Олександр Кониський (1836-1900) Біографія
Олександр Якович Кониський народився 18 серпня 1836 року на хуторі Переходівці Бор-зенського повіту Чернігівської губернії в родині зубожілого поміщика.

Грамоту пізнав за допомогою матері та діда — старосвітського священика. 1844 року помер бать­ко, залишивши своїх дітей сиротами і без ма­теріального забезпечення. В цьому ж році мати віддала Олександра до підготовчої школи в Ніжині. Хлопчик робив великі успіхи в навчанні і за рік підготувався до вступу до гімназії. Як син зубожілих дворян, О. Кониський проживав у сирітському домі (бурсі для шляхетних дітей) і звідси ходив до Чернігівської гімназії.

Вчився дуже добре, був першим учнем. В 11 літ почав писати вірші, звичайно, російською мовою. У четвертому класі дістав «Кобзаря» Шевченка. Під його впливом став писати українською мо­вою, жорстоко поплатившись за це — його вик­лючили з гімназії (1849). Пізніше О. Кониський згадає цю подію в автобіографічній повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу»:

«От до чого дожили!.. От яка пора настала! Такої ще не було. Дитину виганяють з гімназії за те, що принес­ла книжку, котрої і не розуміє добре. Ну вже коли на те пішло, щоб показати, що ми не спимо, вартуємо, посадили б хлопця в карцер і годі.., а то вигнать!.. [...]'».

Так О. Кониський ступив на стежку, прото-рену маленьким героєм Шпаченком, сповнену небезпек, поневірянь і змагань.

О. Кониський записується до Ніжинської гім­назії, якої не закінчив через брак коштів і че-







^Кониський О. Юрій Горовенко // Кониський О. Опо­відання. Повість. Поетичні твори. — К., 1990. — С. 404. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо у дужках лише сторінку.

145



рез хворобу очей був змушений покинути навчання (1852) і зайня­тись лікуванням.

1854 року О. Кониський влаштовується на службу в суді, спочатку в Прилуках, а потім у Полтаві, уперто і наполегливо готуючись до нелегкої життєвої дороги. Багато читає історичної і художньої лі­тератури: Руссо, Жорж Санд, Теккерея, Діккенса, Вольтера, Бюх-нера, Фейєрбаха та ін. Особливе враження справили на нього аль­манахи «Ластівка» Є. Гребінки та «Молодик» І. Бецького. Історія і письменство стали для О. Кониського тим джерелом, на дні якого читав майбутнє свого народу. «Перед народно-історичними діяча­ми, перед народним стражданням, перед великим світом письмен­ства, як Шекспір, Гете, Данте, Гейне, Міцкевич, Байрон, Пушкін, Шевченко, він молився, молився благоговійно, не як молиться слі­пий перед художественним образом Мадонни, але як молиться зря­чий розумний чоловік, дивлячись на хрест, на котрому був роз­п'ятий великий народний світоч: він молиться і б'є головою перед його вченням, ідеями і вищими словами, словами високої любові» [413].

О. Кониський посилено вивчає юриспруденцію, готуючись скласти іспит на кандидата права (закон не вимагав університетської осві­ти для цього). Специфіка нової праці змушує О. Кониського багато їздити по Ніжинській і Полтавській губерніях. Він спілкується з се­лянами, кріпаками і вільними козаками, панами, полупанками і дворянами, священиками, чиновниками, інтелігенцією. Своїми вра­женнями і болем від побаченого він поділиться в автобіографічній повісті «Молодий вік Максима Одинця» і у вірші «Розмова Музи з Поетом».

Ходіння в народ формувало національну свідомість О. Конисько­го, зміцнювало любов до скривдженого долею народу, наповнювало співчуттям, утверджувало в думці, що причиною народного горя є несправедливий існуючий лад, що поєднав у собі соціальний, на­ціональний і політичний гніт колись вільної і гордої нації. Відчував обов'язок діяти, працювати, творити, аби змінити на краще долю народу. Всі обставини життя, розум і почуття спонукали письменни­ка до дій, характерних широкому колу різночинної молоді тієї пори. Молодий, темпераментний, сповнений енергії і хисту, О. Кониський кидається у вир розбурханого громадського життя. Він устигає скрізь, де потрібні його серце і талант.

1856 року О. Кониський оселився у Полтаві, де спочатку служив у суді, а потім дістав адвокатську практику.

На початку 60-х років під впливом революційних ідей, що доноси­лись із Заходу, київська університетська молодь, переважно шля­хетського походження, заснувала Громаду. Виключаючи насильни­цькі методи боротьби проти царизму, громадівці дбали про піднесення самосвідомості українського народу, передусім селянства.

146

Організація недільних шкіл, створення книжок для народу, підручників для українських шкіл, широкоосяжна ґрунтовна праця над дослідженням циклу дисциплін, що їх охоплює поняття україно­знавства, — саме таку роботу виконували громадівці.

За прикладом Києва Громади з'явилися у Харкові, Одесі, Черні­гові, Полтаві. О. Кониський зразу ж зійшовся з демократично на­строєними людьми, активними учасниками українського національ­ного руху, зокрема з Д. П. Пильчиковим (1821—1893), педагогом, громадським діячем, який пізніше став прообразом учителя Пучки в повісті «Юрій Горовенко».

«Товариш по університету Куліша, Білозерського, Навроцького, Опанаса Маркевича; добрий знайомий Костомарова і Шевченка — він напився з одного з ними ключа тої живучої води, котра розкриває духовні очі людям і, піднявши їх вище щоденного звичайного життя, не дає вже спуститися додолу в ту калюжу, що зоветься «аби день до вечора». Пучка налив у своє серце, повно до самого верху непохитної любові до України і її народу; в голові у його лежав великий скарб знання історії, археології і політичної економії» [411].

Вплив Пильчикова сприяв поглибленню любові О. Кониського до України, зміцнив його переконаність у необхідності перебудови громадського життя — ліквідації станової та правової нерівності, боротьби проти національного гніту. Навколо Пильчикова гуртува­лися «яко біля батька-поводиря його учні шкільні, молодята безусі, гуртувались і люди дорослі»1, — згадував пізніше О. Кониський.

Пильчиков очолив створену ним же Громаду, членом якої став і О. Кониський. Свої зусилля громадівці спрямували на культурно-просвітню роботу. Разом з Пильчиковим, В. Лободою, В. Куликом та іншими О. Кониський створює п'ять недільних та вечірню школу для молоді, дві суботні школи для єврейських дітей. В усіх школах пра­цює або вчителем, або бібліотекарем, друкує художні твори і ко­респонденції в «Черниговских губернских ведомостях», «Черниговском листке», галицьких часописах «Слово», «Мета», «Галичанин», «Ос­нова». Активну участь в останньому брала вся полтавська Громада: «В журналі Кониський часто виступав під псевдонімом Олександр Переходовець, — писав М. Бернштейн. — Кониський був постійним кореспондентом журналу. За завданням редакції він їздив по містах і селах України і друкував у журналі потім свої враження від подо­рожей у формі листів, нарисів. В «Основі» Кониський виступав і як поет, друкуючи водночас свої поезії майже в усіх галицьких періо­дичних виданнях 60-х років»2.

Співробітництво в «Основі» стало великою і доброю школою для О. Кониського; підмогою у формуванні культурно-просвітньої про-

хКаниський О. Дмитро Пильчиков // Зоря. — 1894. — Ч. 4. — С. 93. 'Бернштейн М. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50— 60-х років XIX ст. — К., 1958. — С. 38.

147



грами, що визначила характер і зміст його подальшої діяльності, творчості. Основним пунктом цієї програми стало змагання за націо­нальні права українського народу, вільний розвиток його мови, літератури, культури, народної освіти.

О. Кониський не обмежувався тільки загальним з'ясуванням теоре­тичних положень і такою ж постановкою проблем широкого розвитку національної культури. Він висунув конкретну практичну програму в цьому напрямі, активно взявшись за її реалізацію: виступає з публічними лекціями, пише підручники для початкової школи «Ук­раїнські прописі» (1862), «Арихметика, або Щотниця» (1863); як і М. Костомаров, і П. Куліш, відстоює потребу відкриття національних шкіл і викладання в них українською мовою. З цією метою до цензу­ри подано підручники з географії та історії, а також книжка для народу з правознавства; жодна з них, проте, не була допущена до друку і жодної не повернули авторові.

Порушені О. Кониським проблеми шкільної народної освіти, не­дільних шкіл, мови викладання, підготовка підручників за умов на­ціонального гніту України виявились гостроактуальними і такими, що виходили за межі суто педагогічного виховного значення. Це була своєрідна форма боротьби за національні права українського народу.

Восени було арештовано майже всіх членів Полтавської Громади: О. І. Строніна, А. Л. Шиманова, В. С. Шевича, В. В. Лободу; у «нестерп­ного» О. Кониського вчинено обшук, під час якого було вилучено зошит із щоденними записами «вражень» про губернаторську «діяль­ність» Волкова.

О. Кониський потрапляє в «немилість» жандармерії; на нього сип­лються доноси, за ним встановлено поліцейський нагляд; йому, як і В. Антоновичу та П. Чубинському в Києві, інкримінують те, що він «їздить по селах та наущає народ різати панів», веде малоросійську пропаганду. І хоч ніякого «злочину» не було доведено, О. Кониського без суду і слідства засилають до Вологди (1863). Він опиняється у зовсім новому світі. «Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов'яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг... Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд, або чуваш, і непривітні, журливі будівлі... Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх — усе чуже, нове...» [104—105], — писав у автобіографічному оповіданні «Антін Калина» О. Кониський.

Становище каторжника незрівнянно краще за становище заслан­ця, який і кроку без дозволу десятника ступити не міг; лектура, листи, навіть думки піддавалися цензурі. Полегшення було в тому, що О. Кониський жив у Василя Маркевича, батька майбутнього письменника Дмитра Маркевича, тодішнього учня гімназії. «Тієї зими

148

Олександр Якович багато працював: то він досилав до «Основи» вірші, то займався перекладами на українську мову, — згадував пізніше Д. Маркович. — Тоді при мені складав арифметику на рідній мові для народних шкіл. Він твердив і глибоко вірив у те, що для розвою народу, для його освіти потрібні найлегші способи засвоєння цих знань, для українця легше вивчити нове, несвідоме на рідній своїй мові, ніж іспочатку трудитися над вивченням російської мови, щоб потім на тій мові набувати позитивного знання. Він вірив у справедливість цього, а також і в те, що 23 мільйони українського народу чекають того і через це нізвідки не буде перепон і пере­шкод»1. Та життя показало зовсім інше.

Кожен день О. Кониського на засланні перетворився на справжню муку. Найгірше дошкуляла хвороба і неможливість заробляти на шматок хліба. 6 рублів на місяць не становили навіть прожиткового мінімуму. З дому грошей не мав, а спроби влаштуватись хоч на якусь роботу виявились безуспішними. Дратувала надмірна «опіка» жандармів, які, виявляючи «лояльність», усе ж контролювали при­скіпливо всю його кореспонденцію. Через рік стало ще гірше: його заслали в Тотьму — страшну глухомань, де буквально кожний крок фіксувався поліцією.

Нездоровий клімат, ускладнення хвороби, безвихідь і розпач мало не звели його в могилу. Та Бог змилосердився над ним, пославши порятунок в особі купця Пестера з сусіднього містечка Верховожа. Він не тільки взяв О. Кониського до себе, створивши йому людські умови життя, але, використавши свої зв'язки з губернатором, до­мігся для нього дозволу проживати в південному містечку Воронежі, батьківщині П. Куліша.

У домі купця О. Кониський знайшов і свою долю — Марію Пестер. Почуття захопили так, що він забув про цілий світ. Навіть така особливо важлива для О. Кониського деталь, як національність майбутньої дружини, не бралася до уваги. Сумнів, який час від часу охоплював його душу, в зародку вбивався аргументами: «Але, хіба серце на се вважає? Хіба воно шука національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого... А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки — все одно! Воно, серце, воно любить, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!» [108].

О. Кониський одружується. На пам'ять про день одруження (10 січня 1865 року) пише вірш «До М. О. К», в якому передає поетичну історію свого почуття любові, вдячності і щастя, виклика­ного її вродою, чистотою душі, добротою, здатністю розуміти і спів­переживати.

'Маркович Д. З давнього минулого. Про Олександра Яковича Кониського // По степах та хуторах. — К., 1991. — С. 510—511.

149



Свої невільничі переживання, болі й почуття О. Кониський ще не раз відтворить в поезіях («Я не боюсь тюрми», «Не для мене прийшла», «Мої кучері опали», «Буває інколи порою» та ін.) і в прозі («Антін Калина», «Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі» та ін.).

Хвороба дошкуляла нестерпно. Була загроза втратити зір. О. Ко­ниський домагається дозволу (з допомогою тестя) від самого царя на лікування за кордоном. їхав через Петербург і не міг не скористатися нагодою відвідати М. Костомарова, з яким листувався ще з Полта­ви, після виступу історика в «Основі» на захист української мови. Тепер познайомився з ним особисто. Обмінялися думками про стано­вище українців у Росїі, про зламаний і приглушений український рух, про потребу освіти тощо.

По дорозі в Дрезден він зупиняється у Львові, щоб підготувати ґрунт для співпраці галичан і наддніпрянців. Програма дій О. Кони­ського імпонувала галичанам, які почали велику працю на ниві національного відродження. Через кілька днів О. Кониського сприймали як доброго і давно знайомого: «Кониський тоді вернувся із заслання з Вологди наслідком недуги очей (одно око таки втратив) і дістав дозвіл виїхати за границю та переїздом у Дрезно (Дрезден. — Авт.) задержався кілька місяців у Львові. Тут побував він на виставах руського народного театру, котрий саме тоді гостював у Львові і писав з драматичних вистав рецензії до «Слова», в котрих робив влучні замітки, як належить виставляти українські твори, напр. Наталку Полтавку, Марусю іін. Яснорусявий з легоньким заростом, визначався Кониський вельми живою і пал­кою вдачею (був тоді в 30-м році віку) і незвичайною щиростю до наших народних справ»1. Тоді ж написав він статтю «Критичний огляд української (руської) драматичної літератури» (Мета. — 1865. — Ч. 17) і вдався до заходів щодо підтримки журналу, який почав занепада­ти; задумується над важливою проблемою єдиної для Галичини і підросійської України мови, що, на його думку, мало стати перед­умовою єдності.

Кониський уже зібрав великий збірник прислів'їв і майже 20 тис. слів для українського словника ще на засланні. Він давно усвідо­мив просту істину: українська інтелігенція доти піддаватиметься глуму і зневазі, доки не матиме літературно-наукової мови. На всій території підневільної України — Галичині, Буковині, Угорській Русі — мовна проблема виявилась центральною. О. Кониський сприяв пожвавленню культурно-освітнього руху, надихнув галичан на ор­ганізацію часописів народною українською мовою («кулішівкою»), прийнятою на підросійській Україні після «Граматки» П. Куліша (1857).

У Львові О. Кониський познайомився з Я. Головацьким, О. Кача-лою, К. Сушкевичем, О. Барвінським та ін. Австрійська влада, що звикла ставитися до чужинців з недовірою, з підозрою поставилася і до О. Кониського, який, на диво, дуже швидко порозумівся з га­лицькою елітою. «Кониський, у Росії «політичний преступник», а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з ріжними людьми і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок, — писав І. Франко, — видався нашим властям страшним революціоне­ром. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а в кінці виразно наказала йому забиратися геть зі Львова і з Галичини. От таку то «волю» знайшов Кониський і за границею!»1.

Зі Львова О. Кониський поїхав до Дрездена (1866) до відомих лікарів. Одне око врятувати не вдалося, та й загальний стан, не­зважаючи на старання лікарів, не поліпшився. Професор Бок поста­вив точний діагноз — ностальгія ■— і порадив йому якнай­швидше повернутися в Україну.

О. Кониський посилає клопотання до Петербурга. Просить дозво­лу поселитися на півдні з огляду на його здоров'я. Міністр Валуєв призначає Херсонську губернію. З'явився проблиск надії жити в Єли-саветграді, та губернатор, застраховуючи себе від зайвих ексцесів, направляє його в глухе містечко Бобринці.

Життя тут перетворилося на справжнє пекло. Його пильнували як зіницю ока — і вдень, і вночі; жандарми вривалися в помешкання О. Кониського в будь-яку пору доби; ставилися до нього, як до злодія-конокрада: «Жук трохи поблід, — опише пізніше один з обшуків О. Кониський. — В душі його закипіла злість. «Порядки благоустроєно­го государства» підняли в йому цілу хуртовину: він вочевидь бачив, наскілько заспокоєне в «благоустроєному государстві» житє частних людей. Як євангельський злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде «тать в нощи», так и слуги «благоустроєного государства» вриваються, коли захочуть, в дім кожного й роблять, що хочуть... »2.

Відсторонений від громадського життя, «захищений» поліцією, він був дуже самотнім і пригніченим. Єдиною розрадою було спіл­кування з М. Кропивницьким — секретарем міської ради, актором, композитором і режисером аматорського театрального гуртка. Ко­ниський серйозно готується до адвокатської праці, щоб захищати темних і найбільш зневажених селян.

1866 року О. Кониський складає іспит на кандидата права і в кінці цього року дістає дозвіл на переїзд до Катеринослава і заняття адвокатською практикою. Шість років чесної і сумлінної праці змінили на краще його моральний і матеріальний стан. Залишаючись під







1Барвінський О. Спомини з мого життя. — Л., 1912. — С. 92.

150

'Франко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. — С. 14. 2Кониський О. Семен Жук і його родичі: Хроніка // Правда. — 1875. — С. 791.

151



поліційним наглядом, О. Кониський все ж мав можливість спіл­куватися з народом і, що найголовніше, захищати його від кривди, здирства і знущання: «Працюючи для себе і для своїх клієнтів як адвокат, Кониський ані на хвилю не забував і про висший обо­в'язок — працювати для всього українського народу, для духов­ного відродження і піддвигнення. Правда, в тих тяжких роках він не друкував майже нічого зі своїм відписом, особливо за границею; більше друкував по-московськи в російських часописах і то без підпису — розуміється, про насущні потреби і кривди українського народа»1.

1872 року з О. Кониського було знято політичний нагляд і дозволе­но оселитися в Києві. Тут він стає членом Старої Громади, не поділяючи радикалізму її лівого крила (М. Драгоманова, В. Кова-левського, Ф. Вовка); виступає з публіцистичними літературно-кри­тичними статтями в російській періодиці («Вестник Европьі», «Рус-ская мьісль», «Страна», «Юридический вестник» та ін.). З його ініціативи засновано Товариство імені Т. Шевченка у Львові (1873), яке на по­чатку 90-х років стало Науковим Товариством імені Т. Шевченка, що діяло у напрямі відродження національної культури на демократичній основі. На кошти, пожертвувані самим О. Кониським, Євгенією Милора-дович, П. Кулішем і Д. Пильчиковим, куплено друкарню; 10 тис. крб заповів Товариству О. Кониський після своєї смерті.

Зібрані О. Кониським і Д. Пильчиковим 6 тис. крб було передано львів'янам з умовою: «1) щоб товариство мало переважно науково-літературну ціль, причому й направляло свою працю перш усього на дослідження народного життя на Україні, 2) щоб доступ до нього був найлегший для кожного русина і щоб адміністрація його була якнайбільш поставлена в зв'язок з загалом членів, 3) щоб спеціально були прибрані способи для того, щоб і позагалицькі і позаавстрійські українці могли мати якнайбільше участі у товаристві, аби воно було інституцією всеукраїнсько ю»2.

Ставши співробітником «Правди» і Товариства, О. Кониський дістав можливість відновити раніше перервану засланням свою публіцис­тичну і літературно-критичну роботу. Його ім'я набуває дедалі більшої популярності.

Авторитет О. Кониського серед галичан був величезним. Його запрошують до співпраці, зважають на його думку з приводу напрям­ків, змісту й автури часописів; у нього просять і одержують допомогу у розв'язанні найрізноманітніших проблем. Листи знаменитих галичан перейняті непідробною повагою і пієтетом. Друкувати праці О. Ко­ниського в своїх часописах вважають за велику честь: «Високоповаж­ний Добродію! -— звертається до О. Кониського Омелян Огоновський. —

С. 16.

'Франко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. 2Там само. — С. 12.

152

Дорогим відкликом Вашим зрадів я що найсердечніше: нічого й ка­зати, як слабо дуже з-за браку сил робітних стоїть белетристична часть нашої часописі. -— Я теж і дуже радію, що праця звістного Вашого пера піднесе її повагу.

Не відносився доселі сам я до Вас о уділ ваш цінний, про те, що розпитати не міг містця Вашого побиту; тім раднійше-ж повитав я ненадійне дороге Ваше слово.

Повість Вашу печатати можемо зараз, вже з почином нового року, то ж прошу й пересилку що мога прискорити. Перешліть по почті рекомендовано, то й зовсім буде безпечно; з наших бо не зараз вибереться в Київ: — чекатиму щохвилі нетерпеливо дорого­го гостинця.

О позбиране стихів Ваших я вже постараюся. А доки що замічу, що друк на красному папері в 500 екз. від одного листа печатного не дорожше вийде як 25 зр. а. в.

Зволите-ж і в тім ще близше порозумітися зо мною.

Прийміть поклін щиро прихильного Ол. Огоновського»1.

Якщо зважити на весь огром праці О. Кониського в царині консо­лідації галицько-українських сил, то стане зрозумілим, чого М. Гру-шевський назвав його «найвизначнішим галицьким письменни­ком 70-х та 80-х років»2 (виділення наше. — Авт.).

О. Кониський один із перших відгукнувся на статтю М. Драгомано­ва «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873—1874), опубліковану в «Правді» за підписом «Українець».

У статті «Український націоналізм» (1875) О. Кониський сміливо і відверто трактує проблеми українсько-російських взаємин середи­ни XIX ст., точніше, деякі аспекти цих стосунків, які раніше фальси­фікувалися.

Як дівочу незайманість оберігала партлітноменклатура «чистоту» українсько-російських літературних взаємин, не допускаючи най­меншої критичної думки стосовно «старшого брата» і немилосердно жорстоко караючи найнезначнішу похвалу «меншого» з його поту­гами відстояти національну гідність. Як наслідок цього, полеміка М. Дра­гоманова з редакцією «Правди» (1873—1878) подавалась дослідни­ками в монологічній формі і тільки з епізодичним включенням «реп­лік» самих учасників цієї дискусії: О. Кониського, І. Нечуя-Леви-цького, Б. Грінченка в інтерпретації, звичайно, дослідника. Статті жодного з опонентів М. Драгоманова і понині не надруковані, тому їх позиція й аргументи в «чистому» вигляді недоступні навіть фа­хівцям.

'Лист Омеляна Огоновського до О. Кониського від 1874 р. // Студинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862—1884 рр.: У 2 т. — К., 1931. — Т. 1. — С. 535.

гГрушевський М. Пам'яті Олександра Кониського // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. — 1902. — Т. 39. — С. 11.

153



У статтях «Український націоналізм», «Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари» // Правда. -— 1875. — Ч. 19— 20) (1875) уперше зроблено спробу дати теоретичне обґрунтування українського націоналізму і висловлено міркування про стан україн­ської нації, культури і мови в умовах колоніального гніту і тоталь­ної русифікації. У рецензії на твір І. Нечуя-Левицького «Хмари» О. Кониський звертає увагу не так на сам твір, як на порушені в ньому національно-політичні проблеми: «Просимо читателя не спо­діватися від нас розгляду «Хмар» на підвалинах чистої естетики, — наперед ставить до відома читача критик. — Сего ми не зробимо, не через те, щоб маловажали естетику — ні! за естетичним розвоєм ми вважаємо великий вплив і инчі сторони громадського житя; але на сей раз ми не ставимо своєю задачою естетичну критику: ми подивимось на героїв «Хмар» з инчого боку, бажаючи врозуміти, що завело в хмари тих героїв, яким побитом можна б розігнать хмари і коли виясниться (тут у значенні випогодиться. — Авт.) на годину в нашому громадському житі?.. »'.

Політичне життя України, стан художньої літератури, полеміки навколо українських національних проблем давали достатньо ма­теріалу і підстав для власне такої постановки питань. Однак, якби О. Кониського до писань спонукали виключно зовнішні причини, він не вийшов би за межі вузькопубліцистичної критики. Йшлося про серйозніше.

У 70-ті роки духовна спадщина, залишена шістдесятниками, під­дається всебічній ревізії. Відбувається перегляд принципів моралі, політики, принципів літературної критики і подальших шляхів роз­витку українського суспільства та його культури. Замість духу 60-х «заворушувався вже де-куди — той инчий дух, котрий розпустився і опанував нас усією своєю силою в кінці 60-х і з початку 70-х і котрий і тепер панує. З новим духом начеб то почало ширшати поле громадської роботи; але ся робота навернулась, під завісою «економічного добробиту», тільки на поле акціонерне, процентове, на поле легкої наживи, через що другі ниви життя зостались пере­логами»2.

О. Кониського особливо хвилювало те, що матеріальна нива по­глинала моральну, а головне, національну, породжуючи най-небезпечніший бур'ян користі і космополітизму, що його так ревно проповідував М. Драгоманов. О. Кониський на собі відчув увесь трагізм нерозуміння росіянами української проблеми, особливо коли йшло­ся про національний ідеал — державну самостійність. Тому неприй-

нятною була ідея М. Драгоманова «про конечність міститися україн­ству — і політично, і літературно — під одним дахом з російством. Українська література — популярна для домашнього вжитку; все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя і Костомарова писати по-російськи, наповнюючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю»1.

Численними аргументами О. Кониський переконував громадськість у шкідливості космополітизму і російського шовінізму, що зводять нанівець реалізацію національної ідеї; розкривав обмеженість і кінцеву неспроможність концепції М. Драгоманова бути дороговказом для поневоленої нації, оскільки будь-яка теорія, яка не спирається на націоналізм, — утопія. Не маючи національного ґрунту, годі домогтися будь-якого поступу. «Справді, — пише О. Кониський, — дайте нам тип — тип живого космополіта, або Слов'янина, що се за чоловік буде? се буде нікчемний лежибока, у котрого або «не всі дома», або хмари в голові; або він буде брехун, котрий, не хотячи, не велючи працювати, реалізовати свої речи в очевидь, на тій ниві, де можна и треба працювати, проповідує працю для всєї люд-кости. О, се великі люде на маленькі діла!., и коли у них не «жуки в голові», то вони й самі знають, що проповідь їх про космополітичну працю єсть проповідь нікчемниці, проповідь уто­пії! — Скажіть мені: як можна працьовати рядовому чоловікові космополітично? Хиба де єсть народ космополіт? Немає чоловіка без лиця, немає народу без національності... працьовати користно для народа можна тілько працюючи на національнім грунті!»2.

Принцип національності літератури О. Кониський також, як І. Не-чуй-Левицький та Б. Грінченко, ставить на перше місце. «Наша ук­раїнська література повинна зачепити націоналізм, але против тих народів, що ми згадували, бо наш націоналізм зв'язується з свобо­дою. Ми не бажаємо, щоб українська література крутилася на тому одному колесі»3. А згадував О. Кониський народи, які віграли значну роль у придушенні інших народностей, асиміляції їх. «З сих усіх народів українська література зачепила тілько Жидів, Великоросів і польських панів, зовсім не маючи в думці зачіпати польський народ в самій Польщі, або мазурські села, котрих є багато на Подлясі, в Галичині і на Волині. З сього ми можемо бачити, що український націоналізм не расовий, не релігійний, а соціальний. Тим то його не можна назвати ні узким, ні







'Кошовий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 19. — С. 768.

2Кониський О. Семен Жук і його родичі: Хроніка // Правда. — 1875. — Роч. 8, ч. 1. — С. 133.

154

'Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. •— К., 1970. — Т. 1. — С. 147.

гКошовий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіцького «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 19. — С. 771.

^Кониський О. Український націоналізм // Правда. — 1875. — Ч. 14. — С. 572.

155



нікчемним, а тим більше шкодливим», — як називає його М. Драго-манов. — Тим то він вартий уваги більше, ніж дехто про нього думає»1.

О. Кониський подає широку історичну довідку про народи, що їх у негативному плані трактувала українська література (та й він сам), справедливо стверджуючи, що українська література й укра­їнський народ ніколи не дивились на інші народи з суто «націо­нального боку. І козаки й гайдамаки, і теперішній народ, і література не любили» їх не за «віру і язик, а як експлоататорів народа, для котрих нема нічого святого, нічого людського, нема честі ні совісти, як діло йдеться на те, щоб обдурювати народ, де можна і як можна, щоб нагарбати собі народнього добра, зоставивши народ і в голоді і в холоді»2.

Найбільше уваги приділяє О. Кониський проблемі російсько-ук­раїнських зв'язків, акцентуючи на неможливості відгукнутися на зак­лик М. Драгоманова стати з росіянами під один дах.

Російщина чорними хмарами оповила все: українське панство, школу, духовенство, адміністрацію; добралася й до села, але найтра-гічніше, що вона вплинула на характер української жінки, який завжди вважався вищим та енергійнішим за характер українця: «Ук­раїнська дворянка і багата купчиха тепер чисте лихо на Украї­ні, — пише О. Кониський, — щирий ворог всего українського. Вона більше од мужчини ненавидить все українське і цурається його, як чорт ладану, вигонить його з сем'ї, з дому, перекручує прислугу так само, як і польська пані. Українська дворянка й купчиха то клерикалка, то царистка, то катковщиця, швидко може буде перероблена на класика і взагалі вона великоросіянка. Тип її самий шкодливий тепер на Україні і ще тим більше, що женщина консер­вативна, має великий вплив на чоловіків і на дітей. Тілько молодше женске поколінє скидає з своїх очей ту полуду та й то не дуже хапається»3.

Пошанування російського народу темами в літературі «про край великоруський, про устрій держави, про загальні цілі й інтереси Росії, котрі так торкаються життя щоденного й українців у правописі і в мові», стало для О. Кониського чинником, який дорівнював свя­тотатству.

Пошанівок росіянам, за М. Драгомановим, треба виявляти не інак­ше як російською мовою — і краще, і зручніше, і набагато легше, оскільки українська термінологія ще надто бідна, малоопрацьована. «Націоналісти будуть славити одрубність, оригінальність, і для цього або будуть стояти за те, щоб видумати усі терміни... або одшукува-

^Кониський О. Український націоналізм // Правда. — 1875. — Ч. 14. — С. 567.

2Там само.

3Там само. — С. 568.

156

ти слова архаїчні по актам, або брати терміни у чужих народів, дальше од того, од котрого хочеться оборонити»1.

М. Драгоманов застерігає українських письменників від такої безплідної праці і радить їм «усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у котрому б корінь був ясний і поня­тий, звертатись до російської мови, де багато характерних слів дуже близьких до українських». О. Кониський же, як організатор недільних шкіл і педагог, добре знав ціну російської мови як засобу викладання і виховання школярів. «Школярі з урядових великоруских народних шкіл вже гнуть себе на кацапів і панків, задерають кирпу вгору, не поважають української національності і своїх простих батьків, нехту­ють усім народним, кидають свої народні пісні і співають салдацькі великорускі, псують і ламають народний язик. Часто громади здають сей нікчемний продукт великорускоі, ненаціональної школи в москалі»2.

Боротьба О. Кониського проти русифікації, космополітизації, обстоювання принципів національності літератури була закономірною і виправданою як ефективний метод проти поневолення, як імунітет для виживання народу, як можливість піднести українську літературу до європейського рівня.

В умовах утисків українського слова О. Кониський клопочеться про створення всеукраїнського друкованого органу, яким повинен стати оновлений політично-науковий і літературний журнал «Прав­да». Безрезультатність задуму не зупинила його. Він готує до ви­дання збірку художніх творів різних авторів під назвою «Батьків­щина», але й цей захід виявився безуспішним: не дозволили друку­вати.

Як член міської ради Києва (обраний 1878), О. Кониський звер­тається до міністра освіти про скасування ганебного указу 1876 року, запровадження в школах української мови і про присвоєння одній із київських шкіл імені Тараса Шевченка.

Якраз у цей невеличкий проміжок часу (1880—1881) цензура дещо послабила тиск і допустила до друку поодинокі науково-популярні брошури українською мовою, переклади художніх творів. «Україн­ство» О. Кониського набуває громадянського звучання.

О. Кониський тяжко переживав кожний удар по національній куль­турі і щиро радів її поступу. А. Кримський розповів І. Франкові про епізод, коли О. Потебня прочитав свій переклад «Іліади» українською мовою: «Кониський аж упився ядерною, напрочуд гарною мовою в тім перекладі і ентузіастично згукнув: «Як же гарно! Коли б оце та швид­ше надрукувати — ото був би ступінь для розвою нашої національності»3.

1Драгоманов М. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К., 1970. — Т. 1. — С. 148.

2Кониський О. Український націоналізм // Правда. — 1875. — Ч. 14. — С. 569.

^Кримський А. Лист до І. Франка // Твори: В 5 т. — К., 1973. — Т. 5, кн. 1. — С. 204.
Случайные рефераты:
Реферати - Максим Рильський
Реферати - Григорій Квітка Основ’яненко
Реферати - Лесь Курбас і театр ХХ століття
Реферати - Історична повість Богдана Лепкого "Мотря": хронотопічна структура твору
Реферати - Основ’яни про творчість Т.Шевченка
Реферати - Життя і творчість Яра Славутича
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 20
    Гостей: 20
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта