторного явища, яке одних освітлює і живить, а інших гнітить і пригноблює — так, саме світлом своїм, так, саме своїм рідкісним теплом і (вже півстолітньою!) творчою невтишимою напругою добротворення.

Є поодинокі, навіть рідкісні книжки-події, які залишають яскра­вий слід не лише у душі читача, але й у серці цілого народу. До таких книжок належать «Прапороносці». Учили їх у школі, вчились по них, вбирали цей роман всім єством, дихали чистою атмосферою визволь­ного походу нашої армії, співпереживали. Вчили, але не «проходили».

З нами на все життя залишаться Юрій Брянський і Хома Хаєць-кий. Як пізніше поряд з ними стануть Богдан Колосовський, Горпи-щенко, Лукія Рясна, Андрон Ягнйч, Кирило Заболотний... До сих пір до автора приходять письмові претензії: «А чи не можливо зробити так, щоб Шура Ясногорська залишилась жити». Побажання линуть і від учасниць Великої Вітчизняної війни, і від .сімнадцятилітніх випускниць — вікова естафета свідчить про неубутню силу манли­вого романтичного прикладу. Той очисний катарсис, викликаний смертю кращих із кращих у романі, живою водою напоює поколін­ня за поколінням.

Грандіозну роботу зробили «Прапороносці» — вони утвердили чесну славу доброго імені нашого народу і нашої літератури — дослідники твердять, що півтораста видань цього твору вийшло всіма мовами світу. Хіба не вразить вас один лише штрих буденної статистики: тільки китайською мовою донедавна твори Олеся Гончара виходили тридцять шість разів! А оце щойно на Шевченківському святі Тань Ден Лін — професор і пропагандист радянської літератури в Китаї — привезла нові свідчення Гончарової популярності серед читачів мільярдного нашого сусіда. Дослідження про нього пише тамілець, і в нього не менше творчих проблем, аніж в юного деся­тикласника, який зараз мізкує над шкільним твором на цю ж тему, чи у автора цього скромного есе.

З самого пекла війни вийшов автор «Прапороносців». Його так щиро і так душевно вітало ціле гроно старших майстрів від Юрія Яновського до Андрія Упіта, від Михайла Шолохова до Остапа Вишні. До речі, наш незрівнянний гуморист, смутенноокий веселун Остап Вишня проникливо записав у своєму щоденнику 27 грудня 1948 року: «Олесь Гончар. Справжній талант. Чи втримається? Гадаю, що втримається і дасть для літератури багато хорошого. Він —-безперечно, для літератури. Не спекулянт! І ніколи ним не буде! Не

8

дай тільки бог, щоб голова закрутилась. Думаю, що не закрутиться! Не доживу вже я, мабуть, до повного розквіту його своєрідного таланту. А хотілося б! Дуже! Хай живе!..»

Цілу детонацію зробив роман у різномовних радянських літера­турах. Цікаво було б простежити вплив автора «Прапороносців» (певною мірою це зробив Віталій Коваль), його стилістики і стра­тегічної розбудови, його правдивості і естетичної довершеності на літераторів молодших. Хочу послатися на один цікавий ракурс — погляд на роман його латиської перекладачки, учасниці Великої Вітчизняної війни Віри Карлівни Кацени-Калпінь:

«Звичайно, коли б Гончар написав свій роман сьогодні про ті події, то була б зовсім ішла книжка. У ній було б більше філософії і різних мудрих розмірковувань (як, скажімо від себе, в епізодах вій­ни у «Людині і зброї» чи хоча б у «Твоїй зорі».— І. Д.), але впев­нена, що менше було б тієї війни, що пахне кров'ю, димом, иилом, тієї війни, яка у сорокових роках у нас трималась у кожній крап­лині крові. Адже тепер ми дуже стали розумні, дивимось на війну по-іншому, чим далі, тим страшнішим все це здається!.. Як сол­датові, мені й сьогодні — «Прапороносці» найулюбленіша книжка...»

Автори, які стали писати про війну згодом,— Юрій Бондарєв, Григорій Бакланов, Василь Биков, Віктор Астаф'єв, Анатолій Ананьєв та інші, не могли пройти повз урок першого з шедеврів, який виник буквально з вогню війни. Вони в чомусь засвоювали цей урок, в чомусь відштовхувались, щось заперечували і виростали на цьому запереченні, але без освоєння Гончарової правди про Велику Вітчизняну не зміг пройти жоден з авторів, хто виріс як митець на цій темі.

Те, що ти думаєш, ті висновки, до яких приходиш самотужки, особливо переконливими стають тоді, коли знаходиш їх в розмірко­вуваннях інших людей, особливо людей, глибоко шанованих тобою. Тоді твоє думане і пережите, вистраждане і осмислене набуває права громадянства якось органічно і несилувано, тоді справді ві­риш не лише в те, що сам не помилився, а й приходиш до виснов­ку, що твої міркування і спостереження мало не даність об'єктивна. Зіставляючи неспростовані думки людей неординарних, близьких і далеких водночас в силу тих чи інших причин, виробляєш оцін­ку не лише піддатну твоїм скромним замахам, а й наче посилюєш і поглиблюєш її на силу і глибину думання видатних твоїх сучасни­ків. Це стає особливо цікавим і невідпорним тоді, коли вони, твої старші побратими і вчителі, навдивовижу різні, коли різні води і броди вони перейшли і різні мідні труби довелося їм подолати на шляху до свого усталення в людській пошані і благородстві вчинків. Тоді оцінка людей різних стає оцінкою і об'єктивною, і всена­родною.

9



Ще до сорокаріччя письменника у 1959 році вийшло було зібран­ня його творів у чотирьох томах. Найгрунтовніший і найглибший, як мені і зараз видається, дослідник його творчості Леонід Но-виченко вже тоді зафіксував, наприклад, таке небезпомітне і проре-чисте явище, яке цікаво прочитується зараз.

«Не дивно, що Гончар має продовжувачів, що його вплив від­чувається в творчих шуканнях багатьох молодих українських про­заїків. Та й не тільки українських. Ось нещодавно з'явилася в російському перекладі повість молодого киргизького письменника Ч. Айтматова «Джаміля»; своїми інтонаціями, фарбами, ритмікою, зосередженим і світлим ліризмом вона відчутно нагадала нам прозу Гончара...»

Зараз, на відстані яких майже тридцять літ, видно, скільки друзів придбав письменник для рідної літератури, а отже, і для рідного народу.

Так, видатний сучасний російський письменник Юрій Бондарєв лишив переконливе свідчення впливу першого роману Олеся Гон­чара на початки своєї творчості: «Коли я писав «Батальйони...», читачі всієї країни і критика вже визнали трилогію Олеся Гон­чара «Прапороносці». Я захоплений цим твором, він дав мені дуже багато і як читачеві, і як письменникові. Вражає масштабність мислення автора, широта показу воєнних дій, глибокий гуманістич­ний пафос твору. (Тут і далі курсив наш.— І. Д.). Люблю я Олеся Терентійовича не тільки як письменника, а й як добру, чуйну, ви-сокоінтелігентну людину...»

Людина рідкісного дару, письменник світового регістру киргиз Чингіз Айтматов щедро і аргументовано свідчить про свого «брата» з літератури української: «Для мене беззаперечно — постать Олеся Гончара може служити віхою загального розвитку всієї багатонаціо­нальної літератури. Для мене, в даному випадку, важливе те, що Олесь Гончар дійсно письменник народний і походить від народного коріння. Така, на мій погляд, його художницька природа. В ньому, як мені здається, добре поєднується український національний дух з широтою поглядів сучасного художника, з вселюдськістю мис­лення...

...Уже тоді, в «Прапороносцях», Гончар вийшов до проблем за­гальнолюдського характеру. Проблеми життя і смерті, честі і без­честя, любові і вірності були розглянуті ним крізь призму важких випробувань особистості в жорстокій атмосфері війни. І в цьому була ознака великого гуманістичного таланту, якому належало розкрива­тись, набирати нові висоти пізнання і творення, відважуватись на великі художні відкриття.

...І ще я хотів би відзначити як немаловажне значення, як нема­ловажну цінність «Прапороносців» — чистоту, щирість, первоздан-

пість і навіть наївність тексту. «Прапороносці» були багатообі-цяючим початком для Гончара, і вони повністю виправдали свою появу на світ. Звичайно, після «Прапороносців» Олесь Гончар незмір­но виріс як художник і мислитель. Я б сказав, перш за все як мислитель, і це потверджується всією його наступною творчістю...»

Віктор Астаф'єв, один з найвидатніших і найгостріших сучасних прозаїків, силі голосу якого і відвертості оцінок не позичати, на за­питання: «Кого з українських письменників ви любите і шануєте?» — відповідає:

«Насамперед творчість Олеся Гончара. Його антивоєнні романи ставлю врівень кращих світових досягнень в художньо глибокому розкритті цієї теми. Це художник високої совісті й громадянської пристрасті, чесний в усьому і дуже вимогливий до себе. У мене є всі його книги. Олесь Терентійович ніколи не писав прохідних тво­рів. Кожна думка, кожне слово — зважені й вивірені. А тому вихід кожної його книги — подія...»

І ще одне свідчення — великого романтика з Вільнюса Едуардаса Межелайтіса:

«Коли я перекладав «Злату Прагу» Олеся Гончара, мені здавалося, що я сам пишу цю книгу і розповідаю своїм молодим співбесід­никам про війну. Все це я пережив — і не перекладав, я ніби сам писав цю книжку. А книга прекрасна.

Війна, ви розумієте, важка справа. І багато про неї пишуть досить жорстоко, суворо, зле. У Гончара війна показана з героїчного боку: солдати у ній воюють, як ті молоді революціонери на барикадах (мені є про що згадати — тридцяті-сорокові роки!). Ось цей рево­люційний пафос, цей героїчний романтизм, ця готовність пожертву­вати собою в ім'я Революції і привабили мене в цій книзі...»

Польський дослідник творчості письменника Флоріан Неуважний прицільно визначає домінанту мистецького обдаровання видатного майстра, вбачаючи її насамперед у сонячності, у світлоносності: «Про Олеся Гончара не можна писати без емоційного забарвлення, бо його добрий, людяний хист, притаманний, мабуть, і його особистій вдачі, так сильно вибивається на поверхню його творів, що слід було б казати про специфічну «оптику» бачення ним світу: він скоріше зверне увагу на добрі, приязні, сонячні аспекти життя своїх героїв, ніж на темні, брутальні, жорстокі його прояви, хоч вони, звичайно, не зникають з поля його бачення. Вони, одначе, є завжди ворожою для людини і суспільства стихією, з якою воюють добрі, сильні, сердечні герої його творів».

Про оту специфічну «оптику» бачення світу, про Гончарове слово, напоєне світлом, цікаво написав у передмові до недавнього двотомника Микола Бажан:

«Гончар — художник світла, його дослідник, зображувач і поет.







10

11



Закохано й уважно простежує він промені, що првнизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос. Без­ліч нюансів, відтінків, обертонів бачить він в описуваних ним пей­зажах — від перших переливів світання до торжествуючих акордів ранку, до величавої нерухомості степових полуднів. Перечитую тужливі сцени, змальовані в «Людині і зброї» та в «Циклоні»,— ядучий морок німецького концтабору, відчайдушне блукання уцілі­лих воїнів по ворожих тилах, коли знеможених тілом, але незборених духом радянських людей зі всіх боків оточувала дика, ворожа тьма звірячого фашизму. Обидві ці книги, продовжуючи й розвиваючи те­му світла й тьми, побудовано на непримиренній боротьбі з темря­вою,— чи будуть то тупі, темні солдафони гітлерівського вермахту, чи підступна сутінь підлих зрадницьких душ,— Гончар протиставляє їм тих своїх героїв, світлоносців, тих голодних, обдертих, поранених і мордованих, але все ж нескорених неймовірними стражданнями і бідами радянських людей, до яких він звертається: «Було ж таки щось,— назвемо його Світлом ідеалу,— що підтримувало вас у тому пеклі, де точився, здавалось би, зовсім нерівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів...»

Приблизно водночас писали це абсолютно різні люди — польський учений, завідуючий кафедрою україністики Варшавського універси­тету, і видатний сучасний поет, які до мого грішного втручання навіть знайомі не були між собою, але коли зустрілись на квартирі Миколи Платоновича, то розмова великою мірою точилася і навколо особи Олеся Гончара, особливо навколо важкості донесення отої прита­манної Гончаровим словесним структурам сердечної теплоти в іншомов­них варіантах — йшлося про переклади російські, польські, німецькі.

«Його перекладати так само важко, як і Шевченка,— казав Ба-жан.— Втрачається тепло, відчуття абсолютно живого тіла. А може, це така вже вдача українського слова, може, це так йому на роду написано, так йому «пороблено»...»

А мені цікаво було спостерігати. Пам'ятаю, як Микола Бажан готу­вався писати передмову до творів Олеся Гончара. Микола Платонович з притаманною йому сумлшністю ще раз і ще раз перечитував роман за романом, неодноразово обговорював той чи інший твір з автором цих рядків, дивувався композиційній вигадливості і неубутній світло­носності нашого видатного сучасника, свого сусіда по Кончі Озерній, до якого ставився завжди з глибокою повагою, а часом і з непогамо-ваним захопленням:

«От керували ми, кожен у свій час, Спілкою письменників Украї­ни. Гончар змінив мене, обрали його на цю високу посаду ще доволі молодим — десь відразу після сорока років. І, скажу Вам відверто, він поводив себе на моєму ж місці набагато мудріше і при-

12

цільніше, аніж умів це робити я. Я вникав у дрібниці і часом загру-

ав у них, і мене, бувало, не вистачало на вирішальні Справи, на

ардинальні проблеми. Він же при керівництві вмів не в'язнути у

дрібницях, може, часом на них і не зважав, зате, коли йшлося про

вирішення найсуттєвіших речей,— він був тут як тут, він завжди мав

сміливість вдачі і мудрість такту розв'язувати ту чи іншу нагальну і

суперечливу проблему точно і владно, як і належить справжньому

керівникові...»

Я розумію, що Микола Платонович тут не обійшовся без того, щоб зайвий раз ушпетити самого себе і тим самим вивищити свого молодшого колегу в складній ситуації, але подібну тезу він повторю­вав мені з впертою настійливістю: так він робив завжди, коли хотів, щоб мовлене ним сприймалося не як примха моменту, але як да-ність, перевірена певною тривкістю часу. Важко було йому не пові­рити. Принаймні вислухати уважно і повідати людям. Це була ви­важена ним теза, яка стосувалася вдачі Олеся Гончара як людини і керівника, але отой вихід на вирішення найсуттєвіших речей, найкар-динальніших проблем такою ж, а може, ще переконливішою мірою стосувався і Гончара-митця. Хіба не бачимо ми зараз, як майже двадцятилітній час по «Соборі» переконав нас у тому, що мав рацію автор, а не його горе-критики, хіба ми не відчуваємо зараз, наскіль­ки точно вписується в клекотливий публіцистичний ритм часу, особ­ливо вивержений видатною російською сучасною прозою, Гончарова новела, надрукована у «Правде», «Чорний яр»?! А щодо «Собору», то ось як він оцінюється Борисом Олійником в четвертому номері «Литературного обозрения» 1986 року:

«Нині багатьом, особливо молодим, видається, що доля завжди бу­ла прихильною до уславленого майстра слова Олеся Гончара: три­логія «Прапороносці», котра обійшла всі материки, відзначений Ле­нінською премією, Зірка Героя Праці, звання академіка...

Але давайте повернемося до кінця шістдесятих років. Всесоюз­ний читач ледве чи відає, що тоді вийшов роман Олеся Гончара «Собор», котрий був сприйнятий, м'яко кажучи, неоднозначно. І це природно: в творі заторкуваЛись ті больові точки, які нині все успішніше «знімаються» на партійному і державному рівнях. В рома­ні були гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам'ятників^ минулого, збереження ціль­ності людської душі. В ньому без манівців, на високому художньому рівні ставились проблеми взаємної підзвітності керівників і керова­них, розвінчувався кар'єризм як одне з найнебезпечніших для суспільства явищ. На жаль, дехто з ретроградів намагався хитрою демагогією затуманити чітку і ясну стратегію роману, приписавши йому знову ж таки різнокаліберні «ізми». Дійшло до того, що від автора вимагали ледве чи не зміни концепції роману.

13



Мужньо, як і пасує комуністові, він вистояв, виконавши священ­ний обов'язок справжнього письменника: обігнати добу, в числі пер­ших нанести на суспільній карті найгарячіші точки проблем. До речі, багато з вищезгаданих знаків поваги Олесь Гончар дістав саме опісля виходу роману «Собор». Це ще раз потверджує, які саме якості цінять народ і партія у своєму письменникові...»

Оцінка переконлива і незаперечна.

Багато років трудівники Херсонщини його обирають депутатом Верховної Ради Союзу РСР. І справді, є щось загадкове і приваб­ливо незрушне у єднанні письменника зі степовим Півднем, з його долею і його правічним духом — духом хліба і сонця. Свого часу він написав збірку новел «Південь».

Коли перечитуєш ще раз і ще раз оповідання «Соняшники», коли входиш, як в ріку, у переживання скульптора, який не може відразу знайти повноту привабливості обраної ним «натури» — кол­госпниці Меланії Чобітько (ординарна зовнішність, зв'язаність перед відомим гостем із столиці, яка не відшкодовується ні балакучістю, ні дотепністю, ані жодним несподіваним живчиком характеру), то мучишся наче сам разом з автором. Адже скільки разів і перед тобою виникали аналогічні ситуації, адже як непросто знайти золотий клю­чик до людської душі, яка зовні пригнічує тебе буденністю і непоказністю, тихістю і сумирністю! І очима скульптора вже вби­раєш її, ту щасливу мить прозріння, коли серед моря квітучих со­няшників постає у життям народженій композиції Меланія Чобітько: «Так от яка вона справжня! Щось майже величне було в її поставі, в погляді, в рухах! Не йшла, а ніби напливала із золотого духмяного моря, гордо випроставшись, легко й ритмічно подзвонюючи в свої зо­лоті литаври. Захоплена роботою, вона, видно, зовсім не помічала скульптора, їй було не до нього, в неї була своя творчість. Со­няшниковий золотистий пилок осідав їй на бровах, на віях. Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, ста­ло мов тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, в ньому з'явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялися і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!..»

Читаєш цю чисту гончарівську річ, і мимоволі наче бачиш усміхне­не обличчя Олександра Петровича Довженка, і чуєш фразу ну досте­менно ж не його: «Є ще порох в наших порохівницях!», і згадуєш ту відому фотографію з Ірпеня, де сидять два митці — молодший і старший, і де поривний кінорежисер наче розкадровує своїми жес­тами Гончарову розповідь полум'яну про степову трудівницю.

Історико-революційна дилогія «Таврія» та «Перекоп» народились теж як своєрідний виквіт степового духу. Трохи згодом він напише у нарисі, створеному на прохання журналу «Вокруг света», що українські степи для нас — це не просто географічне поняття: «Вони

були протягом століть ареною нашої національної історії, тут гарту­валась мужність нашого народу, зросла його слава, вирішувалось йо­го майбутнє. Степи першими виставляли бойові заслони проти татар, захищаючи трудовий люд від їхніх розбійницьких нашесть. Запо­розька Січ підтримувала в народі дух свободи, патріотичної лицарської доблесті, звідси, за висловом Маркса, козацтво розлилось по всій Україні, і звідси ж — уже в нові часи — червоні загони революції йшли на штурм Сиваша й Перекопського валу, «останньої барикади» старого світу» '.

Наче з глибинної народної пісні випливло на степові простори ро­манів дво єднання сестри і брата — Вусті й Данька, таке зворушливе і рідне, таке щедре і чисте. З групою заробітчан з села Кринички на Полтавщині вони потрапляють, долю шукаючи, в капіталістичну економію Нову Асканію. Скільки цікавих доль нам довелося зустрі­ти — від тітки Варвари, що отаманує над стрижіями, до Нестора Цимбала, доброго годувальника дивовижних асканійських тварин і птахів, від старшого асканійського садовода Мурашка з його му­жицькими проектами до копача колодязів Оленчука. Зоряні розсипи різноманітних людських доль поляризуються в двобої за правду, за соціальну і національну справедливість. Історичний перехід через Сиваш зумовлений всім ходом людських пристрастей і характерів, яскравістю всіх провідних внутрішніх тем романів.

Степовим духом і «Тронка» народжена, уславлений роман, від­значений Ленінською премією. Своєрідно закроєний, вибудуваний як степове мозаїчне панно з різних новел, він органічно з'єднав у своїй суті невситиму пристрасть публіциста і глибокий дар поета сьогодення. Якби тільки з дванадцяти його розділів-новел існува­ли дві: «Залізний острів» і «Полігон» (Історія однієї любові), і то можна було б допасовувати до імені автора слова найвдячніші, епітети найгучніші. Недарма ж відразу після опублікування роману, як свідчать дослідники, було написано близько сотні статей і рецен­зійному присвячених, а не так давно було звернуто нашу увагу на те, як відгукнувся свого часу на «Тронку» Павло Тичина: «Яким світлим, яким багатонадійним і радісним душа моя бриніла, коли я «Тронку» перечитував...»

Добірний врожай прози поетом сприймається як плин музичної ріки. Яка уважність до кожної фрази і діалогу! І лише йому прита­манні спостереження, де вихоплюються подив і ніжність до автора, захоплення силою і красою письменницької влучності. «Психоло­гічна блискавка»,— зауважує він на берегах «Тронки», яка з його по­мітками лежить на робочому столі поета в музеї. А згодом лише йому притаманні «музичні» детонації на сторінках роману: «Двій-

Гончар О. Письменницькі роздуми.— К., 1980.— С. 251.







14

15



ний контрапункт: мелодія, що вгорі була, переміщається в нижній голос», «А тут навпаки: спочатку мелодія внизу і, скажімо, в альта, а потім переходить в баритона вгору»...

Читаючи «Тронку», Максим Рильський написав Олесеві Гончаро-ві: «На мене війнуло справжньою поезією. Читаю і радію». А пред­ставник покоління, молодшого за автора, перегукуючись зі своїми видатними попередниками, поет Дмитро Павличко написав у статті «Книга доби»: «Так широко, правдиво і поетично, як Олесь Гончар, у нас ще мало хто наважувався осмислити другу половину двадцято­го століття».

Роман підняв рівень української прози, наситив її найсучасні­шими проблемами, дав можливість волі і польоту всім наступним поколінням в рідній літературі — освоюйте, дерзайте, беріться за найсміливіші завдання: саме так сприймалася тоді і сприймається зараз його вільна сягниста хода, його горда зневага до олжі і дурості Яцуб, до моральної глухоти і душевного браконьєрства, його вічний орієнтир на порядність і благородство.

В наступних романах і повістях — «Циклон», «Бригантина», «Берег любові» — авторові вдалося зберегти висоту польоту своєї художницької мислі, свіжість погляду на світ, заглибитись у нові проблеми і бути вірним отому невпокійливому голосу совісті, що ше­потом шепотить і громом гримить, що переслідує ненастанно і проходу не дає: «Чи так живеш на світі, Людино?..»

Відомий ленінградський шевченкознавець Петро Жур свідчить, як стурбований кирилівський родич, троюрідний брат поетів Варфоло­мій, до якого дійшли поголоски про бунтарські твори кревняка, обачно застерігав Тараса: «Іноді на світі буває, що правду не люблять, що за правду примусять за дев'ятими воротами гавкнути... Якщо в смислі правди Ваша робота гостренька, то кінчиками по землі потріть, вона одразу притупиться...»

Скільки такого гатунку порад доводиться вислуховувати за життя?! Вся дорога до пекла, як відомо, мощена з добрих намірів, і вся ж вона потерта кінчиками отої гостренької правди. А притупле­на правда раковою пухлиною роз'їдає саму душу мистецтва — як не тепер, то в четвер.

Згадаймо афористичне твердження одного з корифеїв нової лати­ноамериканської прози Маріо Варгаса Льоси: «Роман — це свідчення стану культури». І небезпідставно додає: найбільш об'єктивне і достовірне свідчення.

Отож — в контексті нашої розмови ствердимо істину незапереч­ну: романістика Олеся Гончара — найбільш об'єктивне і достовірне свідчення стану нашої сучасної культури.

Видатні майстри прози за останні десятиріччя полишили нас — А. Головко і І. Сенченко, Петро Панч і Ірина Вільде, М. Стельмах

16

■ в. Земляк, Л. Первомайський, Ю. Смолич, В. Бабляк, Григір Тютк>нник' В. Близнець, активно працюють ще в літературі старші за Олеоя Гончара майстри найпопулярнішого цеху О. Ільченко і д. Шиян, Ю. Збанацький і С. Журахович. Свідомі своєї сили, набу­вають дедалі ширшого розголосу не лише на Україні такі відомі прозаїки, як Павло Загребельний і Юрій Мушкетик, Іван Чендей і Олександр Сизоненко, Дмитро Міщенко і Віталій Логвиненко, Ро­ман Іваничук і Роман Федорів, Юрій Щербак і Валерій Шевчук, Євген Гуцало і Володимир Дрозд, Володимир Яворівський та багато інших, чиїми творами визначається обличчя сучасної української првзи.

Список, безперечно, далеко не вичерпаний, адже зараз в наяв­ності сотенні реєстри. Хоча і, безсумнівно, задовгий список. А по­трібний він мені бодай для того, щоб пересвідчитися разом з вами, що з цього розмаїтого розгалуження наша душа в журналі чи на книжковій полиці відразу вибере новелу чи роман Олеся Гончара і то справді для читання, а не для почитання. Може, мудрість нашого вибору не в тому, що в звучанні цього імені чути шелестіння крил всесвітньої слави і громадського розголосу, справа не в тому, що і над нами тяжіє стереотип моди як результат повсякденного втовк­мачування засобів масової інформації. Суть нашого вибору полягає насамперед у тому, що душа наша лине на поклик мистецтва, на поклик істини. І вибирає Гончара.

Як написати досконале оповідання? Свого часу початкуючий репортер Арнольд Семюелсон звернувся з цим питанням до трид­цятилітнього Хемінгуея. Питання було спонукано конкретною пуб­лікацією. Амбітний молодик доскіпувався в уславленого:

«— В журналі «Космополітен» було ваше чудове оповідання «На той бік».

— Так. Гарне вийшло оповідання.

— Найкраще з усіх, які я взагалі читав.— Ледве я це промовив,
як відчув, як недолуго воно прозвучало.

— Важке було оповідання.

— Здорово написано місце, де він думає, чи не отруйний укус
Китайця, а згодом вирішує, що Китаєць, можливо, надраює зуби
тричі на день.

— Я провів у морі дев'яносто днів, аніж почав його писати, і пи­
сав його шість тижнів...»

Зараз у нас протягом такого терміну продукують товстелезний роман, поети беруть путівку-дві в Ірпінь чи Піцунду, аби єдиним подихом видмухнути горе-книжку, яка заляже на полицях книго­торгу,— багато чого можна зробити за дев'яносто днів та ще плюс шість тижнів. А тут одним-однісіньке невеличке оповідання. Яка ж низька продуктивність у класиків!

17



Григір Тютюнник часом яких півроку, а здебільшого то й роками виходжував, вимучував, виповідав, вироджував з жіночою мукою пологів одну новелу, а часом не новелу, а новелятко як немовлятко. Але найвищого гатунку. А ловке ж яке, як кажуть на Полтавщині! Скільки інформативної комп'ютерної січки розкидано по тисячах улюблених і обчитаних книжок, а мені з голови не виходить, як кінорежисер Микола Мащенко, до речі, сам цікавий новеліст, вже цілі десятиліття «пробиває в кіно» один з Гончарових шедеврів — «За мить щастя». От затявся чоловік і з місця ані руш! Вже ця услав­лена новела тисячами кадрів розкадрована, віртуозністю мізансцен обумовлена, а вийти до людей в кіноваріанті — зась! Кіно — найма-совіше із мистецтв, як же буде воно популяризувати вічну з вічних тем — тему кохання, та ще й на такому високому рівні?!
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчість Михайла Семенко
Реферати - Життя та творчість Михайла Старицького
Реферати - Місце Марка Вовчка в історії розвитку української прози
Реферати - Іван Гнатюк
Реферати - Життя і творчість Марійки Підгірянки
Реферати - Перші підручники з української літератури для середніх шкіл і гімназій в Галичині
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 10
    Гостей: 10
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта