Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова-Косач) (1849-1930) Біографія
Ольга Петрівна Драгоманова народилася 17(29) червня 1849 року в місті Гадячі на Полтавщині в дворянській родині. Батько, Петро Якимович (1802—1860), був високоосвіченою людиною, мав неабиякий літературний хист — публікував опо­відання, вірші та переклади французьких роман­тиків Ламартіна, Шатобріана, Леконта де Ліля в різних російських журналах та альманахах, що свідчило про «родову зав'язку» письменниць­кого таланту його дітей, зокрема Михайла та Ольги.

Повернувшись з Петербурга на батьківщину з ідеями, що були сумішшю християнства з філософією XVIII ст. та якобінства з демокра­тичним цезаризмом, Петро Драгоманов «не зна­йшов собі місця в канцелярсько-дворянському устрою повітового життя миколаївського часу і, одружившись, більше сидів дома і читав кни­ги, якщо не турбувався процесами різного дріб­ного люду типу селян (з колишніх козаків), які відшукували собі свободу, рекрут, неправиль­но взятих в армію, і взагалі всяких ущемлених. За це його терпіти не могли місцеві чиновники і велика частина поміщиків»2.

Пристрасть до читання і політики перейшла від батька до дітей, які за його вказівкою пере­читували всі книги з його бібліотеки, де пере­важали історичні твори.

Мати, Єлизавета Іванівна Цяцька (1821— 1895), дочка полтавського дворянина, звичайна хуторянська панна, що вміла читати, але «на-

1Допцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 155.

2Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Літ.-публ. праці: В 2 т. — К, 1970. — Т. 1. — С. 39.

239

писати могла лише своє прізвище і ні слова більше»1, як стверджує її дочка Ольга.

Родина жила в просторому будинку, при якому був гарний сад з пасікою. «Ми, діти, геть уже пізніше дуже любили той садочок і ті вулики, — писала Олена Пчілка. — А коли б хто хотів знати, то й свій письменницький псевдонім позичила я від тих, добре мені знайомих пчілок» [8].

Діти Драгоманових, а їх було шестеро (Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Єлена, Олександр) виростали серед дворових людей, у стихії українського слова, пісні, казки, національних обрядів: колядування, посипання, запросини на весілля тощо. Одначе вже з дитинства різким дисонансом в українську стихію нагло вривалася Московщина. Якось само собою розумілось, що до батьків треба було звертатись «мамінь-ка», «папінька», «тьотінька», «бабушка», а з гістьми, навіть з дітьми, спілкуватися російською мовою, бо «Гриші та Анюти не вміли гово­рити по-моєму, то їм же трудно міняти свою мову на чужу [...] Гриші й Анюти не хотіли здобувати в себе тієї доброти до мене, не хотіли для мене поступатися своїм... Так починалося з-між малих, так велося й далі — і наостанку мова українська з тією делікатністю зостається на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить» [9].

Грамоти навчав батько — за російськими підручниками; не доходи­ла сюди й українська книжка, що могла б зачепити не одну струну душі дитини; отже, читали й вивчали напам'ять твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя — найулюбленішого письменника Петра Драгоманова. Природно, що, виростаючи в такій інтелектуальній атмосфері, Олена Пчілка вже в 9 років «дебютувала» перекладом уривку поеми М. Лєрмонтова «Мцирі», а вже згодом, з такою самою любов'ю перекладала М. Гоголя й твори інших письменників з життя українців для своїх дітей.

Крім розвитку інтелектуальних здібностей батько дбав про мо­рально-духовну гармонію стосунків з дітьми: «В той час, коли пов­новладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти, — у нас ніколи нікого не били, ні з кого неі знущались; в ту пору, коли в педагогіці шкільній і хатній учити мало собі синонім бити, — нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть ніякими іншими способами не карали; отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів з тілом і душею беззахисних дітей; для наставлян­ня на «добрий розум» було тільки спокійне, лагідне слово» [11].

Уроки вищої педагогіки й гуманізму дав батько своїм дітям 1859 р., коли його викликали до Полтавської гімназії через провини його сина Михайла — учня останнього класу, якому загрожувало виклю-

чення за зухвале слово, сказане інспекторові. Адміністрація гімна­зії запропонувала дилему: або висікти сина різками на очах гімна­зистів, або його виключать без права вступу до іншої школи. Бать­ко зостався вірним своїм переконанням і вибрав друге, «сказавши, що хоч йому дуже тяжко бачити велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не могтиме скінчити гімназії та йти далі, але він, батько, волить прийняти вже таке лихо, аніж висікти сина різками: не бито його малим, тим паче неможливо завдавати йому такої ганьби, коли він став дорослим юнаком. Нехай буде, що буде!»1

М. Драгоманова виключили з гімназії, і батькам було дуже незручно за «історію» з сином. Та блискуче витримані іспити в Київському університеті Св. Володимира зробили батьків щасливими: «Наш Ми­хайло вже студент, справжній студент, ось його картка». Вони обоє читали ту картку, дивилися на неї, немов на живу істоту. Так, зви­чайно, давніше то все була напасть, інакше не могло бути. їх гордо­щі, їх славний Миша мав перебути все теє лихо і мав стати сту­дентом» [13].

Такі уроки не пройшли безслідно для Олени Пчілки — майбут­ньої матері шести дітей, котра, наслідуючи батька, не припускала насильства над особистістю, насаджування своїх переконань чи глуму над заповітним і святим кожної своєї дитини.

На дев'ятому році життя постало питання про навчання Ольги. Батько посилав прохання до Полтавського інституту благородних дівчат, до Смольного інституту в Петербург, але безрезультатно. В Полтаві не було вакансій, а в Петербурзі приймали дітей військо­вих: «До сеї пори дякую я долю, що не попала я в той інститут, — писала Олена Пчілка в «Автобіографії». — Там би мене скалічили навіки».

1860 р. помер батько, і дальшою освітою Ольги опікувався брат Михайло, який віддав сестру до Київського приватного пансіону Нельговської (1861). Це був найсолідніший навчальний заклад, в яко­му природознавство і фізику викладав І. Пирогов; улюбленим учите­лем був Судовщиков, батько письменниці Грицька Григоренка (май­бутній сват Олени Пчілки), Михайло Драгоманов викладав історію; винятково добре було поставлене викладання французької та німець­кої мов.

1866 рік знаменний двома подіями: письменницьким дебютом у журналі «Гйг о!іе .Іи§егкі» гумористичним оповіданням «Біе темиагеп еіпез Ниіез», написаним як завдання на уроці з німецької мови, і за­вершенням пансіону: «Коли я тепер перечитую мої перші оповідання, що писала геть пізніше українською мовою, то знаходжу, що опо-



Чічілка О. Автобіографія // Твори. — X., 1930. — С. 11. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо в тексті лише сторінку.

240

ЧІчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова // Твори. — К., 1988. — С. 543. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо сторінку.

241

відання «Забавний вечір» дуже схоже на це моє німецьке оповідан­ня: той самий основний мотив: панські й селянські, такі несхожі міис собою й комічні, колізії в поєднанні того і другого. Безперечно одне що оповідання було цілком самостійне» [18], — згадувала Олена Пчілка.

1867 року Олена Пчілка поселилася в Києві у брата, де познайо­милася з багатьма цікавими, проукраїнськи настроєними людьми: родинами В. Антоновича, П. Житецького, М. Лисенка, М. Старицько-го, з молодими тоді Ліндфорсами (Русовими), Іваном та Єлизаветою Рашевськими — українофілами, приятелями Опанаса Марковича та ін.

Там заприятелювала з Петром Косачем (1841—1909). «Ми чули, — згадувала Софія Русова, — що сестра Драгоманова була вже зару­чена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з'єднати цю горду панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шля­хетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманова вибрала саме його»1. Вони повінчалися в церкві села Пирогова біля Києва (1868) і поїхали в Звягель (Новоград-Волинський).

Волинь з її природою, пам'ятками історичної минувшини, народ­ними піснями, етнографією зачарувала молоду жінку. Вона записує пісні, народні перекази, збирає етнографічні матеріали, зацікавлення до яких також перейняла від батька і київського гуртка брата Ми­хайла. Тут розпочалися серйозні наукові фольклорно-етнографічні дослідження. Зібрані народні пісні вона надсилає М. Лисенкові та Ми­хайлові Драгоманову, працює над розвідкою «Вислід про колядки волинські» та науковою роботою «Український орнамент», що були опубліковані значно пізніше і дістали високу оцінку фахівців.

У Звягелі молода, енергійна жінка поринає в громадську роботу. Згуртовує навколо себе людей, готових працювати для народу. Відсутність української книги, видавничої бази висунули на перше місце працю в цьому напрямі. Почали зі збирання «общественной» бібліотеки виключно з українських книжок та створення невеличкого видавництва, метою якого було сприяння друку українських книжок з різних галузей знань, доступних народові. «Співомовки Руданського» були дебютом Олени Пчілки у видавничій справі, котрою займати­меться до смерті.

Серйозно, усвідомлено і всеохопно українською справою зай­меться Олена Пчілка на початку 70-х років, після поїздки до брата Михайла за кордон, де він перебував у науковому відрядженні (1872).

1Русоеа Софія. Мої спогади. — К., 1996. — С. 31.

242

т

Всіма силами намагалася розважити брата і братову в їхньому невимовному горі — втраті малолітньої доньки Олі. Відвідала Фло­ренцію, Рим, Помпеї, а повертаючись додому, пообіцяла братові виконати його доручення: передати листи галичанам-січовикам, які перебували у Відні. «Зустріч з галичанами здалась мені зовсім інак­шою, аніж я собі уявляла, — згадувала пізніше Олена Пчілка, — значно інтереснішою; до тієї пори ніякого виразного вражіння про них я не мала, бо не зустрічалась із ними, якщо не лічити побіж­них зустрічів у Києві з Терлецьким і іншими, коли вони приїздили у справі переговорів з «Правдою». Тепер особливо я зазнайомилась щиро з Мелітоном Бучинським.

Бачилась з Окуневським, Гриневичем, Білинським. Бучинський і його приятелі — це були перші знані мені активні українці-галичани. Під той час приїздив до Відня дехто і з галицького жіноцтва: прига­дую Софію Окуневську. Вона була у Відні недовго, але справила на мене вражіння високоінтелігентної, захопленої вищими інтересами жінки. Я побачила, що й поміж жіноцтвом галицьким є течія націо­нальних настроїв. Через ту зустріч, хоч і дуже коротку, почалася і моя знайомість з іншим жіноцтвом галицьким, бо тоді часто між нами згадувано Кобринську-Озаркевич, хоч познайомилася в осо­бистій зустрічі з нею я пізніше» [22—23].

Знайомство з галичанами, спілкування з братом та його оточен­ням, пожвавлення українського руху, «легалізованого» через відділ РГТ, — все це остаточно утвердило правильність обраного шляху служіння українському народові. Та працювати на українській ниві ставало не тільки складніше, а й небезпечніше.

М. Драгоманова було звільнено з університету і фактично вигна­но з України. Емський указ, вимушена політична еміграція брата, приглушення українського слова, публічно-офіційний глум над усім українським викликали в Олени Пчілки внутрішній опір, що назав­жди наклав відбиток на її ставлення до Росії, царату та окремих російських літераторів і культурних діячів. Це був її власний, пос­лідовний і безкомпромісний погляд на нації, що панували над Ук­раїною або допомагали її денаціоналізувати.

Цей її підхід полярно розходився з підходами сучасних їй україн­ських інтелігентів, які не мислили національну свободу поза свобо­дою Росії, які вірили в російський лібералізм, у вічну згоду з ним і співали осанну російським лібералам. Олена Пчілка бачила страшну хмару російщини, що нависла над Україною і закликала до бороть­би з нею, не зважаючи на авторитети — будь то Бєлінський, чи Толстой, чи будь-хто інший.

Олена Пчілка повністю солідаризувалася з думками І. Нечуя-Ле-вицького та О. Кониського, викладеними відповідно у статтях: «Сьо­гочасне літературне прямування» та «Український націоналізм» (про Українсько-російські взаємини, далекі від гармонії та ефективності).

243

В час, коли урядові кола Росії сприймали Україну як колонію, а ук­раїнців як рабів, коли духовна нівеляція українського етносу, мораль­не закріпачення стали головною метою царських циркулярів та указів Олена Пчілка виступала проти холуйського запобігання українського лібералізму перед російською культурою, літературою, проти кос­мополітизму, який її брат ще 1873—1874 рр. протиставляв вузько­му націоналізмові.

Вона вважала облудною найщасливішу ідею, піднесену фальшиви­ми устами чужинця чи насаджену за допомогою багнетів, чи інопле-мінників-агентів омосковлення. Все це вона висловлювала відверто і мужньо, в той час як інші воліли такі речі говорити пошепки або записувати в щоденники. Вона єдина дала оцінку В. Бєлінському як україножеру, захиснику кривавого московського імперіалізму, під­тверджуючи її цитатою російського критика, де той писав, що «уряд російський не нарушив народне право, підбивши собі кримчаків і (кавказьких) верховинців, оті банди розбійників... які завдали стільки злого Росії і тим образили її великість» і що «російський уряд виз­волив Грузію й Вірменію від тиранії азійських деспотів». На жаль, у своєму ставленні до українців та інших неросійських народів Бєлін­ський не був самотній. Україножерські традиції Бєлінського розквітли після його смерті, свідченням чого була гробова мовчанка з боку російської інтелігенції на Емський указ царя-«освободітєля», завдяки якому «в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду, ми бачимо цілий один народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розламав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світу, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїза­ції, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причин до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876»1, — писав І. Франко.

Олена Пчілка прекрасно знала російську літературу, займалася перекладами, але ніколи не ідеалізувала українсько-російські взає мини, відкриваючи очі українській суспільності на складність і трагіз українсько-російських взаємин через нерозуміння росіянами україн­ського питання, особливо коли йшлося про національний ідеал державну самостійність України.

Віддаючи належне російській культурі й літературі, Олена Пчілкі завжди ставила на перше місце національний ідеал, крізь його призм; аналізувала ці стосунки і робила відповідні висновки. Диференціююч окремі постаті у російському суспільстві у їх ставленні до україн

'Цит. за кн.: Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. •— Дрогобич, 1991

244

ського питання, Олена Пчілка все ж не бачила різниці між поглядами прихильників старого царського режиму і російськими лібералами, оскільки і ті, і другі не розглядали Україну в аспекті національної незалежності, що, зрештою, спостерігаємо і сьогодні, коли навіть О. Солженіцин не вирвався з силового поля шовінізму й імперіалізму.

Такі виступи Олени Пчілки приносили їй багато неприємностей і нападок з боку опонентів та царського уряду, під таємним наглядом якого вона перебувала з 70-х років, як і її брат Михайло, на зустріч з яким Олена Пчілка поїхала 1878 р. у супроводі свого чоловіка в Париж. «На границі при повороті зробили нам пильний огляд усіх наших речей, — згадувала Олена Пчілка, — а до нашої подорожі приточили навіть те, чого в ній не було. Саме на той час стався терористичний акт над Мезенцевим, і це було поставлено у зв'язку з нашим побаченням з Михайлом, бо ніби то він власне через нас передав у Росію деякі революційні директиви» [27].

1880 р. родина Косачів переїхала в Колодяжне, в маєток чоловіка. Пчілка пожвавлює свою літературну діяльність: дописує в часопис «Громадський друг» І. Франка та М. Павлика; разом з М. Старицьким готує і здійснює видання альманаху «Рада» (1883, 1884), де вміщує вперше свої оригінальні поезії під псевдонімом Олена Пчілка; видає твори М. Гоголя у своєму перекладі: «Записки причинного», «Весня­ної ночі» (1880—1881); друкує «Сужена — не огужена!» — жарт на одну дію (1882), її оповідання та поезії, починаючи з 1880 р., регу­лярно з'являються у львівському журналі «Зоря»; 1886 р. виходить збірка поезій «Думки-мережанки» (Київ), а в наступному році разом з Наталею Кобринською здійснює підготовку й видання альманаху «Перший вінок», включивши туди оповідання «Товаришки» та дві поезії, веде широке листування, крім М. Драгоманова, з І. Фран­ком, М. Павликом, редакторами галицьких часописів тощо.

Одним з імпульсів пожвавлення літературної роботи стали її діти, про що вона сама сказала в «Автобіографії»: «Моя хатня робо­та, як і в Звяглі в останні роки, була, так би сказати, педагогічно-літературна. Дбання про лектуру для дітей близько зійшлося в мене з бажанням зайнятися перекладами деяких речей, що мені їх дуже хотілося дати українським малим читачам. Отож я приготувала кни­жечку «Українським дітям» з перекладів деяких улюблених моїх письменників російських і польських. Опріч того вже самі діти навіть перекладали деякі оповідання, і я теж лаштувала їх до друку» [28].

Пчілка має на увазі Михайла і Лесю, котрих, оберігаючи від обрусіння, вчила дома сама. «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — із певністю можу сказати, що мені це вдалося», — заявить вона пізніше. І це справді так. Мати шістьох дітей, Олена Пчілка дбала насамперед про виховання національно свідомого ук­раїнця, громадянина-патріота з розвиненим почуттям національної гідності, людину з високою культурою серця, сильного характеру

245

і міцної ідеї й великої сили переконань. Прикладом для наслідування була вона сама, її чоловік; рідне слово, пісня, звичай, традиція бу­ли тим інструментом, яким вона шліфувала душі своїх дітей.

Увага до духовного виховання забезпечила велику віддачу з боку дітей, які мусили завдячувати матері любов'ю до літератури, світової історії, знанням іноземних мов, розвитком талантів. Всі діти займа­лися художніми перекладами, писали художні твори. Якраз на 80-ті роки припадають перші публікації у львівських часописах старших дітей Михайла (псевдонім Обачний) і Лесі (Лесі Українки).

Великий виховний талант Олена Пчілка спрямовувала й на всю українську молодь. «її сильна вольова натура, її великий патріо­тизм, її вміння переконувати діяли з великою силою на молодь, — пише Петро Одарченко. — Свої думки, свої ідеї, свою вольову діяльну любов до України та до українського народу Олена Пчілка перелила не тільки в своїх дітей — вона перелила її в молоді серця тих дітей і юнаків, що мали щастя бачити цю енергійну діячку й чути її палкі промови й заклики»1.

Ставши дитячою письменницею, Олена Пчілка впливала на мо­лодь своїми завжди глибоко національними творами і творами світової класики, які вміщувала в один з перших дитячих журналів «Молода Україна» (1908—1915), видавцем якого була сама. В журналі друку­валися Леся Українка, Степан Васильченко, Максим Рильський; українські переклади з М. Гоголя, М. Лєрмонтова, Л. Толстого, Дж. Свіфта, Ч. Діккенса, О. Уайльда, А. Доде, С. Лагерлеф та ін. Сис­тематично виступала в часописі й Олена Пчілка з віршами, баєчками, оповіданнями та казками для малят, а також декількома дитячими п'єсами.

Дитячі твори Олени Пчілки впродовж ЗО років виходили й окреми­ми збірками. Письменниця вміла своїми творами входити у світ дитя­чих уявлень, торкатися серця юних читачів. Наче теплом сонячного проміння, зігрівала вона паростки дитячих пошуків та мрій. Ніжне ставлення до дітей відчувається в кожному дитячому творі письмен­ниці; її вольові, героїчні, сміливі образи дівчат-патріоток (поеми «Юдіта», «Козачка Олена») були прикладом невтомної праці на ко­ристь народу, любові до його мови, культури, історії. «Цій самій меті служили й дитячі п'єси Олени Пчілки, які відзначалися живою розповіддю, прекрасною мовою, патріотичним змістом і моральними мотивами. Повчальний характер п'єс не впливав на їх літературні якості. Збірничок для дітей «Книжка Різдвянка» виховував у дітей любов до рідних національних традицій»2, — зазначає П. Одарченко.

Велику роль зіграла Олена Пчілка у вихованні творчої молоді че­рез засноване нею літературне товариство молодих українців «Плея-

Юдарченко П. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. — С. 68. гТам само. — С. 69.

246

па» зразу ж після переїзду родини на постійне проживання в Київ (1890). Зібрання цього товариства відбувалися в помешканнях Ли-сенків, Старицьких, Косачів, Кониського.

Переїзд до Києва стабілізував родинне життя, нарешті вся родина жила разом; ще більше зблизив зі Старицькими та Лисенками, акти­візував громадську та літературну діяльність, особливо в «Литератур-но-артистическом обществе». Крім організації вечорів пам'яті україн­ських діячів Шевченка, Глібова, Гребінки, Куліша, століття україн­ської літератури, «Общество» «виявило на протязі свого існування немалу видавничу діяльність. Оголошувало літературні й музичні конкурси любою мовою. Кращі твори, нагороджені преміями, друко­вано в збірках — альманахах «Общества». Вийшло їх три. Альманахи були російські, але друковано там і українські твори, наприклад: мої («Утрачений рай»), Старицького («Остання ніч»), Старицької-Черняхівської («Сафо»), деякі Лесині» [36].

Після закриття владою «Общества» (1903) почалися заходи для відкриття українського клубу (1905). «Я бачила в цьому клубі тих активних молодих, що йшли в громадському житті на наше місце, бачила, що вже й без мене українське життя йтиме своїм шляхом. І хоч була в складі Правління, та мало виявляла активности там. Ближчу участь я приймала лише в роботі етнографічної комісії цього клубу» [там само].

«Мала активність» Олени Пчілки пояснюється найбільше мате­ринськими клопотами, пов'язаними з хворобою Лесі, що потребувала не тільки відповідного режиму, дотримування приписів лікарів, а й частих виїздів за кордон.

Проте і в цих несприятливих суспільних і драматичних родинних обставинах не зламалася ні як письменниця, ні як жінка, що виклика­ло і подив, і захоплення. Тяжку хворобу доньки, смерть брата Ми­хайла і матері (1895) переносила героїчно. Думала про Лесю. Най­менше розслаблення, сентименти, скигління могли мати фатальний вплив на доньку. Цього допустити мати не могла. Свій постійний біль вона заглушувала працею.

Півтори години М. Лисенко і М. Старицький читали вітальні те­леграми і листи з усіх куточків України з нагоди урочистого святку­вання її 25-літньої діяльності в 1901 р.: «Ваша щира любов до свого краю ще з дитячих літ, Ваш несхибний напрямок до тієї мети, зерно котрої заклюнулося разом з Вашою любовою, Ваша невсипу­ща двадцятип'ятилітня праця на нашій літературній ниві викликають У моїй душі глибоке почування шаноби й поваги до Вас: треба мати велику моральну силу, щоб за такий довгий час серед тих гірких обставин, у яких нам доводиться працювати, несхибно простувати однією стежкою...

Я певний, що Щасна Доля справдить вибраний Вами літератур­ний псевдонім і коли не нам, то нашим нащадкам доведеться оціню-

247

вати Вашу щиру працю народною поговіркою: «Родюча — як земля а робоча — як бджола!»1.

Від редакції «Літературно-наукового вісника» Олену Пчілку приві­тали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк. Доробок ювіляра вражає тим більше, що він належить жінці, письменниці, «у якої вистачи­ло снаги не тільки чесно й непохитно нести 25 літ стяг українського слова, але й подарувати Україні ряд молодих працівників, що в до­машньому крузі набралися любови до рідної мови і до рідного люду... Бажаємо, щоб наша щира участь у Вашому літературному ювілеї була запорукою, що нема тої сили, яка б могла розбити, розрізни­ти те, що самим життям і тисячолітньою традицією злучене в одну органічну цілість»2.

Початок двадцятого століття знаменний ще однією всеукраїнською подією: урочистим відкриттям пам'ятника І. Котляревському в Пол­таві. Напередодні свята прийшов наказ заборонити виступи україн­ською мовою, що викликало розгубленість серед промовців. Деякі взагалі відмовилися виступати, галичани (як іноземці) виступали українською мовою, всі інші •— російською. «Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по-українськи, —» писав Д. Донцов. — Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили... Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лиш одна жінка здобулася на цю мо­ральну відвагу, свідчить, яка сила крилася в отій «дивачці»3.

Уперше велика громада людей на офіційному святі почула промови українською мовою, що сприймалися як протест проти національного гніту царської Росії. Боротьбу за українську мову Олена Пчілка вела все життя.

У січні 1905 р. Олена Пчілка у складі представницької делегації від України поїхала до Петербурга з клопотанням про відміну заборон українського друку. Комітет міністрів уже й сам зрозумів, що забо­рони українського слова утруднюють розповсюдження корисних відо­мостей серед української людності, отже, приносять шкоду. Комітет звернувся до університетів Києва і Харкова, до Петербурзької АН у цій справі. Висновок учених російської АН був однозначний: українське населення повинно мати таке ж право, як і російське, говорити публіч­но і друкувати рідною своєю мовою. Цей висновок мав велике значен­ня, оскільки підтверджував, що українська мова є, що вона самобут­ня, окремішня від російської, «що її ніхто не видумав, а вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців і не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не тільки

'Мирний Панас. До Олени Пчілки // Зібр. творів: У 7 т. — К, 1971. — Т. 7._ С. 469.

2Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. 13, кн. 3. — С. 218—219. 3Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 174.

248

несправедливо, але й для самого народу руського і Російської держа­ви шкідливо», — писав М. Грушевський.

Відміна заборони друку відкрила нові можливості для пожвав­лення громадсько-політичної роботи, публіцистичної та літератур­ної діяльності Олени Пчілки, скерованої на захист національних прав українського народу, на боротьбу проти російського шовінізму. Коли виникла можливіть узяти участь у виданні часопису «Рідний край», перше число якого датувано 24 грудня 1905 року і видано в Полта­ві, Пчілка, не вагаючись, прийняла запрошення одного з фундато­рів журналу і сама, без родини, переїхала до Полтави. «Майже рік видавала вона «Рідний край» разом з Панасом Мирним і Дмитрієвим на кошти останнього. «У 1907 р. з'явилася думка мені перенести видання до Києва з тим, що поїдемо до Києва я і Шерстюк, а літературний матеріял мені надсилатимуть з Полтави. Так і зробили. Та показало­ся скоро, що між мною і полтавцями постали непорозуміння і неза­доволення полтавців виданням».

Незадоволення полтавців викликане насамперед відмінним трак­туванням мети журналу: «Служити інтересам людности нашого краю, вияснювати усякі потреби народні, повідомляти про все, що діється у всякому закутку України, боронити усяке добре діло, боротися проти усякого лиха і кривди, хоч би тая кривда виходила від сильних і багатих». Не покладалась вона на Державну думу, на роботу посла в Думі.

Пчілка відгукувалася в журналі на всі пекучі політичні питання, включаючи найдразливіші про українсько-російські та українсько-єврейські проблеми, і трактувала їх відверто, сміливо й по-своєму, обстоюючи незалежність позиції, політики і тактики в цих питаннях. Не дивно, що «слабонервні» в тих умовах боялися передплачувати часопис, а влада не один раз конфісковувала журнал, що приносило їй величезні матеріальні збитки. «Я з місяця в місяць докладала своїх грошей і живилась надією, що становище таки ж покращає; мабуть, читачі боялися передплачувати журнал, бо були такі, що прохали пересилати їм журнал на чуже ім'я, боячись репресій на службі за передплату українського журналу. Боляче було і матеріяльно, і мо­рально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити. Пробувала я була заінтересувати передплатників низькою передплат­ною ціною, даремними додатками й т. ін., та це не помагало» [42].

Українська преса бойкотувала Пчілку, російська оголосила її анти­семіткою і висловила протест. З гумором на сторінках свого часопису розповідала Олена Пчілка про візит російської делегації до неї, що прийшла протестувати проти антисемітських статей у «Рідному краї», не читаючи його із-за незнання української мови: «Украинских газет не читаєм, так как етаво язика не знаєм». На здивоване питання Пчілки, як можна жити на Україні і не знати української мови, прозвучала відповідь: «Ми живьом не на Украйнє, а в Російской

249

імперій», «Мені зосталось сказати на це одно, і я це сказала: зна­чить правда, що ви серед нас чужородне тіло, ви дійсно нам чужі навіть вороги нації».

Своїми викривальними публіцистичними статтями Олена Пчілка переконувала, що до українофобів треба підходити з точки зору боротьби за життя в своєму краї; що всяка нація, що прагне підвес­тися з колін, має удосконалити сама себе, загартувати свій дух. Художні твори та автуру журналу вона також добирала з цього погляду. В її журналі друкувалися поезії і антимосковська драма­тична поема «Бояриня»; Панас Мирний, Грицько Григоренко, Лю­бов Яновська, Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Агатангел Крим­ський, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших вважали за честь друкуватися в «Рідному краї». Залишаючись впродовж багатьох літ трибуною демократичних письменників, «Рідний край» відігравав колосальну роль як у розвитку громадської думки, так і в літературному процесі.

Нове століття, особливо його початок, був дуже трагічний: помер на 34 році життя її син Михайло (1903), через шість років — чоло­вік (1909), охолола в неї на руках Леся (1913); відійшли в інший світ найближчі друзі: М. Старицький (1904), М. Лисенко (1912).

«Після смерти Лесі в персональному житті я залишилась цілком при «Рідному краю»; живила лиш певність того, що я все ж проваджу якусь корисну справу. У Києві мені жити було нічого і, залишивши київське життя, я зовсім перебралася до Гадячого. Туди я перенесла й редакцію «Рідного краю» та «Молодої України», друкуючи все ж їх у київських друкарнях».

1914 р. «Рідний край» було закрито. Пчілка працює в «Газете Гадячского Земства». Вона друкує свої оповідання українською мовою, потім стає редактором газети і з 1917 по 1919 р. переводить газету цілком на українську мову.

Національно-визвольна революція вдихнула нові сили письмен­ниці. Всі зусилля Олена Пчілка віддає вихованню шкільної молоді в українському національному дусі: відвідує школи, проводить з учня­ми бесіди, організовує вечори пам'яті Т. Шевченка, М. Драгоманова та ін., стає фактично «позашкільною» учителькою. На цей час при­падає плідна робота в дитячій драматургії: «Дві п'єси для дитячого театру» («Весняний ранок Тарасовий», «Казка зеленого Гаю»), опе­ра «Дві чарівниці» (1917), «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Мир миром» (1921), «Киселик» (1921), «Кобзареві діти», «Без'язи­кий», «Боротьба» та ін., які виставлялися в Гадячі, Могилеві-Поділь-ському.

У грудні 1918 р. з приходом до влади Української Центральної Ради у Гадячі відбулося урочисте свято з нагоди присвоєння місцевій чоловічій гімназії імені Михайла Драгоманова, на якому письменни­ця виступила зі спогадами про брата.

250

Більшовиків не визнавала, і хоч перейшла вже сімдесятилітній рубіж, не боялася публічно виступити проти більшовицької влади, за що 1920 року була заарештована: «Два конвоїри повели Олену Пчілку через базарну площу до будинку Ревкому, — згадує очеви­дець. — Я йшов рядом з Оленою Пчілкою, конвоїри не проганяли мене. По дорозі Ольга Петрівна сказала мені, щоб я негайно пішов до військового комісара-боротьбіста Мусієнка і повідомив його, що Олену Пчілку арештовано. При цьому Ольга Петрівна дала мені й адресу комісара. Я негайно ж побіг, щоб виконати доручення Ольги Петрівни. Було дуже рано, ще тільки сонце почало сходити. Дов­генько я стукав, аж нарешті двері відчинилися, і я побачив дружи­ну комісара. Я попросив у неї вибачення і пояснив, чому так рано збудив їх. Того ж дня Олену Пчілку завдяки втручанню боротьбіста Мусієнка було звільнено. Але Ольга Петрівна мусила була виїхати з Гадяча. Приїхала її наймолодша донька Ісидора Петрівна й забрала свою матір у Могилів-Подільський»1.

1924 р. Олена Пчілка знову переїжджає до Києва; працює в етно­графічній, літературно-історичній, заходознавчій комісіях АН УРСР. Друкує етнографічні розвідки «Про легенди й пісні» (1926), «Малю­вання на стінах» (1926), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926). Восени 1929 р., коли по всій Україні прокотилася страшна руйнівна хвиля масових арештів у зв'язку з процесом так званої Спілки виз­волення України, — згадує П. Одарченко, — тоді до немічної, розби­тої паралічем вісімдесятирічної письменниці прийшли агенти ГПУ з ордером «на право обьіска и ареста». Але тяжкохвора жінка не мог­ла вже ні встати, ні «следовать» за агентами»2.

4 жовтня 1930 р. Олена Пчілка померла. Похована в Києві на Байковому цвинтарі.

«ВЕДИ Ж ТИ НАС ВЕЛИЧНИМ ШЛЯХОМ ПРАВДИ!» (ПОЕЗІЯ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ)

Художня спадщина Олени Пчілки така ж багатогранна, як і її діяльність. Поезія, проза, драматургія, переклади забезпечили їй чільне місце в когорті українських письменників 70—90-х років XIX століття. Найбільш плідними виявилися 80-ті роки — безнадій­но чорні в житті української суспільності, коли все рідне зневажа­лося, відкидалося, а в літературі превалювали мотиви зневіри, безна­дії й розпачу. Природно, що Олена Пчілка віддала данину цим на­строям, хоч ніколи не була схильна «до плачу над лихою долею». Та й не могла бути в міру свого виховання, ідейно-естетичного ідеалу,

'Одарченко Я. Українська література: Вибр. статті. — С. 76. гТам само. — С. 69.

251

сформованого народно-поетичною творчістю, зразками світової пое­зії і поезії Шевченка.

Творча діяльність Олени Пчілки почалася з поетичних перекладів улюблених з дитинства поетів: О. Пушкіна («Анчар»), М. Лєрмонтова («Три пальми», «Гілка Палестини», «Мцирі»), польського поета В. Си-рокомлі («Співець») і, дбаючи про лектуру для своїх дітей і малих читачів України, видала книжку перекладів «Українським дітям» (1882).

її приваблювали цілісні, горді, патріотичні натури, готові заради високої мети притлумити сердечний біль, забути особисті інтереси і стати «з громадою на поєдинок». Саме такими критеріями керувалася вона, підбираючи зразки для перекладу з чужомовних літератур, з біблійних мотивів та образів — для переспівів й оригінальної пое­зії. З дитинства захопившись «Тарасом Бульбою» і кавказьким ченцем, що виривається на волю і гине в смертельному поєдинку з диким барсом, Олена Пчілка у зрілому віці поетизуватиме, звеличуватиме героя — «цілого чоловіка», як сказав би І. Франко,
Случайные рефераты:
Реферати - Історична повість Богдана Лепкого "Мотря": хронотопічна структура твору
Реферати - Марко Вовчок
Реферати - Життя та творчість Анатолія Дімарова
Реферати - Микола Трублаїні
Реферати - Життя і творчість Дмитра Павличка
Реферати - Десталінізація. Літературне оновлення 60-х років
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 78
    Гостей: 78
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта